Юрко жив неподалік лісу. У цьому царстві всього живого він був частим гостем. 

І ось знову хлопчина вирушив туди, де золото висіло на кожній гілочці, адже була осінь. Юрко блукав поміж молодих сосонок у пошуках маслючків. Усі дерева нібито вкрилися парчею, яка переливалася золотогарячими барвами. Листя під ногами не хрумкало, не шаруділо після нічного дощу. Хлопчик ішов тихо, і йому це подобалось. Більше за все Юрко любив блукати лісом саме після дощу і вдихати аромат мокрих дерев та зволоженого листя. Так було тихо та спокійно!

Аж раптом хлопчик побачив на сосні білочку. Маленька рудо-пухнаста красуня тихенько пищала й метушилась, кидалась то туди, то сюди. 

 -Чого  це ти, маленька? - заговорив Юрко. 

Але ж відповіді, звісно, не почув. То тільки в казках білки гризуть золоті горішки, і говорять,  і співають,і танцюють. А тут треба здогадатись самому, що ж так бентежить руду лісовичку. Хлопець став приглядатися. О біда! Дупло перекрило гіллям старої сосни! Зрозуміло тепер, що таке сталось. Але ж як дістатись до того дупла? Воно ого як високо! Бігти додому довго, а білочці треба зарадити. Хлопець вирішив: 

-Залізу-но на дерево!

Він уже не раз так робив. Поклав кошик і, не зволікаючи, став дряпатися вгору.  Міцно тримався руками й ногами за стовбур, помалу рухався доверху,  але….

-Ой-ой-ой, - зойкнув Юрко, з’їждаючи по мокрому стовбуру вниз, обдираючи руки об кору. Геп! І Юрко вже внизу стрибає на одній нозі, бо друга болить, дмухає на руки, бо вони аж горять, так печуть, що не сила стриматись. 

-Що, хлопче, - раптом почув чоловічий голос Юрко, - боляче? 

-Ага, дуже. 

Поки Юрко ойкав, заплющивши очі, чоловік зник.

-Тю! Що за! - заговорив Юрко й сам не зрозумів, чи справді біля нього хтось був, чи здалося, бо гепнув на землю, ще й лобом трохи дістав по стовбуру.

Аж тут знову перед його очима став той же чоловік у пікселевому вбранні. Хлопець ущипнув себе, але дід усе стояв. Хлопець подумав, що все в нього з мізками в порядку. 

-Допомагай, - сказав дідусь, закидаючи на гілку довгу мотузку, та так спритно, що хлопець не встиг оком моргнути, як уже була зав'язана петля на високій гілляці.

-Як допомагати? 

-Тримай отут мотузку й відходь отуди, тягни щосили, а я спиляю внизу.

А то придумав таке - голими руками позмагатися зі стовбуром. Хіба ж ти його відсунеш? Зараз відтулиш, а його вітром хитне - і знову закрите дупло.

Хлопець робив усе так, як казав дідусь. Разом вони звалили дерево, удвох розпиляли й склали докупи колоди. А що ж білочка? Юрко забув про неї на якийсь час. Коли глянув на дупло, то побачив, що з нього визирала маленька мордочка. Хоч білочка і не вміє говорити, але Юрко був певен, що вона йому дуже вдячна. З тих пір Юрко кожного дня приходив до лісу, щоб провідати родину лісових мешканців й зустрітися з дідусем у пікселевому костюмі, бо він колишній лісник і цей ліс знає як свої п'ять пальців.