СЛУЖБА

     Почались події встановлення незалежності та демократії в Україні.

     Уся родина Артема була у вирі цих подій. Як могли, вони підтримували незалежність України. У 2014 році Артем добровільно йде до військкомату разом з татом. Надія додає: «Чоловіка не взяли служити, бо він не підходив їм по віку. А Артем разом з іншими хлопцями теж пішли до військкомату, проте Артему теж відмовили, бо він не служив в армії і мав плоскостопість. Примітно, що тоді взяли всіх, крім Артема. Думала, що все незабаром скінчиться. Коли ввечері він повернувся додому, то розповів, що їх було 18 і його одного не взяли. Я вважаю, що це просто відтермінувало неминуче і вберегло його, дало йому ще кілька років життя. Адже всі ми пам’ятаємо страшні події того року – Іловайський котел, Дебальцево, Донецький аеропорт…»

     Але бажання боротися за незалежність своєї країни не дозволило Артему спинитись. І вже у 2015 році Артем знову йде до військкомату, проходить підготовку і потрапляє до лав славетної бригади ДШВ 25.

   «Артем цілеспрямовано йшов до того, щоб служити на захисті України. Був патріотом і ми його у цьому всіляко підтримували. Ще коли була Помаранчева революція, ми всі разом виходили на мітинги в Запоріжжі, розвішували помаранчеві стрічки по місту. Артем зростав у свідомому та патріотичному оточенні. При тому, що багато людей не розділяли, і може й зараз не розділяють всі ці патріотичні настрої. Навіть серед друзів Артема теж було багато таких, що не підтримували його бажання воювати за Україну. Було багато суперечок з ними, хоча на сьогоднішній момент всі вони загинули, захищаючи Україну.

    Підписав контракт з 25-ю бригадою ДШВ, тепер Січеславською. Дістав позивний «Тім». Був навідником, заступником командира бойової машини, – каже Надія Тимченко. – Тут здійснилася давня мрія сина – стрибнути з парашутом. Артем дуже мало розповідав про службу. Часто казав, що «все буде 4.5.0, тримаємо стрій» (4.5.0 – повідомлення  у військових, що ситуація в зоні відповідальності стабільна).»

    Пройшов службу в "Ширлану" (Широколанівському полігоні) в Україні – це проходження інтенсивної військової підготовки, тактичних навчань з бойовими стрільбами, злагодження підрозділів (механізованих, танкових, аеромобільних військ) та відпрацювання дій з артилерією, ППО, авіацією, що дозволяє військовим набути бойового досвіду на одному з найбільших полігонів країни. Служив у 25 ОПДБр до і після повномасштабної війни на посаді заступника командира бойової машини, навідника-оператора. Переможець в змаганнях серед бригад ДШВ у серпні 2019 році.

    За декілька днів до повномасштабного вторгнення, 11 лютого 2022 року, Артем був удома. Це якраз був його день народження, як виявилося, останній.

    «Він правдами-неправдами, отримав відпустку і приїхав додому, і ми відзначили його день народження. Це була остання наша зустріч. А вже 24 лютого, коли розпочалося вторгнення, він був на позиції в Донецькій області». Будучи небагатомовним щодо служби, Артем навіть відмовився дати номер командира, на випадок якихось непередбачуваних ситуацій. Звичайно, бойові дії під час АТО носили локальний характер. А вже коли розпочалася широкомасштабна – все було зовсім по-іншому».

    На початку квітня 2022 року загинули найкращі друзі Артема – Стас і Сергій. Ця втрата сильно вплинула на нього, Артем дуже переживав, хоча намагався цього не показувати.

    У середині квітня, при виконанні бойового завдання в місті Волноваха, Артем з побратимами потрапили в часткове оточення. Частина бійців змогла вийти, а Артем з іншою частиною воїнів залишилися, адже були проблеми зі зв’язком. Та «Тім» зміг  вивести побратимів.  За цю бойову операцію воїн отримав Орден Мужності 3-го ступеня.

    14 квітня вийшов наказ Президента про його нагородження. Артем тоді зателефонував батькам і зізнався, що не очікував такого визнання. За кілька днів Надія зателефонувала синові, запитала, чи «нагорода вже знайшла свого героя». Син пояснив, що це не відбувається так швидко і додав, що тут не до нагород, аби хоч лишитися живим. Це була його остання розмова з мамою і його останні слова, які вона від нього почула.

     Надія говорить, що навіть в найстрашніших думках не думали про те, що син зможе потрапити в таку ситуацію, що щось непоправне може статися з ним:

     «І він, мабуть, також в це не вірив. Хоча їх били з усіх можливих видів зброї. Тоді, в Авдіївці, їх просто розстрілювали, а відповідати ворогу не завжди було чим».

     Буквально за кілька днів, 17 квітня 2022 року, Артем загинув під Авдіївкою, виконуючи бойове завдання. Щоправда, батьки про це дізналися не відразу.

     «Після 17 квітня його телефон був не на зв’язку. Я не хотіла вірити в найгірше. Кожного дня писала йому повідомлення. Артем попереджав, що може так трапитися, що з ним не буде зв’язку. Ми чекали тиждень, до Великодня. Далі я почала розшукувати його через інтернет, зв’язку з частиною не було. Денис, який на той момент вже служив у Територіальному центрі комплектування, дізнався про те, що імені Артема не було в списку загиблих. Не було ніякої інформації взагалі. З військкомату нам нічого не повідомили. Хоча вони мали цю інформацію вже на наступний день. 17 квітня він загинув, а вже 18 квітня в обласний військкомат надіслали інформацію. А ми до 25 квітня нічого не знали…»

     Пошуки через інтернет вивели Надію на хлопців, які були на бойових позиціях і ті пообіцяли щось спробувати дізнатися. Лише вони згодом повідомили, що Артем загинув ще 17 квітня.