Давньогрецька лірика — поезія для слуху. Її не записували, а виконували за допомогою музичних інструментів — ліри або кіфари. Текст і мелодія мали однакове значення. Аристотель і Платон вважали, що «лірика заспокоює психіку людини». А Піфагор стверджував, що увесь світ побудований на музиці.

Термін лірика з’‎являється дуже пізно — у III ст. до н. е. До цього часу греки всю поезію називали меліка (від melos — мелодія), що характеризувалася розмаїтим комбінуванням віршових розмірів та фольклорних форм (епіталами, гіменеї, заплачки, гімни тощо). Наявність мелодії покладено в основу класифікації поезії.

Розрізняли:

• сольну меліку (Сапфо, Анакреонт, Алкей), що бере початки у любовних, весільних і застольних піснях.

• хорову меліку, що має витоки в урочистих, обрядових уславленнях і гімнах;

• декламаційну лірику, яку ділили на елегії і ямб.

2. Словникова робота

• Ямб — двоскладова стопа з наголосом на другому складі (назва виникла від слова ямбіке — дудка).

• Хорей — двоскладова стопа з наголосом на першому складі.

• Елегія — повчальний вірш, що містить заклик до важливих і серйозних справ, роздуми, афоризми; пишуть двовіршем: гекзаметр + пентаметр.

Сапфо – найзнаменитіша поетеса стародавньої Греції, видатна постать світової літератури. Її біографічні дані дуже суперечливі, як і повинно бути в напівлегенди-напівлюдини. Так, за переказами, Сапфо – дочка аристократа Скамандронима, який займався торгівлею, і його дружини Клейси. Народилася Сапфо в невеликому приморському містечку Ерес на острові Лесбос в Егейському морі між 630 і 620 роками до н.е. Згодом родина Сапфо переселилася в місто Митилени.

У шість років дівчинка осиротіла, через що їй довелося піти у школу гетер, де навчали співові і танцям. (Примітка. Гетерами у Давній Греції називали жінок, які вели вільний, незалежний спосіб життя. У перекладі з грецької – подруга, супутниця). Уже в школі Сапфо відчула покликання до поезії. Грецька культура того часу була культурою слова, яке лунає: римовані рядки писалися не для сухих сувоїв, а передавалися з вуст у вуста і співалися на слух, а слух у дівчинки був абсолютний. В юному віці Сапфо писала оди, гімни, елегії, святкові і застільні пісні. За свідченням сучасників, Сапфо була невеликого росту, дуже смаглява, з живими блискучими очима і довгими темними локонами уздовж щік.

Приблизно в 17-літньому віці всій родині Сапфо з братами – Хараксом, Ларихом і Эвригом – довелося бігти з острова в Сицилію, тому що почалися заворушення, спрямовані проти тирана Питтакії і багатих аристократів. Лише в 595 році, коли Сапфо було за тридцять, вона змогла повернутися на Лесбос і оселитися, як і раніше, в місті Митилени. Тут вона організувала Школу риторики – літературний гурток молодих жінок, який вона присвятила богині кохання Афродіті і називала „домом муз”.

Сапфо навчала своїх подруг музиці, танцям, а також складати вірші та співати пісні. Головною своєю метою Сапфо вважала навчити дівчат розуміти і цінувати прекрасне. З лірою в руках вона декламувала свої палкі строфи, котрі записували її учениці. Для своїх вихованок Сапфо була не тільки мудрим педагогом, майстром, але і близькою подругою. Їхні відносини були справжньою дружбою, сповненою ніжності і ласки. Сапфо оточувала своїх вихованок великою любов’ю, поділяла разом з ними радощі і смуток, оспівувала їх у своїх піснях, називаючи по іменах. Саме в рамках цієї школи і для своїх учениць написала Сапфо більшість своїх пісень-елегій, епіталам (весільних пісень), гімнів та любовних пісень, що увійшли у дев’ять книг поетеси.

Основні теми поезії Сапфо – це світ дівочих почуттів: палке кохання, краса подруг, взаємна приязнь, майбутнє заміжжя, горе розлуки. Кожна з цих тем реалізувалася у відповідних жанрових формах.

До нас дійшло кілька текстів поетеси. Один з найвідоміших – гімн до богині Афродіти „Барвношатна владарко...” (пер. Г. Кочура). Цей вірш відкриває першу книгу віршів Сапфо, зібрану александрійськими вченими. За формою це своєрідний гімн (Сапфо перелічує в епітетах всі чесноти богині), обрамлений закликами до Афродіти про допомогу. Водночас у цій поезії є риси і молитви, і сповіді. А основний зміст вірша – скарга на нерозділене почуття. Сапфо згадує, що колись богиня була милосердна до неї, адже щоразу, коли Сапфо в когось закохувалася, допомагала їй. Всевладна Афродіта мчала над землею, наче вихор, і схиляла в любовне ярмо обранця поетеси. Тепер поетеса знову закохалася, але без взаємності, а тому благає Афродіту їй допомогти. „О, прилинь ізнов, Афродіто, безсмертна Зевесова доню!.. Не гніти мою душу, о пані велична, горем, журбою!.. Розвій мою тугу!..” Обіцянка Афродіти витримана у дусі фольклору – вона побудована на антитезах.

Сапфо порівнює любов із бурею, що все трощить на своєму шляху. Вартим уваги тут є переклад І. Франка:

Як буря в горах бушує, аж дуби старезні тріщать,

Отак в моїм серці тривожнім той Ерос лютує оп’ять.

Знов Ерос той так мене мучить, як гірко-солодка змія.

І горе! Змії тій опертись не можу я.

У цій поезії Сапфо жінка постає самостійною особистістю, яка здатна самовіддано і палко кохати.

Сапфо часто писала і про своє родинне життя. Вона то милується своєю маленькою донькою, то побивається, що брат закохався у недостойну жінку.

У вірші „Жереб мені випав такий...” (пер. А. Содомори) поетеса зізнається у любові до життя, природи, весни, сонячного проміння. Це один із найоптимістичніших творів у світовій ліриці.

Поезію „До богів подібний...” називають одним із найвідвертіших любовних віршів у європейській ліриці. Поетеса вважає рівним богам свого суперника, який сидить поряд з коханою нею людиною. Лірична героїня страждає, вона пітніє, никне, як пожовкла трава, от-от помре від розпачу, бо бачить повну безнадійність свого становища. Але чи може вона дорікати тому, хто вкрав у неї кохання, – адже він „до богів подібний”?

У ритмічному відношенні творчість Сапфо відзначалася такою різноманітністю, що александрійські вчені змогли скласти вісім книжок її віршів, що різнилися за використаним у них віршовим розміром. Серед них є й власний винахід поетеси – строфа, яку пізніше назвали сапфічною.

Сапфо не тільки писала вірші, але й складала афоризми. Найвідоміший з них, що пережив час і відстань, звучить так: „Якби смерть була благом, боги не були б безсмертними”.

Життя Сапфо було овіяне легендами. Найпопулярніша з них розповідала, що поетеса палко покохала юнака Фаона, який перевозив пасажирів із Лесбоса на азіатський берег. Але, так і не дочекавшись взаємності, покінчила життя самогубством, кинувшись у море зі стрімкої скелі на острові Левкадія близько 572 р. до н.е. (Подібні вчинки вважались ритуальними і практикувалися в рамках культу Аполлона).

Через шість століть римський поет Овідій, намагаючись відтворити почуття Сапфо, коханням якої знехтували, напише від її імені передсмертний лист до Фаона (вірш „Сапфо – Фаону”, збірка „Героїди”).

Поезію Сапфо високо цінували за античної доби. Видатний грецький філософ Платон називав Сапфо „десятою музою”, Сократ величав її своєю „наставницею” у питаннях кохання, а видатний історик Стратон – „чимось дивовижним” і стверджував, що „дарма шукати у всьому ході історії жінку, яка у поезії могла б витримати хоча б приблизне порівняння із Сапфо”. Лірика Сапфо мала великий вплив на Еврипіда, в п’єсах якого вперше в давньогрецькій драматичній поезії показано шал кохання: мовою пристрастей Сапфо розмовляли героїні трагіка – Медея та Федра. У римській літературі вірші Сапфо переспівували Горацій і Катулл, а за ними й інші поети. Вражений силою пристрасті, якою палахкотить поезія Сапфо, російський поет ХVІІІ століття Г.Р. Державін писав, що, „коли персти поетеси на струнах тріпотіли, грім гримів і блискавка спопеляла душу”.

Профіль Сапфо карбували на монетах, із неї писали портрети, створювали статуї, її нову пісню прагнув вивчити поет і законодавець Солон, перш ніж померти. На фресці з Помпеї зберігся легендарний портрет видатної поетеси – на ньому зображена граціозна жінка з великими, чорними, як маслини, очима, з темними кучерями, що спадають на чоло. Рафаель, зображуючи найвизначніших поетів усіх часів, намалював серед них і Сапфо (фреска „Парнас”, Рим, Ватикан, 1509-1517 рр.). Французький художник Давід створив картину „Сапфо і Фаон”, Санкт-Петербург, Ермітаж, 1809 р.). Сила, велич і трагедійний пафос злились у бронзовій постаті Сапфо, яку викарбував скульптор Бурдель (Цюріх, Кунстхауз, 1887-1925 рр.). Композитор Гуно написав оперу „Сапфо” (1851 р.).

У нас поезія Сапфо знана ще з часів Київської Русі. Так, публіцист, сатирик, ерудит ХІІ століття Даниїл Заточник укладає в уста красуні, яка підлещується до свого чоловіка, слова, що є відлунням відомих віршів Сапфо „До богів подібний”.

Твори Сапфо перекладали Іван Котляревський і Іван Франко. Один із перших творів Лесі Українки – вірш „Сапфо”, а один із останніх – незакінчена драма „Сапфо”. У вірші тринадцятирічна Лариса Косач по-своєму тлумачить легенду про самогубство Сапфо:

Над хвилями моря, на скелі,

Хороша дівчина сидить,

В лавровім вінку вона сяє

Співецькую ліру держить.

До пісні своєї сумної

На лірі вона приграє,

І з піснею тою – у серці

Велика їй туга встає.

В тій пісні згадала і славу

Величну свою, красний світ,

Лукавих людей, і кохання,

І зраду, печаль своїх літ.

Надії і розпач. Дівчина

Зірвала лавровий вінець

І в хвилях шумливого моря

Знайшла своїй пісні кінець.

(с. Колодяжне, 03.11.1884)

Поезія Сапфо відкрила читачам відвертість у зображенні любовних емоцій, піднесла любовну пристрасть до рівня високих почуттів, показала жінку незалежною особистістю. З ім’ям Сапфо пов’язують становлення європейської любовної лірики. На допомогу. |

Назва «трагедія» походить від двох слів: «трагос» — цап і «оде» — пісня («пісня цапів»). Назва підкреслює зв’язок з обрядовим святом Діоніса, в якому брали участь одягнені в козині шкури ряджені, що виступали в ролі супутників Діоніса — сатирів. Основою майже всіх трагедій були міфи і легенди, які драматург міг змінювати згідно з поставленими завданнями.

Поступово трагедія звільнялась від легковажних і комічних пісень сатирів і ставала серйозною. Це викликало невдоволення глядачів, особливо селян, яких не влаштовувало вилучення з трагедії сатирів. На догоду глядачам драматурги створювали «сатирівську драму» — дотепну, гостру, смішну. Вона брала участь у змаганнях разом із трьома трагедіями. Найвидатніші поети-трагіки — Есхіл, Софокл і Евріпід — писали й сатирівські драми.

З культом Діоніса пов’язана й комедія. Слово виникло від назви веселого натовпу гуляк на сільських Діонісіях, грецькою — «комосу» (слово «комодія» пізніше перетворилося на «комедія»). Як пояснював невідомий античний автор, процесія сп’янілих селян проходила вулицями і висміювала тих, хто заподіяв їм кривду чи образив. Знаменитий грецький комедіограф Арістофан створив понад 45 комедій.

Усі жанри драми користувалися великою популярністю і любов’ю серед глядачів, де були представники різних верств суспільства, навіть раби. 3 Олтар (пізніше: алтар) — місце для принесення жертви; жертовник. Керівники держави виділяли невеликі кошти на вхід до театру, який користувався в античних глядачів великою популярністю.

Грецькі будівлі театру називалися театрон («бачачи місце»). Театри були великі, розташовувалися на відкритому повітрі, тобто, побудовані на схилах пагорбів. Вони складалися з трьох основних елементів: орхестра, скена і театрон.

Центральним місцем в театрі була «орхестра», або «танцювальний майданчик», — великі круглі або прямокутні площадки внизу самої споруди. Орхестра використовувалася для хорового виконання, релігійних обрядів, і можливих дійств. Крім того, зчаста, в середині орхестри був розташований вівтар (в Афінах — вівтар Діоніса).

За орхестрою було велике прямокутне приміщення, назване «скена» (що означало «намет» або «хатинка»). Її використовували актори, щоб змінювати свої костюми і маски. Як правило, було двоє або троє дверей до скени, що виходили на орхестру, із яких учасники дійства могли входити і виходити. Спочатку скени були наметами або тимчасовими спорудами, виставленими на релігійне свято, і їх знімали, коли свято закінчувалося. Пізніше, скена стала постійною будовою із каменя і тоді ці споруди, іноді з розписом, служили фоном для вистав та святкових урочистостей (теперішні декорації). У передній частині скени була розміщена припіднята невеличка ділянка проскенію, яку називали логейон, яка згодом стала родоначальником сучасної авансцени. Цілком можливо, що в деяких виставах, актори (на відміну від хору) діяли виключно на проскенії.

Зразу ж за колом (в рідших випадках, прямокутником) орхестри розміщався «театрон». Глядачі сиділи на ступінчатих лавках, побудованих на схилі пагорба. Грецький театр завше будували тільки на пагорбах, які були правильної форми, або ж їх вирівнювали до необхідної форми. Типові театри були величними, здатними розмістити від 7 000 до 15 000 глядачів.