Embedded Files
Електронна бібліотека Київського фахового коледжу зв'язку / Digital KKZ-Library
До Міжнародного дня захисту прав жінок
МУЛЬТИМЕДІЙНА ПОЛИЦЯ
УКРАЇНКИ
В ІСТОРІЇ
добірка книг з електронного репозиторію КФКЗ
Борисенко, Валентина та ін.
Борисенко, Валентина та ін.
У книзі на великому архівному матеріалі, маловідомих літературних джерелах подаються портрети видатних жінок України від часів Київської Русі до наших днів. Вміщено розповіді про славетних українок — жінок-патріоток із знатних родів, меценаток, вчених, літераторок, мисткинь, громадських та політичних діячок, учасниць боротьби за незалежність України та збереження національної ідентичності. Багато імен високих достойниць висвітлюються вперше.
Коляда, Ігор. Соломія Крушельницька [Електронна копія] / Ігор Коляда. — Електрон. текст. дані (1 файл : 56,4 Мб). — Харків : Фоліо, 2020 (Київ: НБУ ім. Ярослава Мудрого, 2022). —(Знамениті українці).
Коляда, Ігор. Соломія Крушельницька [Електронна копія] / Ігор Коляда. — Електрон. текст. дані (1 файл : 56,4 Мб). — Харків : Фоліо, 2020 (Київ: НБУ ім. Ярослава Мудрого, 2022). —(Знамениті українці).
Соломія Крушельницька (1872–1952) – видатна українка, яка прославилася на весь світ завдяки своєму оперному співу, адже її сопрано справляло гіпнотичний ефект на слухачів. Народившись у маленькому селі, вона вже за п’ять років після початку виступів домоглася загального визнання і ще за життя отримала титул найвидатнішої співачки світу. І хоча талановита українка володіла вісьмома мовами, багато подорожувала, але українські пісні завжди виконувала в оригіналі й ніколи не забувала про Батьківщину.
Звинувачена у шпигунстві, арештована, зґвалтована, розстріляна
Вероніку всі вважали щасливицею. Вона -- онука Михайла Старицького -- корифея українського театру, драматурга, серед численних творів якого улюблена мільйонами п'єса "За двома зайцями" та слова пісні "Ніч яка місячна", і єдина донька відомої письменниці Людмили Старицької та професора медицини Олександра Черняхівського.
"Я впевнена, що зі мною нічого поганого в житті не станеться..."
Світле дитинство наповнило її вірою в гармонійність цього світу. Й не дивно -- спілкуванням з життєрадісною Ронею, Ронечкою до її чотирьох років тішився дід. В їхньому привітному домі не раз гостювали Леся Українка, М. Лисенко, І. Франко, М. Грушевський. Сама лише присутність цих людей виховувала дівчинку.
Талановита, витончено вродлива спадкоємиця славетного роду блискуче закінчила гімназію. І в трепетну пору своєї юності, сімнадцятирічною, закохалась в офіцера Костя Велігорського. Виявилось -- на все життя.
Та бути разом закоханим не судилось. Кость загинув на фронті. З того часу його очі назавжди стали для неї "лампадою, від якої безупинно ллється світло".
"Я не виню його ні за що -- винна я, що зв'язала своє життя з чужою людиною..."
В 1920 році Вероніка вступила до Інституту зовнішніх відносин. А в 1921- му спробувала знову покохати і вийшла заміж за поета Івана Євлашенка. Сподівання не справдились, залишився тільки душевний біль: "Мені краще, щоб мене ображали, ніж самій ображати, і ледве вистарчило сили, щоб сказати йому, що ніколи я не вернуся до нього."
Коли через п'ять років професор Черняхівський вирушив у п'ятимісячне відрядження до Берліна, чарівна донька супроводжувала його в якості перекладача. Там вона несподівано отримала пропозицію руки і серця від службовця Теодора Геккена. За два роки погодилась.
"Любий котичок! Де ти? Де?.."
Перебуваючи в чужій країні в той непростий, тривожний час, Вероніка постійно писала листи матері, аби впевнитись, що вона в безпеці: "Я дуже не люблю такого стану, коли не знаю точно де ти і що з тобою". І, хоча серце було не на місці, намагалась максимально наповнити своє життя. Вступила до Берлінського університету, розвивала свої знання з іноземних мов. Все ж в 1929 році повернулась до Києва. І опинилась під арештом.
"Я дуже рада, що ти за мене радієш, але сама я радію за себе дуже мало. Що мені воля без тебе і тата?.."
Її звільнили через кілька місяців за браком доказів. Проте ув'язнили обох батьків за нібито приналежність до вигаданої організації "Спілка визволення України". В одному з листів до матері Рона писала в розпачі: "Тато зовсім посивів, ну зовсім білий. Я йому принесла гостинців, але він просив нічого не купувати". Після "слідства" батьків на шість років відправили в заслання.
Попри все, життя тривало. Вільно володіючи п'ятьма іноземними мовами, вона перекладала медичні праці та шедеври літератури -- романи Ч. Діккенса, Д. Лондона, Е. Золя, Стендаля. Писала чудову ліричну поезію. У віці 36 років пов'язала своє життя з математиком Миколою Ганжею.
Та сталінські кати вже приготували покарання паростку "націоналістичної сім'ї". В січні 1938 року її зарештували вдруге і звинуватили в шпигунстві на користь Німеччини. Дика абсурдність звинувачення "суддів" не обходила.
Вона все заперечувала. Учасник дисидентського опору Б. Антоненко-Давидович писав, що Вероніка Черняхівська збожеволіла від знущань в Лук'янівській тюрмі. Її засудили до вищої міри покарання відповідно до протоколу від 21 вересня. Вирок виконали наступного дня.
Батькам повідомили, що донька десять років буде знаходитись в режимних таборах. Не знаючи правди, вони благали можновладців у своїх листах перерозслідувати справу. Мати майже рік шукала її в сибірських таборах. Серце змученого, невиліковно хворого батька не витримало.
Влітку 41-го року його вдову за звинуваченням в антирадянській діяльності вислали до таборів Казахстану. В дорозі Людмили Михайлівни не стало. Її тіло просто викинули з товарного вагона.
"На холодному небі блимають зірки... І так само сумно вони блиматимуть через тисячу років, коли щасливі люди забудуть про наші тяжкі часи. Як би я хотіла, щоб наш зболений крик долетів до тих щасливих, невідомих, щоб відчули вони, як мучимося ми..." З щоденника Вероніки Черняхівської.
У 22 роки ця дівчина вже стала живою легендою в Галичині. Із початком І світової війни вона добровільно записалася до легіону Українських січових стрільців. Як хорунжа та командирка стрілецької чоти УСС брала участь у запеклих боях із росіянами. У бою під Лісовичами потрапила в полон... Її вивозять до Ташкенту. Драматична історія жінки-військовополоненої набуває розголосу. За перипетіями ув’язнення стежили не тільки українці-галичани, для яких вона стала національною героїнею, а й західноєвропейська преса. Повернення із заслання через Фінляндію, Швецію, Німеччину до Галичини вітали численні делегації жіночих рухів цих країн. Згодом Олена Степанів ще візьме участь в організації Листопадового зриву 1918-го. Потім аж до арешту та заслання у табори Мордовії присвятить себе викладанню та науковій роботі. А ще вона подарує Україні чудового сина — відомого історика Ярослава Дашкевича.
У 22 роки ця дівчина вже стала живою легендою в Галичині. Із початком І світової війни вона добровільно записалася до легіону Українських січових стрільців. Як хорунжа та командирка стрілецької чоти УСС брала участь у запеклих боях із росіянами. У бою під Лісовичами потрапила в полон... Її вивозять до Ташкенту. Драматична історія жінки-військовополоненої набуває розголосу. За перипетіями ув’язнення стежили не тільки українці-галичани, для яких вона стала національною героїнею, а й західноєвропейська преса. Повернення із заслання через Фінляндію, Швецію, Німеччину до Галичини вітали численні делегації жіночих рухів цих країн. Згодом Олена Степанів ще візьме участь в організації Листопадового зриву 1918-го. Потім аж до арешту та заслання у табори Мордовії присвятить себе викладанню та науковій роботі. А ще вона подарує Україні чудового сина — відомого історика Ярослава Дашкевича.
Листопад 1919 – Олена Степанів виїжджає до Відня, де закінчує університет зі ступенем доктора філософії.
1922–1936 – викладає географію та історію в гімназії сестер василіянок у Львові, а також географію на філософському факультеті Українського таємного університету.
1944–1946 – старша наукова співробітниця і завідуюча сектором економіки промисловості львівського відділу економіки Академії наук; доцентка Львівського університету.
29 грудня 1949 – заарештована й засуджена до 10-ти років ув’язнення в таборах Мордовії.
“Величаєте мене героїнею і тому ніяко мені. Не сповнила я досі нічого геройського. Я сповняю лише обов’язок свій... Я з любові до України взяла кріс та пішла у поле фізичною силою бити ворога. От і все”.
“Величаєте мене героїнею і тому ніяко мені. Не сповнила я досі нічого геройського. Я сповняю лише обов’язок свій... Я з любові до України взяла кріс та пішла у поле фізичною силою бити ворога. От і все”.
Олена Степанів
Олена Степанів
Читайте також:
Читайте також:
Українська поетеса народилася під Москвою. Росла в російському середовищі. Активність в Організації українських націоналістів, приїзд в окуповану нацистами Україну, перебування у застінках гестапо і навіть смерть від нацистської кулі були наслідками життєвого вибору – віднайдення себе як українки. Олена Теліга присвятила боротьбі за Україну своє життя. Її безвідмовною зброєю стало слово.
Українська поетеса народилася під Москвою. Росла в російському середовищі. Активність в Організації українських націоналістів, приїзд в окуповану нацистами Україну, перебування у застінках гестапо і навіть смерть від нацистської кулі були наслідками життєвого вибору – віднайдення себе як українки. Олена Теліга присвятила боротьбі за Україну своє життя. Її безвідмовною зброєю стало слово.
1918 – сім’я Шовгеневих переїздить до Києва. Батько Олени викладає в Київському політехнічному університеті. Олена ж навчається у жіночій гімназії.
Липень 1922 – Олена Теліга виїздить до Чехії та оселяється у Подєбрадах. Вступає на історико-філологічне відділення Українського педагогічного інституту.
Грудень 1939 – переїжджає до Кракова, вступає в ОУН. Працює в культурній референтурі, готує тексти листівок і відозв, які надсилаються до України.
1941 – Олена Теліга вирушає до окупованої нацистами України. Кінцева зупинка – Київ. Тут вона очолює спілку українських письменників та редагує літературно-мистецький додаток до газети “Українське слово” – журнал “Літаври”.
21 лютого 1942 – разом із чоловіком Михайлом Телігою та соратниками Олену розстріляли у Бабиному Яру.
«Коли ми, поети, пишемо про відвагу, твердість, шляхетність посвяти й цими творами запалюємо та шлемо на небезпеки інших, то як можемо ми самі цього не робити?… Коли я загину, то знатиму й іншим покажу, що жила так, як хотіла й як повинна була жити, коли ж сидітиму в безпечнім запіллі – це вже буде зрада мене самої!»
«Коли ми, поети, пишемо про відвагу, твердість, шляхетність посвяти й цими творами запалюємо та шлемо на небезпеки інших, то як можемо ми самі цього не робити?… Коли я загину, то знатиму й іншим покажу, що жила так, як хотіла й як повинна була жити, коли ж сидітиму в безпечнім запіллі – це вже буде зрада мене самої!»
Олена Теліга
Олена Теліга
Читайте також:
Читайте також:
В свому творчому рості, українська нація завжди видавала з себе могутні постаті, які, запустивши глибоко своє коріння в минулому, в той самий час буйно простягали свої паростки в майбутнє. В духовості цих історичних постатей нація немовби виправляла свій історичний ріст. До таких належала Олена Теліга. Вона ж бо стала одною з чи не найбільших постатей, які започаткували нову добу в житті українського народу. Після Лесі України — Олена Теліга найбільша жіноча постать в українській літературі. Своїм творчим життям і героїчною смертю вона стала новим символом невмірущости української нації. Як тип нової жінки-героїні, вона не замкнулася у рамки великої поетеси, але рівночасно зі своєю творчістю, стала в ряди українського політично-революційного руху, програмою якого була боротьба за повну свободу української нації. Олена Теліга була і згинула як дійсний революціонер в рядах Організації Українських Націоналістів.
Маючи на увазі велич Олени Теліги як поетки та рівночасно бойовика-революціонера, Український Золотий Хрест в Америці рішив видати збірник, в якому містились би всі доступні нам твори, які збереглися, характеристика життя і творчости героїні-поетки та оцінка її життя і значення для українських визвольних змагань. Вона жила в дуже бурхливих часах; діяла не сама, але враз із великими друзями й усі вони створили епоху, яка заважила і на майбутніх поколіннях.
Присвятила життя боротьбі за свободу народу. Більше дев’яти років пробула в підпіллі. Життя в криївках та сутички з ворогом, втрата рідних і близьких, арешти і тортури не притупили її чуйності. Вона була одним із останніх борців і свідків збройної боротьби за незалежність. Вирвавшись із радянської в’язниці в емоційних мемуарах «Тисяча доріг» “Марічка” розповіла світові про звитягу і життя у підпіллі, про ціну, яку за волю України сплатила сама і тисячі її побратимів.
Присвятила життя боротьбі за свободу народу. Більше дев’яти років пробула в підпіллі. Життя в криївках та сутички з ворогом, втрата рідних і близьких, арешти і тортури не притупили її чуйності. Вона була одним із останніх борців і свідків збройної боротьби за незалежність. Вирвавшись із радянської в’язниці в емоційних мемуарах «Тисяча доріг» “Марічка” розповіла світові про звитягу і життя у підпіллі, про ціну, яку за волю України сплатила сама і тисячі її побратимів.
1940-ві – Марія Савчин – провідниця підпільного юнацтва ОУН у Львові, надрайонова керівниця українського Червоного Хреста та зв'язкова референтури служби безпеки крайового проводу ОУН.
1947 – її затримують польські чекісти у Кракові. Під час цього затримання Марія втрачає кількамісячного сина Зенона.
1953 – наступний арешт разом із чоловіком, полковником УПА Василем Галасою. Подружжя утримували в київській в’язниці та запропонували піти на співпрацю із МҐБ: відрядити кур’єра до США для встановлення контакту із Українською головною визвольною радою. Галаса погодився лише на кандидатуру дружини, якій беззастережно довіряв. Заручниками в Україні залишалися їхні родичі, син та він сам.
1954 – “Марічка” від’їжджає до США. Перед від’їздом їй дали змогу побачити з вікна автомобіля 6-річного сина Петра. За домовленістю із чоловіком Марія Савчин розкриває перед УГВР наміри радянських спецслужб й більше не повертається до СРСР.
«Було одне задумане діло, яке тримало мене при житті. Цей задум я виношувала в серці крізь увесь маршрут, він вів мене на Захід провідною зорею. Я почувала, що доля недаремне привела мене, останнього живого свідка, у вільний світ. Вона наклала на мене великий обов'язок – зберегти пам'ять про нашу визвольну боротьбу, особливо її кінцевий період».
«Було одне задумане діло, яке тримало мене при житті. Цей задум я виношувала в серці крізь увесь маршрут, він вів мене на Захід провідною зорею. Я почувала, що доля недаремне привела мене, останнього живого свідка, у вільний світ. Вона наклала на мене великий обов'язок – зберегти пам'ять про нашу визвольну боротьбу, особливо її кінцевий період».
Марія Савчин
Марія Савчин
Савчин, Марія.
Тисяча доріг : (Спогади) / Марія Савчин . – Торонто; Львів : Літопис УПА, 1995 . – 591 с. – (Літопис української повстанської армії ; Т.28)
Авторка цієї мемуарної книжки — Марія Савчин («Марічка») — з 1944 по 1953 рр. перебувала в підпіллі на Львівщині, в Закерзонні, Польщі, Карпатах, на Поділлі, Волині та Поліссі. Будучи дружиною Василя Галаси («Орлана») — заступника Провідника ОУН Закерзонського краю, а з 1948 р. Провідника ОУН Волині й Полісся, — вона зустрічалася з багатьма повстанцями, виконувала відповідальні доручення, не раз потрапляла в трагічні ситуації, коли вирішувалася не тільки її доля, але й доля товаришів по боротьбі.
Про бачене та пережите і розповідає на сторінках своєї книжки учасниця підпільно-визвольної боротьби під час і після Другої світової війни Марія Савчин.
Спомини Марії Савчин вирізняються серед мемуарів про боротьбу УПА з багатьох поглядів. Поперше, авторка перебувала в підпіллі понад дев'ять років, майже від початку збройної боротьби, від 1944 до літа 1953, коли залишилися в підпіллі «останні могікани». Впродовж цих років їй довелось побувати у Львівщині, на Закерзонні, в Польщі, Карпатах, на Поділлі, Волині та Поліссі, й боротьбу на цих українських землях вона описала в своїх споминах. Майже весь час вона перебувала з чоловіком, зустрічалася з різними провідними людьми, писала для них на машинці листи, звіти, доручення, інструкції й інші матеріяли. Одне слово, авторка багато бачила й знала, й це віддзеркалюють її спогади.
Зв’язкова Романа Шухевича
Катерина Зарицька (1914 - 1986) - учасниця ОУН, одна із засновників Українського Червоного Хреста, зв’язкова Романа Шухевича.
Ще в студентські роки долучилася до Юнацтва ОУН. На початку 30-х років входила до складу бойово-розвідувальної п’ятірки. Була референтом пропаганди ОУН.
У 1934 році заарештована по справі вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. У 1938 році змогла вийти на волю, але вже в 1940 її заарештовує нквс та вона рік перебуває в ув’язненні.
Протягом 1941-1943 років крайова провідниця мережі ОУН. У 1943 році одна із засновників Українського Червоного Хреста. З 1945 року до 1947 зв’язкова Романа Шухевича. Паралельно працювала у відділі пропаганди ОУН, є автором багатьох політичних робіт, наприклад, “Большевики та національне питання” та “Шляхи російського імперіалізму”.
У вересні 1947 року її заарештовує нквс та засуджує до 25 років ув’язнення. Звільнена була, лише, в 1972 році.
Онишко, Леся. "Нам сонце всміхалось крізь ржавії грати...". Катерина Зарицька в українському національно-визвольному русі [Текст] / Л. Онишко ; відп. ред. П. Й. Потічний. - Л. ; Торонто : Літопис УПА, 2007. - 912 с.: фоторг. - (Літопис Української Повстанської Армії. Бібліотека ; т.8). - ISBN 978-966-2105-04-9 (Ukraine). - ISBN 978-1-897431-04-7 (Canada)
У монографії на основі архівних документів та матеріалів, спогадів учасників подій висвітлено етапи становлення світогляду Катерини Зарицької, досліджено її участь у діяльності Українського червоного хреста, референтури пропаганди ОУН (б), а також роль у налагодженні зв’язків головнокомандувача УПА Романа Шухевича; показано життя підпільниці в тюрмах і таборах СРСР, а потім на волі.
Леся ПАЄВСЬКА / Псевдо: «ОРИСЯ»
Діяльність: учасниця «Пласту»; зв’язкова Окружних проводів Буковини і Гуцульщини; інформаторка та утримувачка явкової квартири окружного провідника ОУН Коломийщини Григорія Легкого – «Бориса»; працівниця технічної ланки референтури пропаганди Косівського надрайонного проводу.
Леся Паєвська стала однією з останніх українських підпільниць, яких розстріляв радянський комуністичний режим. Арештована за доносом у червні 1952-го, вона під час слідства відмовлялася говорити російською, за що зазнала катувань. 77 діб вона чекала на вирок у Лук’янівській тюрмі, де і була страчена. Її старший син Юрій, теж підпільник на псевдо «Жук», отримав за свою причетність до ОУН 25 років таборів.
Катерина Білокур (1900 – 1961)
Катерина Білокур (1900 – 1961)
Сільська дівчина з Полтавщини. Самотужки опанувала буквар — до школи батьки не пустили. Попри категоричну батьківську заборону малювати, нерозуміння з боку односельчан та матеріальні труднощі, стала визнаною художницею. «Велика любов до святого малювання» та відчуття внутрішньої свободи допомогли їй створити на полотні світ неймовірної краси, чи радше відтворити довколишній, як вона його бачила.
Сільська дівчина з Полтавщини. Самотужки опанувала буквар — до школи батьки не пустили. Попри категоричну батьківську заборону малювати, нерозуміння з боку односельчан та матеріальні труднощі, стала визнаною художницею. «Велика любов до святого малювання» та відчуття внутрішньої свободи допомогли їй створити на полотні світ неймовірної краси, чи радше відтворити довколишній, як вона його бачила.
1924 – невдала спроба вступити до Миргородського художньо-керамічного технікуму.
1928 – невдала спроба вступити до Київського театрального технікуму.
1940 – почула пісню у виконанні Оксани Петрусенко «Чи я в лузі не калина була», під враженням намалювала калину і надіслала малюнок співачці. Петрусенко так сподобався малюнок, що попросила Павла Тичину розшукати художницю. У тому ж році роботи Білокур експонуються на обласній виставці у Полтаві, згодом – на республіканській у Києві.
1954 – три картини Білокур: «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі.
1956 – за 5 років до смерті Катерина Білокур одержує звання “Народний художник України”.
«Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ».
«Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ».
Пабло Пікассо
Пабло Пікассо
Її називали совістю українського шістдесятництва. Народилася у зросійщеній родині в Ялті, до 14 років жила у Ленінграді. Та обрала для себе Україну. У монументальному мистецтві Алла Горська втілювала традиції знищеної школи бойчукістів. Створювала вітражі, мозаїки, писала картини, була художником костюмів у театрі Леся Танюка. Горська відкрито говорила про злочини сталінізму, викривала незаконні арешти дисидентів. Листувалася з в’язнями концтаборів, допомагала їхнім родинам та розповсюджувала самвидав. Відмовилася співпрацювати з КГБ. Ціною за вибір і позицію стало її життя.
Її називали совістю українського шістдесятництва. Народилася у зросійщеній родині в Ялті, до 14 років жила у Ленінграді. Та обрала для себе Україну. У монументальному мистецтві Алла Горська втілювала традиції знищеної школи бойчукістів. Створювала вітражі, мозаїки, писала картини, була художником костюмів у театрі Леся Танюка. Горська відкрито говорила про злочини сталінізму, викривала незаконні арешти дисидентів. Листувалася з в’язнями концтаборів, допомагала їхнім родинам та розповсюджувала самвидав. Відмовилася співпрацювати з КГБ. Ціною за вибір і позицію стало її життя.
1962 – Алла Горська та однодумці засновують Клуб творчої молоді у Києві. Разом із Василем Симоненком та Лесем Танюком виявляють місця поховання розстріляних НКВД на Лук’янівському цвинтарі та у Биківні й роблять заяву до міської ради.
1964 – її виключають зі Спілки художників за «ідейно хибний» вітраж «Шевченко. Мати» до 150-річчя поета у вестибюлі Київського університету. Вітраж знищено.
1968 – художниця підписує громадського листа Леоніду Брежнєву з вимогою припинити політичні переслідування дисидентів, після чого її вдруге виключають зі Спілки художників.
28 листопада 1970 – Аллу Горську вбито у Василькові поблизу Києва.
«Я працюю, щоб було мистецтво сучасне, українське, яке представляє свій народ. Народ незламний».
«Я працюю, щоб було мистецтво сучасне, українське, яке представляє свій народ. Народ незламний».
Алла Горська
Алла Горська
Читайте також:
Надія Світлична
«На машинці внизу писали “сам собі видав”» [с. 125-139]
«На машинці внизу писали “сам собі видав”» [с. 125-139]
Українські дисидентки:
Українські дисидентки:
2009
В книзі «Та, Що світила всім» представлено літературний доробок Надії Світличної: публіцистичні статті, виступи, заяви, інтерв’ю, спогади, листи.
Надія Світлична ‐ визначна представниця героїчно‐трагічного покоління українських шістдесятників. За свою мужню позицію стала в’язнем сумління. У 1994 р. її та брата – Івана Світличного – творчість і мужню громадянську позицію відзначено Державною премією України ім. Т. Г. Шевченка
2021
2009
2021
Кассандри за колючим дротом [про Надію Світличну, Стефанію Шабатуру, Ірину Сеник, Ірину Стасів-Калинець] / Упорядник Людмила Огнєва. – Донецьк, 2009. – 48 с., іл. (pdf - 3,4 МВ)
Кассандри за колючим дротом [про Надію Світличну, Стефанію Шабатуру, Ірину Сеник, Ірину Стасів-Калинець] / Упорядник Людмила Огнєва. – Донецьк, 2009. – 48 с., іл. (pdf - 3,4 МВ)
«Кассандри за колючим дротом» це розповідь про сильних духом жінок, які опинилися у тюремних застінках. Їхньою провиною була любов до України, висловлена в творах (віршах, вишивці, килимах). Але й там, за колючим дротом, вони продовжували творити прекрасне. Мініатюри, що розробила Стефанія Шабатура, а вишивали Ірина Сеник, Надія Світлична є тому доказ. Книжка знайомить читача зі невеликою колекцією цих творів.
Орнамент на обкладинці – Ірини Сеник
Кассандри за колючим дротом [про Надію Світличну, Стефанію Шабатуру, Ірину Сеник, Ірину Стасів-Калинець, Оксану Попович, Ніну Строкату-Караванську] / Упорядник Людмила Огнєва. – Київ, 2021. – [Формат А5] – 106 с., іл. (pdf - 4,6 МВ)
Кассандри за колючим дротом [про Надію Світличну, Стефанію Шабатуру, Ірину Сеник, Ірину Стасів-Калинець, Оксану Попович, Ніну Строкату-Караванську] / Упорядник Людмила Огнєва. – Київ, 2021. – [Формат А5] – 106 с., іл. (pdf - 4,6 МВ)
Це друге, доповнене видання книги «Кассандри за колючим дротом».
Книжка у розділі «Нездоланний дух» знайомить читача з невеликою колекцією творів, про які вже згадувалося у книзі «Та, що світила всім».
У наступних розділах – «Шлях Надії Світличної на волю» та «Надія Світлична у вільному світі» – розповідається, про несподівану екскурсію під конвоєм, проведену для Н. Світличної при звільненні з концтабору та її діяльність в еміграції.
Отже, книга «Кассандри за колючим дротом» є продовженням теми, розпочатої в книзі «Та, що світила всім». Теми, присвяченої Надії Світличній.
Страсна дорога Оксани Мешко: до 115-річчя від дня народженняукраїнської дисидентки, правозахисниці, члена Української Гельсінської групи : біобібліографічна розвідка / упоряд. Л. І. Картальова; Полтавська обласна бібліотека для юнацтва ім. О. Гончара. – Полтава, 2020. – 24 с.
Страсна дорога Оксани Мешко: до 115-річчя від дня народженняукраїнської дисидентки, правозахисниці, члена Української Гельсінської групи : біобібліографічна розвідка / упоряд. Л. І. Картальова; Полтавська обласна бібліотека для юнацтва ім. О. Гончара. – Полтава, 2020. – 24 с.
Козацька Матір (Оксана Мешко) -
[с. 277-290]
[с. 277-290]
українська мисткиня-килимарка, багаторічна політична
арештантка радянських часів, член Української Гельсінської групи Читайте також:
Львівська художниця Стефанія Шабатура.pdf
Коляда, Ігор. Квітка Цісик [Електронна копія] / Ігор Коляда, Юлія Коляда, Павло Юрчишин. — Електрон. текст. дані (1 файл : 40,2 Мб). — Харків : Фоліо, 2019 (Київ: НБУ ім. Ярослава Мудрого, 2021). —(Знамениті українці).
Коляда, Ігор. Квітка Цісик [Електронна копія] / Ігор Коляда, Юлія Коляда, Павло Юрчишин. — Електрон. текст. дані (1 файл : 40,2 Мб). — Харків : Фоліо, 2019 (Київ: НБУ ім. Ярослава Мудрого, 2021). —(Знамениті українці).
Чарівною квіткою України, «легендою за океаном» називають представницю української діаспори Квітку Цісик, незабутній голос якої пронизує до глибини душі. Дивна, багато в чому трагічна доля випала жінці, яку 1998 року назвали найбільш упізнаваним голосом США. Однак мрія всього життя чудової співачки, яка могла би стати окрасою будь-якої сцени, все-таки здійснилася. Неповторний голос досі лунає між нас і продовжує зігрівати серця та душі людей на всій планеті.
ІНФОРМАЦІЙНІ ДЖЕРЕЛА
ІНФОРМАЦІЙНІ ДЖЕРЕЛА
Гордість України.
Марія Оксентіївна Примаченко (12.01.1909-18.09.1997), українська народна художниця в жанрі «наївного мистецтва», лауреатка Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка, Заслужена діячка мистецтв УРСР.
Марія Примаченко народилася в с. Болотня на Київщині.
Бабуся майбутньої мисткині була знаною писанкаркою.
Від матері, Параски Василівни, вона мала талант до вишивання, батько, Оксентій Григорович, теж мав художню натуру, робив знамениті ворота з дерев'яними головами за старою язичницькою традицією.
У віці 7 років Марія перехворіла поліомієлітом. Через хворобу дівчинка провчилася у школі лише 4 класи. Вона не могла повноцінно працювати в полі, виконувати хатню роботу, допомагати з худобою. Її розрадою стала природа рідного краю. Дівчина споглядала, милувалася, запам’ятовувала. Внаслідок хвороби одна нога дівчини була не повноцінно розвинена, а пізніше вона поставила протез. Біль зробив її витривалою, серйозною, вдумливою і спостережливою.
З 17 років Марія завзято малювала. Обійстя Примаченків розквітло химерними ружами й павами – люди спинялися навпроти двору, усміхалися в замилуванні, запрошували дівчинку принести красу й у їхні, здебільшого вбогі та безрадісні домівки – вона не відмовляла. Так прийшла до неї перша слава.
У 1935-1937 рр. М. Примаченко навчалася в Школі народних майстрів у Києві. Там Марія вперше спробувала малювати на папері і вперше взяла до рук справжнього пензля і фарби бо до того її таємничі світи оживали переважно на стінах сільських будинків, а барвники вона виготовляла самотужки. В той період Марія також опанувала мистецтво кераміки.
У дитинстві Марія малювала здебільшого квіти та прекрасних птахів. На початку 1930&х рр. у її роботах з’являються звірі. Відтоді періоди квітів чергуються з періодами химерних звірів.
У 1935-1941 рр. М. Примаченко створила "Звірину серію", яка і досі не має аналогів ані в українському, ані у світовому мистецтві.
Роботами Марії захопилася знана ткаля й вишивальниця Тетяна Флору. У 1934 р. в Києві відкрили Центральні експериментальні майстерні при Київському музеї українського мистецтва, що збирали народні таланти. У 1936 р. за ініціативою Т. Флору М. Примаченко запросили туди на навчання. Вчителями Марії були відомі художники – Василь Кричевський, Анатоль Петрицький, Василь Касіян. Після закінчення навчання Марія залишила Київ і повернулася в рідне село.
На Першій Республіканській виставці народної творчості картинам Примаченко надали цілий зал. Виставку бачили Москва, Ленінград, Варшава. За участь М. Примаченко нагородили дипломом першого ступеня. Відтоді її твори з незмінним успіхом експонуються у Парижі, Варшаві, Софії, Монреалі, Празі. У 1937 р. твори художниці виставлялися в Парижі.
🖌🎨Творча спадщина Марії Примаченко - близько 800 робіт.
Це прекрасне, дивовижне, утаємничене, і до кінця незбагнене явище, яке більше століття привертає до себе увагу шанувальників мистецтва, дослідників, художників, культурологів, мистецтвознавців.
Стиль Примаченко - наївне мистецтво, синтезує досвід поколінь, сягає найдавнішого мистецтва.
Марія Оксентіївна у своїй творчості дивовижно об`єднала малюнок і живопис. Це – і живописна графіка, і графічний живопис водночас.
За типологією роботи Приймаченко можна умовно поділити на сюжетні (фігурні), знакові, ритміко-орнаментальні. «Двочастинне» зображення звірів з визначеною межею голови і тулуба, язичницькі образи фантастичних чудовиськ і птахів, знайшли відображення у слов'янській міфології. Традиційні символи народного мистецтва вона розвинула і наповнила новим змістом.
🏛Більшість робіт художниці - 650 полотен – зберігаються в Київському музеї українського народного декоративного мистецтва. Решта – розпорошені в державних та приватних колекціях Канади, Франції, Швеції, Австрії, Франції та інших європейських держав.
У 1959 р. Марію Примаченко прийнято до Спілки художників України.
🏅У 1966 р. мисткиня отримала Шевченківську премію за цикл картин "Людям на радість" (авторська назва "Квіти - радість життя").
Феноменальна слава, неймовірна працездатність та численні державні та міжнародні відзнаки й нагороди ніяк не вплинули на рівень життя мисткині. Художниця та її родина жила досить незаможно.
М. Примаченко за життя не продала жодної своєї картини: вона їх тільки дарувала. На життя заробляла шиттям вишиванок.
Свої картини мисткиня писала лівою рукою, не зважаючи на те, що була правшою. Її улюбленим кольором був зелений.
Мисткиня поважала та просто обожнювала котів.
У цивільному шлюбі з Василем Маринчуком Марія Примаченко народила сина Федора. Чоловік М. Примаченко загинув на війні. Її син Федір та онуки також стали відомими художниками.
⭐На честь Марії Примаченко названо зірку між Марсом та Юпітером – її номер 14624.
📆2009 р. за рішенням ЮНЕСКО був роком видатної українки.
Загадкові фантастичні світи М. Примаченко живуть і після її смерті. Так, у Японії її малюнками ілюструють букварі.
Її фантастичних звірів можна побачити на листівках, поштових марках та в ккалендарях
У її неповторному стилі оформлюються дитячі майданчики. Та й сучасні митці часом надихаються творчим спадком українки.
#МаріяПримаченко
У війни не жіноче обличчя...
У війни не жіноче обличчя...
Друга Світова війна
Друга Світова війна
Алексієвич С.
У війни не жіноче обличчя / Світлана Алексієвич ; пер. з рос. В. Рафєєнка. — X.: Віват, 2016. — 400 с.
«У війни не жіноче обличчя» –
це документ людської пам’яті, запис історій жінок, яких війна змусила взяти в руки зброю для захисту рідної землі. Книга – результат кількарічної кропіткої праці: авторка розшукувала учасниць Другої Світової війни і записувала їхні свідчення, які цілковито відрізнялися від свідчень чоловіків-ветеранів та від офіційної форми викладу спогадів про ті події. Письменниця досліджує духовний світ жінок, які виживали в нелюдських умовах війни. У книзі зображено їхнє ставлення до смерті і необхідності вбивати, стосунки з чоловіками-соратниками і командирами, про побут на війні; про бажання жити після всього побаченого і пережитого, а ще – про повоєнну необхідність повернутися до жіночності, яка виникала не лише з внутрішньої потреби, але й через тиск суспільства,бо навіть найближчі люди вимагали якнайшвидше витіснити пережитий жах із свідомості.
"Роль жінки під час війни тривалий час, особливо в радянських реаліях, лишалася на узбіччі офіційних репрезентацій подій та комеморативних практик. Коли ж подібні сюжети й виринали, то звучали в унісон із загальнодержавним каноном подання історії "Великої Вітчизняної війни" і лише як доповнення до "героїчного пориву радянського народу" в боротьбі з ворогом.
Ми ще можемо дізнатися про жінку у військовій формі на передовій, про санітарку, що виносила поранених під зливою куль. А от про жінку, яка жила під нацистською окупацією і не чинила збройного опору, не була підпільницею, а просто чекала своїх синів або рятувала чужих дітей, вижила або загинула під час Голокосту, та про багатьох інших, навіть не згадувалося. Дозволялося лише про героїзм і жертовність".
Український інститут національної пам'яті створив серію плакатів, які розповідають про 12 жіночих доль.
російсько-укрїнська війна (2014-2023)
російсько-укрїнська війна (2014-2023)
Подобна Є.
Подобна Є.
Дівчата зрізають коси. Книга спогадів / російсько-українська війна / Євгенія Подобна, тексти; Укр. Ін-т нац. пам’яті. – К.: Люта справа, 2018. – 346 с.
Дівчата зрізають коси. Книга спогадів / російсько-українська війна / Євгенія Подобна, тексти; Укр. Ін-т нац. пам’яті. – К.: Люта справа, 2018. – 346 с.
Книга містить спогади 25 жінок-військових, що брали участь в АТО у складі Збройних сил України та добровольчих підрозділів у 2014-2018 рр. як стрілки, кулеметниці, медики, мінометниці, снайперки тощо. Це розповіді про бойові операції різних років на Луганщині та Донеччині, про звільнення українських міст та сіл від окупантів, спогади про побратимів, місцевих мешканців, воєнний побут, а також роздуми про становище жінки в українському війську в різні періоди війни. Розповіді доповнені фотографіями із зони бойових дій.
Для всіх, хто цікавиться історією російсько-української війни на Донбасі.
На кинуті їм в обличчя слова: «Жінкам не місце на війні» вони з особливою наполегливістю копатимуть два окопи замість одного, намотавши бинти на криваві мозолі. Випереджаючи хлопців на полігонах, лягатимуть під танки, набиватимуть синці, плестимуть маскхалати та сітки, виноситимуть з-під обстрілу поранених, іноді плакатимуть від болю і розпачу, та тільки тихцем, щоб ніхто не бачив, і тут же, витерши сльози, ставатимуть ще сильнішими, витривалішими, непереможеними. Кидаючи виклик війні, вони вітають життя!
Фонд ім. Фрідріха Еберта в Україні видав двотомний збірник під назвою «100+ історій жінок та дівчат у війні Росії проти України».
Укладачки: Олена Бучинська, Олена Давліканська, Ірина Лилик, Оксана Яшкіна та ін.
У ньому розповідається про українських захисниць, волонтерів, активісток, дипломатів, а також жінок та дівчат, життя яких забрала чи покалічила війна.
Думки, висловлені жінками та дівчатами в цій публікації, є їх особистою позицією, яка наводиться без цензурування. Їх оціночні судження не обов'язково відображають погляди Фонду ім. Фрідриха Еберта або оргазізацій, де працюють укладачки.
2 том можна переглянути в читальній залі
«Жінка війни» – перша в України книжка, де історія збройного протистояння на теренах нашої Вітчизни розповідається через долі жінок. У видавництві «Фоліо» виходить друком третє видання цієї книжки, яке містить у порівнянні з другим виданням 2018 року сім нових оповідань. Вустами героїнь говорить Україна. Це голос, який варто почути і до якого варто дослухатися. Ця книга – не документальна проза, а художньо-публіцистична. Тут факти поєдналися з художніми домислами авторки. Й описані героїні синтезували в собі життєписи конкретних жінок із долями, переживаннями, емоціями сотень жінок України, які вирушили на Схід боронити свою країну. Кожна героїня книги – це символічний образ. У ньому – життя й емоції багатьох жінок-воїнів. Це величний образ України – української амазонки, в якій живуть краса і сила. В одній руці вона тримає дитину, а в іншій – гвинтівку.
Він і Вона. Їхнім стосункам не завадить ніщо і ніколи, бо це закон всесвіту – життя має продовжуватися за будь-яких умов. У збірці замальовок Васіліси Трофимович, чарівної дівчини зі сталевим характером бійця, сплелися разом реальні події, документальні факти і справжні почуття. Почуття на лінію вогню, які увібрали і високу любов – до жінки, родини, країни, і зраду, і розпач, і тугу за загиблим щастям.
У кожному оповіданні книжки «Любов на лінії вогню» дніпропетровської письменниці, журналіста, колишнього прес-офіцера добровольчих формувань, яка понад півтора року провела в АТО разом зі своїми героями, читачі знайдуть щирість, реальний патріотизм і дійсне прагнення до кращого майбутнього нашої України.
Ця книга про любов. У ній немає жодного слова на "лю...", але вона про любов. Про магію, не лубочну, розтиражовану з екранів телевізора, а справжню, від роду і кореня, коли пірнаєш з головою у Прадавній Океан і виринаєш звідти з рибиною в зубах. І ще про відвагу. Про безумовну відвагу знайти своє, впізнати його, впертися руками і ногами і нікому не віддати. Свій дім, свою батьківщину, своє серце, своє право ходити з високо піднятою голово.
Події роману розгортаються навесні-влітку чотирнадцятого року у Донецьку. Донбас - це точка обнуління, місце сили, де прозвучали найважливіші запитання. І тільки там заховані потрібні відповіді. Та де все починалося, там все і завершиться, коли історія пройде чергове коло, і вічний змій Уроборос знову вкусить себе за хвіст. Саме тут героїня втратила родину, дім, роботу, ілюзії - і саме тут зібрала уламки життя заново, віднайшла новий смисл і нову опору.
Ця книга – про звичайних людей поруч із нами, які іноді здаються справжніми атлантами, на чиїх плечах тримається наш світ. Тих, хто робить надзвичайне для бійців, поранених, сиріт, біженців, з ранку до вечора шукаючи можливості для допомоги: збирає гроші на ліки, надає притулок тим, хто залишив рідні домівки, годує, напуває, зігріває… Це волонтери. Мирні воїни світла. Строкатий килим із віршів, есеїв і щемливих оповідань найкращих українських авторів змусить задуматися над цим феноменальним явищем та, мабуть (хто знає), зважитися на власний крок.
Зміст:
Галина Вдовиченко. Госпіталь. Розвантажувальні дні
Катерина Бабкіна. Найкращі вправи на м’язи серця
Лариса Денисенко. Прагматики
Ірена Карпа. Світло є
Ірина Славінська. Пряма мова
Гаська Шиян. Гусінь
Ірен Роздобудько. Смайлик в кінці тунелю
Андрій Любка. Тарзанка
Макс Кідрук. Ельвіра
Сергій Жадан. Чому мене немає в соціальних мережах (з книги «Життя Марії»)
Книга "Волонтери: Сила небайдужих" розповідає про волонтерство, як суспільне явище, що потужно заявило про себе з 2014 року, коли свідомі громадяни долучились до розбудови та забезпечення українського війська. Авторка книги, співробітниця Українського інституту національної пам’яті Наталка Позняк-Хоменко.
До книги увійшло 28 історій, розказаних від першої особи, які репрезентують різні аспекти волонтерської діяльності, пов’язані з російсько-українською війною: підтримка армії, допомога пораненим, підтримка населення, яке стало заручником цієї війни.
Героями книги стали як відомі волонтери Діана Макарова та Наталя Воронкова, які організували вивезення мирного населення з Дебальцевого на початку лютого 2015-го, голова благодійного фонду «Свої» Леся Литвинова, на чиї плечі лягла місія допомоги переселенцям у 2014-2016 роках, засновник фонду «Повернись живим» Віталій Дейнега, артисти Анжеліка Рудницька та Сергій Притула, так і, можливо, менш відомі широкому загалу, але від того не менш цікаві особистості. Такі, як підприємці з Володимира-Волинського та Сарн Костянтин Зінкевич та Сергій Лаврущенко, які з колегами взяли опіку над військовими частинами і за короткий час поремонтували значну частину військової техніки, Як письменниця Ліля Мусіхіна з Тернополя чи Андрій Салюк зі Львова, які організували в своїх містах потужні центри допомоги армії. Як Іванна Поровська чи Тамара Горіха Зерня (авторка роману «Доця» про патріотів Донбасу), які одного разу вирішили, що всі їхні особисті заощадження мають піти на допомогу іншим, бо, якщо не буде країни, то й гроші не допоможуть. Як Наталя Герасименко («Ельф»), яка стала прототипом головної героїні роману «Доця» чи Наталя Чекмарьова («Сонечко»), яка «повернулася з війни» завдяки програмі психологічної реабілітації ветеранів, а зараз допомагає побратимам віднайти себе в нових реаліях.
Пам'ятаймо їх та всіх захисників, які віддали життя, щоб ми могли жити у незалежній країні та вільному суспільстві. Їхня самопожертва недаремна, поки ми продовжуємо докладати зусиль, щоб зберігати і будувати нашу незалежну державу. Вони живі, поки ми пам'ятаємо.
Героям слава!
Упорядник добірки книг з електронного репозиторію КФКЗ
бібліотекар 2 категорії Тетяна ПОВХЛІБ
Page updated
Google Sites
Report abuse