с. Шатілі, Кодорський перевал

В 1983 році склалось так, що не було організованих груп на цікаві маршрути і я з Михайлом Довбенчуком відправились вдвох подорожувати на Кавказ. Оформили маршрутний лист на похід нижче І категорії складності і поставили за мету відвідати легендарне село Шатілі та на велосипедах пройти Головний Кавказський хребет через ще не ходжений нами Кодорський перевал. Долетівши до Тбілісі, ми залишили велосипеди в камері схову і від автовокзалу до с.Шатілі добрались автобусом. Село далеко в горах, дорога не завжди відкрита і те, чи буде їхати автобус, вирішується кожний день. В розкладі автобусів один рейс, відправлення пишеться крейдою і цей запис тільки сьогодні означає що автобус завтра буде точно. Після відвідин села ми повернулись в Тбілісі і далі запланований маршрут виглядав так: Тбілісі - Телаві - Кодорський перевал(2365м) - Бежта - Советское - Гуніб - Дербент. 

Судячи по відмітках у маршрутному листі, в Шатілях ми були 13.09., в с. Сабує - 15.09, Бежта - 18.09. і в село Советское прибули 19.09. На в'їзді в Советское нас затримав працівник МВС, відвів у відділення, забрав документи і заставив писати пояснуючі - хто ми і де ми були,що бачили. Причини затримання не сказав і ми догадувались що десь вгорі, в тих місцях де ми проїжджали, трапився злочин. Я нервово жартував - десь покрали вівці і хочуть на нас списати. Втім виявилось що напередодні десь там когось вбили, вроді п'яна бійка, нас затримали і треба чекати коли згори приїде слідчий. Вночі пішов сніг і сполучення з верхнім районом припинилось. В очікуванні слідчого нас відвели в «готель» - великий барак з кімнатами і ліжками. Я почав вимагати щоб нас годували але, як сказав працівник МВС, їхню їжу навіть арештовані відмовляються їсти і їх годують в основному родичі. Ми пробули там дві доби, слідчий так і не приїхав, нагорі все вияснилось і нам віддали паспорта. Погода стабільно повернула на сніг, настрою вже не було і ми припинили маршрут.

Запам’яталася дивна сімейна пара з Москви, яку ми зустріли в тому «готелі». На велосипедах вони планували пройти некатегорійним перевалом ГКХ, розпитували нас про підходящі для цього міроприємтва перевали. Їх привезли перед вечором з велосипедами і поселили в цьому ж "готелі". Очевидно від с.Советское вони планували активну частну маршруту. Поселили разом з нами у великій кімнаті, ліжок на десять. Потім їх супроводжуючі переговорили з адміністрацією і їх перевели в іншу, пустуючу кімнату. Нам здалось що їх тут всі знали. Після цього вони повернулись до нас і почали розпитувати. З того місця для велосипедистів були два підходящі некатегорійні перевали - Вантляшевський і Кодорський. Ми ж тільки що, перед зустріччю, на велосипедах спустилися з Кодорського перевалу. Я знав і був на другому перевалі і міг давати поради. На початках, спостерігаючи за ними, я радив їм перший, простіший перевал, пробував пояснити і показати на їхній карті підхід до нього. В ті часи якісні карти у вільному доступі були відсутні і пішохідні та гірські туристи використовували саморобні орографічні схеми, де були вказані хребти і перевали. Інколи і ми, у виняткових випадках, брали в них ті карти. В таких подорожах як ця, було достатньо карти автомобільних доріг плюс одне-два запитання до місцевих жителів і ми без проблем знаходили потрібний перевал. В них же була туристична схема, яких було вдосталь в продажі. Назвати таку схему картою було велике перебільшення, кажуть що видавці по вказівках органів навіть спеціально вносили в такі схеми деформації, спотворювали масштаб з метою створити перешкоди ворогам чи шпигунам, які схочуть використати такі карти на шкоду радянській Батьківщині. Для того, щоб попасти на Вантляшевський перевал, їм треба було їхати далі і, не доїжджаючи Бежти, звернути вліво, на добру, широку пастушу дорогу-стежку, якою переганяють овечі отари. Це старовинна, так звана аваро-кахетинська, стежка, на якій сьогодні намагаються збудувати дорогу Махачкала-Тбілісі. На їхній схемі тієї стежки не було і користуючись нанесеною на схему притокою річки Хзанор, можна було догадатись де та стежка. І, звичайно, питати в місцевих стежку на перевал до грузинського села Ахалсопелі на другій стороні перевалу. Села на схемі не було, то кілька невеликих хуторів але я його пам’ятав, ми там колись ночували. Але потім ми почали їх відмовляли. Вони, як і їх міроприємство, були дивними через їх дилетантське, як кажуть "чайникове", спорядження. У них були підліткові, з малими колесами, такі що складаються велосипеди "Десна", один рюкзак на двох. Точніше не рюкзак, а величезний мішок з прогумованої тканини і без лямок. Це було особливо важливо так як стежки на перевали місцями були над урвищем і дуже вузькі. Тобто велосипед необхідно котити поруч а рюкзак переносити за спиною. Ну а найголовніша причина в тому, що ми їх почали відмовляти - пізня пора, вересень. Ми спускалися з Кодорського перевалу і по п'ятах за нами вже йшла рання зима, починалися снігопади, завірюхи. Яке вони прийняли рішення ми так і не дізналися. Вранці в селі вже був сніг, розпрощалися і ми рейсовим автобусом, з рюкзаками та велосипедами, поїхали до Махачкали. І потім, через багато років, ця зустріч мала продовження. Почавши монтувати ці велотуристичні сторінки я, згадуючи місця, зображені на старих фото чи слайдах, паралельно шукав в мережі їх сучасний вигляд. Так я зачепився за сторінку радянських правозахисників Віктора Сокирко і Лідії Ткаченко. По часу їхнє фотографування тих же місць було найближче до часу мого перебування, співпали частково поїздка по Арменії, майже повністю співпали деякі частини подорожування по Дагестану і Чечні. Навіть іноді співпадала якість слайдів, які вони або пізно, коли вже стали пропадати кольори, оцифрували або майже всі мабуть робили на плівці ЦО-32Д. В своїх щоденниках вони називали те фотографування діафільмами, які вони монтували, робили супроводжувальні написи і якийсь звуковий супровід. На сторінці походу четвертої категорії за 1977 рік я поставив посилання на їх сторінку. Потім в мережі я знайшов їх сина Олексія Сокирко, розказав про зустріч з дивною сімейною парою з Москви на велосипедах, допускав що то могли бути його батьки, от тільки в щоденниках відсутні згадки про те міроприємство. Він коротко відповів що то була інша дивна сімейна пара. І поскільки наша зустріч була короткочасною, ми не знали їх імен і обличчя не запам’ятались, а по нечисленних фото в мережах я не міг їх ідентифікувати. З часом та сторінка http://www.sokirko.info/ стала недоступною для нас сьогодні. Але в мережі я знову понаходив їх щоденники, тільки зараз повністю проглянув їх діафільми і Лідію Сокирко я впізнав. Потім звернув увагу на їх пізніші записи про подорожі на велосипедах. Там був запис про використовуваний "дорожный односкоростной велосипед с корзинами на багажнике”. Я відновив переписку з Олексієм і запитав його — на яких велосипедах їздили його батьки? Він відповів що на перших порах то були білоруські “Аисты”. І все склалось і виходить на те, що точно тоді, 19.09.83 року в Дагестані в селі Советское, ми зустріли Віктора Сокирко і Лідію Ткаченко з велосипедами, разом ночували в тому бараці. Я просто перепутав велосипеди, запам’ятались як "Десна" а то були "Аисты", вони аналогічні. То, що в їх щоденниках не описане це їхнє міроприємство, означає що ми їх переконали, вони нас послухались і розсудливо припинили міроприємство.

Ну а я до своєї колекції випадкових знайомств добавляю правозахисників Віктора Сокирко і Лідію Ткаченко.

https://ru.wikipedia.org/wiki/Сокирко,_Виктор_Владимирович

https://sokirko.com/victor/

                                                                                                                            Шатілі