Embedded Files
Герой, що об'єднав Україну
*Тицяйте на підкреслені слова, вони Вас перекинуть на інші посилання
СЛУЖБА
Почались події встановлення незалежності та демократії в Україні.
Уся родина Артема була у вирі цих подій. Як могли, вони підтримували незалежність України. У 2014 році Артем добровільно йде до військкомату разом з татом. Надія додає: «Чоловіка не взяли служити, бо він не підходив їм по віку. А Артем разом з іншими хлопцями теж пішли до військкомату, проте Артему теж відмовили, бо він не служив в армії і мав плоскостопість. Примітно, що тоді взяли всіх, крім Артема. Думала, що все незабаром скінчиться. Коли ввечері він повернувся додому, то розповів, що їх було 18 і його одного не взяли. Я вважаю, що це просто відтермінувало неминуче і вберегло його, дало йому ще кілька років життя. Адже всі ми пам’ятаємо страшні події того року – Іловайський котел, Дебальцево, Донецький аеропорт…»
Але бажання боротися за незалежність своєї країни не дозволило Артему зупинитись. І вже у 2015 році Артем знову йде до військкомату, проходить підготовку і потрапляє до лав славетної бригади ДШВ 25.
«Артем цілеспрямовано йшов до того, щоб служити на захисті України. Був патріотом і ми його у цьому всіляко підтримували. Ще коли була Помаранчева революція, ми всі разом виходили на мітинги в Запоріжжі, розвішували помаранчеві стрічки по місту. Артем зростав у свідомому та патріотичному оточенні. При тому, що багато людей не розділяли, і може й зараз не розділяють всі ці патріотичні настрої. Навіть серед друзів Артема теж було багато таких, що не підтримували його бажання воювати за Україну. Було багато суперечок з ними, хоча на сьогоднішній момент всі вони загинули, захищаючи Україну.
Артем пдписав контракт з 25-ю бригадою ДШВ, тепер Січеславською. Дістав позивний «Тім». Був навідником-оператором, заступником командира бойової машини, – каже Надія Тимченко. – Тут здійснилася давня мрія сина – стрибнути з парашутом. Артем дуже мало розповідав про службу. Часто казав, що «все буде 4.5.0, тримаємо стрій» (4.5.0 – повідомлення у військових, що ситуація в зоні відповідальності стабільна).» – продовжує мати воїна Надія Тимченко
Артем проходив військову службу на Широколанівському полігоні, відомому серед військових як «Ширлан». Це місце інтенсивної бойової підготовки, тактичних навчань із бойовими стрільбами, злагодження підрозділів та відпрацювання взаємодії різних родів військ. Тут військовослужбовці вдосконалюють професійні навички, навчаються діяти злагоджено в найскладніших умовах і готуються до виконання бойових завдань.
Своє військове життя Артем пов’язав із 25-ю окремою повітрянодесантною бригадою (25 ОПДБр), у лавах якої служив як до повномасштабного вторгнення, так і після його початку. Обіймав посаду заступника командира бойової машини – навідника-оператора. За цими словами стояли відповідальність за побратимів, точність дій, витримка та готовність виконувати поставлені завдання навіть у найважчих обставинах.
Артем сумлінно виконував бойові завдання, виявляв професіоналізм і відданість військовій справі, здобув повагу командирів і побратимів. Його наполегливість, підготовка та бойовий характер принесли йому й вагоме особисте досягнення: у 2019 році Артем став переможцем змагань серед бригад Десантно-штурмових військ.
Це була не просто перемога у військових змаганнях. За нею стояли дисципліна, наполеглива праця, постійне вдосконалення та прагнення бути найкращим у своїй справі. Як десантник, Артем добре розумів ціну злагодженості, довіри й відповідальності, адже у війську особисті вміння набувають справжнього значення тоді, коли стають частиною спільної сили.
Його служба була частиною значно більшої історії – історії українського воїна, який обрав шлях захисника. Шлях, на якому мужність вимірюється не гучними словами, а вчинками, відданість – щоденною працею, а братерство – готовністю бути поруч із тими, хто покладається на тебе.
Артем був десантником, побратимом і воїном, який сумлінно виконував свою справу. І пам’ять про його службу – це пам’ять про відповідальність, професіоналізм та вірність людям, із якими він стояв пліч-о-пліч.
Донбас, який став для Артема другою родиною
Під час антитерористичної операції Артем проходив службу на Донбасі. Саме там, серед бойових буднів, випробувань і щоденної боротьби за свободу української землі, у його житті з’явилися люди, які згодом стали для нього значно більшими, ніж просто знайомі. Вони стали його донбасівською родиною – людьми, з якими його об’єднували спільні цінності, взаємна довіра, вдячність і любов до України.
Серед них були волонтери з Костянтинівки – Оксана, Катерина, Ірина та Олександр, які приїздили з допомогою до місця базування військових в Олександро-Шультиному. Свою підтримку бригаді Артема надавала й родина Єльцових із Русиного Яру. Їхні історії тісно переплелися з долями українських захисників, а волонтерська допомога стала живим свідченням того, як міцно можуть єднатися військові й цивільні, коли їх об’єднує спільна мета.
Особливе місце в цій історії посідає син родини Єльцових. Ще зовсім маленьким хлопчиком він опинився серед військових, які перебували в оточенні, і серед них був Артем. Тоді він ще не міг знати, яким шляхом поведе його життя. Минуть роки, хлопчик подорослішає, і вже під час повномасштабної війни сам стане на захист України. На жаль, він також загине. Так долі двох поколінь українських воїнів виявляться пов’язаними однією боротьбою, однією землею та однією ціною свободи.
Галина Єльцова згадує Артема як людину, яка завжди дбала про всіх навколо. Він був для побратимів і друзів наче мама: стежив, чи все гаразд, допомагав, контролював найменші дрібниці, намагався передбачити можливі труднощі. У його турботі було щось більше за звичайне почуття відповідальності. Він умів брати на себе клопоти інших, бо щиро переживав за людей, які були поруч.
Артем особливо цінував тих, хто жив з українським серцем, хто не зрікся своїх переконань і разом із ним боровся за свободу Донбасу. Для нього це були не просто місцеві волонтери чи люди, які допомагали військовим. Це були ті, кому він довіряв, кого поважав і кого по-справжньому любив. Він називав своїх нових донбасівських друзів другою родиною.
І в цьому було щось дуже характерне для Артема: він умів знаходити рідних людей далеко від дому. Умів бачити не регіон, не походження й не обставини, а насамперед людину, її вчинки та її серце. Саме тому Донбас для нього був не чужою територією, де доводилося виконувати бойові завдання, а землею, за яку боролися люди, що стали йому близькими.
Оксана Шабас, яка протягом семи років спілкувалася з Артемом, із вдячністю згадує його ставлення до неї та її подруги:
«Вільний Донбас – це вільна Україна. Так тоді казав Артем. І він завжди був вдячний за все. Усі сім років нашого спілкування я та моя подруга завжди відчували себе захищеними, бо Тім знав, як нас підтримати. Йому було не все одно! Саме тому він так високо оцінив моє мистецтво та мою поезію».
У цих словах – не просто спогад про військового, який допомагав волонтерам. У них – пам’ять про людину, поруч із якою відчувалася захищеність, про чоловіка, який не залишався осторонь чужих проблем, і про друга, для якого вдячність та вірність людям були не красивими словами, а частиною його характеру.
Можливо, саме завдяки таким зустрічам Артем ще глибше усвідомив, наскільки важливо розповідати про людей, які стоять за спільною боротьбою. Про військових, які захищають країну зі зброєю в руках, і про цивільних, які підтримують їх усім, чим можуть. Про тих, кого об’єднує не місце народження, а любов до рідної землі та готовність боротися за її майбутнє.
Мрія, яка пережила свого натхненника
Мрія, яка пережила свого натхненника
Одного дня Артем побачив портрети перших військових, створені Оксаною, – захисників, які загинули під час оборони Донецького аеропорту. Ці роботи справили на нього глибоке враження. Він побачив у мистецтві Оксани можливість зберігати пам’ять про воїнів, повертати їхні обличчя людям і розповідати історії, які не повинні загубитися серед подій війни.
Саме тоді він висловив ідею створити проєкт-виставку, присвячену українським Героям. Проте його задум був значно ширшим, ніж ушанування пам’яті полеглих. Артем наголошував: виставка має розповідати не лише про тих, хто загинув, а й про тих, хто продовжує боронити Україну.
«Герої з усіх куточків країни – це і буде єднання нашої землі!» – так казав Артем.
У цій думці відображалося його бачення України – єдиної у своїй боротьбі, незалежно від регіонів, життєвих шляхів і людських доль. Він хотів, щоб поруч були представлені різні захисники, щоб їхні історії зустрічалися в одному просторі й нагадували кожному відвідувачеві: усіх їх об’єднує одна країна, одне прагнення свободи та одна відповідальність за її майбутнє.
Артем мріяв побачити цей проєкт на власні очі. Мріяв про свій портрет і про день, коли приїде на виставку до Полтави, міста, куди Оксана переїхала ще у 2015 році. Він хотів стати частиною того задуму, який допоміг народитися, побачити результат і розділити цю мить із людиною, у чиє мистецтво так сильно вірив.
Але доля розпорядилася інакше.
Артем не встиг приїхати на виставку. Не побачив, як його ідея набуватиме форми, як портрети збиратимуть навколо себе людей і як історії захисників виходитимуть далеко за межі родинних спогадів. Не зміг особисто побачити й власний портрет у проєкті, про який колись мріяв.
Та його задум не зник разом із ним.
Після загибелі Артема Оксана виконала свою обіцянку. Вона створила артпроєкт і присвятила його саме йому – людині, яка побачила в її творчості особливу силу, повірила в її мистецтво й допомогла сформулювати мету, що згодом стала справою її життя.
Так особиста мрія одного воїна перетворилася на велику історію пам’яті. Ідея, народжена серед війни, почала об’єднувати портрети, родини, побратимів, волонтерів і людей із різних куточків України. Кожна нова історія доповнювала задум Артема, відкриваючи дедалі більше облич і доль.
Артпроєкт «НАШІ» став продовженням його віри в єдність, у силу мистецтва та в необхідність пам’ятати кожного, хто став на захист України.
І сьогодні, коли поруч на виставках постають портрети полеглих воїнів і тих, хто продовжує боротьбу, мрія Артема продовжує здійснюватися. У кожному збереженому імені, у кожній розказаній історії, у кожному погляді, який зустрічається з поглядом відвідувача.
Можливо, саме так і залишаються з нами люди, яких більше не можна обійняти: через справи, що продовжують жити; через слова, які ми передаємо далі; через любов, яка знаходить нові способи бути присутньою.
Артем мріяв про виставку, яка об’єднає Героїв з усієї України. Сьогодні ця мрія живе в «НАШИХ». І кожен портрет у проєкті – це ще одне підтвердження того, що його ідея не була марною, його віра не згасла, а його ім’я продовжує об’єднувати людей.
«Він правдами-неправдами, отримав відпустку і приїхав додому, і ми відзначили його день народження. Це була остання наша зустріч. А вже 24 лютого, коли розпочалося вторгнення, він був на позиції в Донецькій області». Будучи небагатомовним щодо служби, Артем навіть відмовився дати номер командира, на випадок якихось непередбачуваних ситуацій. Звичайно, бойові дії під час АТО носили локальний характер. А вже коли розпочалася широкомасштабна – все було зовсім по-іншому».
На початку квітня 2022 року Артем втратив своїх найкращих друзів — Стаса й Сергія. Ця трагедія глибоко вразила його. «Тім» дуже переживав, важко проживав утрату, хоча й намагався не показувати свого болю іншим. Він звик тримати переживання в собі, залишаючись опорою для тих, хто був поруч.
У середині квітня під час виконання бойового завдання у Волновасі Артем разом із побратимами потрапив у часткове оточення. Частині бійців вдалося вийти, однак Артем та інші воїни залишилися в небезпечній ситуації через проблеми зі зв’язком. Попри складні обставини, «Тім» зміг вивести своїх побратимів, допомігши їм урятуватися.
За цей вчинок Президент України підписав указ про нагородження Артема Тимченка орденом «За мужність» III ступеня.
Артем зателефонував батькам і зізнався, що не очікував такого визнання. Він не вважав себе героєм за те, що зробив, адже на війні найважливішим було зовсім інше — зберегти життя своє та побратимів.
За кілька днів мама, Надія, зателефонувала синові й запитала, чи вже «нагорода знайшла свого героя». Артем пояснив, що такі справи не вирішуються швидко, а потім додав, що зараз не до нагород — головне, аби вдалося залишитися живим.
Це була їхня остання розмова. Останній дзвінок синові. Останні слова Артема, які назавжди залишилися в маминій пам’яті.
Надія згадує, що навіть у найстрашніших думках вони не могли уявити, що син опиниться в ситуації, коли з ним може статися щось непоправне. Здавалося неможливим, що той, хто стільки разів допомагав іншим, виводив побратимів із небезпеки й сам ішов назустріч випробуванням, може не повернутися додому:
«І він, мабуть, також в це не вірив. Хоча їх били з усіх можливих видів зброї. Тоді, в Авдіївці, їх просто розстрілювали, а відповідати ворогу не завжди було чим».
Буквально за кілька днів, 17 квітня 2022 року, Артем загинув під Авдіївкою, виконуючи бойове завдання. Щоправда, батьки про це дізналися не відразу.
«Після 17 квітня його телефон був не на зв’язку. Я не хотіла вірити в найгірше. Кожного дня писала йому повідомлення. Артем попереджав, що може так трапитися, що з ним не буде зв’язку. Ми чекали тиждень, до Великодня. Далі я почала розшукувати його через інтернет, зв’язку з частиною не було. Денис, який на той момент вже служив у Територіальному центрі комплектування, дізнався про те, що імені Артема не було в списку загиблих. Не було ніякої інформації взагалі. З військкомату нам нічого не повідомили. Хоча вони мали цю інформацію вже на наступний день. 17 квітня він загинув, а вже 18 квітня в обласний військкомат надіслали інформацію. А ми до 25 квітня нічого не знали…»
Надія не припиняла шукати сина. Вона хапалася за кожну можливість, намагалася знайти бодай якусь звістку, бодай найменшу зачіпку, яка допомогла б дізнатися, що сталося з її Артемом. Пошуки в інтернеті зрештою вивели її на хлопців, які перебували на бойових позиціях. Вони пообіцяли спробувати щось з’ясувати.
Надія чекала. Чекала на відповідь, на будь-яку звістку, на надію, за яку могла вхопитися материнська душа. Та згодом саме ці хлопці принесли їй найстрашнішу правду: Артем загинув ще 17 квітня 2022 року.
Page updated
Google Sites
Report abuse