Спогади

- Добрий день, пане Олександре. Ми збираємо матеріали про Вадима Бойка. І хочемо поставити Вам декілька запитань. Перше: хто найбільше вплинув на становлення і формування Вадима Бойка? Друге: чим окрім журналістики він захоплювався? Третє: ким би був зараз Вадим Бойко, на Вашу думку?

- Напевно, найбільше вплинули на його становлення батьки. Бо і мати - Марта Наумовна, і батько – Леонід Миколайович були достатньо ерудованими, начитаними людьми, які завжди мали чітку громадянську позицію. Так вже вийшло, що Вадим пішов у школу дещо раніше. І школу він закінчив практично в 16 років, і закінчив він Світловодську школу з золотою медаллю. І відразу без будь-яких знайомств, виключно на підставі своїх знань, поступив в інститут журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. І далі вже на його становлення, безумовно, впливали викладачі, особистості, з якими йому доводилось зустрічатись в університеті. І, нарешті, під час його навчання він був досить комунікабельним.

Був студентом, і перші його публікації з’явились у всеукраїнських, і в союзних виданнях, і в «Комсомольской правде». І, як згадує відома журналістка Ольга Мусафірова, коли вирішувалось питання розподілу студентів після закінчення університету, то тоді найпрестижніше, здавалося б, направлення роботи була, звісно, «Комсомольская правда». І вона була впевнена, що туди дійсно потрапить Вадим після його такої блискучої публікації з самою назвою, яка інтригує буквально – це «Висит груша, нельзя скушать». Вадим мені розповідав цю історію, Ольга була здивована, коли обрали її.

Ось, що цікаво. Назва цієї публікації не випадкова. Справа в тому, що після Чорнобильської трагедії були такі райони, які тодішня бюрократична система ніяк не хотіла визнавати Чорнобильською зоною. І саме журналістське розслідування Вадима, публікація в «Комсомольской правде», змогло зробити, здавалося б, неможливе. Вадим довів документами й експертами, що в Народичиськім районі, Житомирщина, була так звана, російською мовою – «пятничная радиация». Тобто радіаційний фон був різний. Там де опали радіаційні опади фон зашкалював. А в місцях, куди не потрапили, було чисто. І бюрократична система нічого кращого вигадати не могла, як подавати це за середній показник радіаційного фону. Ось чого публікація так і називається «Висит груша, нельзя скушать». Тобто, чудова груша висить, а вона радіаційно заражена і про це ніхто правди не каже.

Так ось, Вадим врятував здоров’я, я думаю, багатьох людей тим, що він розкрив ту правду. Більше того, вже в 90-ому році ми отримали під час виборів лист з подякою до Вадима від міської ради керівництва Народичів. Так ось, Вадим тоді розповідав: «Так, дійсно. Публікація від якогось студента і раптом піднімає таку бурю». Ось це була така його риса, він ніколи не зупинявся. Якщо бачив мету, то він намагався йти до вирішення тієї чи іншої проблеми.

Так ось, Вадим поступився цим місцем, а сам він захоплювався музикою. І йому прийшло запрошення залишитись працювати на українському телебаченні. І ось Вадим був одним з тих, хто створював разом з колегами молодіжну студію «Гарт» на українському телебаченні. І Вадим як раз розпочинав з того, що він робив матеріали про самодіяльні музичні колективи, про перші рок-ансамблі, про талановиту молодь. І перші його програми були не політичними, а виключно музичними. І це захоплення в нього, як знавця музики нових, тоді маловідомих груп музичних приваблювало, особливо, молодь. З цього він починав. А вже потім він став керівником першого творчого об’єднання молодіжної студії «Гарт» і захопився політичними програмами, але вони були тісно пов’язані з актуальними проблемами молоді перш за все.

І ми познайомились з Вадимом у квітні 1989 року на першому всеукраїнському зібранні керівників політичних клубів в Донецьку. Якраз тоді було дуже актуальне це зібрання. Вадима зацікавило в нашому політклубі те, що в нас не було заборонених тем. Когось цікавить якась проблема – чудово – готуємо засідання...

А щодо Вашого третього питання, я можу точно сказати, що він був би справжнім Журналістом.

Мама його напів жартома, напів серйозно казала, що якби Вадим не помер, в нього були б усі шанси стати Справжнім Президентом України.

Марта Бойко;

«Улюбленим заняттям було в нього читання художньої літератури. Може, саме вона й прищепила йому любов до України, сформувала бажання стати журналістом. Уже з шостого класу він твердо знав, ким буде в майбутньому, і намагався здобути ґрунтовні знання. Рано почав писати до нашої міськрайонної газети «Наддніпрянська правда», до обласних і республіканських газет. А закінчивши школу із золотою медаллю, поїхав учитися на журналіста до Київського університету. Йому у військкоматі запропонували військове училище з такою ж спеціальністю, але відмовився.»

Газета Верховної Ради України «Голос України» №55 [305] 26.03.1992

«Но как-то так случилось, что все, конечно узнали. 5 ноября в 12 часов дня родился Вадик. Родился беленьким, толстым, но слепым. Весил он 4-200. Почему-то врач, принимавшая роды, сказала: «У Вас родился космонавт». Где-то до 2-х лет Вадик был толстуном, любил, как и все дети, игры, сказки. Знал много стихов. Разговаривать начал очень рано, во всяком случае, раньше чем ходить. Жили мы с мужем в комнате трёхкомнатной квартиры в доме, который находился на Приморской улице. Однажды я держала Вадика на руках в кухне, ему не было ещё и года, как он вдруг произнёс: «Мама, море». И так буква «р» прорезалась у него сразу. Правда вместо «к» он почему-то говорил «х» (трахтор).

В школу Вадик пошёл с 6 лет. Вадик ведь родился в ноябре и в сентябре ему ещё не было 7, поэтому в школе мне наотрез отказали. Благо директор школы жил в одном подъезде с нами, да ещё когда я училась, он преподавал географию. Так что проблема была решена. Полгода, конечно, уроки делались с нами. Однажды, когда я пришла на родительское собрание, его учительница обратилась ко мне: «Знаете, Вадик не учится, а играет. Наверное, вы его рановато отдали в школу. Может заберёте?» Но я подумала, если играет, значит интересно, и дома стала выбирать игровые занятия. Так играючись, где-то с 5 класса и до 10 Вадик стал отличником. Иногда мне даже было как-то не по себе, когда приходила на родительское собрание: всех детей ругают, а Вадика все хвалят. Правда когда приходила на собрание к дочери, здесь мне уже было неудобно по другому поводу. Казалось бы, дети воспитывались в одной семье, но какие разные, и что удивительно, Вадик у меня был как девочка, дома уберёт, за квартиру, свет платить – это его обязанность. Позже 9 вечера до 10 класса никогда не приходил. Наталья – девочка спортивного типа, перепробовала многие виды спорта, танцы. Скорее в ней было что-то от мальчишки. Её никогда никто не бил, могла дать сдачи. Ну в общем, это два разных человека. На Вадика большое влияние оказала бабушка, моя мама. Несмотря на то, что я у неё была поздним ребёнком, и поэтому, когда родился Вадик, она была уже в возрасте, но она провела с ним очень много времени и, конечно же, помогала мне. Может быть, Вадик очень много взял у мамы от общения, ну а у моего отца – трезвость. Друзья у Вадика жили в одном с нами подъезде. Это Москаленко Серёжа, Толик Пивовар, Саша Симонов и из его класса Гриша Коваленко. С ребятами под руководством нашего соседа по дому Карнауха они соорудили во дворе зелёный театр, где показывали фильмы. Каждый вечер летом в этом театре собиралась детвора, общалась, смотрела фильмы. Детские тусовки были, но без сигарет и спиртного. Может быть, нам повезло, что мы жили в таком доме.»

Газета «Лехаим» листопад – грудень 1997 р. № 31