Посилення радянізації в західних областях УРСР

І. ВІДНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В ЗАХІДНИХ ОБЛАСТЯХ УКРАЇНИ.

МАСОВІ ДЕПОРТАЦІЇ 1944—1946 рр.

1. ВІДНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В ЗАХІДНИХ ОБЛАСТЯХ УКРАЇНИ.

У період 1939—1940 рр. на західноукраїнських землях радянський режим ще не встиг зміцнитися. Тому після війни партійно-державні керівники СРСР намагалися встановити в Західній Україні такий порядок, який діяв на інших територіях Союзу. Цей процес отримав назву «радянізація». Її складовими були колективізація, індустріалізація, так звана «культурна революція» та масові репресії проти невдоволених новою владою.

Представники влади намагалися провести радянізацію в найкоротший час, незважаючи на опір місцевого населення. Жителі Західної України добре пам’ятали перший досвід спілкування з радянською владою. Вони боялися колективізації і переслідувань на релігійному ґрунті. їхні побоювання виявилися недаремними. Для впровадження радянського способу життя в Західну Україну спрямували значні політичні та військові сили.

Після Львівсько-Сандомирської операції радянську владу встановили в Галичині та Закарпатті. Одразу після вступу радянських військ у Західну Україну на роботу до місцевих органів влади, господарської, політичної та інших сфер зі східних областей були направлені працівники різних спеціальностей. До середини 1946 р. сюди прибуло 86 тис. спеціалістів. Місцевим активістам не довіряли, їх переводили на другорядні посади. Так, наприкінці 1946 р. з 15 120 вищих посад в обкомах партії в Західній Україні працівники місцевого походження займали лише 1832 особи (12,1 %).

Першим кроком нової влади стало утворення спочатку тимчасових, а потім постійних місцевих органів влади у формі Рад.

Здійснювалися націоналізація промисловості, реквізиції цінностей в банках. Одержавлювалися житловий фонд, сфера торгівлі, установи культури, навчальні заклади, оголошувалися державною власністю залізничний транспорт та вся сфера його обслуговування, ліси, надра тощо. Великі маєтки були конфісковані, а їхні землі передавалися безземельним і малоземельним селянам. Власники великих промислових підприємств, господарі хуторів, жителі прикордонної смуги зазнали депортації до віддалених районів СРСР.

Складові радянізації:

• колективізація,

• індустріалізація,

• культурна революція;

• масові репресії.

«Радянізувати» Західну Україну комуністи намагались якнайшвидше. Процес відбудови у районах Західної України відбувався набагато складніше, ніж на сході республіки. Це було зумовлено:

• значними руйнуваннями, завданими фашистською агресією та воєнними діями 1944 p.;

• слабкістю економічного потенціалу регіону;

• особливістю менталітету західних українців, які неоднозначно сприймали соціалістичні перетворення;

• опором нововведенням з боку значної частини населення.

Відновлення радянської влади відбувалось шляхом направлення зі східних районів України у західні області значної кількості робітників партійно-комсомольського та державного апарату. До середини 1946 р. сюди було направлено 86 тис. спеціалістів. Місцевим кадрам на той час не довіряли. Так, з 15 120 номенклатурних посад в обкомах партії в Західній Україні наприкінці 1946 р. місцеві працівники складали лише 1 832 особи (12,1 %). Майже всі ключові посади в правоохоронних органах, органах державної безпеки, культури та освіти посідали вихідці з інших регіонів країни.

Характер змін, що відбулися упродовж відбудови на території Західної України, неоднозначний. У роки четвертої п’ятирічки в західних областях України було здійснено суттєву реконструкцію старих заводів іфабрик. Відбудовано та споруджено понад 2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств. Обсяг валової продукції промисловості протягом 1946-1950 pp. збільшився у 3,2 раза.

Процес індустріалізації на «возз’єднаних» землях мав свої особливості.

Значно вищі, ніж у східних регіонах УРСР, темпи промислового розвитку. Якщо 1940 р. підприємства західних областей становили 4,7 % від загальної кількості підприємств України, то 1949 р. — вже 12,6 % (у важкій промисловості — відповідно 8,1 і 16,8 %).

Були побудовані Ужгородський диктово-меблевий і Мукачівський меблевий комбінати, Свалявський лісохімічний завод, картонна фабрика у Львові та ін.

Поява нових галузей промисловості: машинобудівної та приладобудівної — на Львівщині; взуттєвої та трикотажної — у Прикарпатті; рибопереробної — в Ізмаїльській області та ін.

Відкриття значних родовищ корисних копалин: 1946-1949 pp. у Дрогобицькій області розвідані газові родовища, що мали не лише республіканське, а й союзне значення. 1948 р. завершено будівництво найпотужнішого в ті часи в СРСР та Європі магістрального газопроводу Дашава-Київ, а 1951 р. західноукраїнський газ почала отримувати Москва.

Помітний прорив у промисловому розвитку західноукраїнських земель супроводжувався й негативними чинниками:

ü диспропорції в розвитку промисловості, що зумовило відставання в темпах легкої та харчової галузей промисловості;

ü домінування кількісних показників над якісними;

ü відсутність закінченого технологічного циклу;

ü залежність від союзного центру та ін.

1950-1951-го навчального року в школах західних областей республіки працювали понад 60 тис. вчителів, тобто майже у шість разів більше, ніж у довоєнний період. Початковою освітою було охоплено усіх дітей шкільного віку, кількість учнів у 5-10 класах збільшилася майже втричі. Наприкінці 1950 р. в Західній Україні функціонувало 25 вузів — у 1,5 раза більше, ніж 1940 р. Кількість студентів за цей час збільшилася майже в 10 разів. Проте зростання освітнього рівня супроводжувалося активною русифікацією.

1953 р. навчання в усіх вузах Західної України велося переважно російською мовою.

Радикальні соціально-економічні зрушення відбувалися в сільському господарстві західноукраїнських областей. Ще 1944 р. було відновлено процес примусової форсованої колективізації. На початку 1946 р. у Західній Україні налічувалося 158 колгоспів, 1948 р. — 1762, 1949 р. — 6 098, 1950 р. — 7190 (колгоспи об’єднували, за одними джерелами, 93 %, за іншими, — 98 % селянських господарств).

На початку 50-х років суцільна колективізація в західноукраїнських землях була здебільшого завершена.

Позитивним для розвитку краю стало забезпечення безкоштовного медичного обслуговування населення. Із цією метою до західних областей було направлено сотні медичних працівників вищої та середньої кваліфікації.

Отже, процес радянізації в основному був завершений наприкінці 1950-х рр.

2. МАСОВІ ДЕПОРТАЦІЇ 1944—1946 рр.

Радянізація проходила в умовах запеклої боротьби. Органи НКДБ і НКВС застосовували масові репресії, жертвами яких стали 500 тис. чоловік, та депортації в східні райони СРСР, у ході яких було виселено понад 200 тис. чоловік. У 1946 р. на Львівському соборі було «самоліквідовано» Українську греко-католицьку церкву (УГКЦ).

Українська повстанська армія (УПА) на чолі з Р. Шухевичем розгорнула широкомасштабну партизанську боротьбу проти органів радянської влади на західноукраїнських землях, у ході якої загинуло понад 30 тис. цивільних громадян і військовослужбовців. У 1950 р. головнокомандуючий УПА Р. Шухевич загинув у бою під Львовом, однак збройне підпілля продовжувало організовану боротьбу до 1954 р.

Після закінчення Другої світової війни кордон між Радянським Союзом і Польщею, згідно з договором між ними, пройшов в основному по «лінії Керзона». На польській території опинилися великі поселення українців, які жили там споконвічно. Водночас частина польського населення опинилася на радянській території. За домовленістю між Польщею і СРСР передбачався обмін населенням на добровільних засадах. Проте насправді із самого початку він супроводжувався насильством і численними жертвами. До кінця 1946 р. з Польщі в УРСР було вивезено майже півмільйона осіб.

Наймасштабніші депортаційні операції в західних областях УРСР

Операція «Вісла» 1947 року: остаточне вирішення українського питання в Польщі

Проведена польською комуністичною владою у 1947 році операція «Вісла» була продовженням широкомасштабної переселенської акції у 1944-1946 рр., що мала на меті зробити політичні кордони між УРСР та Польщею етнічними. В результаті підписаної 9 вересня 1944 р. угоди між Польським комітетом національного визволення та урядом УРСР протягом жовтня 1944 – серпня 1946 рр. у ході т. зв. «обміну населенням» було загалом переселено 482 тис. українців із Польщі та 788 тис. поляків із УРСР[1]. Навіть застосовуючи жорстокі репресії, польській владі не вдалося повністю очистити територію по лінії Керзона від українців. Історики називають різні цифри української людності, що залишилася на території Лемківщини, Холмщини, Підляшшя та Надсяння після 1946 р.– від 150 до 220 тис. осіб. Саме на їх усунення була спрямована акція «Вісла»

Згідно з документами, протягом 1944—1946 рр. із семи західних областей України в північно-східні регіони СРСР було виселено 14 729 сімей (36 609 осіб). Відсутність житла, речей першої необхідності, медикаментів і продовольства стали справжньою катастрофою для перших хвиль переселенців. Депортованих людей підселяли до будинків місцевих жителів «за рахунок ущільнення» без згоди останніх. Здійснюючи масові депортації в цей час, радянська влада намагалася унеможливити опір порядкам, які запроваджувала. Депортації були ще одним злочином радянської влади проти українського та інших народів.

10 вересня 1947 р. Рада Міністрів СРСР оприлюднила указ «Про виселення із західних областей УРСР до областей Карагандинської, Архангельської, Вологодської, Кемеровської, Кіровської, Молотовської, Свердловської, Тюменської, Челябінської та Читинської членів родин “оунівців” та активних бандитів, заарештованих та вбитих у боях».

Операція «Захід» розпочалася 21 жовтня 1947 р. о другій годині ночі. Протягом доби було виселено 76 192 особи, серед яких 22 174 дитини. До 26 жовтня кількість депортованих зросла до 77 791 особи.

Переселенців із Західної України товарними вагонами відправляли залізницею на примусові роботи на копальнях або в колгоспах Сибіру. Сотні осіб дорогою померли.

За вказівками з Москви й Києва керівництво на місцях запроваджувало ті самі порядки, що панували в інших куточках СРСР. Мали місце грубість, порушення законів і прав людини, упереджене ставлення до місцевих кадрів, штучне розмежування українців на «східняків» і «западенців».