АКАДЕМІЧНА ГРЯДКА

Касти

Як писав вже мій колега Артем – у нашому університеті, зокрема на нашому факультеті, є купа людей, які зневажають вищу освіту, викладачів, своїх товаришів-студентів, науку, спеціальність, яку вивчають, та працю загалом. Поруч з ними перебувають люди, які пасивно навчаються, і певна частка дійсно свідомих людей, які обрали спеціальність не за принципом «мама змусила йти в університет», «юристи всюди потрібні» чи, наприклад, «корочка нужна», а тому що вони дійсно зацікавлені в отриманні знань та досягненні певної життєвої мети. Бо якщо цієї мети немає, то не може бути й свідомого вибору спеціальності; не може бути й належного навчання, і подальшого бажання змінювати систему освіти. 

Коли всі ці овочі і фрукти потрапляють у кисіль під назвою «академічна група», проблема виникає не відразу. На початку всі стараються, добросовісно вчаться, допомагають один одному, починають свою освітню «подорож» заново, «дають шанс» університету. Трапляється незворотня подія «вибір старости», і починає формуватись колектив. Згодом група вже не є групою як такою, це скоріше клани. У кожного своя мета та різні засоби її досягнення. Хтось вважає нормою списувати, хтось до цього підходить практично, а хтось радше взагалі нічого не буде робити. Але катастрофи все ще немає: «ботани» в очікуванні сесії, а «потєряшкі» і «нейтрали» формують план, як отримати освіту понад усе. 

Катастрофа починається тоді, коли під час сесії не виганяють найслабшу ланку вашої команди. Якимось дивом умовного «Станіслава» натягнули на 60, і він продовжує свою «академічну Одіссею». Тоді всі розуміють: «Ага, тобто і так можна…». Тепер ці три умовні групи ще більш поляризуються, і скалять один на одного зуби. Когось бісить, що «Катя» вже 5-тий раз за тиждень виступає, а когось виморожує поведінка «Люби», яка користується поганим почуттям гумору викладача, і «заробляє собі цим бали». 

Найскладніша задача випадає старості. Треба ж періодично щось там вирішувати, домовлятись із викладачами, переносити пари чи відміняти їх взагалі. Охопити вимоги всіх трьох каст неможливо. Двох – так, але всіх – ніколи. Каста нейтралів охоплена завжди, бо вони просто пливуть за течією, не зважаючи, чи це течія прекрасного райського струмочка чи течія каналізаційної труби. А от між ботанами і потєряшками дуже важко знайти консенсус. Найбільш печально, коли староста ставить свою касту понад своєю посадою. У такому випадку хтось буде страждати завжди. 

Але хто в цьому всьому винен?

Винні ті, хто не займається сортуванням. Неможливо залишати в одній академічній групі людей з різними цінностями, з різними ідеалами, з кардинально різними пріоритетами, поставленими на період навчання. Університет – це не соціальний експеримент, це не лабораторія по схрещуванню редиски з персиком чи троянди з баклажаном. Університет створений задля задоволення потреби людей в освіті. Якщо до такого закладу потрапила людина, якій вища освіта непотрібна – університет/факультет/кафедра повинні їй допомогти зняти цей тягар зі своєї спини, виключивши таку особу, а не давати їй «сто двадцять п'ятий» шанс, якого вона й не потребує. Купа студентів в Україні вступають в університети через соціальний тиск, забобони батьків, невпевненість у своєму житті, страх перед мобілізацією тощо. Давайте допоможемо цим людям покинути непотрібне їм дозвілля у вигляді вищої освіти. 

Чому ж це не реалізують?

Проблема очевидна – фінанси. Будь-якій установі потрібні кошти, у державних університетах можливостей залучити капітал небагато: бюджетники, які оплачуються державним замовленням, і контрактники, які оплачують навчання власним коштом. Студентів в обидві ці категорії факультет, звісно, прагне набрати якомога більше, щоб мати змогу здійснювати видатки на заробітні плати, обладнання, тощо. І тут з’являються терези, де з одного боку опція «високовартіснте навчання і мала кількість студентів», а з іншого – «дешеве навчання і велика кількість студентів».  В Україні перевага надається другій опції, що, я вважаю, найбільшою помилкою у чинній системі вищої освіти. Тому що потєряшка, чи здебільшого батьки потєряшки, мають змогу віддавати 30-40 тисяч гривень у рік (що приблизно 800-1000 Євро), незважаючи на зацікавленість чада в освіті. А ось чи будуть вони платити 120-150 тисяч гривень у рік (що приблизно 3000-4000 Євро ≈ середній цінник для бакалаврату в країнах Балтії) задля освіти, яку не факт, що їх дитина не зневажає, – малоймовірно. Освіта в Україні зараз занадто доступна. Ви можете оскаржити це: «А що робити, якщо я хочу вчитись, але не маю 120-150 тисяч гривень в рік?». Все дуже просто, якщо ви дійсно впевнені в необхідності цієї освіти – ви берете пільговий державний кредит на навчання. В Україні зараз існують достатньо ліберальні умови цього кредиту: оплата розбивається на 15 років і нараховується всього 3% річних. Друга опція: йдете працювати, а вже потім оплачуєте собі навчання. Повірте, відношення до цієї освіти різко зміниться в позитивний бік і заздалегідь відсіється велика кількість невмотивованих до навчання людей. Бо коли ти віддаєш великі гроші за щось, ти й вимагатимеш більше, і твоє бажання взяти з цього процесу більше зросте. 

Описаний крок сприятиме двом тенденціям:

1. Загальна кількість студентів в Закладах вищої освіти зменшуватиметься;

2. Конкуренція за студентів з боку університетів збільшиться. 

І те, і інше нам підходить. «Бюджет» також повинен бути переформатований з «чотирирічної халяви» на систему знижок, де студентам з найвищою результативністю дають певні знижки на навчання. Схожі практики вже реалізовані в Kyiv School of Economics (KSE) і Українському Католицькому Університеті (УКУ). 

Що буде, якщо ігнорувати проблему?

Якщо не реалізовувати зміни у сфері «сортування», навіть враховуючи загрозу не мати великих фінансових ресурсів, з вашого університету/факультету/кафедри продовжить випускатись компот з потєряшек, ботанів і нейтральних. Перші вас проклинають, бо їх змушували щось знати, другі – бо змушували страждати від перших, і тільки нейтрали будуть вдячні, бо їм неважливо, як отримати освіту, найголовніше – отримати…