Віктор Мойсієнко

 · 

Камо грядеши, світе?

або

Як пізнати загадкову російську душу?

Російська історія, а відповідно й культура, мистецтво, мова — це ефект м’ясорубки: вкидаєш до м’ясорубки свинину, лосятину, баранину, гов’ядину ... , а на виході маєш фарш. Коли споживаєш, годі розпізнати органами смаку, де там лосятина, свинина ... просто їси котлету, яка, до речі, іноді буває смачною.

Русский народ — це завойовані народи, перемелені московською м’сорубкою на фарш.

Русская культура — це культури завойованих народів, перемелених московською м’сорубкою на фарш.

Русская история — це історії завойованих народів, перемелених московською м’сорубкою на фарш.

Русская литература — це “великая литература великого народа”, яка вивищується над рештою літератур.

Русский язык — це церковнослов’янська в основі мова з домішками мов руських (українців, білорусів, мешканців Новгородської республіки), фіно-угорських народів.

Русская история, русская культура, русская литература, русский  язык — це основа русского мира.

“Русский мир” — це ідеологічне обгрунтування особливої світової місії москвинів.

Підживлювальна державна ідея “русского мира”: “Москвин сам не живе й іншим заважає”.

“Русский мир”, власне, й задумувався як фарш, де неможливо розібратися, з яких складових  він утворений. У ”русского міра” немає адреси, немає батьківщини, немає національности. “Русский мир” — це “мой адрес не дом и не улица, мой адресс — Советский Союз” /Советский Союз – це тимчасове окреслення “русского мира”, він може поширитися на Західну Європу, Азію, Африку.../. “Русский мир” — безликий і вселикий: він приймає і потім поглинає образ (культуру, звичаї, обряди, мову, релігію) того народу, якого завойовує.  “Русский мир” не має ні початку, ні кінця: для його існування необхідне постійне підпитування іншими територіями, народами, культурами, мовами, які з часом також будуть перемелені на фарш у російській м’ясорубці. Тому “адресс”  “русского мира” завжди тимчасовий, оскільки постійно прагне розширення: усі підкорені народи рано чи пізно стають русскими незалежно від кольору шкіри, раси, віри.

“Русский мир” ніколи і ні з ким не воює, він завжди приходить на допомогу й визволяє. Кожне таке “визволення” “русский мир” обгрунтовує науковими дослідженнями, описує в художній літературі й відтворює в малярстві, музиці, балеті і в проголошенні визволителів новими святими РПЦ.

“Русский мир” не визнає законів розвитку природи й цивілізації. Узагалі “русский мир” не визнає законів, які схвалені й утверджені в цивілізованому світі, тому проголосив верховенство своїх над світовими.

“Русский мир” створив власну релігію й церкву і проголосив її найправильнішою (ортодоксальною).

“Русский мир” не терпить звуження, ущільнення й обмеження.

“Русский мир” не терпить правди, оскільки побудований на брехні.

Спроби цивілізованого світу показати і розказати правду про “русский мир” одразу наштовхуються на відчайдушний опір москвинів аж до оголошення війни тим, хто розповідає правду про  “русский мир”.

Для обгрунтування існування “русского мира” і подолання правди цивілізованого світу москвини створили “русскую гуманитарную науку”, яка також побудована на брехні.

Москвини не шкодують коштів для поширення по всьому світу через діячів “русской гуманитарной науки” брехні про “русский мир”.

Для поширення цієї брехні у всіх університетах світу на гуманітарних факультетах створені відповідні кафедри, які пропагують “русский мир”.

“Русский мир” можна подолати лише правдою.

Завдання гуманітариствів цивілізованого світу протиставити науковій брехні “русского мира” правдиві наукові дослідження й висновки.

1. ПОДКАСТ

Слово «подкаст» походить від англійського podcast, яке утворене поєднанням назви портативного програвача музики iPod та слова broadcast («трансляція»).

Це слово не належить до тих, де відбувається чергування «о» з «і», бо, по-перше, воно утворене від власної назви, а по-друге, воно нове, сучасне, відповідно немає історичних підстав для чергування. Тому правильно передавати слово «подкаст» з літерою «о».

2. ОТКУТЮР

«От» — це не російське слово, що означає «від», — аж ніяк.

«От» — це від французького слова haute — високий. А haute couture дослівно перекладається як «високе пошиття» і означає «висока мода». Тому казати «від кутюр» — помилка!

3. ПЛЕЙЛІСТ, ВІШЛІСТ, ШОРТЛІСТ, ЧЕКЛІСТ

Ці слова є запозиченням з англійської мови — playlist, wishlist, shortlist, checklist.

Їх треба писати разом та з буквою «і» після «л», бо:

1) «л» не належить до переліку літер із правила дев’ятки (д, т, з, с, ц, ч, ш, ж, р), відповідно англійську «і» передаємо українською «і» за правописом;

2) англійське list — це не лист, а список, відповідно перекладати його як «лист» не можна, бо слово має зовсім інше значення;

3) незалежно від того, у мові оригіналу слово записане з дефісом, разом чи це поєднання прикметника й іменника тощо, в українській мові ми їх записуємо разом як одне поняття, бо запозичуємо саме поняття, а не кожне слово окремо.

4. ІНШІ ЗАПОЗИЧЕННЯ

Дефіс в українській мові відділяє уже самостійні слова: хто-небудь, рано-вранці, сніжно-білий і т. д. Отже, невідому нашій мові частину слова записуємо не з дефісом, а разом як єдине поняття:

• кавабрейк, кофібрейк (coffee break);

• лайнап (line-up);

• нонфікшн (nonfiction);

• онлайн (online);

• откутюр (haute couture);

• офлайн (offline);

• плейліст (playlist);

• пленер (plein air);

• праймтайм (prime time);

• роудмеп (roadmap);

• смартгодинник, смартвоч (smart watch);

• софтскілз (soft skills);

• стартап (startup);

• стендап (stand-up);

• тимбілдинг (team building);

• тимлід (teamlead);

• флешдрайв (flash drive);

• хепіенд (happy end);

• хотдог (hot dog).

5. КАРТ-БЛАНШ, ПРАЙС-ЛИСТ, СТАТУС-КВО

У правописі сказано, що з дефісом пишемо деякі слова за традицією: карт-бланш, статус-кво та ін. Утім, крім «традиції», немає жодних інших аргументів, чому ці слова треба писати з дефісом. Найкраще, що можна зробити, — це хіба що написати вичерпний перелік цих «традиційних» слів (як, наприклад, зробили з переліком загальних назв іншомовного походження, де зберігається подвоєння), а решту записувати послідовно й логічно, тобто разом.

6. СКЛАДНІ ІМЕННИКИ

Попри те що чимало запозичень пишемо разом, не варто плутати їх зі складними іменниками української мови, які пишемо з дефісом, коли перший іменник визначає певну прикмету, особливість предмета, особи, явища, названих другим іменником:

• бізнес-план;

• інтернет-видання;

• піар-акція;

• піар-кампанія;

• сейф-пакет;

• фітнес-клуб.

7. ДИДЖИТАЛІЗАЦІЯ І ПРАВИЛО ДЕВ’ЯТКИ

Це правило стосується загальних назв і звучить так:

«И пишемо в загальних назвах після приголосних д, т, з (дз), с, ц, ж (дж), ч, ш, р перед наступним приголосним (крім й): дизель, динамо, диплом, директор, методика; інститут, математика, стимул, тип; позиція, фізичний; таксист, родзинка, силует, система; цистерна, цифра; режим, джигіт, джинси, джип; чичероне; ширма, шифр; бригада, риф, фабрика».

З «и» треба писати і новіші запозичення, що їх активно використовуємо в мові: бутик, диджей, диджиталізація, дизлайк, капучино, рингтон, ристрето, ритейл, ритейлер, скриншот, стикер, стрим, стримити, стрит, стритвер, тимлідер, фризбі, фриланс, фристайл, чип, чипси.

Увага! Перед голосним, буквою «й» або в кінці слова пишеться «і»:

• картопля фрі;

• рієлтор;

• тріумф;

• калорійність.

8. ДЕЗІНФЕКЦІЯ

Чому тут не діє правило дев’ятки? Бо слово складається з префікса дез- і іменника «інфекція». А префікс не змінює кореня слів, до яких додається. Тому з «і» пишемо:

• дезінсекція;

• дезінтеграція;

• дезінтермедіація;

• дезінтоксикація;

• дезінфекція;

• дезінфляція;

• дезінформація;

• продезінфіковано.

А також:

• безіменний;

• безідейний;

• гіперінфляція;

• ексімператор;

• інтеріоризація;

• передінкубаційний;

• передінфарктний;

• передісторичний;

• передісторія;

• постімперський;

• постімпресіонізм;

• постіндустріалізм;

• постін’єкційний;

• постінфарктний;

• постінфекційний;

• суперіконоскоп;

• суперінспекція.

Слова з літерою «и» в корені досі можна знайти в словниках та в пошуковиках, але це написання застаріле.

До речі, цікаве спостереження.

У попередньому правописі чітко сказано в правилі:

«…у складних словах, де перша частина закінчується голосним, на початку другої частини пишеться і: староіндійський, новоірландський; так само в позиції після префікса, що закінчується на голосний або приголосний; антиісторичний, доісторичний, поінформувати; безідейний, дезінтеграція, дезінфекція, дезінформація, розіграш» (§ 90, п. 5, б).

Правопис 2019 року вніс свої корективи (точніше, прибрав уточнення невідомо з якої причини):

«У складних словах, де перша частина закінчується голосним, на початку другої частини пишемо і: неоімперіалізм, псевдоісторичний, так само в позиції після префікса, що закінчується на голосний: воістину, доісторичний, поінформувати; неіндуктивний і т. ін.» (§ 129; II, Примітка).

Авторка: Юлія Мороз

Урок перший. Містерія «Великий льох» (1845) Тараса Шевченка.

Твір піднімає питання, надзвичайно актуальні сьогодні, у час російсько-української війни:

1) великого гріха – неусвідомленої зради України;

2) найбільшого нашого ворога – українського яничара-зрадника, перевертня;

3) справжнього провідника, речника нації.

Навіть несвідома зрада Батьківщини – це страшний гріх, за який приречені на вічне митарство душі трьох українок. Перша душа була дівчиною на виданні, що перейшла з повними відрами дорогу Богдану Хмельницькому, який «їхав в Переяслав / Москві присягати». Друга душа – це дівчинка-підліток, яка в  погвалтованому Батурині «цареві московському / Коня напоїла». Третя душа – це дівчинка-немовлятко, що усміхнулася Катерині ІІ, яка переможно поверталася Дніпром після зруйнування Запорізької Січі: «Чи я знала, ще сповита, / Що тая цариця – / Лютий ворог України, / Голодна вовчиця!»

Хто ж є найстрашнішим ворогом України, питає Тарас Шевченко і відповідає: не стільки зовнішні вороги, як ворог внутрішній, прихований, який знає найболючіше місце і влучає в це місце холоднокровно, продумано, цинічно. Так,  саме українська ворона говорить про те, що в Україні народяться близнята: один зросте перевертнем, а другий Гонтою може стати. І не треба чекати, радить доморощений ворог, щоб українського патріота в майбутньому купити золотом чи царевими чинами. Його слід знищити ще в сповитку, тільки так, щоб ніхто нічого не запідозрив. І українська чорна сила зробить так, що це немовлятко ніби ненароком втопить … хрещена мати…

Хто ж є (ХІХ ст.) є духовним поводирем України? За Тарасом Шевченком, на жаль, – це не кобзарі, бандуристи, які спроможні на бій піднімати, а недолугі лірники, які вміють лише плакати. Сором нації, що має таких немічних лідерів, які не гідні поваги, а найперше – нічого не бачать і не чують, а мріють лише співати оди окупанту в час найбільшої національної ганьби… Прагнуть понад усе юдиних срібняків…

Замислімося, співвітчизники, над уроками Тараса Шевченка.

Зрада України, велика чи мала, свідома чи невільна, словом чи ділом, – це гріх, часто неспокутний.

Патріотичне виховання має починатися ще в ранньому віці. Пильно придивляймося до тих, кому довіряємо наших діток.

Поводирем України повинен бути сильний чоловік – патріот, мудрець, організатор, дипломат і воїн.

Наприкінці містерії Тарас Шевченко твердить, що, справді, сьогодні понищена наша Україна, однак «великого льоху» Москва так і не дошукалася. Великий льох – це невмируща душа українського народу. Допоки наші душі будуть віддані Україні, – до того часу Україна буде непереможною.

Бережімо світлими свої душі, співвітчизники. Ніхто не зможе поневолити гордого, вільного народу, що живе і творить на своїй, Богом даній землі!

Тамара Бабійчук@

Патріотичне виховання: Читаймо українську літературу.

Урок другий. «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» (1845) Тараса Шевченка.

Цей твір – духовний заповіт Кобзаря українському народові. Духовні заповіти великих українців нам у час кривавої битви проти московського агресора треба знати; до них маємо постійно звертатися, попередньо добре осмисливши їхню глибинну суть.

Цей твір – це щире і чисте, гірке і оптимістичне, молитовне слово великого сина, на жаль, бездержавної нації.

Наш Кобзар звертається до української еліти, адже передусім інтелігенція має бути мозком нації, особливо тоді, коли в кривавому герці зійшлися життя і смерть. Шевченкові боляче, що освічені українці цураються своєї святої, однак поневоленої Вітчизни, плазують перед іноземцями, стають яничарами.

Поет нагадує заблуклим синам про їхню єдину матір – Україну: «Нема на світі України, / Немає другого Дніпра». Не обманюймо себе, що десь під чужим сонцем знайдемо іншу Вітчизну.

«В своїй хаті своя правда, / І сила, і воля». Зрозуміймо: тільки в Україні кожен з нас може стати по-справжньому щасливим; не спокушаймося на сите і спокійне життя за кордоном, адже таким його зробили громадяни тих країн.

То що нам забороняє стати свідомими громадянами своєї Вітчизни?

Тараса Шевченка тривожить думка: звідки ота продажність, здавалось, учених українців? Прикро читати очевидні і прості пояснення, адресовані не тільки сучасникам Кобзаря, а й нам, сьогоднішнім:

ми не знаємо своєї історії, а ждемо, що про нас скаже німець (чужинець), тоді повторимо за ним будь-яку нісенітницю про себе;

ми не знаємо своєї мови, можливо, вивчимо її тоді, як німець покаже;

ми паплюжимо (яка ганьба!) свої національні святині, ми дозволяємо зайдам святотатствувати на землі, кожна п’ядь якою напоєна кров’ю наших героїв…

«І всі мови / Слов’янського люду – / Всі знаєте. а своєї / Дасть бі…. Колись будем / І по-своєму глаголать, / Як німець покаже / Та до того й історію / Нашу нам розкаже»….

«…на Січі мудрий німець / Картопельку садить, / А ви її купуєте, / Їсте на здоров’я / Та славите Запорожжя. / А чиєю кров’ю / Ота земля напоєна, / Що картопля родить, – / Вам байдуже. Аби добра / Була для городу!»

Тарас Шевченко просить українців усвідомити, що ми – народ-герой, воїн і трудар, творець; народ не тільки великих трагедій, а й великої слави.

«Прочитайте знову / Тую славу. Та читайте / Од слова до слова, / Не минайте ані титли, / Ніже тії коми – / Все розберіть... Та й спитайте / Тоді себе: що ми? / Чиї сини? Яких батьків? / Ким? За що закуті?»

Отож п'ять риторичних питань ставить поет перед кожним українцем – «що ми? / Чиї сини? Яких батьків? / Ким? За що закуті?»

Чи кожен з нас, сучасники, спроможний відповісти на них? А може, у цьому небажанні чесно озвучити свою байдужу, пасивну, негромадянську позицію і ховається відповідь на болюче: чому ж ми ніяк не можемо назавжди утвердити свою державність, чому постійно (століттями!) виборюємо незалежність, втрачаючи при цьому найкращих синів і дочок?

То що ж треба, щоб Україна в майбутньому розцвіла, а не зникла безсліднно і безславно?

Повернутися до своїх коренів, стати патріотами,

витруїти до останнього з душ своїх зерна зради, ганебних компромісів,

єднатися, гуртуватися

в ім’я і мертвих, і живих, і ненарожденних українців як в Україні, так і по всьому світі.

«І забудеться срамотна / Давняя година, / І оживе добра слава, / Слава України. / І світ ясний, невечірній / Тихо засіяє... / Обніміться ж, брати мої, / Молю вас, благаю!»

Урок третій. Україна в поезіях Тараса Шевченка (окрайці думок).

На моє переконання, у Тараса Шевченка сакральними були три слова – Бог, Україна, Мати.

Маю сміливість стверджувати, що поет Україну боготворив і називав матір’ю.

Так, для Шевченка, який у ранньому дитинстві втратив рідну неньку, Україна справді стала матір’ю, яку любив понад усе, знав її непросту історію, її мову, її дух.

Матір’ю, до долі якої ніколи не був байдужим, болі якої стали його болями; матір’ю, у воскресіння якої не тільки фанатично вірив, але й заради цього воскресіння жив, творив, боровся і страждав.

«Світе тихий, краю милий, / Моя Україно! / За що тебе сплюндровано, / За що, мамо, гинеш?» (поезія «Розрита могила»)

Кобзар відроджував національну пам'ять, нагадував співвітчизникам про колишню славу України, допитувався, чому сучасники втратили здобуте ціною святої крові:

«За що ж боролись ми з ляхами? / За що ж ми різались з ордами? / За що ж скородили списами / Московські ребра?» (поезія «Чигрине, Чигрине»)

У поезії «Стоїть в селі Суботові» – болісні роздуми поета над фатальною помилкою Богдана Хмельницького, який повірив Москві.

«Ото церков Богданова, / Там-то він молився, / Щоб москаль добром і лихом / З козаком ділився. / Мир душі твоїй, Богдане! / Не так воно стало; / Москалики, що заздріли, / То все обчухрали. / Могили вже розривають / Та грошей шукають, / Льохи твої розкопують… / Отак-то, Богдане! Занапастив єси вбогу / Сироту Украйну!»

Вражає сильна віра Тараса Шевченка у відродження України.

«Церков-домовина / Розвалиться… / І з-під неї / Встане Україна. / І розвіє тьму неволі, / Світ правди засвітить, / І помоляться на волі / Невольничі діти».

Перебуваючи на допитах у ІІІ жандармському відділі, Тарас Шевченко (особливо небезпечний державний злочинець московської імперії!) створив поезії, сповнені високого, палкого патріотизму, громадянської непокори.

Поезію «Мені однаково» написано між допитами; це дума Шевченка не про себе, не про свою долю, не про нелюдський вирок царя. Це дума про долю України. Поетові однаково, чи хтось його колись згадає, чи слід малий залишиться після нього. Та щемливе «не однаково» зривається з уст сина, коли він думає про майбутнє матері України (яке правдиве це гірке передбачення, чи не так, мої сучасники, люди ХХІ століття?):

«Та не однаково мені, / Як Україну злії люди / Присплять, лукаві, і в огні / Її, окраденую, збудять…»

Поезія «Чи ми ще зійдемося знову?» – це полум’яний заповіт незламного ніякими тортурами 33-річного Шевченка (усе життя, здавалось, ще вчора було попереду, а сьогодні смерть дивиться у вічі!) усім українцям любити Україну понад усе – до останньої миті життя.

«Свою Україну любіть… / Любіть її. …Во врем’я люте, / В останню тяжкую минуту / За неї  Господа моліть».

Молімося і ми за Україну завжди, і в лютих випробуваннях, і у свій останній земний час…

Серця свої, здобутки, результати творчої праці і злети найсміливішої думки, свої подвиги ратні віддаваймо їй, Україні. Так, як Тарас Шевченко.

Усе, що встиг зробити Кобзар за короткий свій вік, – усе було для України. І поезії свої він адресував саме їй, Україні:

«Думи мої, думи мої, / Квіти мої, діти!... / В Україну ідіть, діти! / В нашу Україну» (поезія «Думи мої, думи мої», 1840).

Читацькою аудиторією великий Тарас зробив Україну. Він не намагався переконувати москалів поважати чи любити свою Вітчизну. У нього немає послань, адресованих чужинцям. Для Шевченка Україна – понад усе!

Шевченко не зрадив України ніколи. І не прощав зради Вітчизни нікому.

Може, уроки Тараса Шевченка все-таки мають засвоїти сьогоднішні дипломати і високопосадовці?