Північна Америка

Відкриття Америки – Нового Світу – пов'язане з пошуками морського шляху до Індії, її відкрив у 1492 р. Христофор Колумб. Проте, як випливає із скандинавських саг, це відкриття не було першим

Ранні плавання європейців до північно-східних берегів Північної Америки відбулися ще у Х ст. Близько 982 р. в Гренландії поселився з кількома супутниками Ейрік Рауді (Рудий), вигнаний з Ісландії за тяжкі провини. У 1000 р. син Ейріка Лейф Щасливий спорядив судно, на якому, рухаючись з Гренландії на південь, досяг скелястої землі, яку назвав Хеллуланд – "Країною плоских каменів" (очевидно, це був півострів Лабрадор).

Плаванням Лейфа Щасливого його сучасники не надавали великого значення, але з ними, без сумніву, пов'язані пізніші відкриття, здійснені на захід від Гренландії в пошуках Північно-Західного проходу.

Христофор Колумб висадився власне на материк лише під час IV плавання, коли його каравели у 1502 році досягли центральноамериканського узбережжя в районі Гондурасу. А до цього він був лише на островах. Вперше Колумб побачив сушу 12 жовтня 1492 року. Це був о. Сан-Сальвадор (Уотлінг) в Багамському архіпелазі.

Паралельно з відкриттям X. Колумба було зроблене повторне (після норманнів) відкриття Північної Америки. Так, у 1497 р. венеціанець Дж. Кабот, який був на службі в англійського уряду, відкрив острови Ньюфаундленд і Гренландію.

В 1513 р. губернатор Пуерто-Ріко Понсе де Леон досліджував береги Флориди.

В 1517 р. іспанці відкрили півострів Юкатан і затоку Кампече.

У 1524 р. флорентієць Вераццано дослідив східне узбережжя Північної Америки від 33° пн. ш. до Ньюфаундленду і піднявся вгору по р. Гудзон.

У період з 1534 по 1542 рік француз Жак Картьє відкрив протоку Бель-Іль і вивчав береги затоки Св. Лаврентія та річку цієї самої назви; відкриті на північному сході материка землі він назвав Новою Францією.

Продовжуючи справу Дж. Кабота, М. Фробішер у 1576 р. досяг Баффінової землі, а Д. Девіс (1585–1587 рр.) піднявся протокою, названою пізніше його ім'ям, до 72°2’ пн. ш.

Г. Гудзон в 1667-1671 рр. відкрив річку, протоку і затоку, які тепер носять його ім'я.

У кінці XVI ст. виникають перші колонії Англії на атлантичному узбережжі (Віргінія, Нова Англія).

Пізніші відкриття і дослідження у Північній Америці можна поділити на три частини: дослідження південних територій, берегів північної частини і внутрішніх районів континенту.

Відкриття і дослідження в південній частині Північної Америки припадають переважно на першу половину XVI ст. і були здійснені головним чином іспанцями.

Вперше Панамський перешийок перетнув у 1513 р. В. Бальбоа, який і досяг берегів Тихого океану, а А. Пінеда обійшов північні береги Мексиканської затоки (1519 р.) і відкрив пониззя р. Міссісіпі; Е. Кортес досягнув Мексики і завоював тут країну ацтеків (1519–1521 рр.), а потім відкрив півострів Каліфорнію (1523 р.).

На завойованих землях іспанські конкістадори мечем встановлювали своє панування, внаслідок чого Іспанія перетворилася у велику колоніальну країну того часу.

Крім іспанців, до берегів Північної Америки в XVI ст. добиралися португальці і французи.

Вагомий вклад у справу дослідження і вивчення Північної Америки внесли росіяни. Російські дослідження, початком яких можна вважати відкриття в 1648 р. Семеном Дежньовим Берингової протоки, особливо розширилися у XVIII ст. С. Берінг і О. Чіріков відкрили в 1728 р. острови Діоміда і Св. Лаврентія, а в 1741 р. – північно-західні береги материка на південь від Аляски і кілька Алеутських островів.

І. Федоров і М. Гвоздьов дослідили в 1732 р. мис Принца Уельського і нанесли на карту американські береги в Беринговій протоці. Г. Прибилов у 1786–1787 рр. відкрив острови Св. Георгія і Св. Павла.

Г. Шеліхов на о. Кадьяк, півострові Кенай і О. Баранов на островах архіпелагу Олександра заснували кілька російських поселень. Внаслідок російських досліджень на початку XIX ст. було вивчено не лише північно-західне узбережжя Північної Америки, а й західне – до широти бухти Сан-Франциско.

Відкриття і дослідження внутрішніх областей Північної Америки, що розпочалося майже одночасно з дослідженням берегів, здійснювали експедиції й окремі мандрівники різних країн – Англії, Франції, США та ін.

Відкриття англійців і французів, як і раніше іспанців, супроводжувались колоніальним поневоленням корінного населення Північної Америки – індіанців. З кінця XVIII ст. на нові землі претендують також і США, які за півстоліття розширили свої володіння від Аппалачів до Каліфорнії. Першими відкриттями і дослідженнями американців було відкриття Кордильєр, Колумбійського плато та ін.

У 1778 році Дж. Кук в пошуках Північно-Західного проходу пройшов вздовж західного узбережжя материка, відкрив Гавайські острови, а в 1792-94 p. О. Макензі першим з європейців перетнув Північну Америку зі сходу на захід і в зворотному напрямку.

В цих, же роках Д. Ванкувер, керівник експедиції навколо світу, дослідив тихоокеанське узбережжя і склав дуже точні карти від Каліфорнії до Аляски. В 1819-27 p. англієць Д. Франклін керував експедиціями по вивченню американського арктичного узбережжя і Канадського Арктичного архіпелагу.

П р а к т и ч н а    р о б о т а  №9 

 Зазначення на контурній карті назв географічних об'єктів Північної Америки.

Позначте на контурній карті географічні об'єкти Північної Америки: миси: Мерчісон, Мар'ято, Принца Уельського, Сент-Чарльз; затоки: Гудзонова, Мексиканська, Каліфорнійська, Аляска; острови: Гренландія, Ньюфаундленд, Великі Антильські (Куба, Гаїті, Ямайка), Малі Антильські, Канадський Арктичний архіпелаг; півострови: Лабрадор, Флорида, Каліфорнія, Аляска, Юкатан.

Основу материка становить докембрійська Північно-Американська платформа, що займає приблизно половину його поверхні, велику частину Гренландії і південний схід Канадського Арктичного архіпелагу. Близько 60% поверхні платформи майже не має осадочного чохла і виступає на поверхню у вигляді Канадського, або Лаврентійського, щита - одного з найбільших щитів північної півкулі. Щит утворюють архейські та протерозойські гнейси, граніти та інші кристалічні породи – найдавніші породи на материку.

 Колись Канадський щит займав майже всю Північну Америку на схід від Скелястих гір. Точніше, саме він і був тоді Північною Америкою. Потім південна частина його опустилась і була залита морем. А коли море знову відступило, з-під води з'явився не щит, а потужні шари морських осадків: вапняку, глин, піску. Вони осіли на поверхні щита і вкрили його шаром завтовшки кілька кілометрів. Саме вони й утворюють тепер поверхню США і західну частину Канади.

  Чим далі на північ, тим шар осадків тоншає, і на північ від Великих озер кристалічні сланці і граніти виходять на поверхню.

   Ще в давнину Канадський щит під напором сусідніх ділянок земної кори дав ряд тріщин. По тріщинах осідала, провалювалась його середина. Море негайно затопило утворену западину. Цей провал на щиті добре видно на карті; його займає Гудзонова затока.

  Рівнини займають 2/3 поверхні материка. Канадському щиту відповідає в рельєфі Лаврентійська височина, яка має пересічні висоти 500-700 м. Вона зазнала впливу давнього зледеніння. Льодовики принаймні 4 рази наступали на материк, сповзаючи з півострова Лабрадор. Під час найбільшого Канзаського зледеніння, яке відбувалася близько 300 тис. років тому, кригою було вкрито 65% площі материка. Південна межа льоду досягала приблизно 40° пн. ш. Товщина шару криги становила 2-3 км. Останній льодовик розтанув 6-10 тис років тому. Канадський щит у тій його частині, яка тепер виходить на поверхню, багато років був похований під льодами, потужність яких досягала 2-3 км.

   Коли льодовик розтанув, западини по краях щита, утворені вздовж тріщин або вкриті льодом, заповнились талими водами - виникли Великі озера і ланцюг інших, також дуже великих, «майже великих» озер: Вінніпег, Атабаска, Велике Невільниче, Велике Ведмеже. Озера ці з'єднались річками, які несли в океан надлишок талих вод: на північний схід потекла річка Св. Лаврентія, на північний захід, якраз по межі щита,- Маккензі. Річки прорили русла в обхід льодовика, бо він не пропускав ще їх найкоротшим шляхом у Гудзонову затоку. Частина води стікала на південь у Мексиканську затоку через р. Міссісіпі.

   Льодовик не зміг перетворити Канадський щит в абсолютну рівнину, бо в різних місцях він мав різну твердість. Поряд з «баранячими лобами» трапляються «кучеряві скелі», поверхня яких нагадує хвилясту вовну вівці. «Баранячі лоби» місцями відполіровані льодом до блиску, місцями покреслені паралельними подряпинами - слідами каменів, які він ніс за собою. За напрямом цих подряпин дізналися, звідки і куди рухався льодовик.

   Незліченні горби і западини на поверхні щита розкидані в повному безладді. Коли льодовик розтанув, кожна западина перетворилася в озеро, тому й озер у північній Канаді безліч. Суша між ними, мов тонке мереживо, вся складається з хитросплетеної сітки островів і перешийків. Озера лежать на різній висоті, і річки збігають від одного до другого порогами і водоспадами.

   Отже, розвиток сучасних форм поверхні Північної Америки - це прояв і наслідок тісної взаємодії ендогенних й екзогенних процесів. У результаті цього в межах Північної Америки сформувалися такі форми рельєфу: Лаврентійська височина, Кордильєри, Аппалачі, Центральні рівнини, Великі рівнини та Берегові низовини – Приатлантична, Міссісіпська, Примексиканська.

  На захід від Центральних рівнин розташована смуга Великих рівнин, або плато Прерій. Великі рівнини являють собою систему східчастих плато, що знижуються від Кордільєр на схід. Висота їх від 500 м на сході до 1600-1700 м на заході, протяжність з півночі на південь понад 4000 км. Поверхня Великих рівнин складена переважно осадочними породами, які вкриті алювіальним, еоловим, а в північній частині - льодовиковим матеріалом. Річки, що стікають з Кордільєр, розчленували плато глибокими долинами на столові височини. Тут поширені «дурні» землі – бедленди, на яких не можлива господарська діяльність людини.

 Східний край Північної Америки займає пояс давніх омолоджених гір - Аппалачів. Довжина гір понад 2000 км, ширина 200-300 км, середня висота 1000-1300 м, а окремі вершини досягають 2000 і більше метрів. Північна частина утв. в каледонську складчастість, а південна у герцинську. Мають пологі схили та округлі вершини (подібні ззовні до Карпат). Найвища точка г. Мітчелл – 2037 м. Відкриття Аппалачів почалося у 1540 р., коли до південно-східного підніжжя вийшов іспанський конкістадор Ернандо де Сото. Гори розміщені в районі колишнього проживання племені індіанців-аппалачів. На їх мові це слово означає – “помори”. З початку ХVІІ ст. гори активно вивчалися, а до кінця ХVІІІ ст. були  пройдені уздовж і поперек.  Найбільшою в світі карстовою печерою є Флінт-Мамонтова печера біля західних схилів Аппалач. Загальна довжина її підземних коридорів становить близько 500 км. У печері є мальовничі гроти, глибокі шахти, підземні озера і річки, найдовша з яких Стікс. Знайдена печера була у 1809 р мисливцем, що переслідував пораненого ведмедя.         

Уся західна частина Північної Америки, починаючи від Панамського перешийка на півдні і до Аляски на півночі, а також Антільські острови, входять до складу Кордільєр, що складаються з кількох хребтів і великих плато між ними. Більшість хребтів належить до мезозойського і альпійського етапів горотворення.  

Альпійська складчастість – хребет Аляска, Берегові хребти, Мексиканське плоскогір’я.

Решту хретів і піднять – мезозойського віку.

Починаються Кордільєри на Алясці двома основними хребтами, що мають тут широтний напрям,- хребтом Брукса на півночі і Аляскинським хребтом на півдні. В Аляскинському хребті знаходиться найвища точка Кордільєр - г. Мак-Кінлі (6193 м). Гора названа шукачами золота у 1896 р. на честь 25-го президента США Уїльяма Мак-Кінлі.  

Гори Брукса мають висоту 1200-1300 м. На північ від Аляскинського хребта розташоване велике і досить розчленоване плоскогір'я Юкон з переважаючими висотами 600-800 м.

Основними гірськими ланцюгами канадської частини Кордільєр є Скелясті гори на сході і Береговий хребет на заході. Між ними розташоване вулканічне плато Фрейзер, висота якого 800-1200 м. Система проток відокремлює Береговий хребет від острівного ланцюга. У межах США Кордільєри досягають найбільшої ширини (до 1600 км). Береговий хребет Канади переходить у Каскадні гори в межах США. Між хребтами на заході і Скелястими горами на сході розкинулись такі величезні плато, як Колумбійське, Великий Басейн і Колорадо. Плато Колорадо відоме своїми грандіозними каньйонами. Так, Великий каньйон річки Колорадо має глибину до 1800 м.

На території Мексики Кордільєри нижчі і менш розчленовані. Тут розкинулося велике Мексиканське плоскогір'я, внутрішня частина якого являє собою чергування хребтів і улоговин. За характером рельєфу воно нагадує Великий Басейн. На  півдні – ряд вулканів (Орісаба - 5700 м, Попокатепетль - 5452 м). Про недавній вулканізм тут свідчать гейзери, гарячі джерела, грязьові вулкани. Ці явища спостерігають в Йєллоустонському національному парку, відомому найвищими гейзерами в світі. Деякі з них викидають гарячу воду на висоту 50-90 м. Зокрема це: “Велетень” – 91 м, “Пречудесний” – 75 м, “Старий служака” – 50 м. Поруч з гейзерами-велетнями, що викидають воду раз на десятки років, є й маленькі фонтанчики, що б’ють к під землі кожні 3-4 хв. Є гейзери-одинаки, є й групки струменів, що пов’язані підземними ходами. Відомі у парку й гарячі озера, в яких живуть водорості, що підфарбовують воду у різні кольори: зелений, рожевий, жовтий, оранжевий. Йєллоустонський – перший створений у світі національний парк. Він існує з 1 березня 1872 р. Нині парк щороку відвідує майже 3 млн. туристів. Територія відома мальовничими ландшафтами, каньйонами, печерами, вулканічними озерами, гарячими джерелами (половина світу!), грязьовими вулканами та гейзерами. Більша частина парка вкрита застиглою лавою.

Тихоокеанське узбережжя Північної Америки та південну вузьку частину материка складає молодий альпійський пояс складчастості, який не завершив свого формування. Тут найбільш часті землетруси та є діючі вулкани. Найвищим серед вулканів Північної Америки є Орісаба (5747 м). Місцеві жителі називають вулкан Чітлалтепетль – “зоряна гора”. Є багато свідчень про виверження Орісаби протягом ХVІ-ХVІІ ст. Останнє виверження вулкана сталося у 1687 р.   

Попокатепетль – вулкан на півдні Мексики. Назва в перекладі з мови місцевих індіанців означає “гора, що димить”. Висота вулкана становить 5432 м. Попокатепетль – діючий вулкан. Він майже безперервно димить. Територія навколо вулкана проголошена національним парком.   

Найактивнішим у Північній Америці є вулкан Ісалько у країні Сальвадор. Його висота — 1885 м. Близько двохсот років він діє безперервно. Виверження повторюються кожні 2-10 хвилин. Цей вулкан служить маяком для моряків.

Дрібніші риси рельєфу здебільшого пов'язані з ерозійними процесами. У північно-західній частині Кордільєр добре представлені льодовикові форми, а в південно-східній - водно-ерозійні. У внутрішніх частинах зустрічаються численні форми рельєфу, утворені діяльністю вітру.