Листування та уривки зі щоденника

Добрий день, Андрій Федотович!

Я дуже задоволений Вашим листом і щиро вдячний Вам за нього. Викликав маленький подив тільки “Василь Андрійович”, бо в мене такий титул асоціюється з солідністю та поважністю. А в мене і того й іншого ще надто мало. Чомусь досі здається, що я ще школяр. Видно, з цим почуттям можна буде розлучитися лише після розлуки з університетом. Скільки дивлюся на світ, ніби все стоїть на місці, а тимчасом наша маленька планета вже встигла 22 рази обернутися навколо Сонця. Аж самому не віриться.

Київ за чотири роки, звичайно, змінився. Став ще кращим. Будується і росте. Я люблю його до безтями, аж разом і боюся. Жити в меншому місті, як Полтава або Черкаси, по-моєму, краще. Надто вже нагадують мурашок люди в такому котлі. Невільно звучать у вухах такі рядки:

О, ці міста, мов електричні скати,

З розгоном вулиць, галасом юрби,

Де люди п’ють портвейни і мускати

І наживають гроші і горби!

О, ці жінки розкішні і вродливі,

Очей опущених прихований екстаз,

Рожеві губи вогкі і примхливі –

Я вас любив і проклинав не раз!

О вулиці в шаленій непокорі,

Будинків нескінченний карнавал!..

Куди пливу я в цім безумнім морі,

Куди несе мене стихії шал?

Між іншим, як Вам ці вірші? Потрапити додому найближчим часом не маю змоги. Зразу ж після екзаменів виїжджаю в Черкаси. Буду працювати і компонувать дипломну. Це не прихоть і не боязнь за кар’єру, але необхідність, викликана матеріальними причинами. Якщо будете писати мені, адресуйте на “Черкаську правду”: Київ залишаю 19 лютого.

Наша система вищої освіти все-таки далека від досконалості. У нас читається так багато зайвого і не менше обходиться вкрай необхідного. Ми знаємо старослов’янську мову та історичну граматику і не вміємо стенографувати і тримати в руках фотоапарат. Писати нас навіть і не пробували вчити (правда, цього навчити, певне, не можна, але хоча б з основами редагування і правки познайомили). Абсолютно безцільна і не практична для газетяра і так звана “дипломна робота”. Ми давно вимагаємо “дипломної практики”, але марно. Цей голос “знизу” не береться до уваги. Чому – Господь Бог знає. А втім, річ тут проста – догма. Не діловий підхід – всі пишуть, а журналісти хіба гірші за інших? От і морочать нам голову і собі теж.

Я зловживаю Вашим терпінням і прихильністю до мене. Як нам уже наболіла ця “комашина в оці”. Буду кінчати, бо лист уже непристойно довгий і до того ж, мабуть, водянистий.

Бажаю всього найкращого, щиро Ваш Василь Симоненко.

15.11.57 р.

Малюся!

З Черкас я поїхав ображений і злий. Чому ти не прийшла — таємниця. В міру наближення до Києва мій гнів вивітрювався. <…>.

Вчора цілий день мотався по Києву. Хотілося дуже спать, але я поклявся вгамуватися тільки після 11 ночі. Тут дуже багато хороших дівчат, але, на жаль, жодної, схожої на тебе, не бачив.

Люсь! Мені охота подратувать тебе, але в черепі немає жодної хохми. Ти вредне дівча, і я всю надію покладаю на того собаку, що він збереже тебе від спокуси. Отого білявого, що випав на картах, ще не передбачається? Дивися.

Живу здорово. Тим більше, що мій закадичний Юрка одружився (а клявся, босяк, одружуватися після ЗО років).

Люся! Я вже встиг солідно скучити за тобою. Всі дівчата в темно-голубих пальтах здалеку чомусь дуже похожі на тебе, а зблизька — ні. Жаль. Люблю тебе дико. Ніколи ніхто так ще не морочив мені голови. На папері цілуватися не дуже смачно, але я цілую мою маленьку Люсю мільйон разів. Губи не заболять — не бійся.

Напиши пару рядків <…>. Жду.

Люблю. Скучаю. Цілую. Твій Вася.

21.1.1957, Київ

P.S. Завтра починаються заліки. Мороки багато. Надіюся, що все буде гаразд. Думаю про тебе, Малюся!

Цілую мою вредну Малюсю.

Я вже компоную, мабуть, четверте послання, а від тебе не одержав ще жодного рядочка. Ти лінуєшся чи не хочеш писати? А може, з’явився той білоголовий в’юноша, що випадав на картах? Зроду не вірив у забобони, а тут уже починаю побоюватися. Скучив за тобою страшенно. Бог зна, що ти за вредна дівчина — ніяк не можу хоч на годину забути тебе. Спочатку всі маленькі дівчата здалеку були чомусь похожі на тебе. Я навіть підозрівав, що у мене щось із шариками не в порядку.

Зараз уже пройшло, але думаю про тебе неймовірно багато. Навіть зло бере — треба ж готуватися до екзаменів, а тут «світять в душу сині-сині очі, мов фіалки перші навесні».

Твердо вирішив писати тобі рідко, але щось воно так не виходить <…>.

Люблю дико. Цілую твої пальчики, щоб вони скоріше взялися за ручку і написали мені хоч двоє слів.

Твій Вася.

30.01.1957

Здрастуй, малеча!

Якби нас не переслідувала лиха доля, то зараз я б не шкрябав тобі листа, а просто сиділи б з тобою в хаті і цілувалися. Тепер уже майже точно можу сказати, що прибуду додому 16-го або 17-го. Раніше ніяк не виходить, бо тільки 15-го треба підписувати призначення. Отакі-то діла, не дуже втішні, як бачиш.

Настрій у мене такий поганий, що і писати немає особливого бажання. А за тобою так скучив, що аж самому страшно. Перспективи у мене дуже нерадісні. Точно поїдемо на цілий місяць у військові табори, а перед цим ще десять днів будемо загоряти на військовій кафедрі. Одним словом, моя голубко, дуже багато у нас буде розлук. Та ще й екзамени по-чортячому якось сплановані: перший — 1 червня, другий — 12. Після цього перерив до 25, а там заряджайся на цілих 40 днів. Отакі-то діла, Малюсю.

Ти не злися, що я мало писав тобі, — їй-богу, був страшно зайнятий, та й зараз роботи по вуха. Від тебе ж ні слуху ні духу. Ніколи чи лінь? Цікаво, чи поміняла ти вже паспорт? Дивися, чарівна дружинонько, щоб твій примхливий чоловік не надув свої гіркі від тютюну губи. Між іншим, вони зараз значно зменшились у розмірах, мабуть, одпухли.

Я дещо купив, але не напишу. Приїду — тоді подивишся. Добре?

Люсь! Бачиш, як я стараюся вгодити малечі — пишу такого довгого листа, що якби не тобі, певне, зроду б не витерпів. Я люблю мою маленьку грішницю. І дуже скучив за нею. От-от приїду. Жди дужче, то скоріше дома буду.

Цілую твої маленькі ручки, ті самі, якими ти рибу чистила <…>.

Ґуд бай, Люся. Привіт рідні.

Твій Симон.

Дорогий Борисе Дмитровичу!

Нарешті Ваш роман доповз і до Черкас. Вчора, оббігавши півміста, я ледве придбав для себе одного примірника. Мені було дуже радісно, що книга, котру я так полюбив, зникає з книгарень майже блискавично.

Кажуть, що найсильніше перше враження. Але то, мабуть, правдиве тільки тоді, коли твір мілкуватий і тримається на зовнішніх оздобах. «За ширмою» я не перечитував, а читав захоплено, відкриваючи ті грані і вловлюючи нюанси, що при першому знайомстві лишилися чомусь поза увагою. Можливо, це сталося тому, що в журнальному варіанті не було останнього розділу. Прекрасного розділу!

Сердечно дякую Вам за чудову книгу, за ті години творчої і естетичної насолоди, котрі Ви подарували своїм твором і мені і багатьом-багатьом читачам. З синівською шанобою схиляю голову перед Вашим талантом і зичу Вам довгих і плідних років життя.

Щиро Ваш Василь Симоненко.

10.08.1963

Дорогий Григорію Порфировичу!

Щиро дякую Вам за Тувіма. Це для мене була справжня радість — і те, що Ви згадали мене, і те, що такий поет з’явився на українському небі. Коли б я не знав Вашої доброти, то був би певен, що Ви не раз згадували мене незлим тихим словом. Все ж Фельдека я переклав, хоча дуже боюся за ті переклади. Адже, якщо не зважати на кілька дилетантських препарацій над Блоком і деякими білорусами, то можна сказати, що я в цій справі іще навіть не допризовник. […]

Я не прошу поблажливості, а хочу тільки, щоб Ви не втрачали в мене віри остаточно — можливо, я ще й зроблю щось путнє. Буду Вам дуже зобов’язаний, якщо Ви напишете кілька слів про те, чого варті мої переклади.

Я дістав листа від О. Зілинського з Праги. Прохає нових віршів для антології, котру вони компонують. Але Ви, мабуть, це знаєте.

Живу дуже тихо, без новин. Вітайте спільних знайомих і друзів, бо я саме нікому не пишу.

З пошаною В. Симоненко.

Зачинаю цей щоденник не тому, що хочеться побавитися у великого. Мені потрібен друг, з яким я міг би ділитися геть усіма своїми сумнівами. Вірнішого і сердечнішого побратима, ніж папір, я не знаю.

Земля вже двадцять восьмий раз несе мене навколо Сонця. Мало встиг я зробити за цей час гарного і доброго. Зате навчився я пити горілку, смердіти тютюном, навчився мовчати і бути обережним, коли слід кричати. І найстрашніше — навчився бути нещирим.

Брехня — мабуть, моя професія. Талант брехуна у мене вроджений. Є три категорії брехунів: одні брешуть, щоб мати з цього моральну чи матеріяльну вигоду, другі брешуть, аби брехати, а треті служать брехні як мистецтву. Вони, власне, вигадують або домислюють логічні кінцівки до- правди. Ці брехуни, з моєї брехунівської купини, видаються мені благородними. Вони — художники. Вони — резерв літератури. Без них нудно було б жити, без них і правда стала б куцою та побутовою, нудотною і дріб’язковою. Благородна брехня возвеличує правду.

Керуючись цим, я частіше всього вдавася до третьої брехні. Такі, як я, теж необхідні для літератури — ми своїми кволими думками угноїмо ґрунт, на якому виросте гігант. Прийдешній Тарас або Франко. Жду його, як віруючий пришестя Христового. Вірю, що мені пощастить почути радісну осанну на честь його приходу. Хай тільки не зневажає він нас, маленьких чорноробів поезії. Він виросте з нас.

Я міг би прислужитися літературі більше, якби природа не обділила мене слухом і очима. Я не бачу всіх відтінків і не чую всіх звуків. Музика — моя мука. Ніколи не доросту до того, щоб глибинно розуміти її. Ніколи я не побуваю на такому святі барв, з якого не повертається щасливий Сар’ян. Я не можу навіть посправжньому заздрити Сар’янам і Шостаковичам, бож неписьменний не може заздрити Льву Толстому. Він заздрить сусідові, який уміє розписатися.

Діти часом несвідомо говорять видатні речі. Пригадую: рік тому ми з Олесем гуляли біля Казбетського ринку. Уздрівши пам’ятник деспота, він запитав мене:

— Тату, хто це?

— Сталін.

Одну мить він дивиться на нього і ніби між іншим запитує:

— А чого він туди виліз?

Справді, Сталін не зійшов на п’єдестал, не люди поставили його, а він сам в и л і з — через віроломство, підлість, виліз криваво і зухвало, як і всі кати. Тепер цей тигр, що живився чоловічиною, здох би від люті, коли б дізнався, якою знахідкою для збирачів металолому стали його бездарні лубкові пам’ятники.

Це страшно, коли прижиттєва слава і обожествления стають посмертною ганьбою. Це взагалі не слава, а тільки іграшка, якою тішаться дорослі діти. Не розуміють цього тільки убогі, душею і мозком.

18.09.1962 р

Немає нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини.

Голова колгоспу з Єременкового села кричав на зборах від безсилля і люті:

— Я вам зроблю новий 33-й рік!

Звичайно, ніхто навіть не подумав взяти за комір цього негідника. А цей же дурень однією своєю ідіотською фразою знищить наслідки роботи десятків розумних людей. Якби в наших вождів було більше глузду, ніж є, подібні крикуни милувалися б небом крізь ґрати.

16.10.1962 р.

Вчора написав «Казку про Дурила». Написав одним подихом, хоч дещо було заготовлено раніше. Сьогодні казка ще подобається мені, жаль, що нікому її прочитати.

Тепер я став у Черкасах ще самотніший, бо немає і того колективу, що був у «Молоді Черкащини». Приятельські стежки між мною та Негодою і Оглобліним, можна сказати, позаростали буйним шпоришем. Одному з них я був потрібен, доки міг щось допомогти, другий виявився звичайнісіньким флюґером. Не сумніваюся, що він цькуватиме мене з таким же запалом, як раніше вихваляв. Та він це й сам продемонстрував з кількох трибун на різних нарадах. Але — нам своє робить.

5.09.1963 р