Майже до XIX ст. сухопутні дороги на Україні проходили по вододілах великих річок: Дніпра, Дністра, Бугу, Дону. У XVI-XVIII ст. серед густої мережі таких доріг - шляхів - найбільш значними були - Муравський, Ромодан, Черній, Шпатв та ін. У переважній більшості українські шляхи були грунтовими, навесні і восени перетворювались у непрохідне болото. Чимало сіл Полісся більшу частину року через бездоріжжя не мали зв'язку з центрами, а в деяких районах Карпат зовсім відсутні дороги, за винятком місцевих стежок.
До XX ст. усі дороги були ґрунтовими. Будівництво і догляд за ними здійснювали селяни, які щороку (звичайно після весняно-польових робіт) відбували спеціальну дорожну повинність — шарварок: вирівнювали полотно, засипали ями, впорядковували броди, споруджували кладки і мости тощо. Багато сільських громадських комунікацій для пересування підвод були незручними або й зовсім непридатними для використання.
Давній сухопутний транспорт поділяється на три основні групи: в’ючно-верховий, полозний і колісний. Археологічні пам’ятки виявляють витоки кожної з них на етнічній території України. Саме тут знайдено одні з найдавіших у світовій цивілізації наскельні зображення волокуш і саней, розвідано збережені елементи колісного транспорту. Відомо, що вже племена Трипільської культури IV—III тис. до н. є. використовували волів як тяглову силу, а тогочасні представники середньостогівської культури Нижнього Подніпров’я вперше у світовій практиці загнуздали коня. Отже, етнографічна територія України належала до найдавніших зон земної цивілізації, де відбувався процес формування сухопутного гужового транспорту.
В’ючно-верховий транспорт був широко розповсюджений до 30-х років XX ст. в українців Карпат. Нав’юченими тваринами (кіньми) доставляли молочні продукти з високогірних полонин, одяг, тканини, дерев’яний посуд та інші вироби на ярмарки, різні товари до своїх садиб. Особливо важливе значення цей вид народного транспорту мав для гуцулів. Свідченням цього є хоча б загальновідома традиція, згідно з якою весілля на Гуцульщині не обходилося без поїздки наречених до шлюбу на конях. Польський етнограф Август Бельовський, захоплюючись вправністю вершниць-гуцулок, писав, що вони «сидять на конях з такою впевненістю, що їзда не перешкоджає їм навіть прясти нитки». Основним спорядженням карпатського вершника було дерев’яне сідло з круглими чи еліпсоподібними дерев’яними стременами. Гуцули називали його «тарницею».
Давнім за походженням є полозний транспорт. На думку відомих знавців, у давнину слов’яни користувалися лише саньми. Ще у середньовіччі почеснішою вважалась їзда на санях, ніж на колісних засобах пересування. Це підтверджують українські народні прислів’я і приказки: «Не в свої сани не сідай», «Які самі, такі й сани», «Санна їзда — ангельська їзда, але дідьчий виворіт» та ін. Важливу роль відігравали сани у весільному і поховальному обрядах. До 30-х років XX ст. в Українських Карпатах побутував звичай, за яким покійника відвозили на кладовище на санях — незалежно від пори року.
Прототипом санного транспорту були волокуші, які відзначалися примітивністю конструкції і вузьким функціональним призначенням. Ними найчастіше переправляли з важкодоступних місць сіно, каміння, дрова, доставляли в поле знаряддя обробітку ґрунту: плуги, сохи, борони.
Найпоширенішою в Україні була волокуша ножицеподібної форми («підволоки», «волочня», «волоцюга»), що складалася з двох з’єднаних під кутом рухомих палок. Нею перевозили плуг: з’єднання волокуші накладали на гряділь плуга зверху, а орне знаряддя прилаштовували на палицях. Транспортування малогабаритних вантажів на близьку відстань здійснювалося невеликими за розмірами і простими за будовою волокушами-саньми різних моделей. Полозами переважно служили два бруски з низькими головками, які з’єднувалися між собою за допомогою поперечних та діагональних планок. Діти каталися взимку також на звичайних волокушах-санях («самотяжках»), полози яких виготовляли з рівномірно підтесаних спереду дощок, з’єднаних між собою двома-трьома круглими палками. Для цього в кожній «санці» просвердлювали отвори діаметром 5—6 см. Кузов самотяжок робили з дощок.
На території Українських Карпат побутували спеціальні волокуші («бендюхи», «ґринджоли») з полозами довжиною до 6 м. Вони пересувалися за допомогою коротких саней, що підтримували їх передок і служили ведучим ходом. Такими волокушами-саньми бойки, гуцули і лемки доставляли з віддалених місць сіно і дрова взимку.
Санний транспорт українців за функціональним призначенням поділявся на господарські робочі сани, вантажні (для перевезення лісу) і виїзні. Найбільш поширеним і, очевидно, універсальним типом зимового транспорту були робочі сани, які мав практично кожний господар. Ними перевозили сіно, снопи, гній, дрова та інші вантажі. Бідніші селяни часто використовували їх як виїзні.
За походженням санний транспорт населення України кінця XIX — початку XX ст. належав до двох типів: східноєвропейського (більша частина території України) і західноєвропейського (західні, південні, частково центральні райони). Особливо чітко простежується ця диференціація у господарських робочих санях.
Для першого типу зимового транспорту були характерні два гнутих полози (в українських Карпатах лише природні), чотири (рідко три або п’ять і більше) пари вертикальних стояків («копилів»), в’язова система з’єднання полозів, паралельні полозам поздовжні грядки-бруски («наморожні»), вилкоподібний дишель («віє», «оглоблі»), або голоблі, які кріпилися до передніх копилів.
Хід господарських саней західноєвропейського типу складався з двох натуральних полозів, двох пар копилів («страмів») і двох дерев’яних брусків («насадів», «оплінів»), які набивали на стояки зверху. На таких санях іншим способом кріпився вилкоподібний дишель для волів. На транспортних засобах з парним кінним запрягом дишлем служила пряма жердина, задній кінець якої кріпили до переднього з’єднуючого полози бруска («насада»).
Форми кузова господарського зимового транспорту залежали, з одного боку, від конструкції ходу і місцевих традицій, а з іншого — від виду транспортованого вантажу. Так, на санях східноєвропейського типу для перевезення сіна і споріднених вантажів використовувалася тільки платформа («підплетини», «рашт»), яку виготовляли з жердин і палиць.
На Волині, Поліссі, в Прикарпатті та інших регіонах України застосовували виплетені з лози, верби «коші» та «полу-кішки», що накладалися безпосередньо на ходову частину саней. У такому кузові було зручно перевозити дрібні й сипкі матеріали, сільськогосподарські продукти. На території східної частини Полісся і Слобідської України були поширені ще так звані «розвальні» — сани з боковими жердинами («білами»), які збільшували розміри їх платформи. Кузовом господарських саней західноєвропейського типу служили драбини або дошки. Їх невід’ємним елементом були вертикальні стояки («ручиці», «рожні»), що вставлялися в продовбані отвори брусків, які з’єднували полози.
Вантажні сани найчастіше використовувало населення Українських Карпат і Полісся, частково Волині, Поділля і центральних районів України. Полози («копаниці») вантажних саней традиційної будови завжди були натуральними і сягали в середньому 1—1,2 м. Вони з’єднувалися між собою за допомогою двох пар копилів і двох масивних поперечних брусків.
На початку XX ст. набула поширення нова модель лісовозів — з трьома парами копилів, трьома поперечними брусками («оплінами») і рухомою подушкою. Оскільки за розмірами вантажні сани становили приблизно половину довжини господарських (відповідно й кількість основних елементів була вдвоє меншою), це знайшло відображення в їх народному визначенні— «полусанки» (Бойківщина, Лемківщина), «повсанки», «пулсанки» (Полісся). Гуцули називали такі сани «корчугами».
Виїзні сани — «козирки» (східна частина Полісся), «криластії» сани, «бричка» (Волинь), глабці (центральні райони України) — побутували серед заможної частини населення. Їх полози були вузькими і часто підковувались металевими шинами, а, крім того, мали високі, півкругом загнуті назад головки. Кузов такого засобу пересування виготовляли з липових або вербових дощок і драниць, спинку і борти розмальовували рослинними фарбами, декорували дерев’яною аплікацією. У давнину його обшивали лубом, що знайшло відображення в народному визначенні цих саней: «залубні», «залубиці», «лубечки». На святкових однокінних санях північних районів Полісся і Слобідської України часто прикрашали також дуги.
Серед колісних засобів пересування найпростішим був чотириколісний двоосьовий віз. Типовий український віз побутував на території більшості етнографічних районів України ще наприкінці XIX — на початку XX ст. Його дві дерев’яні осі перпендикулярно з’єднувалися між собою за допомогою так званої «підтоки» — натуральної або штучної трійні довжиною 2—2,5 м із розвилкою на задньому кінці. На кожну вісь накладали дерев’яний брус («оплін»). Крім того, на передку прилаштовували рухому дерев’яну «подушку». В задку воза «оплін» і задні кінці «підтоки» кріпилися нерухомо. Передній кінець поздовжньої з’єднуючої трійні закладали в широкий отвір між віссю і «опліном» і закріплювали вертикальним дерев’яним (переважно дубовим) або металевим стержнем — («шворнем»). Для його захисту від перевантажень під час їзди монтувався спеціальний пристрій — «підгейстер».
Колеса традиційного воза складалися з окремих частин: головки, шпиць і дерев’яного обода. До XX ст. українські селяни надавали перевагу колесу з суцільним гнутим ободом, яке було відоме й іншим східним слов’янам — білорусам та росіянам. Наприкінці XIX — на початку XX ст. під впливом розвитку кустарного колодійного промислу, а також етнокультурних контактів українців із сусідніми народами поширення набуло колесо, обід якого виготовляли з окремих дугоподібних секцій («багр», «багер»).
Тягловим засобом селянського воза традиційної конструкції служило «віє» — дишель у формі трійні з твердої породи дерева (дуба, бука, в’яза). Задні кінці «вія» закладали через продовбані отвори на кінці передньої осі, а на передку робили отвори для конусоподібного бруска («притики») довжиною до 0,5 м, за допомогою якого кріпилось ярмо.
До середини XIX ст. спорадично, а наприкінці XIX — на початку XX ст. повсюдно в українських Карпатах, на Покутті, Поділлі, в західній і центральній частинах Полісся, на Півдні і в Подніпров’ї та в інших регіонах України набув поширення віз із ходовою частиною центральноєвропейського типу. Зумовили його розповсюдження заміна волів як тяглової сили кіньми, будівництво шляхів сполучення, використання селянами металу і виробів з нього тощо. Значний вплив на цей процес мали прямі етнокультурні контакти українців із сусідніми та іноетнічними групами (німецькими колоністами), що з розвитком капіталізму значно посилилися.
Відмінність ходу воза нового типу полягала, насамперед, в іншій будові поздовжньої з’єднуючої трійні й тяглового засобу. Зокрема, перша складалася з окремої вилки, що кріпилася нерухомо в задку, і прямої жердини («розвори») довжиною до трьох і більше метрів. Це давало змогу відповідно до виробничо-господарської потреби міняти довжину транспортного засобу. Тягловим пристроєм цього воза служив прямий «дишель», задній кінець якого кріпився між передніми кінцями спеціальної вилки («сниць»). Задні кінці такої вилки з’єднував поперечний брусок, що підтримував розвору і тим самим надавав передку більшої мобільності, а заодно захищав з’єднуючий стержень («шворень») від перевантажень. У східній частині Полісся і на Слобожанщині наприкінці XIX — на початку XX ст. одночасно з літнім засобом пересування традиційної конструкції побутувала модель воза, тягловий пристрій якого становили голоблі з дугою. За функціональним призначенням двоосьові чотириколісні транспортні пристосування українців можна диференціювати на три групи: для перевезення сіна, снопів, соломи; для транспортування лісоматеріалів; для перевезення зерна та інших подібних вантажів.
Для транспортування збіжжя, соломи, сіна тощо використовувалися різноманітної форми і розмірів дві бокові «драбини». Вони з’єднувалися спереду і ззаду поперечними брусками («крижівницями») або «в’язками», утворюючи разом спеціальний пристрій — так звані штандари. Вантаж на кузові кріпили однією поздовжньою або кількома поперечними жердинами («рублями») та мотузками чи ланцюгами.
До третьої групи належали, насамперед, чумацькі «мажі», а також аналогічних форм селянські вози, якими перевозили зерно, сіль, рибу тощо. Порівняно зі звичайним господарським возом вони мали значно більші розміри і масивніший хід. Кузовом мажі служив «ящик», основу якого становив драбинний каркас. Останній завжди старанно обшивався з усіх боків лубом. Крім того, поздовжні борти кузова обносились лубом або драницями ще й зверху, внаслідок чого вони були високими, а віз — містким. Зокрема, прасоли вантажили на мажу до 1,5 т солі. Вантаж накривали просмоленою воловою шкірою.
Завдання:
Опрацювати матеріал.
Скласти конспект.
Домашнє завдання:
Дайте відповідь на питання:
Чи користуються зараз українці давніми засобами пересування? Чому?
Завдання:
Опрацювати матеріал.
Скласти конспект.
Український традиційний календар є структурою складною, багаторівневою. Він ділить, регламентує й впорядковує відлік часу. Цілісну структуру народного календаря складає послідовне співвіднесення його одиниць (рік: місяць: тиждень: день: година: мить). Одночасно існує й інше групування одиниць часу: за сезонами, за циклами (природними, місячними, святковими). Його циклічний характер зумовлений постійно повторюваними явищами природи. Поділ року на 365 (366) днів, 4 сезони й 12 місяців привнесений до народного календаря православними святцями, які є своєрідною сіткою координат. Український традиційний календар, що зазнав протягом історичного життя низку суттєвих змін, на сьогоднішній день є неподільним сплавом церковного (православного) і власне народного календаря. Святкові дні у ньому часто збігаються з церковними. Однак вони мають різнІ функції та направленість, переплавлені багатовіковою народною традицією в єдиний комплекс обрядів, стійких стереотипів поведінки, а також цілісну систему вірувань, прикмет, метеорологічних паремій тощо. Основною одиницею виміру календарного часу є день, пов’язаний з обертанням Сонця навколо Землі. Згідно з християнськими святцями кожен день має свого патрона або відповідає подіям сакральної історії. Дні поділяються на свята й будні. Кожен день тижня має свої якісні характеристики (понеділок – важкий день, середа й п’ятниця – жіночі дні, неділя – день обов’язкового відпочинку), співвіднесений з іншими календарними днями (наприклад, «Якщо на Стрітення півень нап’ється, то на Юрія віл напасеться», «Якщо на Покрову день теплий, то зима буде тепла»). Доба поділяється на профанну й сакральну частини: день (світла частина доби) відводиться для побутових клопотів і роботи, ніч (темна частина доби) наділяється магічною здатністю зміщувати просторові координати, виходити у віртуальний світ потойбіччя. До середини ХХ ст. у деяких регіонах України (Полісся, Карпати) у побуті користувалися обрахунком часу за тижнями, який, базувався на святах (наприклад, тиждень великодній, різдвяний, зелений, масляний, середохресний, похвальний тощо), які, в свою чергу, є також синтетичними й багатофункціональними утвореннями. Цей синтез виходить із світоглядного й практичного, побутового синкретизму, який обумовлений історично. Міфологічне трактування часу складає змістову основу народного календаря. Час наділяється певними якостями (добрий/злий, сакральний/профанний, святковий / буденний), здатністю зупинятися, прискорюватися (як правило, у спеціальних локусах на межі, біля воріт, на порозі).
Сільськогосподарський календар виник на трудовій основі ще в глибоку давнину і в ХІХ—ХХ ст. він був неписаним зведенням конкретних вказівок для практичної діяльності людей. Справа в тому, що такий календар узагальнював досвід багатьох попередніх поколінь українських хліборобів, які внаслідок вікових спостережень за різними природними явищами (потеплінням, похолоданням, опадами тощо), а також за поведінкою домашніх тварин, свійських і диких птахів намагалися визначити найоптимальніший для початку виконання того чи іншого виду сільськогосподарської роботи час, заздалегідь завбачити кількість і якість урожаю тієї або іншої зернової чи коренеплідної культури в поточному році тощо.
Про велику увагу наших предків до явищ природи засвідчують і давньослов'янські за походженням назви місяців, що збереглися до сьогодення у мові українців та білорусів (лютий, березень, квітень, травень, листопад, грудень, студень). Людина не лише спостерігала за явищами природи, а й намагалася пізнати їх, щоб досягти більших успіхів у господарській діяльності. Зокрема, з кожною порою року і з певними днями пов'язувалися відповідні обрядові дії та звичаї, що історично склалися у кожного народу і були відмінними від відповідних обрядів та звичаїв в інших народів.
Наприкінці ХІХ — початку XX ст. у народній обрядовості українців збереглося ще чимало рис старих дохристиянських свят, однак чимало з них з розвитком народної культури вже втратили початковий зміст. Багато обрядів, що супроводжували ці свята, поступово перетворилися у звичаї, а деякі з них навіть стали звичайними розвагами.
Основу народного господарського календаря становила трудова діяльність людей. Вона була джерелом знань про навколишній світ, об'єднувала воєдино обрядові акти релігійного, сімейного і громадського життя. У ньому переплітались також різні за характером мотиви — аграрні, скотарські, родинні та ін. Народний календар — це визначені багатьма попередніми поколіннями хліборобів дати для повного трудового року, згідно з якими треба було виконувати той або інший вид господарської роботи. Багатий етнографічний матеріал засвідчує, що однакові форми господарювання зумовлювали виникнення подібних календарних понять.
За довготривалими спостереженнями і традиційними уявленнями українців, початок нового господарського року і конкретна пора року не визначалися точними межами. Поняття "весна", "літо", "осінь" і "зима" існували для селянина лише в конкретному відношенні до часу і характеру трудової діяльності. Хоча календарний рік поділявся на окремі пори (сезони), але для кожної конкретної галузі сільського господарства (хліборобства, скотарства, бджільництва, рибальства тощо) була характерна сезонність. Так, хліборобський період поділявся на такі сезони: оранка, посів яровини, сходи, дозрівання хліба, косовиця, жнива, молотьба (яка продовжувалася і взимку), оранка під озимину, посів озимини, оранка на зяб. Початок нового землеробського народного календаря визначався фактично тим періодом, коли закінчувався збір нового хліба і розгорталася підготовка до нового сільськогосподарського року. Оранка і посів озимини, її сходи восени — все це турбувало хлібороба не менше, ніж своєчасний збір вирощеного врожаю в поточному році, оскільки від виконання зазначених сільськогосподарських робіт залежав достаток селянина в майбутньому. З цього приводу одне з народних прислів'їв гласить: "Хто не посіяв до Богослова, той не варт доброго слова". Відомо також те, що від дня пророка Симеона Стовпника (14 вересня) до дня св. Івана (6 жовтня) українці традиційно сіяли озимину. Вересень колись називали ще житосієм, а у поліщуків Коростенщини, що на Житомирщині, з цього приводу побутували окремі прислів'я: "Як прийде житосій, то не зважай на врожай, а жито сій", "Хто сіє по Покрові, той не має що дати корові".
Закінчивши польові роботи, тобто зібравши весь урожай, жінки бралися до іншої праці — пряли, ткали, шили, а чоловіки заготовляли дрова, молотили збіжжя тощо. Для сільської молоді починалася пора вечорниць. Найяскравіше вимальовувався початок нового сільськогосподарського року в проміжку між християнським святом Введення (4 грудня) і днем св. Варвари (18 грудня). Це був період найактивнішого спостереження за явищами природи, щоб передбачити прогноз погоди на наступний рік.
З 21 січня починалися так звані М'ясниці. Від того ж дня масово справляли весілля. Взагалі найбільше шлюбів відбувалося восени і взимку, коли люди звільнялися від нагальної праці. Потім наступала Масляна, або так званий сирний тиждень — останній тиждень перед Великодним постом. Його колись відзначали як свято проводів зими та зустрічі весни.
Наприкінці зими хлібороби лаштували реманент і виставляли на мороз зерно, що мали сіяти, бо знали, що приморожене зерно дає більший урожай (на морозі воно очищалось від шкідників). Крім того, перед посівом зерно змочували водою, аби воно швидше проростало. Прологом весни, за народними уявленнями, було ще свято Стрітення 15 лютого — принесення Ісуса в храм в Сороковий день його земного життя, коли зима зустрічається з літом ("хто кого переборе"). Першим вісником весни, за народними спостереженнями, є степове звіреня бабак, яке на початку березня прокидається від зимової сплячки. Тоді ж і пташка посмітюха ніби наспівує селянину: "Покинь сани, візьми віз". Починають повертатися птахи з вирію, все оживає. Вже у день св. Олексія (по-народному — Теплого Олекси; 30 березня) рекомендувалося сіяти овес і ячмінь на горбах. Після цього сіяли яру пшеницю.
День св. Юрія (6 травня) теж був тісно пов'язаний з господарством, тому що в народі св. Юрія вважали покровителем землеробства і скотарства; в цей день хлібороб визначав майбутній урожай різних зернових і коренеплодів: "Юрій по полю ходить, хліб-жито родить". Отже, всі спостереження, традиційні звичаї та обряди календарного циклу українців пов'язувалися з їхнім бажанням одержати багатий урожай або хоча б завбачити те, яким він буде в поточному році. З особливим нетерпінням чекав селянин "майського" дощу, від якого, власне, він найбільше і залежав.
Перед початком жнив, на свято Івана Купала 7 липня (народження Івана Хрестителя — Христового Предтечі), народ уважав доцільним "очиститися" від різних злих шкідливих сил "водою та огнем", намагаючись магічними діями допомогти своїй господарській діяльності. Після свята апостолів Петра і Павла (12 липня), як уже була мова, розпочинались жнива — найбільш відповідальна для українського селянина робота. Загалом, у різних регіонах України жнива тривали із середини червня до середини вересня. Потім молотили збіжжя, орали та сіяли озимину, орали на зяб з таким розрахунком, щоб до свята Покрови (14 жовтня) все закінчити. Отже, хліборобський сезон в Україні починався приблизно 2 березня і тривав до 14 жовтня. День закінчення збирання врожаю (не тільки зернових, а й картоплі, буряків, винограду та інших культур) — "обжинки" — вважався народним святом, оскільки лише цього дня хлібороб міг підсумувати здобутки цілорічної праці всієї своєї родини. Саме з цієї причини "обжинки" українці відзначали з особливою урочистістю і святковістю.
Отже, народний сільськогосподарський календар поділявся на два основні цикли: перший з них охоплював період від початку посіву озимини до початку збирання врожаю, другий з них охоплював період лише самого збору врожаю. Хоча багато традиційних обрядів і звичаїв, уявлень і вірувань тощо, пов'язаних з кожним з цих циклів народного календаря, в процесі історичного розвитку суспільства вже втратили свій первісний зміст, але значну їх частку українські хлібороби зберігають й досі.
Домашнє завдання:
Дайте відповідь на питання: