Спогади та думки про творчість

Марія СИДОРЕНКО,

вчителька української мови та літератури,

керівник шкільного літгуртка

Про Василя Симоненка, колишнього учня Тарандинцівської СШ, лицаря української поезії сказано і написано дуже багато. Він цього заслужив, хоч прожив коротке життя.

Усі, хто його навчав і виховував, хто спілкувався з ним, уже в шкільні роки бачили у ньому іскорку таланту, яка інколи освічувала його. Здається, він був таким, як його товариші, а одночасно і не таким. Відрізнявся серйозністю, замріяним поглядом, зосередженістю.

Писати почав рано, але про свої вірші нікому не говорив, хіба близьким друзям. Одного разу на заняття літгуртка його товариш приніс вірш і не сказав, що це написав Василь Симоненко. Василь сидів і мовчав. Літгуртківці слухали уважно, вірш всім сподобався і вирішили надіслати його до дитячої газети ,,Зірка". Василь згодився. Так і зробили. Відповідь не забарилася. Вірш був надрукований, а Василеві, як учаснику конкурсу, прислали привітання і кілька картинок-балів.

Звичайно, Василь був задоволений і довго зберігав цього листа з редакції. Взявся серйозніше за складання віршів і на кожне заняття гуртка приносив свої нові твори. У старших класах це уже було у нього серйозне захоплення, а може, й проблиском таланту.

Василь ТАРАНЕНКО,

однокласник

Я був старший від Василя Симоненка на три роки. А ходили ми до одного класу у Тарандинцях через те, що при німцях навчання не було. З нашого краю ходили три Василі і Микола. Четверо друзів. Микола Цьохла і я з Єнківець, а два Василі: Бойко і Симоненко з Бієвець. До Єнківець 4 км, до Бієвець – 7. Ходити далеко.

Післявоєнні зими багатосніжні і холодні, але ми і одного дня не були на квартирі. Бігли додому, бо треба було допомагати по господарству. Я – круглий сирота, жив з мачухою, доброю жінкою, Василь Симоненко теж ріс без батька. Його заміняв йому дід.

Дід був на всі руки майстер: швець і кравець. От пошив ялові чоботи Василеві. Сам вичинив шкіру і пошив. Була весна, Василь забрідає у найглибшу калюжу і гордиться: ,,А вони в мене не промокають!" Я ходив у ,,ризових", але не ризикував, щоб не намочити ніг.

У чому ходив Василь пам'ятаю, як зараз. Влітку-брезентові туфлі, штани чорного кольору і біла у смужку сорочка – дід пошив. А взимку – чоботи ялові, довгі, аж за коліна. Халяви високі, тому ні снігу не набирали, ні води не пропускали. Було галіфе темно-синього кольору, піджак на ваті, картуз – все пошив дід.

Після війни важко було. Писати ні на чому,тому вчились не дуже.

Точніше – хто як. Багатьом не доставало підручників.

Василь уроків майже не вчив. Все ловив на льоту з пояснень учителя на уроці. Ну, математику доводилось рішати вдома. Поки на уроках посидить – напише кілька віршів. Дорогою додому всі анекдоти, вірші порозказує. Хлопці ми були веселі.

Василева мати пекла пироги із солодкою квасолею, калиною, буряком, інколи з сиром, то він часто було їх брав у школу. Завжди розділить на чотирьох. Смачно було. У школі Василь виступав на всіх олімпіадах з гуманітарних наук. Був веселий, розповідав анекдоти, вірші. Але у самодіяльності участі не брав. Співати не вмів. Любив найбільше історію і українську мову та літературу. Цей предмет викладала Марія Йосипівна – класний керівник, душевна людина. Була у Василя шкільна симпатія – Люба Назарець.

Пам'ятаю йшли ми з екзаменів навесні. Сіли на траві біля озера. Підкурювали трохи. Василь не курив тоді. Почитав нам вірші і рецензію з журнала ,,Дніпро", куди посилав свої вірші. Це було закінчення школи. Після з Василем вже не зустрічався. Одне знаю: Василь матір і діда дуже любив і піклувався про них усе життя.