МІХНОВСЬКИЙ Микола Іванович (1873, с. Турівка Прилуцького пов. Чернігівської губ. — З.У.1924, Київ) — політичний і громадський діяч, правник, журналіст; член Центральної Ради та Українського генерального військового комітету.

Народився в сім’ї священика, який, за словами Д.Дорошенка, виховав свою родину «в самостійницькому дусі». З дитячих років світогляд М.Міхновського формувався під впливом батька. Після закінчення Прилуцької гімназії (1890) вступив на юридичний факультет Київського університету і вже першокурсником став членом Молодої громади. У 1891 р. — провідник та ідеолог таємної студентської організації Братство тарасівців, яка проголосила своєю метою боротьбу за «самостійну, суверенну Україну, соборну, цілу і неподільну, від Сяну по Кубань, від Карпатів по Кавказ, вільну між вільними, без пана й без хама, в будучому без класової боротьби, федеративну всередині». Однак невдовзі (1893) організацію було розгромлено, а більшість її членів заарештовано. М. Міхновському вдалося залишитись на волі. Після закінчення юридичного факультету працював у київській адвокатській конторі. Продовжував громадсько-політичну працю в товаристві «Молода Україна», за дорученням якого виїздив до Львова для налагодження зв’язків із галицькими політичними колами та закупівлі української літератури. У 1899 р. переїхав до Харкова, де відкрив приватну адвокатську контору. Водночас співпрацював з Українською громадою, утвореною 1897 р. харківською студентською молоддю. Його промови на громадських зібраннях у Полтаві та Харкові, в яких наголошувалося на потребі збройної боротьби за права українського народу, привернули увагу багатьох молодих патріотів. Учасник студентського руху у Харкові Ю.Коллард писав, що «саме Міхновський спричинився до цілковитого відірвання нашої харківської молоді від аполітичного українофільства та етнографізму, бо показав він нам нові шляхи через радикал-демократизм до революційного українського націоналізму».

Ініціатори створення РУП (Д. Антонович, Б.Камінський, Л. Мацієвич і М.Русов) запропонували М.Міхновському розробити програму нової партії. Так з’явилась брошура «Самостійна Україна» (офіційне видання РУП 1900 р.), яка спричинила жваві політичні дискусії в Наддніпрянській Україні та Галичині. Тоді саме у львівському часописі «Молода Україна» було опубліковано відкритого листа М. Міхновського до російського міністра внутрішніх справ Д. Сипягіна із приводу заборони напису українською мовою на пам’ятнику І. Котляревському в Полтаві.

Незабаром у РУП склалась опозиція політичній лінії «Самостійної України» М.Міхновського. Більшість членів партії тяжіла до ухвалення програми соціалістичного спрямування. Наприкінці 1901 — на початку 1902 рр. з однодумців М. Міхновського сформувалась Українська народна партія, що проголосила своєю метою боротьбу за незалежність України. М. Міхновський був її провідником і головним ідеологом, автором програмних партійних видань. 

У 1902—1904 рр. написав статті і відозви: «Робітницька справа у програмі УНП», «Справа української інтелігенції в програмі УНП», «Десять заповідей УНП», що на тривалий час стали основоположними документами для багатьох поколінь українських націоналістів. У 1903 р. за його сприяння при УНП була створена напіввійськова організація, яка здійснила низку політичних терористичних акцій у Харкові (1904), Києві (1909) та ін.

Сучасники характеризували М. Міхновського неоднозначно. М. Грушевський, із яким він познайомився наприкінці XIX ст., вбачав у ньому людину «зі здібностями і ще більше амбіціями, із сильним нахилом до авантюризму, інтриги і демагогії». В. Винниченко в одному зі своїх ранніх оповідань виводить образ самостійника Данила Недоторканого, у якому можна пізнати риси М. Міхновського: «Високий здоровенний чолов’яга із довгими козацькими вусами... Ходить у вишиваній сорочці із стьожкою».

О. Лотоцький подав прихильнішу характеристику, маючи його за видатну особистість «серед українського громадянства», людину «великої енергії та ініціативи громадської...», але водночас писав, що «театральність його поведінки викликала відразу» і часто була «об’єктом всякого глуму».

Ідею самостійництва та ідеологію українського націоналізму М.Міхновський популяризував у часописах, які засновував із невпинною енергією попри всілякі адміністративні заборони. Це, зокрема, «Самостійна Україна» (1905), «Хлібороб» (1905), «Запоріжжя» (1906), «Слобожанщина» (1906), «Сніп» (1912—1913). Брав участь у виборчих кампаніях до Державної Думи. Протягом 1909—1914 pp. керував діяльністю національно-патріотичної організації «3-тє товариство взаємного кредиту», був членом Товариства ім. Квітки-Основ’яненка у Харкові.

У 1914 p. М. Міхновського було мобілізовано до російської армії. Служив у чині поручика у Київському воєнно-окружному суді. Ще наприкінці 1916 р. вчинив спробу закласти підвалини українського війська. М. Єреміїв згадував, що він запросив його та кількох майбутніх діячів Центральної Ради (В. Коваля, Л.Гана, О. Степаненка, Ф. Крижанівського) до клубу «Родина» і виклав власний план створення українського війська. План, за словами М. Єремієва, зводився до того, «що кожний вояк російської армії, який є родом українець, мусить вважати себе вояком майбутньої української армії». З початком революції М. Міхновський доклав чимало зусиль для реалізації цього задуму. З його ініціативи у Києві в березні 1917 р. було організовано три військові віче, а 16.111.1917 р. створено товариство Український військовий клуб ім. гетьмана П. Полуботка. Того самого дня військовики-українці київського гарнізону обрали Український військовий організаційний комітет, до якого увійшов і М. Міхновський. Комітет став першою центральною установою для здійснення українізації в армії. Першим його практичним заходом можна вважати організацію 1-го Українського полку ім. Б. Хмельницького. М. Міхновський на той час проводив агітацію у частинах київського гарнізону. «Він говорив із сильним нервовим темпераментом, не раз захоплюючись сам і захоплюючи аудиторію, — писав М. Грушевський, — голос мав доволі приємний, але глухуватий, сильно жестикулював і був доволі меткий у відповідях на окрики».

На Всеукраїнському національному конгресі М. Міхновський виступив із заявою від Українського військового організаційного комітету, який мав відповідні контакти із головнокомандуванням російської армії, про згоду на формування двох українських бригад. Він наголошував на основних завданнях, які мала розв’язати УЦР: згуртування українських солдат та створення власного війська.

На конгресі був обраний членом УЦР від Українського військового клубу ім.гетьмана П. Полуботка. Тим часом серед лідерів УЦР посилювалось недовір’я до М. Міхновського як політичного діяча, популярність якого в армії зростала із кожним днем. Нігілістичне ставлення до власної регулярної армії, надія на те, що у «крайньому випадку» народ сам збереться в «народну міліцію», характеризували тогочасні військово-політичні погляди соціалістичної демократії в Україні, представники якої очолювали УЦР. Про це, зокрема, свідчать висловлювання М. Грушевського, котрий називав агітацію М. Міхновського за українське військо  «націонал-фашистською». «Заварив би кашу і в небезпечний момент сховався б у просо... Отсі міркування, а також і той реакційно-аристократичний дух, котрий віяв із агітації Міхновського, змусили наших товаришів із Ц. Ради пильно слідити за його діяльністю і старатись протиставляти впливам і зв’язкам впливи Ц.Ради».

У Києві 5—8.V. 1917 р. відбувся І Всеукраїнський військовий з’їзд, скликаний з ініціативи Українського військового організаційного комітету. Бажаючи перейняти провід українського руху в армії, лідери УЦР, що прибули на з’їзд, фактично знейтралізували самостійників на чолі із М. Міхновським, хоча його й обрали членом УГВК. Після II Всеукраїнського військового з’їзду (5—10.VI.1917), відчуваючи недовір’я із боку лідерів українського парламенту та неможливість працювати в новому складі УГВК, що розширився за рахунок представників т. зв. соціалістичної демократії, М. Міхновський вийшов зі складу комітету. Його не приваблювала й робота в УЦР, де самостійники фактично були позбавлені можливості впливати на вироблення політичної лінії.

М. Міхновський брав участь у роботі установчого з’їзду Української демократичної хліборобської партії (29.VI.1917 р.) як один із її провідних діячів. На думку деяких істориків, він був одним з керівників повстання полуботківців (4—6.VII.1917), які планували збройним шляхом проголосити незалежність України.

За наказом О. Керенського М. Міхновського заарештували й відправили на Румунський фронт. У листопаді 1917 р. працював на Полтавщині як чільний діяч УДХП.

Після гетьманського перевороту, підтриманого УДХП, М. Міхновський відмовився від співпраці із гетьманом. На II з’їзді партії (26—28.X. 1918) висловився за збереження незалежності й суверенності Української Держави. Після проголошення гетьманської грамоти про федерацію із Росією М.Міхновський взяв участь у протигетьманському повстанні. Виїздив до Харкова, де в Запорозькому корпусі провадив агітацію за примирення повсталих із гетьманською владою заради існування спільної для всіх України. 

Розстріл П. Болбочана, на захист якого він виступив перед С. Петлюрою, остаточно підірвав його віру в Директорію. Його намагання зупинити анархію й стабілізувати політичну та економічну ситуацію в країні за допомогою втручання військових не мали достатньої підтримки в українському громадянстві. Опинившись у Кременчуці під час більшовицької окупації 1919 р., був заарештований і лише наступ загонів М. Григор’єва врятував його від розстрілу. У багатьох відозвах М. Григор’єва до населення того часу відчувається вплив і стиль М. Міхновського, хоча він формально не брав участі в роботі штабу григор’євців.

На початку 1920 р. виїхав до Новоросійська, звідки марно намагався емігрувати за кордон. Згодом переїхав на Кубань, працював народним учителем, у кооперативних установах. У 1924 р. повернувся до Києва, де був заарештований співробітниками ДПУ. Після звільнення зробив ще одну спробу емігрувати.

3.V.1924 р. вкоротив собі віку. Обставини смерті нез’ясовані. За деякими даними, самогубство інсценували органи ДПУ.