Поетичне слово В. Симоненка, просте і пристрасне, розважливе і гостре, пройняте вірою у високі ідеали, повертало українцям втрачену Батьківщину. Не оминав він болючі проблеми доби, викривав псевдопатріотів, бюрократів, кар’єристів, був нещадний до ворогів Батьківщини й рідного народу. Ми віримо кожному слову поета, яке бере за душу, хвилює, будить думку, кличе до дії.

Творчий шлях Василя Симоненка, як і будь-якого мислячого, талановитого письменника, був напруженим, сповненим щастя і болю. Він безупинно шукав свого єдиного слова, того, що найсокровенніше, найсправедливіше. Йому було відворотне примітивно-бездумне ковзання по поверхні. А, як відомо, всяке заглиблення, особливо коли воно здійснюється людиною з гострим зором і серцем щирим, відкриває, оголює те, що називаємо звичайною пліснявою. І тут уже треба мати велику мужність, щоб не заточитися духом, не сприйняти цю плісняву за вияв життя. Василь Симоненко мав таку мужність, він ніколи не зраджував своїх переконань і ніколи не змінював гострого слова бійця на скептичні репліки спостерігача.

Не все йому було до вподоби. І він до останніх сил боровся проти бездушності й черствості. Однак і краплі дьогтю не виявимо в медовій настояності його поезії.

Але правди в брехні не розміщуй.

Не ганьби все підряд без пуття.

Бо на світі той наймудріший,

Хто найдужче любить життя.

А він його любив безмірно, самовіддано, і всю духовну енергію поетичного таланту віддав рідному народові, а отже — людству!