Який він - "ідеальний вчитель"? Той, який відмінно знає свій предмет, володіє значним методичним арсеналом, у своїй поведінці і зовнішньому вигляді є прикладом дружелюбності і стриманості. Мабуть, на такі критерії звертатимуть увагу інженери-розробники, коли створюватимуть роботизовану модель вчителя. Для машини цього буде достатньо, але людині цей опис зовсім не підходить. Це проти нашої природи, бо ми не ідеальні, на щастя, ми живі.
Безсумнівно, що роль педагога більша. Слова Вільяма Уорда якнайкраще це підтверджують: «Посередній учитель викладає. Хороший учитель пояснює. Видатний учитель показує. Великий учитель надихає». Але щоб надихнути, треба не просто добре знати матеріал, але і самого себе, свої можливості та природні властивості. Саме на ці компоненти звертає увагу концепція фасилітації в освіті.
Термін "фасилітація" (від англ. facilitation — допомога, полегшення, сприяння) останнім часом набирає популярності в контексті колективного способу розв'язання проблем у групі. Безумовно, це важливий і дієвий шлях вирішення чи навіть запобігання конфліктам, але це не єдиний варіант трактування поняття. У педагогічній сфері термін набує більш глибокого значення.
Педагогічна фасилітація - процес взаємодії між учителем та учнем, що грунтується на засадах гуманізму, особистісного саморозвитку, толерантності.
Ключовим словом тут є "взаємодія", що викликає інші асоціації - "партнерство". Саме такий термін використано в Концепції реалізації державної політики у сфері реформування загальної середньої освіти «Нова українська школа», і включає він в себе повагу до особистості, доброзичливість і позитивне ставлення, довіру у взаєминах, діалог, горизонтальність зв’язків тощо. Цей список неповний, продовжувати його можна довго, але це зайве, бо головними є 3 компоненти, описані основоположником гуманістичної психології Карлом Роджерсом.
Конгруентність.
Справжність, щирість, здатність людини бути чесною перед собою і могти щиро висловлювати свої думки і почуття .
"Будь собою. Інші ролі вже зайняті", - казав Оскар Вайльд. Здавалося б, що може бути простішим? Насправді ж, це мистецтво опанували одиниці, а більшість з нас ховається в тінь соціальних еталонів від палючих променів суспільства і вкривається плащем професійної ролі, щоб не потрапити під зливу осуду. Але ж ми люди: ми думаємо і відчуваємо, по-своєму, по-особливому, по-справжньому. Статус вчителя - тюрма чи рабство? У таких умовах страждають всі: вчителі щосили втискають своє Я в маскарадний костюм "ідеальний вчитель", а учні, не зацікавлені цією виставою, знаходять інші розваги.
Так безпечніше: повторювати книжкові істини і слідувати за методиками, які підтверджені "знаком якості". Але просто знайти інформацію можна без допомоги вчителя, посидівши в бібліотеці чи просто клікнувши кілька разів кнопкою мишки.
Безумовне прийняття.
Цей компонент - своєрідне віддзеркалення попереднього, адже якщо ми захочемо скинути маски і показати світу своє істинне "Я" (бути конгруентним), то очікуватимемо від інших людей прийняття і визнання. Саме тому і ми повинні зробити свій внесок у створення цього безпечного середовища, де пануватиме безоцінкове ставлення.
Оцінювання - частина роботи вчителя, але воно має обмежуватись уроком, безпосереднім навчальним завданням. Можна дати оцінку конкретній дії, але не особистості загалом, бо всі люди прекрасні за своєю природою, кожен з нас має свої сильні сторони. Вчитель має розгледіти ці переваги в учнях і полюбити їх за це.
Забудьте про категоричність, бо немає нічого абсолютно чорного або білого.
Емпатія.
Це здатність осягнути емоційний стан іншої людини. Ідентифікувати емоції ми можемо за словами, інтонацією, мімікою чи жестами. Хтось це вміє робити краще, а комусь вдається не так просто. Але у будь-якому випадку впізнати емоцію і зрозуміти її - не одне й те саме, бо трактуємо ми її по-своєму: з висоти власного досвіду, своєї соціальної ролі, власних індивідуаьних особливостей темпераменту та характеру.
У кожному віці свої проблеми, і вони однаково важливі і складні. Завдання вчителя - подивитися на ситуацію з точки зору учня і визначити причини емоційної реакції. Неуважність: неповага до вчителя чи зацікавленість в іншому предметі? Агресивність: негативна риса характеру чи бажання звернути увагу на свою унікальну особистість? Низька академічна успішність: лінь чи нестача часу на навчання через особисті проблеми? Відповісти на ці питання непросто, але необхідно докласти максимум зусиль, щоб стати ближчим до учнів, бо лише так можна НАвчити.
Навчити - основна ціль кожного вчителя. Але в теорії фасилітації це поняття трактується не так, як ми звикли в традиційній освіті. Фасилітатор не намагається вкласти в голови дітей усі книжкові істини, він надихає учнів зробити це самостійно.
У пріоритеті має стояти становлення цілісної зрілої особистості, а не нагромадження знань, бо інколи складається таке враження, що учень в очах вчителя – порожня посудина, яку потрібно по вінця заповнити усім «необхідним» – інформацією. І він дійсно старається це зробити: щедро ллє «істинне знання» з власного глеку мудрості, а бажаного результату ніяк не досягне. Причина проста: ллє мимо. Якщо учневі не цікава інформація, він не бачить сенсу в її вивченні, то вона ніколи не перетвориться на знання. Зубріння не приносить довготривалих результатів, навчання без осмислення марне. Щоб активізувати цей процес активності в учнів, потрібно знайти точку дотику з їх внутрішньою реальністю: інтересами, світоглядними позиціями, актуальними проблемами.
Необхідно визнати, що в Вас у співрозмовниках не «tabula rasa», тому варто будувати діалог, апелюючи до життєвого досвіду учнів. Тут навіть дві переваги: емоційно насичена інформація легше трансформується в осмислене знання, і, в певній мірі, зменшується навантаження на вчителя за рахунок активності учнів. Мова йде не про те, що педагог переймає пасивну позицію, просто тепер він сидить за кермом автобусу, звідки злагоджено лунає пісня з десятків голосів, а не впрягається у візок, щоб тягти за собою вантаж. Але водійську ліцензію ніхто не відміняв, потрібно вміло спрямовувати цю освітню машину по вибоїстих і звивистих дорогах пізнання.
К. Роджерс доводить, що засобами фасилітативної взаємодії можливо виховати особистостей, які можуть діяти за власною ініціативою і нести відповідальність за ці дії; здатні на розумний вибір; виявляють критичність в учінні, здатні оцінювати внески, зроблені іншими; володіють знаннями, потрібними для розв’язання проблем; здатні гнучко й розумно адаптуватись до нових проблемних ситуацій, вільно і творчо використовуючи весь придатний до даної проблеми досвід; здатні ефективно співпрацювати з іншими людьми у цих різних видах діяльності; працюють не заради схвалення з чийогось боку, а реалізуючи власні цілі.
Діти - надія майбутнього, це нові Ілони Маски, Лесі Українки й Альберти Ейнштейни. Ті, які принесуть в цей світ щось інакше, особливе, творче. Допоможімо їм у цьому шляхом фасилітації, щоб їхні особистості розвивалися природнім чином, а не ламалися під вантажем незрозумілої інформації.