Всесвітній день прибирання (World Cleanup Day), що відзначається щороку в третю суботу вересня, – це глобальна подія, що об’єднала навколо себе мешканців різних країн світу з метою прибирання планети від сміття. Мета акції – привернути увагу на проблему відходів, у тому числі сміття на воді. 

Як виникла ідея відзначати Всесвітній день прибирання?

     Перший Всесвітній день очищення відбувся третьої суботи вересня в 2018 році. До цього вже відбувалися великі заходи із очищення нашої планети від сміття та відходів. Однак саме Всесвітній день прибирання має настільки глобальний характер, оскільки об’єднав навколо себе до 5% населення нашої планети, що складає близько 400 000 000 людей. 

     Раніше вже здійснювалися спроби залучити велику кількість людей для прибирання на планеті, особливо після серйозних катастроф: повеней, пожеж, землетрусів тощо.

Зазвичай у подібних акціях беруть участь громадські місцеві та міжнародні об’єднання, товариства надання допомоги, різні комерційні, державні та некомерційні організації. До очищення від сміття та відходів відносять також знешкодження мін, очищення прибережних зон, лісосмуг, паркових територій тощо. 

     Всесвітній день прибирання не має якоїсь одної керівної гілки і є децентралізованою акцією, якою керують різноманітні організації, що самі беруть участь в глобальних акціях прибирання. Серед найбільших організаторів Всесвітнього дня прибирання варто відзначити об’єднання Let’s Do It! World ( в пер. з англ. «Нумо, зробимо це! Світ!»). Це естонська організація, якій вдалося залучити до прибирання понад 50 тисяч мешканців Естонії. В результаті їхньої роботи в країни було прибрано понад 10 тисяч тонн відходів. Акція мала масовий характер та стала своєрідною моделлю для подібних заходів в інших країнах світу.

     Найбільшим організатором Всесвітнього дня прибирання, що проводиться на глобальному рівні, стала Федерація молодих лідерів та підприємців. Саме ця організація взяла на себе основну відповідальність за проведення заходів з очищення нашої планети від сміття в 2018 році. Тоді в прибиранні взяли участь близько 160 країн та понад 17 000 000 людей. В результаті акції було зібрано понад 80 тисяч тонн сміття.

Міжнародний день корінних народів світу, встановлений Генеральною Асамблеєю ООН у 1994 році, відзначається щорічно 9 серпня для підвищення обізнаності про права, культури та внесок корінних народів. Для України ця дата набула особливого значення після 2014 року, ставши символом боротьби корінних народів України — кримських татар, караїмів і кримчаків — за право жити на своїй батьківщині в українському Криму. Ця довідка висвітлює історичний контекст, сучасні виклики, зусилля України щодо підтримки корінних народів, їхню стійкість і культурну спадщину, а також роль медіа в протидії російській пропаганді та підтримці цих громад.

Історичний контекст

Корінні народи України — кримські татари, караїми та кримчаки — є носіями глибокої історичної тяглості, яка формувала багатокультурний характер півострова. Вони зробили вагомий внесок у мовну, релігійну, архітектурну та інтелектуальну спадщину України. Кримські татари, зокрема, відіграли провідну роль у політичному житті регіону, включаючи створення Кримської Народної Республіки у 1917 році, яка прагнула співпраці з Українською Народною Республікою на засадах демократичного самовизначення. У 1991 році кримськотатарський народ одноголосно підтримав незалежність України і згодом активно інтегрувався у її політичне та культурне життя. Історія цих народів сповнена важких випробувань. У травні 1944 року радянська влада депортувала близько 200 тисяч кримських татар до Середньої Азії в умовах, які призвели до загибелі десятків тисяч людей від голоду та хвороб. Караїмів та кримчаків переслідували як за радянської влади, так і під час нацистської окупації. Караїмів у 1930-х роках репресували разом із іншими релігійними меншинами, а кримчаків нацисти знищували за єврейське походження: у 1941-1942 роках у Криму розстріляли майже всіх представників цієї громади. Попри важкі випробування, кримським татарам вдалося зберегти свою національну ідентичність, повернутися з депортації та відновити власний представницький орган — Меджліс. Вони продовжили розвивати рідну мову, літературу, культуру та зберігати традиції. Караїми залишили після себе унікальну релігійну спадщину — зокрема, кенаси в Євпаторії, які досі існують як історичні пам’ятки. Кримчаки, попри свою майже зниклу чисельність, ведуть боротьбу за збереження кримчацької мови, релігії та звичаїв.

Чому 9 серпня – ключова дата інформаційної політики

Міжнародний день корінних народів світу — це не лише символічна дата, а й важливий інформаційний привід для підсилення голосу корінних народів України та привернення уваги до ситуації в окупованому Криму. Цей день дозволяє фокусувати суспільну і міжнародну увагу на тих процесах, які РФ намагається приховати або спотворено висвітлити: репресіях, витісненні ідентичності, знищенні культурної спадщини, зникненні мов і системній русифікації. Російська Федерація послідовно витісняє з публічного

простору національне питання, стираючи ідентичність, паралельно просуваючи ідею "єдиного російського народу" — як у самій Росії, так і на окупованих територіях. Саме 9 серпня варто говорити про громадян, які живуть під окупацією, чинять спротив і потребують підтримки.

Теми, які важливо висвітлювати цього дня:

• Системні репресії окупантів проти корінних народів України: Окупаційна адміністрація в Криму здійснює політичні переслідування, фабрикує справи проти активістів, журналістів і релігійних діячів.

Затримання, катування, викрадення — все це стало повсякденністю в умовах російської окупації. Реальні історії жертв дозволяють показати масштаби насильства — не абстрактно, а через долі конкретних людей.

• Культурна асиміляція і русифікація: Під виглядом "захисту традицій" РФ впроваджує політику системного витіснення кримськотатарської, караїмської та кримчацької ідентичностей. Освітні програми переписуються, українська та кримськотатарська мови фактично витіснені із освітніх програм для вивчення у закладах освіти, національні символи та свята — забороняються або маргіналізуються.

• Знищення культурної спадщини: Після окупації Криму російська федерація цілеспрямовано знищує

культурну спадщину півострова, прикриваючись так званою "реставрацією". Найбільш показовий приклад — Ханський палац у Бахчисараї: без участі фахівців "будівельники" замінили історичні

покрівлі на сучасні матеріали, дерев’яні балки — на металеві конструкції, що спричинило тріщини у стінах; фрески змивали струмом води під тиском, а проводку врізали в автентичні мури. Подібне варварство торкнулося й інших об’єктів. Музей Лесі Українки в Ялті після т.з “реставрації” реорганізували: українську експозицію ліквідовано, будівлю інтегровано до музею, присвяченого російським діячам.

Чому 9 серпня – ключова дата нформаційної політики

Херсонес Таврійський перетворено на політичний інструмент: знищено археологічні шари, зведено нові амфітеатри, монастир і музей "Криму і Новоросії", що просуває наратив про "колиску російської

державності". Росія послідовно нищить або перекручує ті елементи культурної спадщини, які пов’язані з українською державністю чи кримськотатарською ідентичністю, паралельно насаджуючи власні імперські міти. Ці дії грубо суперечать міжнародному праву. Як держава-окупант, РФ зобов’язана згідно з IV Женевською конвенцією 1949 року та Гаазькою конвенцією 1954 року охороняти захоплені культурні цінності, а не нищити та вивозити їх.

• Мілітаризація півострова: Крим перетворено на військову базу, окупанти розміщують по всій території півострова додаткові об'єкти окупаційних військ, військову техніку та інше. Мілітарний контроль, тиск на родини військовозобов’язаних, використання освітніх програм для підготовки "майбутніх солдатів" в межах так званого "військово-патріотичного виховання" — усе це спрямоване на максимальне залучення місцевого населення до лав окупаційних військ для участі в агресивній війні проти України.

• Спротив і гідність: Попри тиск, представники корінних народів України чинять ненасильницький спротив: зберігають мову, традиції, релігію. Вони створюють культурні простори, власні освітні та медійні ініціативи, ведуть цифрову боротьбу за правду. Кожна вишивка на фесі, кожен урок кримськотатарської мови — це форма непокори окупації. На території півострова також діють рухи спротиву: "Жовта Стрічка", "Кримські бойові чайки", "АТЕШ", "Зла Мавка", які поширюють листівки,

збирають дані про окупантів і колаборантів, фіксують військову активність, документують порушення прав людини й здійснюють інші види супротиву окупантам. Крім мирного спротиву, тисячі мешканців

Криму, в їх числі і кримські татари, захищають Україну зі зброєю в руках. Вони служать як у регулярних підрозділах ЗСУ, так і в добровольчих батальйонах, зокрема у "Крим", "імені Номана Челебіджіхана" та інших.

Російська пропаганда роками поширює фейки про покращення рівня життя кримських татар після окупації 2014 року, підтримку ініціатив зі сторони окупаційної адміністрації РФ тощо. Насправді ж окупаційні силовики чинять тиск на кримських татар, проводять обшуки у їхніх будинках, у мечетях, фабрикують справи, переслідують та викрадають людей. 9 серпня — це додаткова можливість спростовувати ці міти фактами, історіями живих людей, культурними маркерами, що не піддаються

фальсифікації. Що частіше в міжнародному медіапросторі звучать факти про утиски, депортації, знищення мов, то ближче ми до притягнення до відповідальності держави-агресора. Актуалізація цієї теми працює на випередження — аби визнання злочинів стало не лише моральним, а й політико-правовим фактом.

Міжнародний день корінних народів світу є нагодою підкреслити важливість захисту прав і культур корінних народів України, які, попри окупацію Криму, продовжують боротьбу за свою ідентичність. Їхня

стійкість, підтримана законодавчими ініціативами України та міжнародною солідарністю, є прикладом сили духу та прагнення до справедливості.

Наша мета — забезпечити постійну присутність теми корінних народів у суспільних дискусіях, інтегруючи її в розмови про демократію, війну, європейський шлях і культурну спадщину, а не обмежуючи згадками у символічні дати. Регулярне висвітлення їхніх історій, викликів і успіхів

підвищує обізнаність, сприяє єдності нації та допомагає протистояти агресії держави-окупанта — Росії.

     Визнання внеску жінок у науку, технології, інженерію та математику. Вони борються, долають межі та є піонерами відкриттів та ідей. І вони були і є жінками. З тих пір, як люди працювали в гонитві за знаннями, жінки працювали над просуванням людського розвитку – сприяючи розвитку наук, математики, хімії та інженерії. 

Ми в Promethean віримо, що інновації виникають, коли молоді, допитливі уми мають змогу розвиватися. Ми не просто розробляємо технології для використання в класі. Ми розвиваємо культуру академічного зростання, різноманітності та розширення можливостей . 

Сьогодні ми хочемо приділити увагу деяким неймовірним науковицям, які зробили революцію у відповідних галузях, а також тим, хто веде сучасне покоління жінок у STEM.  

Матері-засновниці STEM

Герта Айртон (інженерія, фізика, математика)

Народившись як Фібі Сара Маркс у 1854 році на узбережжі Портсі, графство Гемпшир, Герта згодом змінила ім’я та навчалася в коледжі Гіртон у Кембриджі. Виявивши жвавий інтерес до математики, техніки та загальних наук, вона стала однією з їхніх найяскравіших учениць.
Під час роботи в Girton Герта винайшла власний тонометр, створила першу пожежну бригаду Girton і навіть стала співзасновником математичного клубу. Пізніше в житті вона працювала над вирішенням постійної проблеми з освітленням електричною дугою, помітивши, що мерехтіння світла спричинене тим, що кисень заважає голим вугільним стрижням лампочки. 

Серед кількох інших нагород Герта також визнана за винахід вентилятора Айртона – пристрою, який використовувався для захисту окопів Першої світової війни від отруйних газів. Понад 100 000 примірників її винаходу будуть використані на союзному Західному фронті, врятувавши при цьому тисячі життів.

Ліліан Моллер Гілбрет (психологія, інженерія, освіта)

Ліліан є однією з перших жінок, які здобули ступінь доктора філософії. Її часто називають одним із перших психологів, які присвятили себе галузям промисловості та професійної організації.

Народившись у Бостоні, штат Массачусетс, Ліліан працювала на початку 20-го століття над розробкою своїх психологічних теорій та їхнього потенційного застосування в управлінні. Зрештою це завершилося створенням її дослідження часу та руху – бізнес-практики, розробленої для ефективності та стратегічного управління. 

Ці методи все ще складають важливу частину наукової теорії управління бізнесом навіть сьогодні. 

Грейс Хоппер (інформатика, технології)

Контр-адмірал Грейс Мюррей Хоппер була одним із провідних комп’ютерних розробників і програмістів країни протягом майже п’ятдесяти років. Її кар’єра охоплює 1930-1980-ті роки, її найзначніше досягнення пов’язане з розробкою англомовних мов програмування.

До проектів Хоппера мова комп’ютерного програмування була записана в математичній нотації. Її зміни зробили цю сферу нескінченно доступнішою, а її мова кодування, COBOL, досі використовується компаніями по всій країні.  

Спадщину Грейс Хоппер можна побачити навіть сьогодні в хмарних навчальних продуктах, та інших освітніх сервісах, які допомагають забезпечити навчання в режимі реального часу під час дистанційної та змішаної форми навчання.

Дороті Рінч (біохімія, математика)

У 1913 році Дороті, яка вивчала математику в коледжі Гіртона Кембриджського університету, навчалася разом із багатьма привабливими нацковцями, такими як Годфрі Харді та Бертран Рассел. Її робота в закладі перевершила навіть роботу її сучасників, оскільки вона опублікувала понад 20 статей з математики та 16 наукових методів лише за 14 років.

Дороті найбільш відома як мати «циклольної структури» — першої структурної моделі, коли-небудь розробленої для опису згорнутих глобулярних білків. Пізніше її робота лягла в основу знаменитих відкриттів Вотсона і Кріка про структуру подвійної спіралі ДНК у 1950-х роках.

Сучасне та майбутнє жінок у STEM

Вірджинія Холсінгер (хімія, харчування) 

Вірджинія Х. Холсінгер була американським хіміком, найбільш відомою своєю невтомною роботою в молочній промисловості та над питанням продовольчої безпеки. 

За свою кар’єру Холсінгер зробила багато важливих досягнень у молочній промисловості, створивши стабільні альтернативи молоку, виготовлені з сироватки та сої. Її відкриття призвели до створення порошкоподібної суміші зерна, яку можна використовувати під час голоду та посухи.  Її подальша робота лягла в основу створення Lactaid –  фармацевтичного препарату, який використовує фермент лактазу, щоб зробити молочні продукти засвоюваними людьми з непереносимістю лактози.

Мей Керол Джемісон (медицина, інженерія, астрофізика)

Мей Керол Джемісон не просто лікар, інженер чи космонавт – вона всі три. Отримавши ступінь інженера-хіміка у 1980-х роках, вона закінчила медичну школу і роками займалася медициною, а потім два роки працювала в Корпусі Миру.
У 1992 році Джемісон увійшла в історію як перша темношкіра жінка, яка полетіла в космос. Після того, як її прийняли в NASA як спеціаліста місії, вона провела 190 годин у космосі на шаттлі «Індевор», що зробило її одним із небагатьох астронавтів, які також є доктором медицини. 

Після того, як Мей Джемісон залишила NASA, вона зробила плідну кар’єру, рекламуючи свою роботу та внесок у галузі медицини та астрофізики. Доктор Джемісон навіть кілька разів знімався на телебаченні та в кіно, в тому числі «Зоряний шлях: Наступне покоління».

Еллен Очоа (астрофізика, інженерія)

Еллен, народжена в 1958 році, допитливий розум і незламний дух завели її далеко в житті. Академічна кар’єра в галузі фізики та електротехніки зрештою привела її до НАСА, де Еллен увійшла в історію в 1993 році як перша латиноамериканка, яка полетіла в космос.

Пропрацювавши п’ять років директором Космічного центру Джонсона, Еллен продовжує сприяти зростанню жінок і дівчат у сфері STEM.

Марія Кюрі (Саломея Склодовська)

Польсько-французька науковиця (фізик і хімік), викладачка університету, громадська діячка. Перша жінка, яка стала лауреаткою Нобелівської премії, та єдина в світі отримала дві Нобелівські премії: з фізики (1903) та з хімії (1911). Її чоловік, П’єр Кюрі, був співлауреатом її першої Нобелівської премії, що зробило їх першою подружньою парою, яка отримала Нобелівську премію, і започаткувала сімейну спадщину Кюрі з п’яти Нобелівських премій: її дочка Ірен Жоліо-Кюрі і зять Фредерік Жоліо-Кюрі отримали також Нобелівську премію. Авторка «Трактату про радіоактивність» (1910). 

Її дослідження радіоактивності проклали шлях до розвитку рентгенівських променів, ядерної енергії та радіотерапії.

Видатні Українки в науці та STEM

Серед світових жіночих імен в науці безліч талановитих українок, внесок яких неможливо переоцінити. 

Олена Лук’янова

 Виявила складні механізми розвитку захворювань дітей через нестачу кальцію та фосфору. Працюючи у Київському науково-дослідному інституті педіатрії, акушерства та гінекології, розробила кілька методів терапії кісткових захворювань. Як лікарка та професорка, Олена взяла участь у створенні революційного препарату «Відеїн-D3», який лікує рахіт у дітей, гіповітаміноз у вагітних та навіть остеопорози. Має на рахунку 18 патентів України. У 2003 році за вагомий внесок у науку отримала Оксфордську «Нагороду тисячоліття за заслуги перед людством».  

Марина В’язовська (математика)

Марина – сучасна українська науковиця. Вона стала другою в історії жінкою, яка отримала медаль Філдса – найпрестижнішу премію для математиків у світі. Вʼязовська змогла розвʼязати задачу про гарматні ядра на кораблі, яку 400 років тому поставив Йоганнес Кеплер.

У задачі йдеться, що найефективніший спосіб вмістити якусь кількість сфер в просторі — це побудувати з них піраміду. За таким принципом розкладають апельсини чи яблука в супермаркетах. В такому випадку усі сфери займають 75% доступного об’єму. Вʼязовська перенесла умови задачі у восьмивимірний простір і довела, що сфери можуть бути упаковані ще ефективніше.  Так вони займатимуть лише 25% доступного об’єму. Це відкриття виявилось дуже корисним для фахівців, які працюють з кодом виправлення помилок. Їх використовують в мобільних телефонах і навіть на космічних кораблях.  Марина пояснює, що означає її робота: “Вона на математичному рівні пояснює як втиснути більше інформації в обмежений простір”.

Олена Компанієць (фізика)

Олена займається астрофізикою, вивчає космос і популяризує науку для дітей. Її команда виграла хакатон від NASA за розробку універсального способу заправляти супутники в космосі. Як пояснила Компанієць в проєкті Wonder, це щось на зразок космічної зарядки Type C. Коли в супутників закінчується паливо, вони не можуть коригувати свою траєкторію і стають небезпечними для інших об’єктів на орбіті. Команда Олени створила універсальний конектор, який можна встановити на супутник і дозаправляти його під час польоту. 

Крім того, Компанієць досліджує ізольовані галактики, які протягом останніх кількох мільярдів років не взаємодіяли з іншими об’єктами. Її мета дізнатися якомога більше інформації про такі галактики, навіть якщо вони дуже далеко від Землі. Іноді вони виглядають як один світлий піксель на фото з телескопа. Але для астрофізиків це велике джерело нової інформації про всесвіт.  

Нана Войтенко

Нана Войтенко – нейробіолог, а її основний предмет досліджень – біль. Науковиця досліджує природу того, як люди відчувають біль, які процеси в мозку він викликає і як на них реагує організм. Нана та її колеги розробили експериментальний метод лікування, який впливає лише на ті клітини, які викликають біль. Такі дослідження мають великий вплив на розробку нових знеболювальних терапій.

В інституті, якому працює Нана, вперше зробили діаліз нервової клітини, який дозволив вимірювати трансмембранні струми. Це такі струми, які проходять через клітинну мембрану в нервах та генерують сигнали. Якщо говорити коротко, науковиці і її колегам вдалося виміряти сигнали, які провокують біль, що в нейробіології вважалося дуже важкою задачею.

Валентина Радзимовська

Засновниця української школи фізіологів і біохіміків Валентина Радзимовська присвятила себе науці та активній проукраїнській громадській діяльності. За участь у Спілці визволення України у 1930-х роках учену репресували, проте це не зупинило жінку. Валентина Радзимовська стала авторкою понад 60 праць із біохімії, патофізіології, педіатрії, психоневрології, фізіології та фтизіатрії. Також учена детально вивчала туберкульоз та його лікування у дітей. Пізніше Валентина Радзимовська переїхала до Німеччини, де стала професоркою і керівницею кафедри фізіології Інтернаціонального Університету в Мюнхені. Потім науковиця опинилася у США і продовжила свою наукову діяльність. 

Софія Окуневська

Софія Окуневська народилася у 1865 році в Тернопільському повіті Королівства Галичини і Володимирії. У 22 роки вона вступила на медичний факультет Цюрихського університету, тому що в Австро-Угорщині жінок до університетів не приймали. Так Софія Окуневська стала першою жінкою-лікаркою в імперії та першою галичанкою, яка здобула університетську освіту. Згодом вона написала ще й докторську дисертацію про анемію крові, вийшла заміж за ветеринара Вацлава Морачевського та переїхала до Кракова. Софія нелегко отримувала дозвіл на самостійну лікарську практику в Польщі — всі ставилися до неї упереджено через те, що вона була жінкою. Тому й по-справжньому працювала пізніше — у «Народній лічниці» для бідних, яку очолив її двоюрідний брат Євген Озаркевич. Софія Окуневська вела активну діяльність: організувала курси для сестер милосердя, курси акушерок, а також уклала Словник української медичної термінології й ініціювала створення першої профспілки лікарів — «Лікарської комісії». Жінка стала першою в Галичині та Австро-Угорщині серед тих, хто почав використовувати променеву терапію в боротьбі з онкологією.  

Катерина Ющенко

Катерина ще у 1955 році винайшла одну з перших у світі мов програмування високого рівня під назвою «Адресна мова». У 1946 році Катерина Ющенко розпочала свою наукову діяльність у Львівському відділенні Інституту математики. Свої перші дослідження вона присвятила теорії ймовірностей і математичній статистиці. Однак визначальним етапом у діяльності науковиці стала розробка адресної мови програмування, у якій вказувалися не числа, а адреси комірок пам’яті. Цей винахід мав великий вплив на розвиток технологій та програмування, а його конструкції входять до деяких сучасних мов програмування. Важливість «Адресної мови» в її новаторському підході до програмування. У ній замість чисел вказувалися адреси комірок пам’яті. Це дозволяло писати програми, які б не залежали від місця розташування пам’яті компʼютера.  

Такі результати досліджень випередили на два роки мову Fortran, на три — Cobol, і на п’ять — ALGOL. Катерина Ющенко очолила Київську школу теорії програмування і була співзасновницею Інституту кібернетики НАН України. Учена стала авторкою 200 наукових праць, частина з яких вийшла двома-трьома виданнями й перекладалася за кордоном. 

19 лютого 1992 року, Верховна Рада України затвердила тризуб як Малий герб України, визначаючи його головним елементом великого Державного Герба України. Ним став золотий Тризуб на синьому щиті — національний символ українців часів визвольних змагань XX століття.

Варто пам'ятати:

• Тризуб має тисячолітню історію. У давні часи це був знак князівського роду Рюриковичів – правителів Русі.

• У часи Української Народної Республіки Тризуб затверджено державним гербом України, що підкреслює спадкоємність із попередніми періодами української історії.

• У ХХ столітті Тризуб став символом боротьби українців за незалежність. Радянська тоталітарна система затаврувала його як “націоналістичний знак”. Використання Тризубу в СРСР заборонялося, “винуватців” жорстко карали.

• Відновивши незалежність у 1991 році та обравши Тризуб державним гербом, Україна продемонструвала наслідування традицій Української Народної Республіки.

• Російська агресія в Криму і на сході України розпочалася із знищення Тризуба як маркера української ідентичності.

• Тризуб об’єднує українських патріотів, які сьогодні захищають наш суверенітет і територіальну цілісність України.

• Для українців у всьому світі Тризуб символізує зв’язок із Батьківщиною.

Детальніше про історію Тризуба

Чому Тризуб?

  Він є давнім українським символом. Його найдревніше зображення, віднайдене археологами, датується X століттям. Припускають, що це був магічний знак роду, оберіг. Відомо до 40 його тлумачень: тризубець, підсвічник-трикірій, сокіл, якір, житній колос, лук зі стрілою, триєдина жертва в ім’я перемоги життя над смертю... Є також гіпотеза, що це знак триєдинства світу та поєднання символів поширених колись культів сонця і якоря.

  У давній Русі Тризуб був родовим знаком Рюриковичів. Його численні зображення віднайдені на тогочасних монетах (срібляниках і златниках), печатках, посуді, надгробках, цеглі, актових печатках, перснях-печатках, злитках-гривнах, зброї, спорядженні, товарних пломбах. Цей символ власності та влади переходив із покоління в покоління, видозмінюючись, аби кожен представник роду мав індивідуальну емблему (наприклад, попередники київського князя Володимира Святославича мали двозубці).  Навершя у формі князівського знака було головним елементом давньоруських стягів. Особливо багато артефактів – за період князювання Володимира Святославовича (на київському престолі приблизно від 980 року). Тому Тризуб і вважається знаком князя Володимира Великого.

Протягом багатьох століть на землях Русі було поширене зображення Тризуба. Після занепаду роду Рюриковичів воно поступово витіснилося. Від XІV століття входять в ужиток територіальні знаки, наприклад у Києві – з архистратигом Михаїлом, Володимирі-Волинському –  зі святим Георгієм, Луцьку – святим Миколаєм, Львові – левом.   

Військо Запорозьке

  У XІV столітті почали формуватися геральдичні національні системи. Власний герб створило і Військо Запорозьке – козак з мушкетом (інша назва “лицар із самопалом”). Його зображували на військових печатках гетьманів та кошових отаманів у XVI – першій половині XVII століття. Від кінця XVII століття традиційний герб використовували як Городове так і  Низове Військо Запорозьке, щоправда “низовики” додали ще зображення спису. Проте утвердженню власної геральдичної системи завадила повна ліквідація автономії Гетьманщини.

Українська Народна Республіка

  В українському діловодстві Тризуб уперше зустрічається на печатці Генерального Секретаріату. Нею скріплювалися урядові документи. Виготовлення печатки ініціював Генеральний писар Павло Христюк. До розроблення долучив знавця старовини Миколу Біляшівського. Із проголошенням Української Народної Республіки в листопаді 1917 року питання державного герба набуло особливої актуальності. Центральна Рада створила спеціальну підготовчу комісію, що об’єднала істориків, юристів, гербознавців і художників. Її очолив Михайло Грушевський. Він вважав, що гербом України має стати золотий плуг на синьому тлі як “символ творчої мирної праці”, навколо – історичні герби українських земель. Комісія розглянула кілька проектів, але обрала Тризуб.

  6 січня 1918 року тризуб із хрестом над середнім “зубом” у 8-кутній рамці з’явився на перших грошах, випущених Українською Народною Республікою. Автором банкноти у 100 карбованців був художник-графік Георгій Нарбут.

Після проголошення 22 січня 1918 року самостійності України, питання про офіційне затвердження державної символіки потребувало негайного вирішення. Але через війну з більшовиками оголошувати конкурс або проводити широке обговорення ескізів не могли. 7 лютого Центральна Рада востаннє засідала в Києві. Під натиском ворога вона перебралася до Житомира, звідти – до Сарн і нарешті – до Коростеня.

Там, 25 лютого 1918  року на засіданні Малої Ради (орган Центральної Ради, що діяв між сесіями) був затверджений Герб Української Народної Республіки. Ухвалений закон не містив малюнків, а мав лише опис. Майже через місяць 22 березня Мала Рада схвалила зображення герба авторства відомого художника Василя Кричевського – Тризуб князя Володимира Великого, обрамлений оливковим вінком.

У міжвоєнний період Тризуб став символом боротьби українців за свободу.

Його використовував Уряд УНР у еміграції та різні політичні організації. В тому числі на емблемі Організації українських націоналістів був Тризуб із мечем на місці середнього зуба.

  Тризуб містився в символіці і мельниківської, і бандерівської гілок ОУН. У зв’язку з проголошенням Акта відновлення Української Держави похідним групам видали інструкції “Боротьба й діяльність ОУН під час війни” із зобов’язанням вивішувати Тризуби, національні й організаційні прапори на всіх “видних місцях” (будівлях державних установ).

  Символіка державності позначилася і в Українській повстанській армії: на елементах одягу, передусім головних уборах – мазепинках, петлюрівках, а також ременях. На них кріпили різного роду Тризуби. Інколи на одностроях були нарукавні нашивки із Тризубом.

В СРСР Тризуб був заборонений. Для комуністичного режиму він лишався ознакою націоналізму.  У 1960–1980 роках КГБ неодноразово займалося справами про використання націоналістичної символіки. Так, 30 грудня 1967-го синьо-жовтий прапор із Тризубом ще й з написом “Ще не вмерла Україна, і слава і воля” – на будівлі Кіровського райвиконкому в Дніпропетровську (тепер – Дніпро); 23 квітня 1970 року – в телефонній кабінці в Чернівецькому університеті; 7 січня 1984 року – над поштовим відділенням села Демидового на Львівщині.  

Після відновлення незалежності України 24 серпня 1991 року Тризуб як малий державний герб затверджений 19 лютого 1992-го Постановою Верховної Ради України (разом із доданими зображеннями).

Конституція України 28 червня 1996 року закріпила цей символ нашої держави. Питання про великий герб відкладено на майбутнє.

1 жовтня в Україні відзначатиметься День захисників і захисниць. Це свято запроваджено 2014 року на вшанування мужності та героїзму захисників і захисниць незалежності та територіальної цілісності України, військових традицій і звитяг Українського народу, сприяння подальшому зміцненню патріотичного духу у суспільстві.         В Українській традиції це свято пов’язане з Днем Покрови Пресвятої Богородиці. Тому, у 2023 році День захисників і захисниць перенесено з 14 на 1 жовтня в звʼязку з переходом Православної церкви України та Української грекокатолицької церкви на Новоюліанський стиль календаря. Ідея заступництва Божої Матері – захисниці від ворогів – має глибоке коріння. Пресвяту Богородицю дуже шанували козаки, а Покрова для них була одним із найвеличніших свят, за що й отримала другу назву – Козацька Покрова. Козацькі традиції бережуть і розвивають сучасні захисники і захисниці України. 

Історична довідка 

        1 жовтня українці відзначають свято Покрови Пресвятої Богородиці. Ідея заступництва Божої Матері – захисниці від ворогів – має глибоке коріння із часів Русі і запровадження християнства у 988 році. Князь Ярослав Мудрий збудував у Києві церкву на Золотих Воротах як вияв вдячності Богові і Пресвятій Богородиці. 

        Свято Покрови Пресвятої Богородиці було одним з найголовніших свят козаків, за що воно отримало другу назву – Козацька Покрова. Саме на свято Покрови козаки проводили ради, на яких вибирали нового гетьмана або членів старшини. 

         Тоді ж виник новий тип ікони – “Козацька Покрова”, де під омофором Богородиці зображуються українські ієрархи, гетьмани і козаки. Також вшанування козаками Покрови позначилось і на топоніміці території їхнього проживання – сьогодні багато сіл в Україні носять назви “Покровка”, “Покровське”, “Новопокровка”. 

        У добу Української революції 1917–1921 років відроджувалися традиції військово-козацької спільноти. Вони стали основою для розбудови збройних сил УНР, Української Держави та ЗУНР. Передусім це простежується в найменуваннях військових формацій. Першим таким підрозділом став Український козацький полк імені Богдана Хмельницького, створений у травні 1917 року. Згодом виникли формування, названі на честь видатних козацьких командирів – Петра Дорошенка, Максима Залізняка, Костя Гордієнка, Івана Мазепи. Козацький “відбиток” є й у таких назвах: Січові стрільці, Запорізька група, Сердюцька дивізія, Запорізька Січ, гайдамацькі полки та вільне козацтво.    Козацькі військові традиції в добу Української революції прослідковуються також у військовій символіці (стяги, відзнаки), назвах військової техніки (панцерні потяги “Хортиця”, “Запорожець”, “Полуботок” та інші), назвах кораблів (крейсер “Гетьман Іван Мазепа”, канонерський човен “Запорожець”). Окремо слід згадати військову термінологію, якою послуговувалися для позначення рангів, посад і військово-структурних елементів: козак, ройовий, чотар, бунчужний, півсотенний, сотник, курінний, осавул, полковник, отаман бригади, отаман дивізії, отаман корпусу. Це відображалося в одностроях і зовнішньому вигляді вояків українських військових формацій тих часів. Кашкет-“мазепинка”, чорні шапки з кольоровими шликами, черкески й інші елементи старовинного українського військового одягу. Часто бійці за зразком козаків голили голови, залишаючи лише оселедець. 

        У Другій світовій війні українці боролись із нацизмом в лавах Червоної, Української повстанської та в арміях Об’єднаних Націй. Уродженці різних куточків України й українці світу, котрі були в регулярних арміях або ставали партизанами, служили у допоміжних формуваннях чи на передовій, пройшли усю війну чи загинули в боротьбі, пліч-о-пліч із іншими народами боролися проти нацизму. Вояки Української повстанської армії брали до рук зброю, аби захистити українців від обох тоталітарних режимів – нацистського та комуністичного. Боролися за відновлення української державності, наслідували козацькі військові традиції. Символічний день її створення – 14 жовтня 1942 року, що тоді припадало на Покрову Пресвятої Богородиці. Боротьба УПА була продовженням українського визвольного руху періоду Української революції 1917–1921 років, підпільно-бойової Української військової організації та Організації українських націоналістів у 1920–1930-х роках. 

       Сьогодні наше військо стало однією з найбоєздатніших армій Європи, маючи за плечима 10 років бойового досвіду. Вже під час російсько-української війни Україна реформувала і модернізувала Збройні сили за найновішими стандартами, а також відновила питомо українські мілітарні традиції, посилила ідеологічну складову патріотичного виховання особового складу. У боях із підрозділами російської регулярної армії наша армія професіоналізувалася і стала однією із найважливіших інституцій країни. Збройним силам сьогодні найбільше довіряє українське суспільство. 

       Сучасні збройні сили отримали у спадок від попередніх поколінь головний убір, знаки розрізнення та гасло. “Мазепинка” – головний убір із переднім клиноподібним розрізом, частина українського військового вбрання. Вона стилізовано наслідує вигляд козацьких головних уборів другої половини XVII століття, коли гетьманував Іван Мазепа. Саме так їх зображували на тогочасних портретах. 

        “Мазепинки” почали носити Українські січові стрільці під час Першої світової війни. Згодом цей головний убір набув поширення в інших українських формаціях – Галицькій Армії, Карпатській Січі та УПА. Від 2017 року “мазепинка” є офіційним головним убором Збройних сил України. Нарукавний тризуб – знак розрізнення, що носили на рукавах одностроїв вояки Армії УНР і сам Головний отаман Симон Петлюра. “Тризуб матерчатий, фарби по родах зброї, форми по малюнку”, – йшлося в наказі 30 липня 1919 року. Простий, без деталізації, тризуб легко було виготовити в умовах безперервних бойових дій та невеликого і нестабільного тилу Армії УНР. Продовжуючи петлюрівські традиції, сучасні захисники України носять тризуби на рукавах одностроїв. 

        “Слава Україні! – Героям слава!” – гасло Української повстанської армії. Нині воно є офіційним вітанням у Збройних силах України. “Слава Україні!” почали вітатися вояки кінного дивізіону 1-го Запорізького полку Армії УНР. На це відповідали: “Козакам слава!”. Звертання “Слава Україні! – Героям слава!” затвердив навесні 1941-го року ІІ Великий збір ОУН під проводом Степана Бандери. 4 жовтня 2018 року Верховна Рада затвердила вітання “Слава Україні! – Героям слава!” як офіційне в Збройних силах та у Національній поліції.