Чернігівська берегиня

Оповідання

(написано на основі реальних подій)

  Стояв ясний квітневий передвечір. Під Черніговом потроху розкривали яскраві пелюстки квітки, неначе натякаючи місцевим жителям про те, що весна йде, про те, що має все змінитись. Але   цьогоріч на чудові рослини ніхто не звертав уваги.

   Люди майже не виходили з підвалів та бомбосховищ, а якщо таке траплялось, то вони не помічали нічого довкола, намагались якнайшвидше опинитись під захистом рідних стін, у кого вони лишились, узяти щось  найнеобхідніше з того, що  можна було знайти:  ліки, хліб, воду - і повертались знову у більш безпечне місце. 

   Загін наших воїнів, безстрашних, мужніх,  став на дорозі у війни,  усіма можливими й неможливими способами намагався  зупинити її. Звідусіль було чути: бух- бух!

Боротьба продовжувалась не один день. Ба, навіть не десяток днів!  Збитись із ліку, скільки вже днів і ночей українські лицарі воювали за життя. Ніщо не могло зламати їх: ні нелюдські  умови, ні погрози рашистів, ні їхні безкінечні обстріли й бомбардування.

   Дмитро стояв  на варті , коли побачив дитячу постать, вона   самотньо наближалась до їхньої позиції.

-   Та що ж таке! Чому дитя тут? - свердлила думка голову. - Куди воно?

Страшно стало не за себе, а за оте дитя, що наближалось, бо десь було чути оте бух-бух! Бійці знали, що з наближенням ночі наближається й небезпека, от-от почнуться "прильоти". Помітив постать не тільки  Дмитро, а і його товариші. Усі стали в очікуванні. Що робити вже, якщо воно наближається?

Постать упевнено рухалась. Було видно наплічник, що аж згинав її спину, а в руках  ще якусь кладь. Коли підійшла ближче, хлопці стали тихо, але сердито розмовляти між собою:

-   Збожеволіти! Дівча! Їсти нам принесла!

-   Куди вона прийшла? Як вона пробралась?

А дівчина, маленька, худенька, з важкою ношею, підійшла ближче, зупинилась, кинула "привіт" і поставила на землю важкий наплічник і плетений з лози кошик. Упевнено дістала їжу й мовила:

-   Їжте, поки тепле. Борщ, правда, без картоплі, бо закінчилась, немає ні в нас, ні в сусідів. Далеко  не пройти, не змогли роздобути поблизу. Але він на бульйоні,  їжте, підходьте.

Дівчина дістала з кошика покраяний домашній хліб, десяток цибулин, подала нам ще й нарізане сало.

Бійці стояли не рухаючись, наче остовпіли. Дівчина мало не кожному в руки дала хліб. Тільки тоді трохи оживились хлопці, стали передавати один одному. Вони не їли кілька днів, але голоду не відчували, поки не прийшла дівчина, яку спершу сприйняли за дитя, бо була вона дуже тендітна.

-   До нас пробирався дідусь Микола, він приносив їжу позавчора. Ми не дуже голодні,-  сказав один із хлопців.

-   Я знаю, що приходив. Немає діда Миколи більше, і хати його немає, - сказала дівчина.

Сумно стало враз, але дівча перше розрядило ситуацію, заохочуючи їсти. Усі якось відразу, наче по команді, подавали свої мисочки для борщу. Дівчину відрядили додому, поки ще не зовсім стемніло. Просили її не приходити. Але вона йшла знову й знову, поки й стояли на позиціях хлопці. Хоча й міняли локації, вона знаходила все одно. Бійці переживали дуже, коли вона приходила, а ще більше - коли не приходила. Раділи її появі, як діти. Не їжі, не воді, а саме отій тендітній дівчині, яка щоразу допитувалась, кому що потрібно: чи шкарпетки, чи фліски, чи пігулки.

  Така турбота тримала бойовий дух, мотивувала й примножувала їхні сили.

Настав той день, коли не треба було йти дівчині на позиції, бійці самі поїхали  за названою адресою, бо відігнали рашистів, звільнили Чернігівщину.

   Тепер чекаємо весілля. Отак на бойовій позиції спалахнуло кохання, має з'явитись нова сім'я.