Наші янголи-охоронці

(присвята героям)

Поранений янгол сидів біля тину,

А в очі йому заглядала дитина.

Дідусь біля нього стояв на колінах

І гладив ніжненько поранену спину.

- Тримайся, рідненький, таке ж бо буває,

Що й в янгола куля колись-то влучає.

Ти крила струси, хай злітає тривога,

Недарма ж ти, синку, найближчий до Бога!

Ця ж клята ракета летіла на нас..

З’явився ти, любий, у найпотрібніший час…

І вмить над селом розпластав свої крила,

Нас встиг захистить, але сам вмить загинув.

А янгол всміхався й дивився на діда…

- Невже ж не впізнав? Я племінник Микита.

На жаль, вже багато нас зараз на небі…

Потрібні ми тут, але, мабуть, так треба…

Обличчя старого залилось сльозами,

Племінника бачить своїми ж очима.

А янгол вмить шез, як його не було,

Але біля діда лишилось перо.

І він прокричав над селом пролітая:

- Дивиться, ось янголів цілая зграя!

Ніколи країну свою не покину,

Завжди захищу, якщо й знову загину!..

І пухкії крила покрили країну…

Ніщо не впаде: ні ракета, ні міна.

Немає прильотів. Не чутно гармати.

Синів дочекались і мама, і тато!

Батьків дочекалися дітки маленькі!

Усі Перемоги - для рідної неньки!

Це  все, чого завжди було нам так треба!

А янголи тихо всміхаються з неба...

Роздуми вголос

В моїй школі на стенді портрети висять,

Я дивлюсь на них знову і знову,

Вони теж тут навчались кілька років назад, 

Вони теж закінчили цю школу.

Тут дитинство пробігло і юність пройшла,

Їх життя розкидало по світу,

Але в наше  життя увірвалась війна,

І стіною сталевою встали вони,

Ці Герої, твої, школо, діти.

Я  вдивляюсь в обличчя героїв-бійців, -

Юність в посмішках, зрілість у скронях…

Що сховали ті цифри, що в прізвищах тих?

Мрії, плани…спаплюжені  долі…

Знов тривога лунає, шахеди летять,

Знов ракети несуть біль і горе,

А в небеснім строю захищають всіх нас 

Наші ангели, наші Герої.

Вже відплакали вдови і біль оселивсь

В материнськім згорьованім серці…

Я не знаю, чи можна ще дужче любить

Нашу землю святу, щоб за неї умить

Віддавати життя, - найдорожче! 

Скільки їх залишилось у гирлі війни - 

Сивочолих і зовсім ще юних,

Це твої, Україно, найкращі сини,

Сила, слава і гордість країни!

  Тихесенько, навшпиньки спустився на землю різдвяний Пан-вечір. Удома пахне узваром,кутею та золотобокими пиріжками з капустою. Мама клопочеться на кухні. Як зазвичай, ставить різдвяні страви,шукає тонесеньку свічечку. А то ж як без неї: на той маленький вогник,каже мама,прилинуть душі наших померлих родичів,бо весь рід- і живі, і мертві - у такий день  єднається.Тому на підвіконня ставить полив’яну миску з кутею та ще й ложки,щоб родичі,боронь ,Боже,не образилися,що про них забули в цей сповнений таємничості вечір.

   Страви на столі. Ми сідаємо з мамою. У кімнаті тепло,а на душі…Тривога й сум снують свої ниточки. Батьків стілець сиротою приткнувся в кутку: тато на фронті. Для нього та побратимів свята немає,бо пильнують,чи не летять кляті “шахеди”, що несуть горе ,а може,й смерть тим,хто,як ось і ми,сидять за столом у Святвечір,не підозрюючи про небезпеку.

  Матуся починає читати молитву,та її піднесений, утаємничений голос перериває виття сирени. На якусь мить неня замовкає,але потім ще більш упевнено продовжує,ніби переконує мене: не бійся,усе буде добре.

  Починаємо вечеряти,але печаль гойдається в хаті.

  Аж раптом - телефонний дзвінок сколихнув тишу, така знайома щемлива мелодія. Знаємо: це тато. Він бадьорим голосом ( мабуть,щоб нас не засмучувати) розпитує про здоров'я,про господарські дрібниці,жартує. І ми починаємо відчувати,що він ось тут,поряд з нами,за святковим столом. Відчуваємо його присутність, нашого  ріднесенького ,невтомного, працьовитого,найкращого на білому світі.

  У мами спочатку з'являються діамантові сльозинки,а потім обличчя розквітає в усмішці. Навіть вогник на тоненькій свічечці починає витанцьовувати,а перша зірка,здається, світить тільки в наше віконце!

  На душі стає  так тепло й затишно. А ще  міцніє наша з мамою мрія: тато обов’язково повернеться.

Україні

Україно, ти пісня моя,

Що співає дівча на світанку,

В ній і вранішній спів солов я,

В ній і матір старенька на ганку.

Як люблю я твою красу,

Недоторкану, невмирущу,

Довгу житню твою косу 

Й погляд синій – у саму душу.

Україно, матусю моя,

Дай напитись з джерел невичерпних

Чудодійної сили життя,

Щоби завжди була в моїм серці.