АВТОРИТЕТ ТА ПРЕСТИЖ
ВИЩОЇ ОСВІТИ

Освіта як соціальний інститут та явище існує дуже давно. Від вчителів, які навчали групи дітей знатних сімей, до церковних шкіл, коледжів, бурс, та, нарешті, університетів – отримання освіти завжди було престижною справою, яка визначала подальшу долю учня чи студента, а також впливала на його роль у суспільстві.

Отримання освіти (вище рівня церковної школи) дуже довгий час було монополізоване окремим прошарком суспільства, яке могло дозволити собі таку недешеву «забаганку». Навчання було дуже дорогим, і часто батьки намагались забезпечити своїм дітям освіту будь-якою ціною. Закладів освіти до певного періоду (середини-кінця ХІХ ст.) було вкрай мало та недостатньо, аби покрити потребу в освіті для стрімко зростаючого населення. Навіть шкільна освіта часто залишалась недоступною, що зумовлювало масову безграмотність в окремих станах, особливо – селянстві.

Варто зазначити, що  великі зміни відбулись в радянський період. Індустріалізація вимагала великої кількості нових кадрів, починали масово створюватись нові заклади освіти – ПТУ, університети тощо. Крім того, збільшувалась механізація сільського господарства, що відповідно не допускала до роботи з технологічно новими машинами неосвічених працівників. 

Союз монопольно володів всією економічною складовою, тому забезпечував безоплатне навчання на всіх рівнях освіти, від дошкільного до вищого. Це зробило отримання освіти, зокрема й вищої, більш доступним.

Університети почали отримувати краще матеріально-технічне забезпечення та поповнюватись досвідченими викладачами, особливо у технічній та природознавчій сферах освіти. 

Чому історія розвитку освіти важлива? Справа в тому, що вища освіта залишалась дуже престижною, а тому університетам потрібно було відповідати даному статусу. Це зумовлювало необхідність закладам вищої освіти відповідати стандартам, а студентам – показувати відповідний рівень навчання. Пізніше ми на сучасному прикладі розберемось, що не так з престижністю освіти зараз.

Повернемось до теми освіти у період кінця союзу. Першочергово головним завданням таких закладів освіти була підготовка тієї кількості кадрів конкретної спеціалізації, яка була необхідна плановій економіці. 

Проте планова економіка епохи пізнього СРСР почала обвалюватись. Радянська система залишила дуже багато закладів освіти, які в умовах скорочення ринку праці в кілька разів ставали непотрібними. Відтоді певна кількість закладів перепрофілювалась на вищий рівень освіти, оскільки її отримання вважалось значно престижнішим за професійно-технічну, а тому залучати студентів на контрактну форму навчання таким чином було значно легше.

У цих складних економічних умовах університети втратили левову частину державних замовлень. Це зумовило відтік кадрів та деградацію матеріальної частини, особливо у технічній та природознавчій сферах. З кожним роком кількість державних замовлень зменшувалась, що спричинило необхідність збільшувати кількість місць на контрактній основі та зменшувати прохідний бал. До цих бід додалась також деградація шкільної освіти, через що результати екзаменів (ЗНО, до 2008 року – вступних екзаменів в університетах) були дуже низькими, як і рівень підготовки студентів до навчання у ЗВО.

Навчання ставало все більш доступним не в плані вартості, а в тому, що рівень абітурієнта, необхідний для вступу, ставав дедалі нижчим. Рівень університетів, викладачів та студентів зменшувався постійно. Це підтверджується щорічними світовими рейтингами ЗВО.

Свою роль в остаточний розклад інституту вищої освіти вклала криза коронавірусу та дистанційне навчання. Рівень залученості студентства до навчання та життя закладу став критично низьким. Це зумовиле нове ставлення студентів до навчання – «другорядна (третьорядна) справа, якій приділяється мінімум часу після роботи». Одними із показників цього є рівень присутності студентів на парах та кількість заочників, яка невпинно зростає з кожним роком (близько 1/3 студентів станом на березень 2022 р. навчались на заочній основі). 

Та чому ж навчання не цікавить студентів? Виділю такі причини:

1. Університети не працюють на особистісний розвиток кожного окремого студента. Невелика кількість гуртків, які студент міг відвідати, фактично закрились через коронавірусні обмеження;

2. Дистанційне навчання, як не дивно, дистанціює  студента від викладача та групи. Це спричиняє те, що студент може навчатись, увімкнувши телефон зранку. Для нього/неї – викладач та група є лише зображенням на екрані пристрою, а не людиною, яку хочеться слухати, чи колектив, в який хочеться влитися;

3. Алогічні навчальні програми, які складаються з непотрібних для спеціальності предметів;

4. Відсутність авторитету у викладачів. Також позначається відсутність практичного досвіду у більшості з них. При тому, що я знаю викладачів, які мають всі шанси показати себе у провідних компаніях чи державних органах. І таких викладачів – левова частина.

5. Поблажливе ставлення до студентів, які виражають пряму неповагу своїм ставленням до навчання;

6. Низький рівень можливостей в позанавчальному житті студентства.

Ці проблеми вимагають рішення! Як на мене, одні з кроків вирішення наступні:

1. Упровадження після закінчення війни очного/змішаного формату навчання;

2. Відродження діяльності гуртків, створення нових спеціалізованих гуртків, особливо технічного спрямування;

3. Проведення роботи по підвищенню кваліфікації викладачів шляхом обміну досвідом з європейськими ЗВО (такі заходи вже проводились) та стажування викладачів у відповідних компаніях/організаціях; 

4. Паралельне підвищення вимог до студентів (при вступі та навчальному процесі);

5. Складання навчальних програм з урахуванням особливостей спеціальності;

6. Зменшення навантаження на викладацький корпус (ліміт по предметам чи кількості груп на одного викладача).