«Родина — це теж такий собі гурт акторів, які мешкають під одним дахом, спілкуються між собою, але чи говорять вони при цьому про важливі речі, чи все це такі собі балачки про погоду?»

«Коли мама познайомилася з Адамом, вона дуже змінилася. Почала носити шпильки, підфарбовувати очі. Весь час посміхалася».

«Мама й Адам поводилися не як чоловік і жінка, котрі кілька років тому одружилися й спільно виховують двійко дітей, а як люди, що просто живуть під одним дахом і зараз обговорюють, хто з них повинен вигуляти собаку».

«Останнім часом вони майже не розмовляли, бо мама весь час дивилася в монітор, Адам — у телевізор».

«Мама виглядала так, ніби постійно чогось боялася. А колись усе було геть по-іншому. Раніше вони могли реготати до сліз над якимсь тупим серіалом. Або разом співали дурні естрадні хіти, мама їх пародіювала, а Лінка її наслідувала, і обидві сміялися до знемоги».

«Ти постійно від мене щось приховуєш, то як я повинна говорити? Я можу ще тільки плакати, що в мене така нікудишня мати, як ти!»

«По-друге, мамо, це не моя дитина!»

«Останнім часом мама була якась дивна, мов чужа. Здавалося, вона взагалі не звертала на них із Каєм уваги. Весь час сиділа за лептопом, або відсутнім поглядом дивилася у вікно».

«Вітчим був спокійний і зовсім не нервував, на противагу мамі, яку будь-яка дрібниця виводила з рівноваги. Любив кататися на човні, грати в скребл, обожнював китайську кухню. Вони легко знаходили спільну мову, проте останнім часом Лінка рідко його бачила. Таке враження, що він оселився на роботі й лише зрідка їх навідував».

«Адама втомило читання про те, як перемогти в хижацькому світі бізнесу, де треба бути цинічним і спритним, тобто володіти тими рисами характеру, яких вітчим явно був позбавлений».

«Зовнішністю він нагадував скандинава, проте, на щастя, враження від світлої шкіри й сталевого блиску очей пом’якшувалося розсіяним виразом обличчя, завжди ледь скуйовдженою чуприною, розхристаною сорочкою й дірками, які невідомо, яким чином, з’являлися навіть у новісіньких шкарпетках. От і зараз він зняв черевики, і один палець задиркувато визирав на світ божий, наче глузуючи з елегантного вбрання. Була субота, і Адам, який на щодень примушував себе надягати незручний костюм, звик після роботи ходити в потертих джинсах та одній зі своїх прикольних футболок, які він завзято колекціонував. Зазвичай на них видніли написи на зразок: «Це пиво так зміцнило мої м’язи» або «Робота не заєць, до лісу не втече».

«— Ніхто не хоче зі мною бавитися, — повторював хлопчик. — Тато не хоче, бо в нього багато роботи, мама не хоче, бо теж багато роботи, а в тебе теж є робота?»

«Він був дуже гарненький, скидався більше на Адама, ніж на маму. Такий собі білявий ангелочок, який вирісши, розбиватиме дівочі серця. Навіть ця ледь помітна посмішка говорила про те, що з нього виросте красень, якому більше не доведеться перейматися, що з ним немає кому побавитися».

«Кудлатий пес дихнув їй просто в обличчя теплим, щасливим подихом, а тоді лизнув дівчині щоку. Лінка знехотя зиркнула на годинника. Умгу, пів на десяту. Цікаво, чи собаку вже вигулювали. Можна було закластися, що ні».

«Бабця Ружа, тобто Адамова мати. Те, що в Лінки була нестандартна родина, мало одну перевагу: більшу кількість бабусь і дідусів, ніж у звичайних сім’ях. У Лінки були три бабусі: у Варшаві, Кракові й Сероцьку. Варшавська бабця Ружа найменше з усіх нагадувала бабцю, у цьому не було жодних сумнівів. Вона народила Адама зовсім молодою й досі поводилася, як дівчисько, бігала по крамницях і перукарнях, на танці, не готувала, зате харчувалася фастфудом, а на додачу розлучилася з Адамовим татом і щоразу приводила до них свого нового «друга». Ніхто не знав, де бабця Ружа знайомилася зі своїми «друзями», може, на танцювальних вечорах для самотніх, проте їхнє розмаїття вражало. Вони різнилися і виглядом, і фахом, хоча більшість бабусиних обранців була вже на пенсії. Ось так родина Лінки познайомилася із сантехніком Влодком, голомозим мов пень, зате череватим і завжди в костюмі. Потому був поліцейський Геньо, який замість анекдотів розповідав детективи з подробицями і все їв із хлібом, навіть макарони. Були ще шахіст, учитель малювання й хімік. Дехто з них ненадовго ставав для них справжнім дідусем. Тож крім рідного дідуся Метека, у Кая й Лінки була ціла купа названих».

«Бабуся була добряче схибнута, та Лінка дуже її любила».

«Баба Стефа мешкала в Кракові й працювала в популярному журналі. Завжди забігана, ніколи в неї не було часу. Найкумедніше було те, що вона чудово давала собі раду з комп’ютером, розумілася на інтернеті, навіть використовувала графічні програми, а от із мобілкою в неї постійно виникали проблеми».

«Бабуся сприймала хатню роботу як священний обов’язок, готування їжі — як можливість продемонструвати власний хист, тож удома завжди був гарячий суп і друга страва, не кажучи вже про пироги, які бабця пекла зі справжньою пристрастю».

«Краківська бабця була непохитною мов скеля, а її крижаний погляд міг пронизати з-за квадратних скелець окулярів так, що зникало будь-яке бажання про щось розпитувати».

«Це справи дорослих. Тобі не треба всього знати».

«А може, бабця має рацію? — подумала Лінка. — Магія свят, магія приготувань до них, це такі прості радощі життя».

«Невже це стається з усіма дорослими?»

«Часом їй здавалося, що доросле життя, яке десь-там-колись на неї чекало, настільки заповнене працею, що більше ні для чого не залишається місця. У більшості її подруг обоє батьків працювали, та ще й у великих фірмах, а це означало засиджуватися допізна й постійно сидіти за лептопом. У наш час діти здавалися якимсь непотрібним тягарем, вони геть не вписувалися в сучасний спосіб життя».

«Проявами хвороби є цілковита відсутність інших тем, окрім каструль, миття підлоги, купування подарунків, і ще печіння, смажіння до повної знемоги».