Біографія

Дитинство

На берегах тихоплинної ріки Удай розкинулося чарівне село Біївці, яке подарувало світові великого майстра художнього слова Василя Симоненка. На вузенькій вуличці вросла в землю невеличка хата, яка схожа на всі селянські помешкання 30–40-х років минулого сторіччя: сіни, хатина з піччю, невелика світлиця з маленькими віконцями. Це оселя Симоненків. До 1957 року тут жила мати поета, Ганна Федорівна Щербань. Коли в кінці літа цього року її забрав Василь до Черкас, тут поселилася родина Мисників. .У 70-х роках хату викупив місцевий колгосп, і вона стала громадською. На початку 80-х років у ній створено музей Василя Симоненка.

Народився Василь Андрійович Симоненко 8 січня 1935 року у селі Біївці на Лубенщині Полтавської області. Батька у Василька не було. Був чудовий дід, була мама, яка ніколи не сварилася за книжки, що їх хлопець читав зранку до вечора — при сонці, коли підпаском ганяв череду, і при каганці, коли вечорами гриз граніт науки, виборюючи золоту шкільну медаль. До мами приходили свататися. Та вона боялася вітчима для сина, боялася, що чужий прийде і зламає затишок його дитинства. От і не пішла ні за кого, тим більше, що живий був той, з ким одружена по закону, якого чекала з війни, з ким присягалася до смерті ділити і радість, і горе. Не вийшло ділити, вийшло все взяти на свої плечі — сильної, мужньої жінки.

Спочатку навчався у Біївській початковій школі - п'ять класів , а решту — у сусідніх селах Єнківцях і Тарандинці, до яких доводилось йти 9 кілометрів в один бік. Закінчив середню школу в Тарандинцях із золотою медаллю.

Юні роки

Після закінчення університету Василь працює в газеті «Черкаська правда», потім — у «Молоді Черкащини», власним кореспонден­том «Робітничої газети». Як журналіст, він сміливо вторгався в різні сфери життя, різко критикував вияви бюрократизму, неуваги до трудівників, теплим словом відгукувався про добрих людей. У 1957році 27 квітня одружився з Людмилою Павлівною Півторадня. А в 1958році 22 лютого народився син Олесь „кирпатий барометр”.

Як відомо, напровесні 1960 року в Києві, з волі пробудженого «відлигою» юнацтва, був заснований Клуб творчої молоді. На суспільно-політичній арені з’явилася ініціативна й динамічна гро­мадська інституція, яка ставила своєю метою об’єднати духовні й фізичні зусилля молодого покоління для розбудови оновленої України. Пізніше, у літературі поетів, які належали до цього Клубу, почали називати шістдесятниками. Хоча на той час Симо­ненко жив і працював у Черкасах, проте з Аллою Горською й Іва­ном Драчем, Ліною Костенко й Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком і Василем Стусом, Миколою Вінграновським і Михайлом Брайчевським він став душею й окрасою цього Клубу. Охоче роз’їжджав по Україні, як загальновизнаний поет брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, виступав перед робіт­ничою та сільською молоддю, прагнучи пробудити в душах ровес­ників жагу до національного відродження. Саме за участю В. Симоненка на основі незаперечних речо­вих доказів для людства були відкриті братські могили жертв сталінізму на Лук’янівському й Васильківському кладовищах, у хащах Биковнянського лісу. За його участю тоді ж був написа­ний і відправлений до Київської міськради Меморандум із вимо­гою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх у національні меморіали.

Останні роки життя

Смерть дватцятивосьмирічного лицаря української поезії уже три десятиліття оповита туманом загадок, легенд, міщанських пліток. Навколо причин смерті В. Симоненка ходило чимало чуток.

Влітку 1962 року поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції «Ім. Тараса Шевченка». На думку друзів поета, це побиття було не випадковим. Відтоді й почало погіршуватися здоров'я поета. Пізніше В. Онойко згадував, що після звістки про затримання Симоненка за ним дозволили приїхати тільки після того, як у справу втрутився секретар Смілянського міськкому партії. Василь «сів на переднє сидіння поруч з шофером, повернувся до нас і закотив рукава сорочки: — Ось, подивіться... Ми жахнулися: усі руки були в синцях. — А на тілі, здається, ніяких слідів. Хоча били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чи що. Обробили професійно. І цілили не по м’якому місцю, а по спині, попереку. Коли везли туди (до камери), погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш».

З весни 1963 року хвороба Василя Симоненка постійно загострювалася. Нестерпно боліли поперек, нирки. На початку вересня він ліг у лікарню. Невдовзі лікарі повідомили родині жахливий діагноз — рак нирок. Зробили операцію, але безрезультатно. Побої особливо жорстокі, біль яких невгамовно мучив Симоненка до самої смерті. Трохи більше як через рік після цього — 14 грудня 1963 року він помирає. Проте офіційною версією смерті 28-річного поета так і зали­шилося повідомлення про рак.