Тема: Японія. Китай. Індія. Мілітаризація економіки, державних інституцій та 

суспільної свідомості населення. Зовнішня експансіоністська політика. Китай. Національна революція та боротьба за владу між КПК і Гомінданом. Чан Кайші. Індія. Розгортання антиколоніальної боротьби. Махатма Ганді.

Мета: навчити показувати на карті провідні країни Азії на початку ХХ ст.; 

визначати особливості соціально-економічного розвитку Японії, Індії, Китаю на початку ХХ ст.; порівнювати державний устрій та особливості політичного життя цих країн; хронологічно зіставляти події та явища теми; тлумачити й застосовувати поняття і терміни: «імперіалізм», «нація», «національний рух», «традиційне суспільство». Виховувати повагу учнів до інших країн та їх минулого.

Тип  уроку: урок  формування компетентностей

Формувати групи компетентностей:

- Компетентність спілкування державною мовою для розуміння україномовних текстів різних жанрів, вміння переказувати прочитане, висловлювати власну думку в усній та письмовій формі;

- Соціальну та громадянську компетентності для розуміння важливості 

вивчення світової історії; толерантного ставлення до інших народів; виховувати 

патріотизм на прикладах історичних осіб;

- Математичну компетентність шляхом побудови логічного ланцюжка подій;

- Інформаційну компетентність для виявлення джерела й авторів інформації; 

критичного аналізу різних джерел.

Обладнання:  підручники, зошити, мультимедійна презентація, відеоматеріали, 

роздатковий та наочний матеріал, історична карта, атласи.

Хід  уроку:

І. Організація  навчальної  діяльності.

ІІ. Актуалізація  опорних  знань.

Основні поняття уроку

Імперіалізм (від лат. imperare — правити) — державна політика, спрямована на завоювання територій, колоній або встановлення політичного й економічного контролю над іншими державами. Термін використовується для характеристики політики країн, що володіють колоніями або домінують над іншими країнами — незалежно від того, чи називають вони себе імперіями.

Нація (лат. natio — плем’я, народ) — полісемантичне поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот індустріальної епохи. Існує два основних значення терміна:

1) політична спільнота громадян певної держави — політична нація. Часто вживається як синонім терміна «держава», коли мається на увазі її населення, наприклад, для посилання на «національні» університети, банки та інші установи;

2) етнічна спільнота (етнос) з єдиною мовою і самосвідомістю (як особистим відчуттям «національної ідентичності», так і колективним усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших).

У цьому значенні фактично є синонімом терміна «народ».

Національний рух — масовий рух Нового і Новітнього часу проти інонаціонального панування, що розгортаються під чіткими національними гаслами і мають на меті об’єднання в єдину національну державу всіх етнічних територій свого народу.

Традиційне суспільство — поняття, що характеризує доіндустріальну стадію розвитку суспільства від виникнення продуктивного господарства до промислового перевороту, промислової революції. Синоніми аграрного суспільства — «аграрне суспільство» та «селянське суспільство».

Робота з картою

Покажіть на карті:

1) країни: Індію, Китай, Японію, Корею;

2) столиці Індії, Китаю, Японії.

ІІІ. Вивчення  нової  теми.

На початку XX в. Китай фактично залишався напівколонією,

хоча формально зберігав незалежність. Провідні держави Заходу, а також Росія і Японія прискореними темпами ділили Китай на сфери впливу, перетворюючи цю країну на аграрно-сировинний додаток своєї економіки. У країні наростав стихійний протест проти проникнення іноземців.

На відміну від Китаю, Індія була безправною колонією Великої Британії. Разом з тим, метрополія доклала певних зусиль для створення в Індії сучасного сектору економіки, а це дало сприяло розвитку малого підприємництва й формуванню національної буржуазії.

Робота з джерелами інформації

Учні в парах опрацьовують інформацією про національні рухи в Китаї та Індії напередодні Першої світової війни. За допомогою вчителя аналізують події і дають їм власну оцінку.

Національний рух в Китаї

Інформація 1

У серпні 1900 р. 20-тисячна армія восьми держав (США, Англії, Росії, Франції, Німеччини, Японії, Австро-Угорщини й Італії) з особливою жорстокістю придушила народне повстання в Китаї.

Боротьба проти іноземців й маньчжурської династії тривала (маньчжурів китайські патріоти також вважали чужоземцями). За цих умов виникає ряд революційних організацій. Провідна роль серед них належала «Союзу китайського відродження», який очолював Сунь Ятсен. Головною силою національно-визвольного руху було демократичне крило національної буржуазії, яка прагнула повалити маньчжурську (циньску) династію й розв’язати аграрне питання.

Улітку 1905 р. майбутній лідер національно-визвольного руху Сунь Ятсен об’єднав кілька революційних організацій в «Об’єднану революційну лігу Китаю». Програма «Об’єднаної ліги» передбачала вигнання маньчжурів, визволення Китаю, встановлення республіки й націоналізацію землі. Сунь Ятсен висунув так звані «три народні принципи»: націоналізм, народовладдя, народне благоденство.

10 жовтня 1911 р. в Учані поліція натрапила на слід революційної організації. Почалися арешти, і, щоб запобігти розгрому, члени організації виступили зі зброєю в руках. До повсталих приєднався гарнізон Учана, а потім студенти й робітники-металісти. Учанське повстання поклало початок революційній хвилі, яка прокотилася по всій країні. Незабаром влада циньского уряду була повалена у Ханькоу й Ханьяні, у листопаді — у Шанхаї. 2 грудня повсталі захопили Нанкін — південну столицю Китаю. Практично південь країни відокремився від півночі.

На батьківщину з еміграції повернувся Сунь Ятсен. 29 грудня делегати провінцій, які зібралися в Нанкіні на конференцію, проголосили утворення Китайської республіки. Сунь Ятсена обрали її тимчасовим президентом, і 1 січня 1912 р. він прийняв присягу.

У Північному Китаї до влади прийшов Юань Шикай. Фактично він перетворився на повновладного диктатора країни. 12 лютого Юань Шикай примусив регента підписати від імені 6-річного імператора Пу І акт про зречення.

Наступного дня Сунь Ятсен подав у відставку на користь Юань Шикая. У березні була прийнята тимчасова Конституція Китайської республіки. У ній закріплювалися демократичні свободи. Це було значним кроком на шляху до цивілізованого суспільства.

…Юань Шикай переніс столицю в Пекін і почав наступ на демократичні сили. За цих умов Сунь Ятсен у серпні 1912 р. на базі «Союзу» і деяких інших організацій створив нову партію — Гоміндан. На виборах до парламенту навесні 1913 р. ця партія отримала більшість голосів, але Юань Шикай не хотів допускати її до влади. За його наказом був убитий кандидат від Гоміндану на пост прем’єрміністра, а парламент був розігнаний.

У відповідь на це Сунь Ятсен зажадав відставки Юань Шикая й закликав народ до нового виступу. У травні сім південних провінцій заявили про відокремлення від Пекіна. Почалася громадянська війна між Півднем і Північчю. Наприкінці літа революційні війська Півдня зазнали поразки. У листопаді 1913 р. Юань Шикай заборонив діяльність Гоміндану. Сунь Ятсен знову мав емігрувати.

Після розпуску парламенту з Конституції вилучили статті про демократичні свободи. Почалася підготовка до реставрації монархії. Але в червні 1916 р. Юань Шикай помер.

Запитання

1. Що стало приводом до національного повстання в Китаї?

2. Хто очолив національно-визвольну боротьбу китайського народу?

3. Якими були наслідки учанського повстання?

4. Що спонукало Сунь Ятсена до утворення нової партії?

5. Чим закінчилася громадянська війна Китаю 1913 р.?

Робота з картою

1. Назвіть провінції, які були захоплені повстанцями у 1911 р.

2. Де і коли було проголошено утворення Китайської республіки?

3. З якого часу і де перебувала столиця Китаю з 1912 р.

Національний рух в Індії

Інформація 2

У національної буржуазії Індії була своя політична партія — Індійський Національний Конгрес (ІНК), створена ще в 1885 р. Але серед її членів не було єдності думок. Якщо помірковані діячі партії погоджувалися на самоврядування в рамках Британської імперії, то радикально налаштовані виступали за повну незалежність країни.

Приводом до активізації національно-визвольного руху стало рішення віце-короля Дж. Керзона про поділ на дві частини Бенгалії — однієї з найбільш багатих і квітучих провінцій. Це означало розкол єдиного народу.

У відповідь на ці дії колоніальної адміністрації по усій країні розпочався рух «свадеші» (бойкот англійських товарів з метою розвитку місцевої промисловості). У 1907 р. він переріс у рух «свараджі» (самоврядування). Страйки, мітинги, демонстрації проходили в Бенгалії, Пенджабі, Мадрасі та інших провінціях Індії.

Кульмінацією боротьби став загальний політичний страйк робітників Бомбея в липні 1908 р. на підтримку Б. Г. Тилака, лідера лівого крила Національного конгресу, якого англійці засудили на 6 років тюремного ув’язнення за антибританську діяльність. Бомбейський страйк і підйом національно-визвольного руху примусили колоніальні власті піти на поступки: збільшилося представництво місцевого населення в дорадчих органах влади як у центрі, так і на місцях. У 1911 р. новий віце-король Хардинг скасував рішення про поділ Бенгалії й переніс столицю з Калькутти до Делі.

Запитання

1. Якою бачили подальшу долю Індії представники національної буржуазії?

2. Які події стали приводом до розгортання національно-визвольної боротьби в Індії?

3. У чому полягав зміст рухів «свадеші» та «свараджі»?

4. Які наслідки для Індії мав національний рух початку ХХ ст.?

Робота з картою

1. Покажіть провінції, охоплені заворушеннями у 1907 р.

2. Де і коли відбувся загальний політичний страйк?

3. Назвіть місто, де перебувала столиця Індії до і після 1911 р.

Особливості модернізаційних процесів у Японії

У ч и т е л ь.

На відміну від Індії та Китаю, Японія вступила у ХХ ст. сильною та доволі стабільною країною. Особливістю економічного підйому на початку ХХ ст. був ряд реформ, що розпочалися в період правління імператора Муцухіто — «доба Мейдзі».

Імператор Мейдзі поставив перед собою завдання європеїзувати Японію. Для цього було проведено ряд заходів:

• проголошено загальну рівність всього населення;

• проголошено свободу релігії;

• запроваджено обов’язкову освіту спочатку французького, а згодом німецького типу;

• запроваджено загальну військову повинність, нову армію було організовано на прусський манер, а флот — на англійський;

• студенти отримали можливість навчатися у західноєвропейських університетах;

• велика увага приділялася розвиткові легкої промисловості.

Велике значення для посилення патріотичних настроїв у країні мала перемога Японії у російсько-японській війні 1904–1905 рр. та приєднання Кореї у 1910 р.

Серед азійських країн Японія була першою та єдиною країною, що самостійно стала на шлях капіталістичного розвитку. Своєрідність розвитку Японії полягала в значному гальмуванні процессу феодальними пережитками.

У Японії перехід до монополістичного капіталізму збігся з епохою промислового перевороту. Перші монополії тут виникли вже на ранньому етапі розвитку промислового капіталізму: у 1880 р. було створено паперову компанію з виробництва та продажу паперу; у 1882 р. виникло об’єднання пароплавного і транспортного суднобудування; на концерн перетворилися компанії Міцуї та Міцубісі (транспорт і транспортне машинобудування).

Напівфеодальний характер управління японським суспільством дав змогу перекласти на трудящих усі витрати на модернізацію країни. Експлуатація тут досягла надзвичайно високого рівня: неймовірно низька заробітна плата і найбільш тривалий робочий день (15–18 год). Кількість робітників у 1914 р. становила 1 млн осіб. Широко застосовувалася праця дітей, робочий день яких не відрізнявся від робочого дня дорослих, а заробіток був у 10 разів нижчим. У промисловості зберігалися феодальні пережитки (фізичне покарання робітників та ін.).

На початку XX ст. Японія залишалась аграрною країною: 2/3 їїнаселення працювало в сільському господарстві, розвиток капіталістичних відносин на селі пішов прусським шляхом. Це призвело до посилення процесу пауперизації селян. На селі переважали кабальні умови земельної оренди (орендна плата часом становила 65–70 % урожаю, орендар повинен був ще й відробляти на землі поміщика). У землеробстві використовувалася застаріла техніка (заступи й сапи). Слаборозвиненим було також тваринництво. Дуже вузьким був внутрішній ринок Японії. Тому в 70–90-х роках XIX ст. японська буржуазія і поміщики виявляли підвищений інтерес до опанування зовнішніх ринків. В особі самураїв країна отримала готовий мілітаристський авангард. У 70-ті роки XIX ст. почалася експансія Японії на Далекому Сході. Японський капіталізм із самого початку набув специфічних ознак воєнно-феодального імперіалізму. Це означало панування в економічному житті монополій, яке поєднувалося із засиллям мілітаристських клік, яких підтримували поміщики.

Незважаючи на такі суперечності, перетворення Японії на централізовану державу відбувалося високими темпами. Зі слабкої відсталої феодальної країни вона перетворилася на велику державу на Азійському континенті, ставши прикладом для інших азійських країн, які залишилися в становищі колоній або напівколоній.

Створення економічного потенціалу. Для подальшого економічного розвитку Японії важливе значення мала перемога в японо-китайській війні 1894–1895 pp. Отримана від Китаю контрибуція, пограбування Китаю та Кореї стали додатковим джерелом капіталу для японської економіки. Загальна сума капіталу, який інвестувався в господарство країни, з 1894 по 1903 р. зросла у 3,5 раза і склала 887,6 млн єн (1894 р. — 249,8 млн єн). Капіталовкладення

спрямовувалися насамперед у промисловість і на транспорт, проте, як і раніше, текстильна промисловість залишалась провідною галуззю країни. Обсяг виробленої на ткацьких підприємствах продукції в 1894–1898 pp. зріс більш ніж у 2 рази.

Прискорений розвиток гірничорудної та видобувної промисловості (зріс видобуток вугілля, нафти, залізної руди та ін.) створив більш сприятливі умови для розвитку важкої промисловості — їй з кінця 90-х років XIX ст. в Японії приділяли особливу увагу. Передусім інвестували металургію машинобудування. З 1896 по 1904 р. японський уряд витратив на металургійну промисловість 19 млрд єн, що сприяло задоволенню внутрішніх потреб країни в чавуні на 60, а сталі — на 40 %.

Найбільш розвиненою серед машинобудівних галузей було суднобудування. Це пояснюється як острівним положенням країни, так і новими планами підготовки до війни. Із 1893 р. японський уряд надав приватним суднобудівним компаніям субсидію на суму 1,6 млн єн. Проте на японських корабельнях будували лише малотоннажні судна, тому всі великі кораблі замовляли за кордоном.

Розвиток залізничного транспорту поклав початок становленню залізничного машинобудування. Уже 1896 р. почалося спорудження паровозо- та вагонобудівних заводів в Осако і Нагої.

У 1897 р. було введено в експлуатацію завод гірничого машинобудування у Фукуоке та інші підприємства важкої промисловості, зокрема ті, що випускали токарні верстати, електродвигуни. Розвивалися нові галузі промисловості — хімічна та електротехнічна. До 1904 р. нараховувалося 560 машинобудівних заводів, 1 153 хімічних підприємства, 322 підприємства газової та електропромисловості.

Концентрація і монополізація. Збільшення підприємств промисловості супроводжувалося подальшою концентрацією виробництва, зміною структури японського експорту — від експорту сировини до промислово розвинених країн країна перейшла до експорту готових виробів до Китаю і Кореї. За умов низького рівня капіталістичних відносин всередині країни Японія почала вивозити капітал до Китаю, Кореї і Тайваню, де робоча сила була дешевшою.

Поштовхом до подальшої монополізації стали фінансова криза 1897–1898 pp. і світова криза перевиробництва 1900–1903 pp. Монополізація виробництва в Японії мала певні особливості.

По-перше, японські монополії одразу ж склались як фінансово-промислові групи, що пояснювалося державним характером японського капіталізму: тут швидше сформувався державно-монополістичний капіталізм.

По-друге, процес монополізації в Японії не обмежувався монополізацією

якоїсь галузі виробництва або збуту якогось одного товару, а поширювався в різних напрямах. Пояснення цьому — хронічна нестача капіталу. За такого характеру монополізації послаблювалася концентрація, до того ж фабричні товари, наприклад у текстильній промисловості, в якій переважали дрібні мануфактури, забезпечували стійкий прибуток і без контролю над усім ринком.

У господарському житті країни вже з другої половини 90-х років провідну роль почали відігравати великі капіталістичні компанії (сімейні фірми закритого типу або на акціонерних засадах).

У 1903 р. їхня частка з оплаченим капіталом від 100 тис. єн і більше становила 89,1 % загальної суми капіталу, який інвестувався в економіку країни. До початку XX ст. монополістичні об’єднання з’явилися в легкій промисловості: картелі — у текстильній, тютюновій, борошномельній та в інших галузях. Провідне місце у важкій промисловості посіли великі приватні компанії «Міцуї», «Міцубісі», «Сумітомо», «Фудзіта» і державні підприємства. Будівництво державних підприємств сприяло збагаченню великого капіталу. Надаючи уряду засоби для спорудження підприємств шляхом підписки на державні позики, великий капітал одержував високі відсотки під час будівництва, а після його завершення уряд передавав підприємства одне за одним за безцінь тим самим великим підприємцям. Незважаючи на значну частку державних підприємств, у важкій промисловості зміцнювалися позиції приватного капіталу.

Великі монополісти — «Міцуї» і «Міцубісі» — посіли панівне становище у вугільній галузі. Цьому передувала запекла конкурентна боротьба, яка особливо загострилась у роки російсько-японської війни. Великий капітал відігравав провідну роль не тільки у видобувній промисловості та суднобудуванні, а й у переробній промисловості. Наприклад, електротехнічна компанія «Сібаура», яка перебувала під контролем «Міцуї», була провідним підприємством галузі і мала фактичну монополію. Концерн «Сумітомо» володів найбільшим у країні мідеплавильним заводом. На початку XX ст. було створено картельні об’єднання в цементній, годинниковій, нафтовій промисловості. Створений у 1904 р. на основі двох великих нафтових компаній синдикат протистояв тиску американської компанії «Стандарт ойл». Кілька великих монополістичних об’єднань посіли провідне місце в залізничному транспорті й морському судноплавстві.

Мілітаризація виробництва. Після перемоги у війні з Китаєм для розширення колоніальних володінь на Азіатському материку Японія прийняла програму розвитку на 10 років. Вона передбачала створення галузей важкої, переважно військової промисловості, реорганізацію й розширення збройних сил. У зв’язку з цим розвиток японської промисловості почав набувати однобічного характеру. Військові галузі поступово посіли панівне становище у важкій промисловості. У 1900 р. військові заводи й арсенали становили 40 % усіх державних підприємств, на яких було зосереджено 54 % робітників із числа тих, хто працював на державних підприємствах, і вироблялося 74 % всіх двигунів, які застосовували в промисловості країни.

Під час російсько-японської війни 1904–1905 pp. усю економіку країни було поставлено на воєнні рейки. Поширювалися внутрішні позики, у тому числі й примусові. Із 3 до 17 % зріс земельний податок. І до того мізерна реальна заробітна плата знизилася ще на 20 %. Згортання цивільних галузей призвело до зростання безробіття. Скоротилися посівні площі. Зросла зовнішня заборгованість, за рахунок якої покривали 60 % воєнних витрат. Японія, перемігши у цій війні, захопила Південну Маньчжурію, а також Південний Сахалін. Провідні японські монополії намагалися монополізувати внутрішній ринок цих територій. Частка японських товарів в імпорті Кореї і Маньчжурії становила відповідно 74 і 60 %.

Створювалися спеціальні колоніальні банки. У 1908 р. було створено напівдержавний концерн, який розпочав будівництво Південно-Маньчжурської залізниці. Японські інвестиції в ці країни з 1900 до 1914 р. збільшилися з 1 млн до 220 млн дол.

Розширення ринку збуту за рахунок економічної експансії зумовило зростання промислового виробництва Японії. Піднялася хвиля засновництва, і капітали стали більш рівномірно розподілятися між важкою та легкою промисловістями. Концентрація капіталу, що посилилась у цей час, почала обганяти концентрацію виробництва. На початку Першої світової війни 0,4 % всіх компаній володіли 38 % сукупного капіталу країни.

Після криз кінця XIX — початку XX ст. розпочалася активна централізація банківської системи. Японський уряд з урахуванням досвіду законодавства інших країн ухвалив закони, які сприяли укрупненню банків. У 1896 р. для прискорення укрупнення банків було ухвалено спеціальний закон про об’єднання дрібних банків. Із 1901 р. за розпорядженням уряду дозволялося відкривати новий банк лише за наявності акціонерного капіталу на суму не менш ніж 500 тис. єн. На початку XX ст. провідні позиції в економіці посіли п’ять найбільших банків — «Міцуї», «Міцубісі», «Сумітомо», «Ясуда», «Даїті». Під час війни з Росією та після її завершення провідним банком країни став Банк Японії (заснований у 1882 p.), в якому зосередилась основна частина фінансових засобів. Інвестиції в промислові підприємства він здійснював посередницьким шляхом через різні банки. Перевага у фінансуванні наддавалась стратегічним галузям.

Особливістю фінансово-банківської системи Японії було те, що до неї входили громадські фінансові установи, наприклад Бюро вкладів (Трастове фондове бюро) і Цінова заощаджувальна система.

Більш пізній вступ Японії на шлях капіталістичного розвитку дав змогу розвивати виробництво на основі передової зарубіжної техніки та нових організаційних форм. В умовах існування великого числа дрібних підприємств нові підприємства одразу ж опинялися в монопольному становищі в тих галузях, в яких вони працювали.

Зміцнюючи свої позиції та об’єднуючись, вони сприяли виникненню картелів і синдикатів у таких галузях, як цукрова, цементна, вугільна, виробництво залізничного обладнання. Старі монополії Міцуї та Міцубісі перетворилися на концерни на чолі з холдинг-компаніями.

Попри все, на початку XX ст. Японія залишилася сільськогосподарською країною. Частка промислового виробництва досягла лише 40 %. Подолати сировинну спеціалізацію своєї економіки Японія змогла завдяки послідовній реалізації національної стратегії розвитку, ефективним інституціональним реформам, форсованому спрямуванню інвестицій у найбільш передові галузі виробництва і комунікацію, а також в освіту, науку та культуру.

ІV. Висновки  та  узагальнення.

Бесіда

1. Дайте визначення понять: «імперіалізм», «нація», «національний рух», «традиційне суспільство».

2. У чому полягав зміст рухів «свадеші» та «свараджі»?

3. Чим розвиток Японії відрізнявся від розвитку Індії та Китаю?

V. Домашнє  завдання.

1. Вивчити  параграф  з  підручника.

2. Виконати завдання по контурній карті.

1) Позначити території, захоплені Японією:

а) внаслідок японо-китайської війни 1894—1895 рр.;

б) внаслідок японо-російської війни 1903—1905 рр.;

в) території, приєднані до Японії у 1910 р.

2) Позначити країни, куди спрямовувалася переважна частка японського експорту.