Лекції   Групи МБ 21.1 МБ 21.2

1. Прочитати.

Технологія будівельного виробництва – це наука про раціональні методи виконання робіт із врахуванням знань про механізацію, організацію та економіку процесів.

     Успішне виконання технологічних процесів вимагає чіткої організації. 

Організація робіт передбачає систему заходів спрямованих на раціональне поєднання всіх елементів праці: робітників, знарядь та предметів праці.

   Технологія будівельного виробництва розглядає методи виконання будівельних робіт, які за організаційними ознаками групують наступним чином.

1) будівельно-монтажні роботи;

2) спеціальні роботи;

3) допоміжні роботи.

   До спеціальних робіт відносять влаштування сантехнічних систем, електромонтаж обладнання, монтаж технологічного обладнання, а також штучне закріплення ґрунтів.

   До допоміжних робіт відносять підготовку території будівельного майданчика, транспортування і складування будівельних матеріалів до будівельного майданчика і безпосередньо на будівельному майданчику.

     Всі інші види робіт відносять до будівельно-монтажних.

   Будівельною продукцією є повністю збудовані й прийняті в експлуатацію будинки, інженерні системи, підземні комунікації.

Будівельний об’єкт – будинок або споруда в процесі зведення, постійно змінює свої властивості і ступінь готовності, бо він знаходиться у безперервному процесі поступової реалізації проекту, що обумовлює зміну умов виробництва на конкретному будівельному майданчику.

Завданням технології та організації будівництва є обґрунтування і розроблення технічно доцільних і економічно ефективних організаційно-технологічних прийомів, методів і режимів оброблення, зміни положення, форми, фізико-хімічного стану та інших властивостей матеріальних елементів, поєднання цих заходів у просторі й часі в процесі отримання будівельної продукції (будинки, споруди, комунікації тощо).

Теоретичною основою технології та організації будівельного виробництва є природничо-наукова сутність механічних, фізичних, хімічних, біологічних та інших процесів або явищ, які лежать в основі перетворення матеріальних елементів у будівельну продукцію, та сучасні організаційно-технологічніі принципи  будівництва.

2. Вивчити та запам'ятати 

    Будівництво – це галузь матеріального виробництва, яка охоплює нове будівництво, реконструкцію, ремонт і реставрацію будинків і споруд.

     Будівельне виробництво – це сукупність виробничих процесів, що здійснюються на будівельному майданчику.

     Результатом будівельного виробництва є будівельна продукція, тобто закінчені і здані в експлуатацію будівлі і споруди, до яких відносять нові будинки або споруди, тобто капітальне будівництво, капітальний ремонт, реконструкція та технічне переозброєння існуючих будівель і споруд.

      Основні завдання будівельного виробництва:

1) Створення будівельної продукції у строгій відповідності до затверджених проектів.

2) Забезпечення високої якості будівельних робіт у відповідності до діючих норм.

3) Підвищення ефективності капітальних вкладень.

4) Зниження рівня трудових та матеріальних витрат.

    Будівельний об’єкт – будинок або споруда в процесі зведення, постійно змінює свої властивості і ступінь готовності, бо він знаходиться у безперервному процесі поступової реалізації проекту, що обумовлює зміну умов виробництва на конкретному будівельному майданчику.

    Будівельний майданчик – простір у якому розташовано будівельний об’єкт, існуючі і тимчасові споруди, інженерні мережі і матеріально-технічні ресурси необхідні для виконання будівельних робіт.

В залежності від технологічної послідовності та характеру виконання робіт, їх групують в наступні періоди та цикли:

1. Підготовчий (проектно-пошукові роботи, інженерне обладнання будівельного майданчика і організація будівельного майданчика).

2. Основний період:

а) підземний цикл;

б) надземний цикл;

в) оздоблювальний (опорядкувальний) цикл, включаючи кінцевий благоустрій територій.

     Знаряддя праці - - будівельні машини, механізований та ручний інструмент, за допомогою яких робітники з предметів праці створюють будівельну продукцію. 

    Будівельний інвентар — засоби технічного оснащення робочих місць, за допомогою яких забезпечуються: зручні й безпечні умови праці робітників (освітлювальні пристрої, тимчасова огорожа); зберігання матеріалів та конструкцій (бункери, контейнери, касети); технологічні потреби в енергоносіях (водогрійні котли, трансформатори, зарядні апарати) та ін.                       Будівельна оснастка — допоміжні технічні засоби для забезпечення розміщення робітників, предметів та знарядь праці у просторі під час виконання будівельних процесів (риштування, помости, естакади тощо), або надання матеріальним елементам потрібної форми і положення в просторі (траверси, стропи, причалки, розчалки, кондуктори і т. д.). 

Будівельні роботи представляють собою сукупність будівельних процесів.

Будівельний процес складається із ряду робочих операцій, які в свою чергу містять робочий прийом, який включає робочий рух.

Будівельні процеси поділяють на прості, складні та комплексні.

Складні процеси складаються із декількох простих, організаційно і технологічно пов’язаних між собою, результатом яких є окрема частина будівлі або конструктивний елемент цієї  будівлі.

Комплексний процес складається із сукупності простих і складних процесів, організаційно і технологічно між собою пов’язаних, результатом яких є закінчена будівля або споруда.

За технологічними і організаційними ознаками будівельні процеси поділяють на:

1. Заготівельні процеси;

2. Транспортні процеси;

3. Монтажно-вкладальні процеси.

За рівнем автоматизації розрізняють чотири групи процесів:

а) автоматизовані (виконання робіт під контролем оператора);

б) механізовані процеси із застосуванням комплексу машин під контролем машиніста.

в) напівмеханізовані процеси (із залученням витрат людської праці);

г) ручні роботи.

    Контрольні запитання.

1. Назвіть основні завдання будівельного виробництва.

2. Що називають будівельним виробництвом?

3. Що є результатом будівельного виробництва?

4. Що називають будівельним об'єктом?

5. Що розташовано на будівельному майданчику?

6. Які є періоди та цикли виконання будівельних робіт?

7. Що відносять до знарядь праці?

8. Що називають будівельним інвентарем?

9. Для чого потрібна будівельна оснастка?

    Прочитати, запам'ятати, законспектувати!!!

1. Класифікація будівельних вантажів.

 Під час зведення будь-якої будівлі чи споруди виконують певні транспортні й вантажно-розвантажувальні роботи, пов’язані з перевезенням від місць виготовлення на будівельний майданчик матеріалів, напівфабрикатів і виробів. 

              Елементи, що перевозять для зведення споруди, називаються будівельними вантажами. 

         Різноманітні будівельні вантажі класифікують за їхніми фізичними та геометричними характеристиками на дев’ять видів: 

– сипкі – пісок, щебінь, гравій, ґрунти, будівельне сміття; 

– порошкоподібні – цемент, вапно, гіпс, крейда; 

– тістоподібні – бетонна суміш, розчин, вапняне тісто; 

– дрібноштучні – цегла, дрібні блоки, бутовий камінь, асфальт в плитках, бідони з фарбою, вантажі в ящиках і мішках; 

– штучні – віконні та дверні блоки, залізобетонні панелі й плити; 

– довгомірні – залізобетонні й сталеві колони, ферми, труби, лісомате-ріали; 

– великооб’ємні – санітарно-технічні кабіни, блок-кімнати, блоки ліфтових шахт, великогабаритні контейнери; 

– рідкі – бензин, гас, мастильні матеріали; 

– великовагові – залізобетонні елементи значної маси, технологічне обладнання, будівельні машини, що доставляються на будівельний майданчик за допомогою транспортних засобів. 

2. Види транспорту. 

       Будівельні вантажі транспортують за допомогою вертикального і горизонтального транспорту. 

Вертикальним називають транспорт, призначений для виконання вантажних робіт на заводах-постачальниках будівельних конструкцій, розвантажувальних робіт під час приймання матеріалів і виробів, які надійшли на будівельний майданчик, під час транспортування вантажів до місця проведення робіт. 

Горизонтальним – транспорт, за допомогою якого перевозять будівельні вантажі від місця їх отримання до об’єктів будівництва або безпосередньо на самих об’єктах, якщо зводиться не окрема будівля, а будівельний комплекс. 

      Стосовно будівельного майданчика горизонтальний транспорт розподіляють на зовнішній і об’єктний. 

        Зовнішній транспорт використовують у разі доставляння на будівельний майданчик будівельних конструкцій, матеріалів, технологічного обладнання із заводів-постачальників, кар’єрів, центральних складів або з власних виробничих підприємств до споруджуваних об’єктів. 

               Об’єктний транспорт призначений для переміщення будівельних вантажів у межах будівельного майданчика.                           Перевезення вантажів здійснюють усіма видами сучасного транспорту. 

            Автомобільним транспортом перевозять близько 80 % усіх будівельних вантажів. Перевагами цього виду транспорту є велика швидкість, висока маневреність, здатність пересуватися по кривих ділянках з малим радіусом заокруглення, долати круті підйоми доріг, можливість доставляти різноманітні вантажі безпосередньо до об’єкта будівництва. Цей вид транспорту в житловому будівництві застосовується найчастіше. 

        Тракторний транспорт використовують для переміщення великих вантажів, якщо стан доріг незадовільний і в умовах бездоріжжя. Його недоліками є обмеженість використання в міських умовах і в разі великих відстаней перевезень, оскільки швидкість пересування такого транспорту мала. 

    Залізничний транспорт становить 13...18 % від загальної кількості перевезень будівельних вантажів і є зовнішнім транспортом для перевезення на великі відстані. Він потребує великих початкових витрат, однак у разі значних обсягів будівельно-монтажних робіт і надходження основних вантажів рейковими шляхами ці витрати швидко окупляться. 

     Водний транспорт – найдешевший вид транспорту, особливо якщо перевезення здійснюють на значні відстані. Він обслуговує до 5 % перевезень вантажів на будівельні майданчики. Головним недоліком є сезонність використання. 

      Повітряний транспорт використовують для доставляння вантажів у важкодоступні місця й монтажу окремих конструкцій і споруд. Застосовують великовантажні літаки, вертольоти й спеціальними дирижаблі. 

        3.Спеціальний транспорт.

    Спеціальним є трубопровідний транспорт, пневмотранспорт, гідротранспорт, транспорт із ланковими стрічковими транспортерами та підвісні канатні дороги. Ці види транспорту застосовують на перетятій місцевості і за наявності водних перешкод. До спеціальних видів транспорту належать і транспортні засоби технологічного призначення, де процес транспортування і технологічна переробка будівельного вантажу поєднані. Такими транспортними засобами є автобетонозмішувачі, у яких бетонну суміш одночасно готують і транспортують на будівельні майданчики, автобетононасоси – поєднують транспортування суміші на великі відстані та її укладання, автобетоновози – переміщення і перемішування суміші 

      Земляні споруди

         Результатом розроблення ґрунту є земляне спорудження. Це інженерна споруда з ґрунту в ґрунтовому масиві або на поверхні ґрунту. 

     Земляні споруди класифікують так: 

– за розміщенням щодо поверхні ґрунту – виїмки, насипи, підземні виробітки, зворотні засипання; 

– за терміном використання – постійні й тимчасові; 

– за функційним призначенням – котловани, траншеї, ями, свердловини, відвали, греблі, дамби, дорожні полотна, тунелі, планувальні майданчики; 

– за геометричними параметрами й просторовою формою – глибокі, дрібні, протяжні, зосереджені, прості, складні. 

       До постійних зараховують споруди, призначені для довгострокової експлуатації – земляні греблі, канали, полотна рейкових і безрейкових доріг, виїмки й насипи, що зводять під час планування. 

        До тимчасових земляних споруд зараховують виїмки, отримані під час зведення фундаментів житлових і промислових будівель, мостів, гребель, траншеї для прокладення водопровідних, каналізаційних, газових та інших мереж, насипи для тимчасових доріг. 

       Виїмки більше ніж 3 м завширшки називають котлованами, більш вузькі, для стрічкових фундаментів або мереж комунікацій – траншеями; під окремо розташовані фундаменти або стовпи – ямами. 

         Виїмки, розроблювані для видобутку необхідного для будівництва ґрунту, називають резервами; насипи, у які висипають зайвий ґрунт, – кар’єрами або відвалами. 

            Місця для висипання будівельного та іншого сміття називають звалищами, а місця, де розробляють пісок, щебінь та інші будівельні матеріали, – кар’єрами 

                           Грунти та їх властивості

              Ґрунти – це гірські породи, що складаються з мінеральних часточок і органічних домішок. 

Ґрунти поділяють на: 

скельні, що залягають у земній корі у вигляді моноліту з високою міцністю; 

нескельні – поділяються на великоуламкові, піщані, супіщані, глинисті, суглинні, лісові. 

В будівництві ґрунти класифікують за складністю їх переробки і групують:

а) для механізованої розробки

- шість груп для не мерзлих (I – VI) - чотири групи для мерзлих (I – IV)/

б) для ручної переробки

- сім ґрунтів для не мерзлих (I – VII);

- чотири – для мерзлих (IM – IVm).

          Піщані ґрунти – сипкі в сухому стані, не пластичні. Вони водопроникні, за певної швидкості течії води розмиваються, зі зміною вологості змінюється і обсяг піску. Найбільший об’єм має вологий пісок, найменший – насичений водою. 

           Глинясті ґрунти – зв’язувальні пластичні. Глини добре вбирають воду і при цьому розбухають. Під час замерзання вода збільшується в об’ємі до 9 %, внаслідок чого глинясті ґрунти розпушуються. Під час висихання ґрунти, навпаки, погано віддають вологу, зменшуються в об’ємі й тріскаються. У вологому стані глина пластична й водонепроникна, вона легко розмивається проточною водою. 

         Суглинок характеризується властивостями глини, супісок – піску, але значно меншою мірою. Серед глинястих ґрунтів поширені лесоподібні. У сухому стані лес міцний і твердий, але в разі змішування з водою легко її вбирає й розпливається, значно зменшуючись в об’ємі та втрачаючи несучу здатність, стає просідним. 

           Щільність, тобто об’ємна масу ґрунту в природному стані, т/м3 (піщані 1,6 т/м3, скельні 3,3 т/м3);

          Вологість ґрунту визначають за ступенем насиченості його водою і встановлюють як відношення маси води в ґрунті до маси його твердих частинок. За ступенем вологості ґрунти розподіляють на маловологі (до 5 %), вологі (до 30 %) і насичені водою (більше 30 %). Воду в порах вологих і насичених водою ґрунтів називають ґрунтовою. 

         Зчепність ґрунту - характеризується початковим опором ґрунту проти зсуву, кПа (піщані – 3-5 кПа, глинисті 200 кПа);

        Розпушеність. Під час розроблення ґрунт розпушується і його обсяг збільшується. Зважаючи на це розрізняють об’єм ґрунту в природному й розпушеному стані. Об’єми різних ґрунтів під час розпушення значно різняться. Такий процес називається початковим розпушенням. З часом такий розпушений ґрунт під впливом тиску верхніх шарів, атмосферних опадів або механічного впливу поступово ущільнюється. Однак ґрунт ніколи не має того об’єму, який він мав до розроблення.

          Крутість укосин. За вимогами охорони праці котловани й траншеї з вертикальними стінками без їхнього кріплення можна рити тільки в ґрунтах з природною вологістю на глибину, що не перевищує таких значень: 

• у насипних, піщаних і ґравелистих ґрунтах – 1 м; 

• у супісях – 1,25 м; 

• у суглинках і глинах – 1,5 м; 

• в особливо щільних нескельних ґрунтах – 2,0 м 

КПР (коефіцієнт попереднього розпушування). Це відношення об’єму ґрунту безпосередньо після його переробки до об’єму ґрунту в природному стані. Кп.р.(піщані 1,3; глинисті 1,08).

КЗР (коефіцієнт залишкового розпушування). Відношення об’єму ґрунту після його ущільнення до об’єму ґрунту в природному стані. К­з.р. = 1,01...1,12.

     Прочитайте, законспектуйте та вивчіть лекцію

Для кращого розуміння матеріалу лекції подивіться презентацію : https://drive.google.com/file/d/1WhZd6-eesQZjsNJNYgRc0V8m_QR4gkYJ/view?usp=sharing

1.     Загальні відомості.

  Палі – це стрижневі конструкції фундаментів, які передають навантаження від будівлі або споруди на грунт. У залежності від призначення розрізняють палі несучі і шпунтові. Несучі палі передають навантаження на ґрунт від споруджуваних будинків або споруд, шпунтові застосовуються для влаштування огороджень від ґрунтової чи відкритої води (шпунтові ряди).

     Несучі палі поділяються на висячі і палі-стійки. Висячі палі зміцнюють і ущільнюють ґрунти основи, вони витримують навантаження від спорудження за рахунок їхнього тертя по ґрунті. Палі-стійки спираються на щільні материкові породи і працюють як колони.

По розташуванню в плані палі можуть бути: одиночні, рядові, кущові і пальові поля - група кущових паль.

      У будівництві застосовують палі, що занурюються, які виготовляються на заводі й опускаються в ґрунт у готовому виді, і набивні, котрі влаштовуються безпосередньо в ґрунті. 

    Найбільш часто застосовуються палі з залізобетону і бетону, рідше дерев'яні, металеві і комбіновані (сполучення різних матеріалів). Перетини паль дуже різні: циліндричні, пустотілі циліндричні, квадратні, прямокутні, призматичні пустотілі, широколопастні й ін.

         Навантаження від будинку на палі передаються через монолітний чи збірний ростверк. Збірний ростверк застосовується рідше, тому що вимагає більш точного забивання паль по горизонталі і вертикалі.

•      При влаштуванні пальових фундаментів будь-якого типу роботи виконуються в наступній послідовності: планування площадки; 

• розбивка осей будинку і пальових рядів; 

• влаштування спробних паль і іспит їх динамічним навантаженням; 

• влаштування основних паль зі здачею їх по акті; зрізання і приймання голів паль; 

• влаштування ростверку і здача його по акті.

1.     Заглиблення паль в грунт.

    Заглиблення в грунт виготовлених заздалегідь паль виконується різними способами: забивають, вдавлюють за  допомогою вібрації, розмиву грунту водою, та загвинчують.

     Машини які підтримують палі в потрібному положенні, а також робочий орган, за допомогою якого заглиблюють палі, називають копрами. Забивають палі молотами, котрі підвішують, як і палю, на копрі. Молоти бувають механічні, пароповітряні, дизельні, гідравлічні.

     Близько 80% паль, що занурюються в ґрунт, забивається молотами одиночної, подвійної дії і дизель-молотами.

     В глинистих і суглинкових ґрунтах найбільш ефективним є метод удавлення паль. Сполучення в одному агрегаті вібрації, що занурює, і пригрузки  забезпечує хороше занурення паль.

    Загвинчування паль. У цьому випадку застосовуються гвинтові палі, що складаються з залізобетонного стовбура й однієї чи декількох гвинтових чавунних (чи залізобетонних) лопат.

    Занурення паль методом підмиву. Сутність методу складається в розмиві ґрунту у вістря палі водою, що подається по трубах. Вода, піднімаючи нагору, зменшує також тертя палі об ґрунт, і паля занурюється під власною вагою або під тиском ваги молота.

   Набивні палі на відміну від паль, що занурюються, виготовляються на місці, у ґрунті. Це виключає необхідність в опалубці, транспортуванні і підйомі. Крім того, при їхньому виготовленні не потрібно важкого копрового устаткування і кранів.

   По способі виготовлення набивні палі підрозділяються: 

на палі з металевою оболонкою, що забивається в ґрунт (трубобетонні); 

палі, при виготовленні яких обсадна труба використовується тільки в період бетонування (частотрамбовані); 

камуфлетні палі і палі, для яких свердловина в ґрунті утвориться роторним бурінням без обсадної труби.

  Трубобетонні палі не знаходять широкого застосування в будівництві через велику витрату металу.

     Частотрамбовані палі можуть виготовлятися шляхом пневматичного, механічного і гідравлічного пресування бетону. Найбільш універсальними з них, особливо при наявності ґрунтових вод, є пневмонабивні палі. 

       Процес виготовлення пневмонабивних паль складається з наступних операцій: 

опускання в ґрунт на необхідну глибину обсадних труб; 

підготовчих робіт перед бетонуванням; подачі бетонної суміші в трубу; 

пресування бетону і підйом обсадних труб; 

переміщення агрегату до місця розташування іншої палі.

Прочитати (те що синім кольором обов'язково), виділене законспектувати і запам'ятати

Монтаж — це індустріальний механізований метод зведення будівель і споруд з конструктивних елементів заводського виготовлення. 

Монтаж будівельних конструкцій складається із простих процесів:

- транспортні;

- підготовчі; 

- монтажно-вкладальні.

До транспортних відносять: навантаження, перевезення, розкладання і складування монтажних елементів, пристроїв і матеріалів. 

До підготовчих процесів відносять виготовлення і підготовку монтажних пристроїв, перевірка геометричних розмірів і якості конструкцій, укрупнення і посилення конструкцій на період монтажу, підготовку конструкцій до підняття (розташування), навішування і закріплення сходів, підмостків і загорож, встановлення пристроїв для тимчасового вивірювання і закріплення конструкцій 

До монтажно-вкладальних робіт відносять стропування, підняття, переміщення і встановлення в проектне положення, вивірення, тимчасове закріплення конструкції в проектному положенні, захист від корозії закладних деталей, остаточне закріплення, заробляння швів. 

Монтажні роботи здійснюються строго у відповідності до ПВР (проекту виконання робіт), що складається з: 

1) відомість обсягів монтажних робіт;

2) технологічні схеми монтажу будівлі або конструктивних елементів;

3) технологічні схеми укрупнення конструкцій і майданчиків для укрупненого збирання; 

4) креслення тимчасових опор, креслення стропувальних і монтажних пристроїв або обладнання;

5) вимоги, щодо точності встановлення і схеми геодезичного забезпечення монтажних робіт;

6) графіки проведення монтажних робіт, руху машин і механізмів, постачання будівельних конструкцій на будівельний майданчик; 

7) додаткові технологічні вимоги; 

8) вимоги щодо техніки безпеки та охорони праці; 

   Методи і способи монтажу будівельних конструкцій. 

Методи монтажу класифікують в залежності

1. Від рівня укрупнення конструкцій 

1) дрібноелементний 

Полягає в монтажі окремих конструктивних частин або деталей будівельних конструкцій. Цей метод найбільш трудомісткий і тривалий через велику кількість підйомів і з'єднань конструктивних частин, і потреби у високій кваліфікації монтажників. 

2) поелементний

Полягає в монтажі будівель і споруд з окремих конструктивних елементів. Найбільш поширений в будівництві.

3) блоковий монтаж

Полягає в монтажі будівель і споруд плоскими або просторовими блоками. Різновидом блокового монтажу є монтаж блоками повної заводської готовності.

II. В залежності від організації подання елементів під монтаж.

1) Монтаж з попереднім розкладанням будівельних конструкцій або елементів. 

2) Монтаж з транспортних засобів („з коліс").

Ш. Залежно від послідовності зведення будівель або споруд за висотою. 

1) Метод нарощування.

Полягає в тому, що спочатку монтують конструкції, що розташовані нижче, або нижні поверхи і після цього продовжують процес нарощування у вертикальному напрямку. Найбільш поширений. 

2) Метод підрощування.

Полягає в тому, що на рівні 1го поверху монтують останній поверх. Після цього за допомогою спеціальних пристроїв піднімають змонтований ярус на висоту дещо вищу висоти 1го поверху і монтують нижче розташований поверх або ярус. Після чого з'єднують з верхнім і знову піднімають на висоту вище 1го поверху. 

IV. В залежності від напрямку руху монтажного крана.

1) Поперечний 

2) Поздовжній 

V. В залежності від прийомів, що забезпечують точність встановлення конструктивних елементів.

1) Вільний метод монтажу.

Забезпечення вільним переміщенням конструкції в просторі і встановленням в просторі за допомогою геодезичних приладів. Потребує високої кваліфікації монтажників.

2) Примусовий метод монтажу. 

Забезпечується декількома способами:

- спеціальною конструкцією з'єднань; 

- спеціальними оснащенням і упорами; 

- спеціальними монтажними пристроями. 

3) Обмежено-вільний. 

Полягає в поєднанні вище приведених методів. 

IV. В залежності від послідовності встановлення окремих конструктивних елементів. 

1) Диференційований (роздільний).

Полягає в монтажі окремих конструктивних елементів одного виду в межах будівлі в цілому, температурного блоку або захватки. 

2) Комплексний або зосереджений.

Полягає в тому, що монтаж конструктивних елементів різного виду ведеться в межах монтажного осередку. 

3) Комбінований.

Полягає в тому, що монтаж конструктивних елементів певного виду (колон, підкранових балок, підкроквяних ферм) вести в межах будівлі, температурного блоку або захватки, а монтаж конструктивних елементів іншого виду (типу перекриють) вести в межах монтажного осередку. 

Способи монтажу конструкцій: 

I. Піднімання із складним переміщенням в просторі.

Полягає в стропуванні, підніманні, переміщенні в просторі в підвішеному стані з розвертанням і в деяких випадках кантуванням конструктивного елемента. 

II.Піднімання з ковзанням. 

 Полягає в тому, що конструкція нижчою частиною спирається на попередньо підготовлену основу, а піднімання здійснюється поворотом відносно грані спирання (наприклад колони). 

III. Спосіб повороту із ковзанням.

Полягає в тому, що конструкція закріплюється нижньою частиною на спеціальному опорному візку і в процесі повороту переміщається з допомогою візка в напрямку основи (наприклад колони великих розмірів). 

IV. Спосіб насування. 

Полягає в тому, що конструкція збирається в жорсткий блок збоку на спеціальному майданчику на рівні землі і після цього переміщається в проектне положення за допомогою домкратів або тягових поліспастів. 

V. Спосіб вертикального піднімання. 

Полягає в тому, що конструкція встановлюється в проектне положення без горизонтальних переміщень або з незначним відхиленням (наприклад оболонки). 

9.3. Такелажне обладнання та монтажні пристрої 

До такелажного обладнання відносять:  канати стальні і конопляні, ланцюги, стропи, захвати, траверси, блоки, поліспасти, домкрати талі і лебідки з якорями. 

До монтажних пристроїв відносять: розчімки, розпірки (для закріплення кроквяних конструкций) відтяжки, підкоси (для закріплення стінових панелей), кондуктори (групові та одиночні), рамно шарнірні індикатори. 

Стропування — це робота по закріпленню конструкцій до гака монтажного крана.

Застосовують наступні види стропів: універсальні, полегшені, двовіткові, чотирьохвіткові, тривіткові, гнучкі стропувальн1 елементи. 

Захвати бувають: петльові і безпетльові.

Безпетльові захвати дозволяють зекономити значну кількість металу і мають місцеве або дистанційне розташування. 

Траверси — це жорстка тросова конструкція у вигляді балок або ферм, яка дозволяє зменшити довжину стропів із зменшенням кута α і застосовується для монтажу довгомірних конструкцій (горизонтальних). 

Основна вимога при стропуванні: слід забезпечити положення елементу, що монтується у положенні близькому до проектного (за винятком колон). 

Монтаж збірних залізобетонних конструкцій.

Монтаж фундаментів. 

При монтажі фундаментів проводять підготовчі роботи і монтажно-вкладальні роботи.

До підготовчих робіт відносять: 

1) Розбиття і закріплення осей будівлі. 

2) Перевірка позначок основи (за допомогою нівеліра). 

3) Вимірювання і підготовка основи.

Фундаменти стрічкового типу складаються з блок-подушки трапецевидної або прямокутної форми і стінові блоки або панелі. 

Блок-подушка вкладається на піщану підготовку товщиною 100 мм, яка влаштовується по ущільненому гравію. Осі переносяться на дно котловану. Спочатку влаштовують маякові подушки у строгій відповідності до осей будівлі в кутах будинку, в місцях примикання поперечних стін, але не частіше, ніж через 20 м (за винятком місць примикання). По внутрішньому обрису блок-подушки натягується шнур-причалка після чого встановлюють рядові блоки після чого встановлюють рядові блоки. В місцях проектних комунікацій залишають проміжки. Стінові фундаментні балки встановлюють на цементно-піщаному розчину або по армованому шву по блок-подушках. Влаштовують за допомогою шнура-причалки строго прив'язуючи до осей. Вертикальні шви заповнюються цементно-піщаним розчином одразу після монтажу чергового блоку. 

Монтаж колон.

Здійснюється або з транспортних засобів або з безпосереднім розкладанням. Якщо монтаж з транспортних засобів, то використовують балансові траверси (або жорсткі маніпулятори — гідравлічна важільна система).

Якщо монтаж з попереднім розкладанням, то застосовують фрикційні захвати, штирьові захвати і рамкові захвати для колон з консолями. На вибір монтажного оснащення впливає маса колон: 

• до 10 т фрикційні захвати; 

— > 10 т штиреві захвати.

Після розкладання перед монтажем колону оглядають, перевіряють цілісність, розміри і позначку стакана фундаменту. Після цього колону обладнують навісними драбинами, хомутами для навішування підмостків, струбцинами для навішування розчалок. З врахуванням способу монтажу колону піднімають, встановлюють в проектне положення з вивіренням, шляхом суміщення рисок на бокових поверхнях колони і стакана. Вертикальність колони перевіряють за допомогою двох теодолітів, встановлених на взаємо перпендикулярних осях або за допомогою виска. 

Тимчасове закріплення колон висотою до 12 м здійснюють за допомогою дерев'яних (з твердого породистого дерева), металевих або залізобетонних клинів довжиною 250-300 мм з конусністю 1:10, які забивають між поверхнею колони і внутрішньою гранню стакана. 

Монтаж ферм і плит покриття. 

Здійснюється або з коліс або з попереднім розкладом.

Перед монтажем ферм або кроквяних конструкцій їх обладнують монтажними пристосуваннями (хомути і струбцини). Ферми, як правило, монтують траверсами стропи яких обладнані замками з дистанційним розстропуванням. Ферми стропують у двох або чотирьох точках у вузлах верхнього пояса. Найбільш широко використовуються штиреві захвати. Розвертання ферми в просторі здійснюється з допомогою двох конопляних відтяжок або застосовують гнучкий маніпулятор (з кабіни машиніста). 

Вивірювання ферм здійснюється шляхом суміщення рисок в торцях ферми і на верхньому обрізі колони. Для тимчасового закріплення ферм використовують розпірки і розчалки. Для ферм прольотом до 18 м одна розпірка, від 24м — дві розпірки. 

 Монтаж конструкцій з транспортних засобів.

Монтаж конструкцій з транспортних засобів є більш економічним у порівнянні з розкладанням конструкцій за рахунок скорочення витрат на утримання складів, розвантаження/завантаження. 

Існують наступні схема подання конструкцій з транспортних засобів:

1) Маятникова (при відстані перевезення конструкцій більше ніж на 10ікм без відчіплювання тягачів). Передбачається використання трьох тягачів. Для підвищення ефективності доцільно передбачати монтаж декількома кранами. 

2) Човникова схема (застосовується при відстані перевезення конструкцій менше 10 км; передбачає відчіплювання/зачіплювання тягачів на заводі і в зоні монтажу). 

3) Напівчовникова (відчіплювання і зачіплювання тягачів тільки в зоні монтажу).

4) Комбінована.

При перевезенні конструкцій під монтаж з транспортних засобів складають транспортно-монтажні графіки, в яких вказують: номер рейсу, назву заводу-виготовлювача, місце доставки конструкцій, марку транспортного засобу, час прибуття під завантаження, виїзду в рейс і прибуття на об'єкт, тривалість монтажу, час звільнення транспортних засобів, перелік комплекту конструкцій та схему розташування і закріплення конструкцій на транспортних засобах. 

Виділене чорним законспектувати і запам'ятати. Написане синім кольором - обов'язково прочитати!!

Влаштування підвісної стелі. 

     Підвісні плоскі стелі поділяють на дві групи:

І — стелі із закритим однорівневим або дворівневим каркасом, до якого за допомогою шурупів прикріплюють ГКП;

ІІ — стелі з відкритим (металевим) каркасом та укладеними на нього стельовими плитами різного призначення.

До елементів підвісних стель належать елементи основних і тримальних балок, виготовленних з металевого стельового СD-профілю з оцинкованої сталі завтовшки 0,6 мм або дерев’яних брусків, комплектів кріпильних елементів — різних підвісів із затискачами, тяг, з’єднувальних муфт, анкерів, хомутів, скоб.

Основою виступає стельове перекриття і частково верхні ділянки стінового огородження. До основи кріпляться елементи каркаса. На каркасі фіксується сама підвісна стеля. Спосіб фіксації підвісної стельової конструкції і особливості з'єднання окремих елементів залежать від конструкції стелі. 

Існує кілька видів підвісних стель, які різняться між собою функціональними і декоративними особливостями.  

Гіпсокартонні, Можуть бути виконані з листів різного складу, які мають певні властивості: водостійкість, вогнетривкість, вологостійкість, міцність і т.д. 

Плиткові підвісні панелі Самий доцільний і недорогий вибір – підвісна система Армстронг, в якій каркас з укріпленими стандартними плитами не потребує маскування, так як є елементом дизайну. 

Модульний тип стелі, що збирається з окремих касет, характеризується міцністю, чудово виглядає і має досить тривалий експлуатаційний термін. Кріплення касет на каркас здійснюється двома способу. Прихований тип конструкції передбачає повне закриття каркаса модульними касетами. Відкритий тип конструкції має видимий несучий каркас і застосовується значно рідше. 

Рейкові підвісні стелі– стильне і авангардне дизайнерське рішення для оформлення. Для їх виконання застосовуються довгі вузькі панелі (рейки), виготовлені з алюмінію або ПВХ. Стельові системи з полівінілхлоридних рейок, звані вагонкою, можуть мати малюнок і різноманітне колірне рішення.  

Натяжні стелівідносяться до найбільш популярного різновиду підвісних стель. Їх виконують з тонкої полівінілхлоридної плівки або текстильного матеріалу. Полотна викроюються максимально точно за розмірами і туго натягується на каркас. 

            Площина сформована елементами підвісної стелі повинна бути рівною. 

        Улаштування підвісної стелі з дворівневим металевим каркасом (D112)

    Конструкція — дворівневий металевий каркас зі стельового CD-профілю 60 × 27, прикріплений до тримальної конструкції прямими підвісами, на якому закріплені ГКП. Маса 1 м2 стелі — близько 13 кг. Стеля D112 – «плаваюча», тобто не прикріплена жорстко до стіни, що дозволяє запобігти появі тріщин при усадці будівлі.

    Стеля D112 також може бути виконана за допомогою швидкого підвісу, який прикріплюють до міжповерхового перекриття, закріплення на підвісах основних профілів. До основного профілю за допомогою дворівневого з’єднувача прикріплюють тримальні профілі.

 Монтаж стелі D112 починається після виконання розмітки місць закріплення підвісів до перекриття, як і в попередньому випадку, й осей основних профілів, відстань між якими не має перевищувати 1000 мм.

Відстань між точками кріплення каркаса стелі D112 до перекриття складає:

• 900 мм при одношаровій обшивці каркаса;

• 750 мм при двошаровій.

Тримальні профілі закріплюють з кроком 500 мм. Відстань між крайніми основними і тримальними профілями та стінами не має перевищувати 100 мм. 

            Опорядження листами сухої штукатурки. 

         Гіпсокартонний лист (ГКЛ) — це оздоблювальний виріб, що складається із шару гіпсу певної товщини (гіпсового осердя) та приклеєного до нього з боків листів високоякісного багатошарового пресованого картону, товщина якого не перевищує 0,6 мм 

Технічні параметри гіпсокартонних листів:

Довжина – 2000-4000 мм з кроком 50 мм.

Ширина - 600; 1200 мм.

Товщина – 6,5; 8; 9,5; 12,5; 14; 16; 18; 20; 24 мм.

      Для закріплення ГКЛ до різних підготовлених до сухої штукатурки поверхонь використовують монтажний клей «Перлфікс» на гіпсовій основі. Він призначений для приклеювання ГКЛ до поверхні з нерівністю до 20 мм, а також для приклеювання до стін і ГКЛ ізоляційних матеріалів (пінополістирол, мінеральна вата) і комбінованих гіпсових панелей усередині приміщень. Середня норма витрати клею становить 5 кг суміші на 1 м2 . Для зменшення всмоктувальної здатності стіни, збудовані з пористого (гігроскопічного) матеріалу, обробляють ґрунтовкою «Грундерміттель» або «Тіфенгрунд», що дає змогу збільшити зчеплення клею з основою. Гладенькі поверхні стін, що погано всмоктують вологу, наприклад цементобетонні, слід попередньо обробити ґрунтовкою «Бетонконтакт», що значно поліпшує зчеплення монтажного клею з основою. 

       ГКЛ слід розкроювати так, щоб зазор між ГКЛ, підлогою і поверхнею стелі становив не менше ніж 20 мм. Зазор між ГКЛ і готовою поверхнею стелі має бути не менш як 5 мм. Зазори виконують для провітрювання і видалення вологи з порожнини між основою і гіпсокартоном. Зазори між ГКЛ і поверхнею підлоги потім тривають плінтусом. Після закінчення робіт з улаштування сухої штукатурки шви в місцях примикання ГКЛ до стелі шпаклюють. 

        До рівних підготовлених поверхонь стін, наприклад з бетону, ГКЛ приклеюють нанесенням тонких суцільних смуг клею «Фугенфюллер» зубчастим калібрувальним шпателем по всьому периметру та однієїдвох смуг по середині ГКЛ. 

     Слід мати на увазі що ГКЛ можна вирівнювати лише до того моменту, поки клей не почне тужавіти. Гіпсокартонні листи встановлюють упритул один до одного. Бажано влаштовувати підряд не менше ніж два, а краще три ГКЛ на розчині з одного замісу. Одночасно рекомендується вирівняти установлення. 

       Приклеювання ГКЛ до нерівних поверхонь стін (нерівності до 20 мм), зведених із цегли, різних стінових блоків або змішаної кладки (цегла і стінові блоки або камені) потребує нанесення більшого шару гіпсового клею. У цьому разі використовують гіпсовий клей «Перлфікс», який кельмою наносять по периметру і по середині ГКЛ купками через 30...35 см. 

        На стінах зі змішаною кладкою або з бетонних, шлакобетонних блоків, з вапняку-черепашнику у разі нерівностей понад 20 мм слід сформувати рівну поверхню за допомогою маячних смуг з ГКЛ завширшки 10 см, які приклеюють до стіни клеєм «Перлфікс» і вирівнюють під рівень, висок або рейку 

      Улаштовуючи вирівнювальну основу з маячних гіпсокартонних смуг, спочатку до стіни зверху і знизу приклеюють горизонтальні смуги з ГКЛ, а потім вертикальні з кроком, що відповідає, як правило, половині ширини ГКЛ. 

       На приклеєний до стіни «каркас», сформований зі смуг ГКЛ, або на зворотний бік ГКЛ зубчастим калібрувальним шпателем наносять тонкий шар клею «Фугенфюллер», після чого ГКЛ приклеюють до каркаса і вирівнюють облицювання правилом. 

Шпалери під фарбування. 

       Шпалери під фарбування – це спеціальні полотна однорідного переважно білого (або молочного) відтінку, які здатні надійно утримувати на собі фарбу.  

       Сьогодні види шпалер під фарбування виділяють по матеріалам, які використовуються в якості основи: 

• флізелінові;

• вінілові;

• паперові;

• склошпалери.

Крім цього, шпалери під фарбування поділяються на групи в залежності від кількості шарів. Вони бувають двох-або тришарові.  

    Надруковане чорним-  законспектувати і запам'ятати. Написане синім кольором - обов'язково прочитати!!

1. Загальні відомості про влаштування підлог.

     Технологія влаштування підлог залежить насамперед від матеріалу покриття. Саме за ним підлоги поділяють на суцільні, зі штучних і рулонних матеріалів.

       До суцільних підлог належать бетонні, мозаїчні, цементно-піщані, ас­фальтобетонні, металоцементні, ксилолітові, полімерцементно-бетонні, наливні.

    До підлог із штучних матеріалів належать покриття з деревини, ке­раміки, скла, природного каменю, шлакоситалу, полівінілхлоридних пли­ток, бетонних плит тощо.

            До підлог з рулонних матеріалів належать покриття з лінолеуму та синтетичних килимів.

Улаштування підлоги починають лише після завершення попередніх будівельних робіт, виконання яких може призвести до пошкодження або руйнування підлоги, а також за плюсової температури в приміщен­нях (взимку).

     Суцільні покриття підлоги влаштовують по підстильному шару, стяжці з бетону або по залізобетонному перекриттю.

Останнім часом для влаштування підлог широко використовують саморівняльні суміші на основі цементу та гіпсу. До складу цих сухих сумішей входять: дрібнозернистий кварцовий пісок (кварцове борош­но), цемент (гіпс), клей, різні пластифікувальні добавки, пігменти.

2.  Влаштування цементно-піщаних підлог.

    Цементно-піщані підлоги застосовують у приміщеннях з підвище­ними вологістю і стиранням підлоги у процесі експлуатації. Покриття складається з двох шарів: нижнього — з дрібнозернистого бетону зав­товшки 25 — 30 мм, і верхнього — з цементно-піщаного розчину зав­товшки 15 —20 мм.

     Основу підлоги очищають механічними сталевими щітками, потім зволожують і ґрунтують цементним молоком. Бетонну суміш уклада­ють смугами завширшки 3 м за маяковими рейками, які кладуть пара­лельно поздовжнім стінам. Бетон подають у смуги через одну в ша­ховому порядку за допомогою бетононасоса. В пропущені смуги бе­тонну суміш укладають лише після того, як у суміжних смугах вона набуде потрібної міцності. Перед заповненням пропущених смуг мая­кові рейки знімають, а поверхню бетонної суміші розрівнюють рейкою- правилом (віброрейкою) з використанням як маяків раніше укладених смуг.

     Цементно-піщаний розчин укладають по незатверділому остаточно шару бетону й ущільнюють віброрейкою.

   Для запобігання утворенню тріщин у процесі експлуатації підлоги верхній шар ділять на частини прокладками з кольорового металу або скла.

      Полімерцементно-бетонні покриття підлоги відрізняються від це­ментно-піщаних і бетонних лише тим, що до складу розчину чи бетону додають полімери або латекси.

3. Влаштування мозаїчних підлог.

       Мозаїчні підлоги влаштовують з цементно-піщаних розчинів, які містять кольоровий кам’яний дрібняк (мармур, граніт, базальт), по бе­тонній основі. 

   Улаштування цих підлог починають з підготовки основи — цемент­но-піщаного або бетонного покриття.

     Основу слід очистити від пилу, сміття, відшарувань. Якщо на основі є тріщини, їх треба прошпаклювати, а потім проґрунтувати сумішшю поліуретану та піску. Після цього поверхню ґрунтують поліуретанови — ми сумішами, а через 8 год наносять основний покривний шар. Товщина шарів покриття — 0,5 мм (ґрунт) і 1,0—1,5 мм (покривний шар).

     Після нанесення покривного шару поверхню підлоги накочують ва­ликом для витиснення повітряних включень.

4. Влаштування наливних підлог.

   Наливні підлоги з епоксидних матеріалів улаштовують так само, як і поліуретанові, але не в один шар, а в три (просочувальний, несівний і декоративний). Товщина кожного шару становить 0,5—1 мм. Поліме­ризація матеріалу завершується через 24 год, остаточної проектної міцності підлоги набувають за 7 діб.

    Така сама технологія влаштування і акрилових наливних підлог, які значно дешевші від попередніх, але не розраховані на значні наванта­ження.

5.  Настилання плиткових підлог.

Підлоги зі штучних матеріалів широко використовують у будів­ництві завдяки високим експлуатаційним показникам і поширенню вихідних матеріалів для виготовлення їх.

Існують два основних різновиди таких підлог: холодні (з кераміки, шлакоситалу, скла) і теплі (на основі деревини).

Підлоги з керамічних плиток роблять, як правило, у приміщеннях з підвищеною вологістю, інтенсивним рухом людей, агресивним середо­вищем, оскільки вони кислото — та термокислотостійкі.

Керамічні плитки можуть бути різноманітними за формою (три-, вось­мигранні, фігурні) та розмірами (від 22 до 300 мм). Підлоги з них улаштовують на цементному чи на спеціальних кислото — і лугостійких розчинах.

Склад операцій: підготовка основи; сортування плитки; приготуван­ня розчину; укладання плитки; затирання швів; очищення плитки від зайвого розчину.

6. Влаштування паркетних підлог 

    Паркетні підлоги влаштовують у житлових приміщеннях, культур­но-побутових і громадських будівлях лише після завершення всіх про­цесів, пов’язаних з можливим зволоженням та забрудненням паркетно- го покриття. При цьому вологість повітря в приміщеннях не повинна перевищувати 60 %, вологість стяжки — 5 %, вологість паркету — 10 %.

    Для виготовлення паркету використовують деревину твердих порід: дуба, ясена, бука, берези, клена, рідше — сосни та модрини.

   Паркетні підлоги роблять з паркетних планок , паркетних дощок і паркетних щитів  .

   Підлогу зі штучного паркету влаштовують по цементно-піщаних стяжках, фанері, деревоволокнистих плитах або по дощатому настилу на лагах.

   Паркет прикріплюють до основи клеями чи цвяхами, що є надійнішим. Роботи починають з підготування основи. Якщо основа дерев’яна, її обстругують і настилають пергамін; якщо цементно-піщана — вирів­нюють поверхню гіпсополімерним розчином. Після цього вибирають рисунок і розмінують ряди по приміщенню. Найчастіше паркет кла­дуть «ялинкою» з фризом або без нього. З естетичного погляду важ­ливо використовувати текстуру паркетних планок (для фризу — одна, для основного паркетного поля — інша). Після розмічання паркетних рядів укладають маяковий ряд за шнуром, який натягують уздовж при­міщення. Далі паркет укладають по всій площині приміщення вправо і вліво від маякового ряду.

     У процесі укладання паркету планки притискують одна до одної паркетним молотком так, щоб не руйнувались кромки паркетних пла­нок. Планки крайніх рядів обрізують за допомогою дис­кової пилки.

    Перед укладанням паркету клей розливають шаром завтовшки 1 мм на площу трьох-чотирьох планок і на неї відразу кладуть паркетні планки. Надлишки клею видаляють ребром паркетної планки.

      Готова паркетна підлога має бути рівною і горизонтальною.

      Відстань між паркетом і контрольною двометровою рейкою не по­винна перевищувати 2 мм (у будь-якому напрямку).

      Відстань між паркетними клепками має бути не більшою ніж 0,3 мм; відстань між паркетним покриттям і стінами — не більшою ніж 15 мм, але й не меншою за 10 мм.

    7.   Влаштування ламінатних підлог та підлог з обігрівом.

      Ламіновані покриття для підлог — це деревоволокниста дошка (плита) із захисним верхнім шаром із паперу, просочена полімерними смолами під великим тиском і за висо­кої температури. При цьому створю­ється зносостійка плівка — ламінат.

     На одному боці вздовж і впоперек плита має шпунт, а на протилежному — паз. Нижній бік плити та її торці про­сочені смолами.

      Рисунок ламінованої підлоги імі­тує різні породи дерева і каменю.

    Ламіновані дошки вкладають так званим «плаваючим» способом, тобто їх не закріплюють до основи, що знач­но зменшує трудомісткість робіт і дає змогу влаштовувати гідро-, тепло — і зву­коізоляцію прямо на основі підлоги.

   Останнім часом все більшого поши­рення набувають обігрівальні підло­ги. Вони поділяються на два основ­них різновиди: укладання в конструк­цію підлоги поліетиленових труб, з’єднаних із системою водяного опа­лення, та укладання спеціального електричного кабелю для підігрівання підлоги. Температура нагрівання підлоги регулюється автоматично.

 8. Влаштування підлог з рулонних матеріалів.

     До рулонних матеріалів якими опоряджують підлоги, належать різні види лінолеуму та синтетичні килими.

Лінолеум — це рулонний матеріал для покриття підлоги, виготовле­ний на основі полімерів, наповнювачів та різних добавок.

    Згідно з чинними нормативами (ДСТУ Б А. 1.1-18 — 94) лінолеум поділяється на: полівінілхлоридний на тканинній підоснові; полі — вінілхлоридний на теплозвукоізоляційній підоснові; полівінілхлорид­ний одношаровий без підоснови; полівінілхлоридний багатошаровий без підоснови; полівінілхлоридний багатошаровий без підоснови з відходів полівінілхлориду; гліфталевий лінолеум; алкідний лінолеум; колоксе — ліновий; гумовий багатошаровий (гулін).

     Улаштування лінолеумних підлог передбачає виконання таких про­цесів: підготовка основи, підготовка лінолеуму, приготування клеїльної мастики (клею), укладання лінолеуму, прирізання або зварювання швів між полотнищами, прибивання плінтусів, натирання підлоги мастикою або покриття її лаком.

     Лінолеум транспортують і зберігають на складі у вертикальному положенні. Перед укладанням його розкочують, ріжуть по довжині кімнати на полотнища (з урахуванням припуску на можливі зміни його розмірів) і в горизонтальному стані витримують за температури май­бутньої експлуатації чотири-п’ять діб.

     Лінолеум розкроюють, як правило, централізовано в заготівельних майстернях і комплектують на квартири чи інші приміщення будівлі. У цих майстернях за потреби зварюють стики між окремими полотни­щами лінолеуму.

    Підготовка основи полягає в очищенні її від сміття, бруду, пилу і ґрунтуванні.

    На мастиці (клеях) кладуть лише гулін; інші види лінолеуму, як правило, кладуть насухо, тобто без мастики. Досвід показує, що в разі укладання лінолеуму без мастики підвищується його довговічність, поліп­шуються умови експлуатації та спрощується технологія заміни. Синте­тичні килими також кладуть на основу насухо, стики між ними не зва­рюють, а склеюють з використанням тканинних прокладок завширшки 150 мм і клею.

     Полотнища лінолеуму і синтетичних килимів укладають, як пра­вило, по довжині приміщення за напрямком світла з вікон. Винятком є приміщення з чітко означеним напрямком руху людей (наприклад, ко­ридори). У цих приміщеннях полотнища лінолеуму укладають уздовж напрямку руху. Плінтуси прикріплюють до стіни так, щоб не притиску­вати лінолеум до основи, створюючи умови для можливого переміщення полотнищ у випадку зміни їхніх розмірів від температурних перепадів.

     Після закінчення робіт слід перевіряти: рівність і горизонтальність поверхні, властивості підлоги, правильність рисунка, наявність запроек­тованих нахилів, відсутність деформованих місць.

    Ринкові умови створюють принципово нову систему соціальноекономічних відносин у суспільстві в цілому і зокрема у виробничій сфері. Будівельна організація вже не має жорстко регламентованих планових завдань, регламентованої системи забезпечення ресурсами і системи замовників. Тепер ці проблеми організація має вирішувати самостійно.

    Таким чином, за ринкових умов у сфері планування будівельна організація має розв’язувати такі проблеми:

1. Визначити параметри системи планування, тобто які плани включити до цієї системи, хто і коли повинен їх розробляти, на якій нормативно-методологічній базі вони ґрунтуються, в якій формі ухвалюються та реалізуються.

2. Узгодити параметри системи планування з організаційною структурою фірми.

3. Розподілити функцію планування між системою технікоекономічного планування та рештою структурних управлінських підрозділів.

      За нових умов кардинально змінились і завдання планування, які спрямовані на забезпечення успіху організації.

Їх розподіляють на дві групи:

1. Завдання, пов’язані з визначенням напрямів та сфер діяльності організації. 2. Завдання, пов’язані із забезпеченням ефективної діяльності фірми у обраних напрямах.

     Перша група завдань переважно належить до сфери діяльності вищого рівня управління, а друга – до середнього та нижнього рівнів.      

         Багатоманітність видів організаційно-управлінської діяльності та об’єктів її спрямованості породжує безліч видів планування. Обираючи класифікаційні ознаки, можна дійти до окремих видів, груп та конкретних планів.

   В якості класифікаційних ознак для класифікації планів застосовують:

1. Елементи організаційних структур − система організацій, організація, підрозділ організації.

2. Термін охоплення або плановий період (перспективні − 10 років і більше; середньострокові − 5 років, 2 роки, 1 рік; оперативні − квартал, місяць, декада, доба).

3. Об’єкт планування − будівельно-монтажні роботи, науковотехнічний розвиток, техніко-економічна ефективність, розвиток виробничо-технічної бази, матеріально-технічне забезпечення, розвиток товарної номенклатури, освоєння ринків тощо.

4. Обсяг планування − окремий вид товару або робіт, окремий будівельний об’єкт, група об’єктів, діяльність організації або її підрозділу тощо.

        Конкретна фірма для врахування своєї специфіки та специфіки умов діяльності може використати й інші класифікаційні ознаки і сформувати свої специфічні види планів.

     План − це система робіт та заходів з відповідним ресурсним забезпеченням, які слід виконати у встановлені терміни та у визначеній послідовності, для вирішення конкретного завдання чи досягнення встановленої мети. Таким чином, планування починається з визначення цілей та формулювання завдань організації.

    У загальному вигляді система планів будівельної організації може складатися з:

1. Планів підрядних робіт.

2. Планів розвитку організації.

3. Планів підвищення ефективності виробництва.

4. Планів розвитку виробничо-технічної бази.

5. Планів власного інвестування та фінансування заходів.

6. Планів матеріально-технічного забезпечення.

7. Планів забезпечення трудовими ресурсами.

8. Планів підвищення ефективності управління.

Деякі з цих планів носять основний визначальний характер (план розвитку організації, план підрядних робіт, план підвищення ефективності виробництва та управління), а інші спрямовані на виконання забезпечувальних, допоміжних заходів.

    Надруковане чорним-  законспектувати і запам'ятати. Написане синім кольором - обов'язково прочитати!!

Право на розроблення проектної документації або її окремих розділів надається юридичним та фізичним особам - суб'єктам господарської діяльності незалежно від форм власності (далі - проектувальник), які мають ліцензію на цей вид діяльності згідно з законодавством.

   При розробленні проектної документації для будівництва враховується чинна містобудівна документація, затверджена за встановленим порядком. За відсутності останньої слід керуватися ДБН Б. 1.1-4.

   Проектна документація для будівництва має відповідати положенням законодавства, регіональних та місцевих правил забудови, а також вимогам нормативів та нормативних документів.

Структура проекту

Будь-який проект складається із комплексу графічних і текстових документів;

- технічні і організаційні рішення, технологічне обґрунтування;

- архітектурно-планувальні і конструктивні креслення, плани;

- розрахунки із пояснювальними записками до них;

- макети будівель і споруд;

- КФР вартості будівництва.

Проект, як правило, складається з 3 частин:

- техніко-економічна - містить основні вихідні дані і включає результати розрахунків ефективності і доцільності будівництва, характеристику його сировинної і енергетичної бази; обґрунтування спеціалізації, кооперування і рівня механізації майбутнього виробництва; потреби в кадрах; дані про  окупність і питомі капітальні вкладення і ін.

- будівельна містить об'емно-планувальні і конструктивні рішення ; дані про розмір і взаємне розташування об'єктів; кількість поверхів, видів матеріалів і типів конструкцій, проводиться обсяг робіт, послідовність і терміни їх виконання, забезпеченість матеріально-технічними ресурсами і т. ін.;

- технологічна - встановлює технічний рівень підприємства, номенклатуру і обсяг продукції, що випускається; обладнання, обґрунтованість технічних рішень і технологічних процесів, є дані по організації виробництва і відомості про трудомісткість виробничих процесів і т. ін.

В залежності від використання розрізняють проекти;

- індивідуальні,

- експериментальні,

- повторно-застосовані,

- типові.

  Вихідні дані для виконання проектних робіт на відповідній стадії замовник зобов'язаний надати до початку виконання проектно-вишукувальних робіт.

До складу вихідних даних належать:

• архітектурно-планувальне завдання (АПЗ);

• технічні умови щодо інженерного забезпечення об'єкта (ТУ);

• завдання на проектування згідно з додатком Д;

• інші вихідні дані згідно з додатком Г.

Стадії проектування

Для технічно нескладних об'єктів, а також об'єктів з використанням проектів масового та повторного застосування І та II категорій складності проектування здійснюється:

• в одну стадію - робочий проект (РП);

• у дві стадії - для об'єктів цивільного призначення - ескізний проект (ЕП), а для об'єктів виробничого призначення - техніко-економічний розрахунок (ТЕР) та для обох - робоча документація (Р).

Для об'єктів III категорії складності проектування здійснюється в дві стадії:

• проект(П);

• робоча документація (Р).

Для об'єктів IV та V категорій складності технічно складних відносно містобудівних, архітектурних, художніх та екологічних вимог, інженерного забезпечення, впровадження нових будівельних технологій, конструкцій та матеріалів проектування виконується в три стадії:

• для об'єктів цивільного призначення - ЕП, а для об'єктів виробничого призначення - техніко-економічне обгрунтування (ТЕО);

• проект(П);

• робоча документація (Р).

Проектні роботи - роботи, які пов'язані зі створенням проектної документації для будівництва.

Проектна документація - затверджені у встановленому порядку текстові та графічні матеріали, якими визначаються містобудівні, об'емно-планувальні, архітектурні, конструктивні, технічні, технологічні рішення, а також кошториси об'єктів будівництва.

Містобудівна документація - затверджені у встановленому порядку текстові і графічні матеріали, якими регулюється планування, забудова та інше використання територій.

Стадії проектування - складові частини проектної документації:

·   ескізний проект (ЕП);

·   техніко-економічне обгрунтування (ТЕО);

·   техніко-економічний розрахунок (ТЕР);

·   проект(П);

·   робочий проект (РП);

·   робоча документація (Р).

  Проектом називають комплекс графічних і текстових матеріалів, що містять рішення з технології та обладнання майбутнього підприємства або будівлі, архітектурно-планувальні і конструктивні рішення, техніко-економічні розрахунки і обгрунтування, кошториси та необхідні пояснення.

   Індивідуальні проекти розробляються тільки для завершення будівництва будівлі або споруди або їх комплексу.

    Типовий проект - найкраще з аналогічних за призначенням і основними параметрами проектне рішення підприємства, будівлі або споруди, затверджений у відповідному порядку для багаторазового проектування.    Типовий проект дозволяє різко знизити вартість будівництва за рахунок зменшення вартості деталей, що випускаються у великій кількості, а також вартості будівельно-монтажних робіт.

   Робоча документація включає в себе робочі креслення, кошторисну документацію, відомості обсягів будівельно-монтажних робіт, відомості потреби в матеріалах, збірники специфікації обладнання, опитувальні листи та габаритні креслення  на відповідні види обладнання та виробів і ін.