ВШАНУВАННЯ

      З книги артпроєкту «Наші пам’яті Артема Тимченка» (частина 1), куди увійшли 43 портрети воїнів, 42 біографії, фотографії, символічні картини та вірші української тематики. Словами авторки Оксани Шабас:

     «Звертаюся до того, хто жив з ідеєю цього проєкту майже 6 років, до того, кого немає в живих, але той, хто досі живе в нашій з подругою оселі; той, хто досі говорить крізь своє мовчання; той, хто завжди на зв’язку. АРТЕМЕ, ТИ колись, дізнавшись про те, що я малюю та пишу вірші, захотів, щоб одного дня я зробила виставку портретів військових, де б я прочитала свої вірші і розповіла про хлопців. ТИ дуже хотів приїхати на виставку… Але ТИ не приїхав, ТИ її створив. Коли я дізналася, що тебе не стало, я захотіла намалювати твій портрет, наче на прощання… Тоді я ще не знала, що це був лише початок, початок великого світу героїв, які стають вічними. З твого портрету все почалося, хоча ще в 2014-2015рр. я намалювала декілька військових, яких ТИ високо оцінив… Твоїм портретом і завершилась перша частина проєкту…ТИ завжди будеш найкращим, найдорожчим та тим, хто як ніхто розумів, як нам потрібно повернути наші землі, як таким як ми, донбасівцям, важко йти далі, починати все спочатку, виборювати своє місце у власній країні та просто боротися. ТИ без нотки сумнівів довірив нам свій телефон, свою банківську картку, свою форму, своє бачення, свою повагу та свою таку щиру та невгамовну любов. Лише твої обійми завжди будуть найціннішими!»

      Чому саме Артем?

Бо все, все, що вкладене в цю проєкт-виставку пройшло крізь нього.

–               Проєкт «НАШІ» (далі П.Н.) про відкидання нав'язаної суспільством думки.

На той час на Донеччині важко було довіритися волонтерам, бо як всі казали: «Там лише сепари, вони здають позиції та приносять отруєну їжу». Коли ми вперше прийшли до бригади Артема, він жодного разу не виявив ніякої підозри і з радістю куштував смаколики, а коли подруга зазначила: «Не переживайте, ми не сепаратисти, ми можемо скуштувати першими», Артем посміхнувся та відповів: «Тільки після нас…»

–               П.Н. про довіру та єднання.

Артем особисто довірив все, що на той період було в нього. Його бригада не мала права залишати своє місце перебування, навіть щоб зняти гроші чи купити якісь речі тощо. Він довірив свій телефон, щоб поміняти чохол, свою банківську картку і форму, як і вся його бригада вже після нього. І коли я запитала: «Артеме, а Ви не боїтеся…» Він перебив і додав: «Ні, це не обговорюється, і це не тому, що на картці мало грошей. Це тому, що я вірю вам. Ви рятуєте нас, ми захищаємо вас.» Тоді я ще не розуміла, як це ми рятуємо їх, а зараз розумію…

–               П.Н. про безмежну повагу та сором'язливість.

Те, як Артем відносився до нас словами не передати, він до останнього спілкувався з нами на «Ви», він ніколи не перетинав межу і, якщо питав щось про особисте, 150 разів вибачався. Одного разу він запитав у мене з подругою, чи любимо ми Україну. І ми в один голос майже заорали на всю позицію, що звісно так! У свою чергу ми поставили те саме запитання, а він сказав: «Знаєте, ніколи навіть не замислювався: я тут, бо це мій обов'язок!» Тоді ми розказали йому, як ховали маленькі українські прапори у шухляду в Донецьку, коли в наш під'їзд влетіли сепаратисти зі зброєю в пошуках «укропського» снайпера. Тоді його очі на мить завмерли в одній точці і він впевнено промовив: «Так, я точно люблю Україну!» Він завжди соромився дзвонити і просити щось для хлопців та для себе. Але у нас виникла традиція – дзвінок щосереди і список речей. Через місяць він дзвонив частіше, бо вся бригада не могла дочекатися вихідних, коли ми приїздили. На питання, чому він з такою обережністю ставить запитання, Артем відповів: «Як? Вам болить і це може бути неприємно. Ми ще повністю не розуміємо, що ви втратили і як ви це переживаєте»…

–               П.Н. про подяку.

Артем ніколи не сприймав нас «Ви нам зобов'язані, через Вас це все почалося», ніколи! Він завжди дякував за кожен візит, за кожен дзвінок, за кожен смаколик, «як у моєї мами» – казав він. Навіть коли пройшли роки… Він одного разу написав: «Ви не розумієте, що Ви для нас робили, це ніколи ні з чим не порівняти, це вічно»…

–               П.Н. про любов.

З кожним днем ми все більше і більше бачили, як він закохується у наші краєвиди. «У Вас такі вітри, не схожі

на ті, що вдома; така краса і небо, наче намальоване, а ще ці терикони як вулкани, – люблю з Льохою  увечері теревенити тут...» Ось така любов до України, до Донеччини.

І ми відчували, що він та його побратими нас люблять. Я пам'ятаю, як вперше він подивився на нас як пташеня і тихо промовив: «Дівчата, а можна я вас обійму?» З тих пір обіймів було дуже багато… Це і є справжня любов: коли не знаєш, який його улюблений колір, яку музику він слухає, що робить у вільний час, але любиш до нестями, бо в нього серце виривається з грудей, бо це наш Артемій, бо він особливий і просто СВІЙ, просто НАШ.

–               П.Н. про захист та мужність.

Колись Артем сказав: «Та, я ж не Льоха, то він у нас красунчик!» І тут почалося, даремно він це сказав: на нього накинулися три подруги, які почали пояснювати йому, що таке справжня краса. Артем був слухняний хлопчик і слухав дуже уважно. Раптово почулися постріли та щось схоже на глухі вибухи, і він однією рукою відштовхнув мене та Катерину за себе, скинув зброю з плеча і сказав: «Ви продовжуйте, я уважно слухаю!»

Оце і є справжня краса та мужність!

–               П.Н. про вічність та мистецтво.

Коли Артем дізнався про те, що я малюю і прочитав деякі вірші, він сказав, що було б дивовижно, якщо б я зробила виставку військовим, де був би і його портрет, і він приїхав би до Полтави. Отже, це його проєкт, це його ідея і саме завдяки цьому, всі ці хлопці будуть вічними!!!

–               П.Н про щастя.

Єдиний раз, коли Артем звернувся до мене на «ти».

«Я знаю, що загину поруч з твоїм домом, на Донбасі. Але я не жалкую ні про що, це мій шлях і я щасливий. Це так дивно, але найщасливіші моменти в моєму житті були саме в Костянтинівці, особливо вихідні, коли ви, волонтери, приходили до нас і ваші справжні обійми та надія в очах, я вперше відчув, що таке безумовна любов!»

–               П.Н. про небайдужість.

Якщо ти не кохана людина, не дружина, не член родини, не близький, це не означає, що тобі все одно…

      «З батьками Артема, на жаль, ми познайомилися, коли Тіма не стало. Але я знаю, що не смерть сина звела нас, а велика любов до нього. Знаєте, він завжди цінував моє мистецтво, всю творчу роботу. Він мріяв про цей проєкт і хотів, щоб народ України вшановував Героїв, які з нами і які вже доглядають за нами з Небес. Артем був тією людиною, яка завжди тримала слово. Він єдиний у моєму житті, який ніколи не сумнівався у важливості перемоги, повернення мого краю і того, що такі люди, як я, які втратили нормальне життя, заслуговують на повагу та вільне повітря. Він завжди був, є та буде тим промінцем світла, який надавав мені сили жити далі, боротися. Поруч із ним кожна людина ставала щасливою і я рада, що була однією з цих людей. Я теж виконаю свою обіцянку йому: буду вшановувати Героїв та буду розповідати про Найпрекраснішого Героя МОГО ДОНБАСУ. Артеме, ТИ ЗАВЖИ БУДЕШ МОЇМ ГЕРОЄМ! І я, в свою чергу, завжди буду підтримувати батьків Артема, бо лишитися такого сина та такої людини це лишитися серцебиття, ти наче живий, але крил більше немає і політ, на який тебе заряджав Артем, більше ніколи не відбудеться» – продовжує Оксана.

      «Я часто стала отримувати повідомлення від своїх читачів у соцмережах, коли виставляю інтерв'ю чи якісь сюжети про проєкт і дуже багато людей впізнають героїв, багато, хто пише «О, це ж Ваш натхненник проєкту, зараз буду читати!» Коли я побачила відгуки про проєкт у нашій Костянтинівський групі, була приємно вражена. Хочу процитувати деякі з них.

     «Це неймовірно! Дуже сильний та потрібний проєкт! Особливо для нашого міста та регіону, сподіваюся, що колись ми всі прийдемо на виставку саме в Костянтинівці.»

     «Я разів 100 перечитала про цей проєкт, хто в основі всього, подивилася інтерв'ю. Мурахи, мурахи не по тілу, а всередині: як чітко ця дівчина помітила силу такої прекрасної людини Артема Тимченка, завдяки такому великому, небайдужому серцю, яке було у цього захисника, ми маємо в проєкті героїв саме з нашого міста, Артем показав нам єдність, згуртував хлопців навіть з іншого Всесвіту! Боже, мене переповнюють емоції! Я щаслива знати, що в Нашій країні отакі герої і що сам Артем Тимченко ходив по нашому місту, регіону і захищав мій дім. Слава тобі, запорізький козаче! Слава Нашим воїнам, що в небесах, що на землі, ви разом тримаєте стрій!!»

    Це дуже приємно. А нещодавно, прочитавши одне з останніх інтерв'ю про Артема, яке давала мама Надія, моя колишня учениця написала. «Оксано, я вже не можу, довго не наважувалася, це ж той Артем, про якого Ви нам розказували на уроках Української волі та свободи?» «Так, Поля, саме він!»

    Десь секунд сорок немає відповіді, потім плачучи смайли...

   «Вибачте, Оксано, плачу, не стрималася, мені так подобалося про нього чути! Я наче його знала, мені дуже шкода... Але завдяки такому проєкту, він та інші будуть жити, правда ж?" «Сподіваюся». «Оксано, з Вашого дозволу, можна я збережу собі це інтерв'ю та фото Артема, на пам'ять, буду своїй доні розповідати про справжніх героїв, як Ви це робите!»

    Коли я дізналася, що Артема не стало, у голові по колу ходили 2 його фрази «тримаємо стрій» та «завжди на зв'язку»....

    Хто тепер буде тримати стрій? Хто тепер буде на зв'язку? Довгий час ці фрази їли мені мозок, а тепер вони його насичують та дарують посмішку... Артем і досі тримає стрій разом із мужніми захисниками. Артем і досі на зв’язку тепер через маму та тата, через подругу Віку, через своїх донбасівських не кровних родичів тьотю Галю та дядю Сашу, через сни та знаки. «Я ніколи Вас не залишу, навіть якщо мене не стане!» казав Артемій, і, як завжди, продовжує тримати слово!»– розповідає Оксана.

     Оксана Дрюк – партійка, політична діячка м. Полтава, організатор заходу "Наші" пам'яті Артема Тимченка 18.03.2025р. для учнів та викладачів Аграрної Академії.

     «Я так вражена. Я була на заході, що проходив у січні в Центрі культури та дозвілля. І я вже знаю, хто такий Артем, знаю вже історії інших хлопців... 

     Це така гордість розуміти, що я стала свідком того, що зробив та робить цей відчайдушний воїн Артем Тимченко. Я безмежно йому вдячна за захист і за те, як він усіх загартував. Я вдячна всім захисникам, хто в проєкті, хто на фронті, хто в лікарнях і т.д. за можливість жити і дихати. Слава Героям!!»