Про Червоний терор зі слів Ісаака Мазепи
Червоний терор став, певно, першим великим масовим злочином радянської влади.
Під маркою побудови щасливого майбутнього та боротьбу з буржуазією, було розстріляно десятки тисяч українців, лише, за національним признаком. В підтвердження цьому, приводимо цитату колишнього міністра внутрішніх справ УНР Ісаака Мазепи:
“В багатьох місцях, куди приходили російські большевики, вони не тільки нищили українські “Просвіти”, бібліотеки, школи, але й заарештовували й тисячами розстрілювали людей, що говорили по-українському або просто мали при собі які-небудь посвідки, написані українською мовою. Так, було розстріляно в Києві членів Центральної ради І.Пугача, Леонарда Бочковського і багато інших українців по цілій Україні, навіть, таких, що були прихильні до совітської системи, за те тілько, що вони були українцями.”
Ісаак Мазепа - український політик, очільник уряду УНР часів Директорії та міністр внутрішніх справ УНР. Рано почав займатися політичною діяльністю. В 1905 році вступив до Української соціал-демократичної робітничої партії. З 1912 року член товариства “Просвіта”.
У 1917 році став депутатом Катеринославської Думи, редагував газету “Наше слово”, що представляла інтереси УСДРП. У грудні 1918 року відкрито протестував проти окупації України більшовиками.
За часів Директорії працював міністром внутрішніх справ, згодом міністром земельних справ. 29 серпня 1919 року стає головою уряду УНР. У листопаді 1920 року йде у відставку, але не полишає боротьби.
У 1930 році активно протестував проти сфальсифікованого більшовиками процесу СВУ (Спілка визволення України), брав участь у створенні Української Національної Ради в екзилі, автор меморандуму до ООН, у якому закликав вплинути на політичну ситуації в Україні та доводив, що українці це окрема нація, яка має право на незалежність.
Спілка визволення України
Після політики українізації, що була розпочата в середині 20-х років минулого століття, потрібно було звести проукраїнські настрої на нівець. Тому, уже на початку 30-х років, розпочались арешти серед української інтелігенції та фабрикування кримінальних справ.
Одна із масштабних репресивних кампаній того часу отримала назву - Процес Спілки визволення України. Це була вигадана більшовиками організація, що, буцімто, мала на меті підготовку державного перевороту в країні.
Результатом став арешт та засудження 45 членів української інтелігенції. Оголошення вироку відбулось весною 1930 року.
Але це був, лише, початок. До кінця року за справою СВУ були ув’язенні або засуджені до розстрілу понад дві сотні осіб.
Розстріляне Відродження (далі - РВ) – термін, запроваджений із виходом однойменної антології в Парижі у 1959 році, спершу в діаспорному літературознавстві, а згодом, на початку 90-х років ХХ ст. і в «материковому». Термін належить Юрію Лавріненку – укладачу однойменної антології, який теж пройшов сталінські концтабори, у 1942 році втік із такого табору в Забайкаллі, пробрався в Україну і разом із Юрієм Шевельовим (Шерехом), Аркадієм Любченком, Віктором Домонтовичем, Ігорем Костецьким, Тодосем Осьмачкою, Докією Гуменною та іншими вцілілими представниками мистецького покоління «двадцятників» рушив із відступаючою німецькою армією на Захід. Лавріненко брав активну участь у новій хвилі відродження української літератури в еміграції, зокрема, стояв біля витоків МУР-у (Мистецького українського руху) у Мюнхені (1945-1948) та «Слова» (Балтимор – Нью-Йорк – Торонто, 1954 рік і по наш час).
Який сенс вкладав Юрій Лавріненко у термінологічне означення «Розстріляне Відродження»? Під ним розумівся той широкий мистецько-літературний рух, що мав місце в Україні від початку 20-х років і до початку 30-х років ХХ ст. (до розгулу сталінсько-більшовицького терору, який гвалтовано обірвав РВ у самому розквіті). Учасниками РВ були сотні самобутніх талановитих письменників.
Найбільш відомі з них –
Микола Хвильовий, Лесь Курбас, Євген Плужник, Микола Куліш, Майк Йогансен, Микола Зеров, Павло Пилипович, Михайло Драй-Хмара, Валеріан Підмогильний, Михайль Семенко, Ґео Шкурупій, Олекса Влизько, Григорій Косинка та багато інших.
Знищення РВ відбувалося шляхом заздалегідь спланованих масових «акцій»:
Арешт талановитого «інакомислячого» письменника, який не те, щоб заперечував комуністичні ідеали, а скоріше їх не оспівував.
Створення «організації» під нього (добровільне «зізнання» у шпигунській, терористичній або підривній діяльності зазвичай отримували під тортурами).
«Вербовка» до «організації» письменника «членів» із кола його знайомих (відпрацьовувалися коло спілкування, листи, місце роботи).
Закрите судилище.
Вирок: або відразу розстріл, або 10 років концтаборів (здебільшого Соловки). Майже всім тим, хто отримав «десятку», у 1937 році виїзними трійками, які прибували до таборів, вироки були переглянуті і замінені на розстріл… Сумне урочище Сандармох (Соловки) стало братською могилою для еліти української нації.
Найбільш резонансні «справи» РВ:
- 1930 рік – «справа» СВУ (Спілка визволення України), до якої «завербували» представників старої інтелігенції – Сергія Єфремова, Людмилу Старицьку-Черняхівську та інших. «Відкритий» і показовий процес над СВУ відбувся у Харкові. Майже всі «учасники спілки» отримали великі строки ув’язнення, 15 – розстріл. Це був лише початок більшовицького терору.
- 18 грудня 1934 року – «справа» терористів-білогвардійців або так звана «справа Кірова», до яких «долучили» Олексу Влизька (глухонімого поета-інтуїтивіста), Григорія Косинку та інших. Усі 37 обвинувачених були розстріляні у Лук’янівській в’язниці в Києві.
Все це пізніше опише у своїх майже документальних романах Іван Багряний – «Сад Гетсиманський», «Тигролови», «Людина біжить над прірвою»…
Це були ланки одного ланцюга – страшні у своїй жорстокості і безпринципності факти масового більшовицького нищення інтелігенції – класового ворога сталінського тоталітаризму (інтелігенти були надто розумними, аби не усвідомити, в яке «світле майбутнє» може завести Україну «вождь» світового пролетаріату). Митці, науковці, люди творчих спеціальностей завжди є якщо не прямим, то вірогідним ворогом тоталітаризму, який не терпить передусім інакшості у всіх її проявах (навіть не протесту!) та вільного вираження думок (думка у тоталітарному суспільстві завжди одна і єдино можлива!).
Нищення української культури набуло колосальних масштабів – жодна б війна чи стихійне лихо не вчинили б такої повної руйнації. Факти нищення РВ такі: «Щоб дати уяву, чому трудно зібрати елементарні відомості про життя, працю і долю українських радянських письменників 1920-х років, ми наведемо текст телеграми Об’єднання українських письменників «Слово», посланої з Нью-Йорку 20 грудня 1954 року:
“Москва, СРСР, ІІ Всесоюзному з’їздові письменників
Українські письменники – політичні емігранти вітають з’їзд і висловлюють співчуття письменникам усіх поневолених народів СРСР
1930 року друкувалися 259 українських письменників. Після 1938 року з них друкувалися тільки 36. Просимо вияснити в МГБ, де і чому зникли з української літератури 223 письменника.”
До цієї телеграми президія «Слова» подала до преси своє пояснення. За приблизними … підрахунками цифра 223 щезлих в СРСР українських письменників розшифровується так: розстріляно – 17, покінчили самогубством – 8, арештовані, заслані в табори й іншими поліційними заходами вилучені з літератури (серед них можуть бути розстріляні і померлі в концтаборах) – 175; зникли безвісті – 16, померли своєю смертю – 7. Дані ці приблизні, бо Москва не відповіла на телеграму і тримає далі таємницю своєї розправи над українськими радянськими письменниками того часу. Лише 1956 року почалась несмілива і сором’язлива «реабілітація» кількох імен письменників. З них лише яка пара вернулись живі додому під час реабілітації. Але це тільки одиниці із сотень. І про ці одиниці теж нічого не подається, чому і коли вони були репресовані чи мучені».[1]
Цифри кажуть самі за себе. Ретельно «зачесана», «прилизана» згідно з канонами соцреалізму українська радянська література… Ні слова, ні натяку на буяння життя, дискусії, славетні імена, самобутні твори. І навіть ті, кого залишили у межах життя чи літератури, були також ретельно «зачесані», отримавши право на виключне оспівування компартії і її «справ». Спадщина українських радянських письменників підлягала жорсткому цензуруванню, поділяючись на «друковану» і «заборонену». Серед останніх творів опинилися поеми Володимира Сосюри «Мазепа», «Два Володьки», поеми Миколи Бажана «Гетто в Умані», «Сліпці», поема «Золотий гомін» і поезія «Скорбна мати» Павла Тичини.
Три, а то й чотири покоління українців виросли не знаючи про Миколу Хвильового, Михайля Семенка, Миколу Зерова, Євгена Плужника і не лише про них… А це були метри, які задавали тон РВ, таланти, що зробили б честь будь-якій літературі. Їхня творчість є цікавою, захоплюючою, інтригуючою, естетично вибагливою! Таке збіднення національної літератури на 223 мистецькі постаті з їхнім творчим доробком фактично відкинуло українську літературу на початок ХХ століття і позбавило її модерного статусу.
Адже зрілий український модернізм між двох світових війн фактично був силоміць вирваний з національної історичної парадигми. Культивувався певний тип радянської української літератури – селянської, вузько ужиткової, не модерної (якщо не сказати відсталої у формальному плані), і українцям нав’язувалася думка, що саме так завжди й було.
Повернення мистецької спадщини РВ і перепрочитання української літератури відбувалося у декілька етапів:
Українська діаспора, якій належить заслуга збереження й акумуляції пам’яті РВ. Праці Віктора Петрова (Німеччина, 1947), Яра Славутича (США, 1955), Юрія Лавріненка (Франція, 1959), численна кількість малих публікацій у періодиці, свідчень очевидців – Докії Гуменної, Галини Плужник-Коваленко, Юрія Шереха, Григорія Костюка, Івана Багряного, Василя Барки, Уласа Самчука, Євгена Маланюка, Тодося Осьмачки, Юрія Клена (Освальда Бургардта). Їхня виключна заслуга у тому, що світ почув правду про страшні події 30-х рр. в СРСР.
Посмертна реабілітація деяких письменників РВ під час хрущовської «відлиги» і окремі публікації «перечитаних» цензорами їхніх творів. «Пощастило» Михайлю Семенку, Євгену Плужнику, Григорію Косинці, Дмитрові Загул, Олексі Влизьку, Михайлу Драй-Хмарі. Звичайно ж, жодної згадки про страшну долю цих письменників не могло бути. Паралельно покоління шістдесятників намагалося відтворити справжню картину літературного процесу 20-30-х років. Це здійснювалося різними способами. Зазвичай це був самвидав – таємний передрук переправлених з-за кордону творів найбільш яскравих митців РВ (зокрема, до Радянського Союзу була переправлена антологія Юрія Лавріненка). Інколи комусь щастило отримати допуск у спецсховища КДБ, де й зберігалася літературна спадщина РВ (ось вона сила слова, якої так боялися кати-більшовики!). Шістдесятники вважали себе духовними спадкоємцями РВ, намагалися в умовах радянського тоталітаризму популяризувати художній доробок закатованих українських письменників, підхопити прапор мистецького ренесансу. Багато хто з них поплатився за таке зухвале ігнорування канонів і приписів радянської системи: Ліну Костенко і Валерія Шевчука не друкували понад 20 років, Василь Стус, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Ігор Калинець, Іван і Надія Світличні стали політв’язнями – новими жертвами системи; Василь Симоненко – закатований, Григорій Тютюнник – доведений до самогубства.
Ось як характеризує цю «реабілітацію» Євген Сверстюк:
«Однак характерно, що фактичне визнання державою свого злочину супроти інтелігенції, реабілітації іі ще зовсім не значила, що таємні служби подавали правдиві факти. Навпаки, узвичаєна в ЧК – ГПУ – НКВД – КГБ секретність і обман подавалися далі – замість чесних свідчень»[2].
Фактичне повернення спадщини РВ за часів незалежної України. «Із забуття – в безсмертя» Миколи Жулинського, хрестоматія «Українське слово» Василя Яременка, хрестоматія «Атом серця» Юрія Коваліва. Широкомасштабне повернення спадщини майже всіх без виключення митців РВ через опублікування їхніх творів. Підручники, монографії, сотні захищених дисертацій. Уся правда буття й історична справедливість були на боці України і її закатованого цвіту! Тож правда відновилася!
Київ, 2006-2007
___________
[1] Лавріненко Ю. Література вітаїзму 1917 – 1933 рр. // Лавріненко Ю. Розстріляне Відродження. – К., 2003. – С. 12 – 13.
[2] Євгена Сверстюка Про Розстріляне Відродження // Лавріненко Ю. Розстріляне Відродження. – К., 2003. – С. 970.
1. Жулинський М. Із забуття в безсмертя. – К., 1990.
2. З порога смерті: мартиролог-довідник. – К., 1991.
3. Лавріненко Ю. Розстріляне Відродження. – К., 2003. (+ статті Юрія Лавріненка Література вітаїзму 1917 – 1933 рр., Євгена Сверстюка Про Розстріляне Відродження).
4. Петров В. Діячі української культури (1920 – 1940 рр.) – жертви більшовицького терору. – К., 1992.
5. Яр Славутич Розстріляна муза. – К., 1992.
Антологія 1917-1933
Воно трохи дивно, що перша спроба такої підсумкової антології літератури Розстріляного Відродження (цей термін був уперше вжитий мною 15 літ тому) видана українською мовою не українцями, а поляками і коштом польського видавництва... Але, з другого боку, є тут своя логіка. Коли кривава містерія українського відродження розгортала від 1917 року одну трагічну дію за другою. її не помічав наш вік, що так любить говорити про «одність світу» і водночас так брутально нехтує окремі, навіть загального значення. складники того світу. А пізніший хід подій показав, що «одність світу» є справді таки болючою реальністю, щоб фальшувати і збувати її красивою фразою чи гіпокритичним гаслом. Тут доля пореволюційної України стала перед світом у новому світлі. Поминаючи внутрішні якості мистецтва Розстріляного Відродження, можна сказати, що вже сам лише процес уподібнення ситуації третини сьогоднішнього людства до ситуації України 1917-33 років спричинюється до відносно повнішої конгеніяльности чи співзвучности тодішньої української літератури сучасному світові.
Упорядник Юрій Лавріненко.
Юрій Лавріненко. Розстріляне відродження (збірка вид. 2004).
Таємниця "літературного злочину", за який ліквідовано українських радянських письменників 30-х років, тривожила багатьох.
Офіційне пояснення "терористи" від самого початку сприймалося як крик злодія "ловіть злодія!".
Реабілітація 50-х років і видання їхніх "вибраних творів" не прояснювали нічого, а ще більше завуальовували таємницю.
Аж ось в Парижі 1959 року виходить антологія творів розстріляних, "перевихованих" і пропалих безвісти. З неї видно їхню голову вину перед сталінським режимом: вони прагнули зберегти письменницьку честь і національну гідність.
Тут зібрано справді найкращі твори.
Голодомор – не єдина трагедія українського народу. Друга не менша трагедія – знищення мозку нації, адже коли знищується мозок нації, то це веде до її жахливого занепаду. У біографічних довідках про авторів, твори яких увійшли до антології «Невідоме Розстріляне Відродження», не подано причин арешту та кримінальних статей, за якими їх судили: всі вони однакові – якщо не УВО (Українська Військова Організація), яка «ставила своєю метою організацію контрреволюційних повстанських сил», то «активна контрреволюційна діяльність, спрямована на повалення Радянської влади і встановлення української буржуазно-демократичної республіки», а то й зовсім безглузді – замах на членів уряду, праця на іноземну контррозвідку і т. д. Більшість прізвищ цих письменників невідомі ширшому колу читачів і майже усі твори, які увійшли до цієї антології, публікуються вперше після загибелі їхніх авторів. На читача чекають цікаві відкриття. Повість Петра Голоти «Алькеґаль» дуже нагадує легендарний твір Венедикта Єрофєєва «Москва-Пєтушкі», де герой перебуває у постійному контакті з алкоголем, переживаючи різні пригоди. У повісті Сергія Жигалка «Нарцис і Геркулан» героями стали двоє чортів. Повість Бориса Тенети «Гармонія і свинушник» була свого часу засуджена як наклеп на совєтську дійсність і заборонена. Антисовєтським виявилося також оповідання Петра Ванченка «Оповідання про гніду кобилу», автор змушений був навіть каятися, що написав його. Читачеві цікаво буде також познайомитися з невідомими раніше поезіями Людмили Старицької-Черняхівської і рідного брата Василя Чумака – Миколи, фантастичним оповіданням Олекси Слісаренка та багатьма іншими творами, які не втратили своєї цінності й актуально сті і в наш час.
Укладач Юрій Винничук.
Студія Віктора Петрова, що друкується тут з деякими скороченнями, була написана на початку 1940-их років, під час війни. Тому вона охоплює процеси радянської літератури тільки довоєнного періоду і закінчується її розгромом під час так знаної "єжовщини".
Зміст:
ПЕРЕДМОВА
БІЛЬШОВИЗМ І ІНТЕЛІГЕНЦІЯ
ПРОЛЕТАРІАТ ПОКЛИКАНИЙ ЗАСТУПИТИ ІНТЕЛІГЕНЦІЮ
СХЕМА ЗНИЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ
ПРО СУДОВІ ПРОЦЕСИ
ЄВГЕН ПЛУЖНИК
ДМИТРО ФАЛЬКІВСЬКИЙ
ГРИГОРІЙ КОСИНКА (1899–1934)
МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ (1893–1933)
ЛІКВІДАЦІЯ ЛІТЕРАТУРНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ
ВАПЛІТЕ
ЛАНКА — МАРС
«НОВА ГЕНЕРАЦІЯ»
НЕОКЛАСИКИ
МИКОЛА ЗЕРОВ
МИХАЙЛО ДРАЙ-ХМАРА
«ЗАХІДНА УКРАЇНА»
ПАРТІЙЦІ
«СЕМИДЕСЯТНИКИ»
УНІФІКОВАНІ
ДОДАТКИ
Дзюба І.М., З криниці літ [Текст]: у 3 т. Т. 3. /І.М.Дзюба – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – 896 с.
Літературні портрети:
Микола Хвильовий - 261 с.
Майк Йогансен - 324 с.
Михайло Драй-Хмара - 405 с.
Володимир Свідзинський - 439 с.
Книжку відомого літературознавця складають своєрідні літературні портрети і добірки з творчої спадщини українських письменників, яких через ідеологічне свавілля було викреслено з національного культурного життя або й розстріляно, репресовано:
П. Куліша, Б. Лепкого, О. Олеся, Г. Чупринки, В. Винниченка,
П. Савченка, М. Драй-Хмари, П. Филиповича, Г. Михайличенка,
М. Хвильового, В. Поліщука, Є. Плужника, І. Сенченка,
Б.-І. Антонича, В. Симоненка, В. Стуса та ін.
Видання адресується шанувальникам українського художнього слова.
Репресоване "відродження" / [упоряд.: О. І. Сидоренко, Д. В. Табачник]. – Київ: Україна, 1993. – 397, [2] c. : іл.
(читати онлайн на irbis-nbuv.gov.ua)
(читати онлайн на irbis-nbuv.gov.ua)
Відродження української культури у 20-ті роки саме набувало розквіту, коли сталінські поплічники розпочали полювання на її найвидатніших діячів, переслідуючи мету - дощенту винищити українську інтелігенцію. Ціла когорта талановитих вчених, письменників, художників була безпідставно репресована. Про долю М. Василенка, М. Філянського, С. Єфімова, В. Підмогильного, П. Филиповича, М. Яворського, Ф. Ернста та багатьох інших, безневинно засуджених і в переважній більшості знищених у сталінських таборах, розповідається у цій книзі.
Зміст
У жорнах свавілля. Жулинський М. "Щоб повстали в безсмертній миті..." / М. Жулинський. - С. 10-27.
Аксютін Ю. Український синодик Хрущова / Ю. Аксютін, Д. Табачник. - С. 28-52.
Борейко В. Трагедія в Асканії-Новій / В. Борейко, Д. Табачник. - С. 53-62.
Сидоренко О. Суд над переконаннями / О. Сидоренко. - С. 63-156.
Шляхи і долі.Кістерська Л. Другий президент / Л. Кістерська, Л. Матвєєва. - С. 157-168.
Шевчук В. Михайло Івченко / В. Шевчук. - С. 169-180.
Абдуллін О. Останнє слово / О. Абдуллін, Е. Логвин. - С. 181-198.
Коваленко О. Доля історика / О. Коваленко, В. Ткаченко. - С. 199-212.
Білодід О. Довга дорога до храму мудрості / О. Білодід, В. Киркевич. - С. 213-228.
Івченко В. Не зрадивши істину / В. Івченко. - С. 229-248.
Дружбинський В. "І житимемо по правді довго й щасливо" / В. Дружбинський. - С. 249-260.
Кравець А. Нескорена мрія / А. Кравець, Н. Шудря. - С. 261-276.
Шевчук В. У світі прози Валер’яна Підмогильного / В. Шевчук. - С. 277-290.
Гречанюк С. "Колосом стигне слово" / С. Гречанюк. - С. 291-308.
Білокінь С. Федір Ернст / С. Білокінь. - С. 309-322.
Шевчук В. Ліричні одкровення / В. Шевчук. - С. 323-332.
Білокінь С. Велетень мистецтвознавства / С. Білокінь. - С. 333-346.
Малишевський І. Іван Іванов та книга його життя / І. Малишевський. - С. 347-362.
Єфімов Л. "Ворог народу" з села Стайки / Л. Єфімов. - С. 363-384.
Табачник Д. І руйнівник і будівничий / Д. Табачник. - С. 385-398.
Смолич Ю. К. Твори: У 8 т. Т. 7./Упоряд. О. Смолич; Приміт. к. Волинського.— К.: Дніпро, 1986.— 702 с.
У томі вміщено художньо-публіцистичні «Розповіді про неспокій», у яких автор згадує про свої зустрічі з відомими письменниками, діячами культури, висвітлює цікаві сторінки літературного процесу на Україні.
РОЗПОВІДЬ ПРО неспокій
Блакитний . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7Куліш . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 51Тогочасні літературні інтерлюдії:«Фальшива Мельпомена» . . . . . 75Вапліте і я . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 84Йогансен . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 97Довженко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 141Тогочасні літературні інтерлюдії:«Білялітературні» антики . . 167Вишня . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 190Ірчан . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 214Галан . . . . . . . . . . . . . .. . . . . . . . . . . . 219Та інші . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 238Харків, Каплунівська, 4 . . . . . . 239«Укрнічліжка» . . . . . . . . . . . . . . . 244«Кобзар на мотоциклі» . . . . . . 248Післяслово . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 255
Мельників Р.В. - Літературні 1920-ті. Постаті (Нариси, образки, етюди). — Харків Майдан, 2013. — 256 с.
У книзі вміщені нариси про літературний Харків та письменників доби «червоного ренесансу», чиї життя й творчість стали невід’ємною частиною історичних і художньо-естетичних процесів 1920-х років.
Зосереджуючи свою увагу на неординарних постатях, автор пропонує знайомство з малознаними сторінками історії української літератури. Видання розраховане на студентів, викладачів та широке коло зацікавлених осіб і може бути використане як посібник для середньої та вищої школи.
Вступне слово. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ........... . . . . . . . 5
Кілька упровідних зауваг . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ....... . . . . . . . . . 6
[Йогансен] Людина з «химерним йменням» . . . . . . . . . . . . . . . . 24
[Ковтун-Вухналь] «Сердечний друг дітей і молоді» . . . . . . . . 45
[Малошийченко-Чернов] «Кобзар на мотоциклі» . . . . . . . . . . 53
[Мисик] Обриси невідчитаного материка . . . . . . . . . . . . . .. . . . 68
[Пилипенко] «Папаша» червоного ренесансу . . . . . . . . . . .. . . . 73
[Підмогильний] До історії однієї повісті . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 99
[Поліщук] «Робочої Вкраїни живе в мені душа...» . . . . .. . .. . . 107
[Свідзінський] Контекст для легенди. . . . . . . . . . . . . ... . . . .. . . . 125
[Слісаренко] «Шукаю я слова простого...» . . . . . . . . . .... . . . . . . 144
[Хвильовий] Штрихи до портрета. . . . . . . . . . . . . . . . .... . . . . . . 157
Відлуння:
Вересневе повернення Свідзінського . . . . . . . . . . . . . . . . ..... . . . . 183
Простір для інтерпретації . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ..... .... . . 190
Апокрифічна історія української літератури . . . ..... . .. . . . 196
Фотододатки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ......... . . 205
Іменний покажчик . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ........... . . . . 248
djvu (2.7 МБ)
Розстріляне Відродження — це назва трагічного періоду, який пережила вітчизняна культура в 30-ті роки XX століття. Понад двісті поетів, прозаїків, перекладачів, літературних критиків, літературознавців, викладачів, театральних діячів стали тоді жертвами сталінського режиму. Сьогодні їхня творча спадщина повертається до нас.
До видання ввійшли вірші поетів Розстріляного Відродження - Володимира Свідзінського,
Михайла Драй-Хмари,
Миколи Зерова,
Михайля Семенка,
Миколи Хвильового,
Євгена Плужника,
Олекси Влизька.
Видання розраховане на широкий загал шанувальників українського слова.
Лесь Курбас у сталінському театрі абсурду - 50 с.
Чому зраджували і чи зраджували? Чому ставали героями і чи справді були ними? Радянський Союз розпався чи був зруйнований? Чому «всесильний КГБ» не втримав влади?
Відповіді на ці питання десятиліттями ховали під грифами «Секретно». Автор Володимир В’ятрович, який розсекретив архіви КГБ, розповідає про таємниці української історії:
• глобальні інформаційні війни ХХ століття;
• люди, які кидали виклик системі;
• щоденне життя таємних органів: фальсифікації, оперативні розробки, агентурні операції;
• механізми депортацій та нутрощі тюремної системи;
• поразка переможців — СРСР проти УПА;
• справжні причини Чорнобильської катастрофи;
• агонія спецслужби в останні дні СРСР.
Історик оприлюднює раніше недоступні заведені «органами» справи та таємні звіти КГБ керівництву партії.
У книзі вміщено поезії та поетичні переклади, літературознавчі праці, статті, рецензії, матеріали наукової діяльності, щоденник 1920-х років та листування Михайла Драй-Хмари.
Козачок Я. В.
«Бо я національний інтелігент…» Михайло Драй-Хмара: навч. посіб. / Я. В. Козачок, С. І. Черіпко. — К. : НАУ, 2012. — 68 с. (Pdf - 1.0 MB)
ISBN 978-966-598-775-8
У посібнику подано матеріали, що репрезентують творчість відомого українського неокласика з плеяди «розстріляного відродження» Михайла Панасовича Драй-Хмари, зокрема життєвий і творчий шлях, загальну характеристику творчості, особливості індивідуального стилю. Для студентів вищих навчальних закладів.
Корнієнко, Неллі Миколаївна
Запропонована книга – перша монографія, у якій здійснено дослідження евристичних художніх моделей Леся Курбаса, засновника національного українського модерного театру ХХ століття. Ім’я Леся Курбаса вписано в історію світового театру поруч з іменами Мейєрхольда, Крега, Станіславського, Вахтангова. Глибокий науковий підхід до вивчення творчості Майстра, обробка архівних матеріалів, художнє втілення теми робить цю книгу унікальною і неповторною.
Коломієць, Ростислав. Гнат Хоткевич [Електронна копія] / Ростислав Коломієць. — Електрон. текст. дані (1 файл : 4,56 Мб). — Харків : Фоліо, 2020 (Київ: НБУ ім. Ярослава Мудрого, 2022). —(Знамениті українці).
Гнат Хоткевич (1877–1938) – митець небаченого в українській художній культурі масштабу творчості: бандурист, письменник, мистецтвознавець, театральний діяч, історик, педагог, етнограф, художник. Своєю творчістю і організаційно-творчою діяльністю він охопив усю Україну – від Слобожанщини до Карпат. Ніщо – ні матеріальні нестатки, ні вимушена еміграція, ні переслідування з боку царизму, ні терор за часів радянської влади – не могло вгамувати його спраги до творчості.
Ця книга – справжній літопис невеселого життя найпопулярнішого й донині в Україні гумориста Остапа Вишні (1889–1956), який відбував сталінську «десятирічку» в концтаборах. Її упорядник, автор вступної статті й приміток, відомий літературознавець і архівіст Сергій Гальченко ще в 1989 році обстежив архіви Ухтпечлагу тодішньої Комі АРСР і зібрав матеріали, які вперше друкуються в такому повному обсязі.
Основою праці стали документи слідчої справи за 1933–1934 роки та комплекс архівних матеріалів із двотомної справи-формуляра на Остапа Вишню, в якій зібрані донесення понад півсотні секретних агентів спецорганів за 1922–1955 роки. В процесі слідства, яке велося методами фізичного і психологічного натиску, Остап Вишня визнав «провину»: нібито він мав особисто вбити партійного лідера республіки П. П. Постишева, за що був покараний десятирічним ув’язненням у таборах особливого режиму.
У книзі в хронологічній послідовності подаються записи із унікального документа тієї епохи – табірного щоденника Остапа Вишні – та його листи із концтаборів, де довелося перебувати письменнику. Це своєрідні шедеври літературної творчості, часто наповнені не традиційним українським, а чорним гумором страждальця-гумориста.
Публікуються і деякі літературні твори Остапа Вишні, які викликали шквал вульгарно-соціологічної критики із звинуваченнями письменника у буржуазному націоналізмі й навіть у фашизмі, а також листи та спогади його рідних і тих людей, з якими гуморист сидів в одній камері чи перебував в одному концтаборі.
Ця книга, що творилася упродовж тридцяти років, є свідченням боротьби системи із митцями, найталановитіші з яких зазнавали репресій і знищення.
Тичина, Павло. Вибране [Електронна копія] / Павло Тичина, Максим Рильський. — Електрон. текст. дані (1 файл : 41,5 Мб). — Харків : Фоліо, 2020 (Київ: НБУ ім. Ярослава Мудрого, 2022). —(Шкільна бібліотека української та світової літератури).
У творчості майже кожного видатного поета є те, що минає разом з часом, і те, що залишається надовго або й назавжди.
Довге життя судилося поезіям епохальних поетів ХХ сторіччя – Павла Тичини (1891–1967) та Максима Рильського (1895–1964), чия творча спадщина збагатила скарбницю української та світової літератури.
ІНФОРМАЦІЙНІ ДЖЕРЕЛА
- Хоткевич Гнат Мартинович: Біографія (з антології Юрія Винничука) / Юрій Винничук. Невідоме Розстріляне Відродження. Упорядник: Юрій Винничук. Харків: Фоліо. 2016. 768 с.
«Червоний ренесанс» — український документальний трисерійний фільм режисерів Віктора Шкуріна та Олександра Фролова відзнятий у 2004 році на кіностудії «Контакт».
Трьома складовими фільмами є:
«Пролог» (1921—1925)
«Пастка» (1926—1929)
«Безодня» (1930—1934)
За період 1920-1930-х років 20 століття українська культура пережила своє становлення, розквіт і трагічний фінал. Трисерійна документальна картина розповідає про долі представників так званого «Розстріляного відродження»: Миколи Хвильового, Леся Курбаса, Миколи Куліша, Михайла Бойчука, Олександра Довженка, Володимира Сосюри, Остапа Вишні, Павла Тичини та ін.
У фільмі використані хроніки того часу (зокрема кадри із фільмів Дзиґи Вертова), автори картини побували на місцях, де розвивалися події цієї похмурої для України епохи, та у численних музеях, що зберегли матеріали, папери й свідчення тих років.
У фільмі лунають відеокоментарі експертів:
Мирослава Поповича — філософа, академіка НАНУ.
Леся Танюка — режисера, заслуженого діяча мистецтв України (1995).
Леоніда Череватенко — письменника, лауреата Шевченківської премії (2002).
Сергія Тримбача — кінознавця, голови НСКУ.
Дмитра Горбачова — мистецтвознавця, професора КНУ ім. Карпенка-Карого.