Герой, що об'єднав Україну
«Разом ми міцна зброя!»
«І це поборемо!»
«Завжди на зв’язку!»
«Все буде 4.5.0»
«Тримаємо стрій!»
*Натискайте на підкреслені слова, вони Вас перекинуть на інші посилання
Артем безмежно любив тварин, обожнював природу та завжди цікавився історичними артефактами, пам’ятками культури та історією України загалом. Мав золоті руки і, як він сам казав, – «міг збудувати ціле місто, якщо потрібно». Був щирим патріотом! Завжди шукав щось нове і займався саморозвитком. Ніколи не соромився, що чогось не знає, навпаки, цікавився цим новим і шукав інформацію: чи то мистецтво, чи то зброя, чи то етимологія якихось слів, чи рецепти якихось страв… Обрав шлях воїна, бо знав, що таке обов’язок кожного чоловіка перед своєю державою, ніколи не жалкував і не сумнівався у власному виборі, його серце до останнього подиху було віддане Україні. Артем – людина, яка завжди тримала слово і ніколи не зраджувала людей, особливо тих, яких він цінував! Принцип, якому він слідував все життя – «жоден політик, жодна влада не дасть тобі могутньої держави, доки ти не станеш будувати її сам. Це боротьба та праця кожного. Якщо мене запитають, що я зробив для України, я знаю, що відповісти!»
Артем Тимченко —
людина з великим серцем
Оксана Шабас згадує, що Артем завжди був веселим, мав безліч друзів і знайомих, умів підтримати, розрадити й подарувати гарний настрій навіть у найважчі моменти. «Щоб не трапилося, який би паскудний настрій у тебе не був, Артем за секунду міг змінити твій день. Ти ніколи нічого не міг приховати від цього хлопця. Він завжди все відчував! Знаєте, не знаю, який у нього був рівень запам’ятовування, але серед безлічі знайомих він ніколи не забував, яке значення маєш саме ти не тільки для нього, а й для всієї України! — розповідає Оксана. — Коли ми приїздили до 25-ї бригади, Артем завжди стежив, щоб їжа дісталася всім хлопцям, і тільки після цього їв сам. Важко було складати список потреб, бо Артему завжди було незручно щось просити. Він відповідав за багато речей, завжди був вдячний і без вагань довіряв нам. Попри службу та необхідність постійно бути пильним, Тьомич ніколи не забував піклуватися про нас і цікавитися, як минув наш тиждень. Ніколи не зустрічала такої небайдужої людини».
Особливу доброту Артема пам’ятає й Галина Єльцова. Вона розповідає, що він ніколи не вмів просити про допомогу, навіть коли йшлося про найнеобхідніше для побратимів. «Ага, прийшов, а я сік із помідорів давлю, а він тупцює на одному місці. Я питаю: “Артеме, що?” — “Та нічого”. — “Вам щось треба?” Тиша, тільки з ноги на ногу переступає. “Давай томатів дам. Перець є, цибуля, що треба?” А він чухає лоб, одна рука на автоматі. “Та не знаю… А перець у вас є? Бо хлопці хотіли начинити…” Саша ледь не помер зі сміху й каже: “Артеме, ти чув, що в тебе тьотя Галя питала?” А в нього такі оченятка: “Ні, нічого не чув, бо дуже соромно…”» Галина також згадує, що Артем ніколи не проходив повз, якщо комусь була потрібна допомога: «Було, що ми дрова на зиму заготовляли, приїжджали з дровами, вивантажували, а він такий: “Допомога треба?” — “Синулька, та ні, все нормально, самі”. — “А може, все-таки треба?” — “Ні, все нормально”. — “Ладно, якщо що, я — в магазині”. Ніколи не пройде повз, якщо бачить, що треба допомогти».
За словами Оксани, Артем був людиною, яка могла недоговорювати, але брехати не вміла. Галина погоджується: «Я теж так думаю, бо ніколи не помічала за ним брехні. Він говорив те, що думав, просити не міг, бо завжди почувався незручно, а от брехні жодного разу за ним не помітила». А ще Артем умів по-справжньому піклуватися про тих, хто був поруч. Оксана пригадує випадок на позиції, коли в неї почалася сильна носова кровотеча й розболілася голова: «Згадую, як я стою в них на позиції, кров ллється носом, голова тріщить. Сіла в машину. Кажу, що все нормально: вата є, вода є, усе гаразд. Усі вже розмовляють — ага, усі, та не всі. Артемій уже присів і каже: “Я сам”. — “Артемій, що сам? Що я ватку не потримаю?!” А він: “Ну, потримаєте, але не будете”. Він щось там зі мною робив, витирав обличчя, нахиляв голову. Чаклував, я думаю. Не відходив ні на секунду. Ну, він просто ніколи не відходив».
Віка Ковалькова (подруга з дитинства) згадує, що Артем завжди думав насамперед про побратимів і навіть звичайну домашню їжу сприймав як можливість подбати про хлопців. «Артем ніколи нічого не міг просити. Питаєш його, чи щось потрібно, а відповідь одна: “Ні, у мене все є”. Одного разу я закрила тушонку й передала йому, щоб забрав на службу та розділив із хлопцями. Він усе віднехтувався, а потім телефонує зі служби й каже: “Дякують тобі хлопці, дуже смачно, треба було більше брати!” Завжди думав про хлопців», — розповідає Віка.
Оксана також пригадує, як після першого випадку, коли Артем сам скуштував привезену волонтерами їжу, щоб показати свою довіру, він надалі ніколи не сідав їсти, доки все не було розподілено між побратимами. «Пам’ятаю, Іра тоді запитала: “Тьом, а чого Ви не берете?” А він відповів: “Ви не переживайте, я обов’язково буду їсти, і мене тоді не спинити! Просто за оцими треба прослідити, бо вони як діти!” — і сміється. Він завжди стежив, щоб усім дісталося. А коли телефонував подякувати, казав ту саму фразу, що й Віка: “Хлопцям дуже сподобалося”».
Ще однією важливою рисою Артема була його любов до України та загострене почуття справедливості. Віка згадує, що під час випадкових зустрічей він завжди запрошував її на каву «на дві хвилинки», які нерідко перетворювалися на цілу годину розмов, аж поки її чоловік починав хвилюватися й шукати її. Артем багато говорив про Україну, переконував друзів у необхідності захищати її східні рубежі, і, якщо розмова торкалася цієї теми, зупинити його було неможливо. Вони часто зустрічалися в пабі, спілкувалися, сміялися й раділи життю. Та щойно лунав Державний Гімн України, Артем залишав усе й починав співати. І не дай Боже, хтось із друзів не знав слів!
Таким його пам’ятають ті, хто зустрів Артема на своєму життєвому шляху: щирим, веселим, справедливим, небайдужим і завжди готовим допомогти. Він умів підтримати словом, помітити чужий біль, подбати про побратимів і подарувати людям відчуття, що вони не самі. Для Артема турбота не була гучними словами — вона проявлялася в учинках, у довірі, у вдячності та в постійному прагненні зробити так, щоб кожному вистачило найнеобхіднішого. Саме таким — із добрим серцем, щирою усмішкою та безмежною любов’ю до України — він назавжди залишиться в пам’яті людей, які його знали й любили.
Денис Тимченко згадує Артема як старшого брата, на якого завжди хотілося рівнятися:
«Я звик, що був наче молодший брат у сім’ї. Завжди тягав рюкзак чи велосипед за Артемом, а він ішов попереду, мов той командир. Я завжди прислухався до нього: він усе знав і тверезо оцінював ситуацію. Був неймовірно справедливим, ніколи не добирав слів — казав прямо й упевнено. Він був взірцем для мене. Справжній Герой. Та й на захист я став, бо мені було з кого брати приклад.
Братішка, дуже тебе не вистачає!»
«Якщо мене ніхто не розуміє, а кількість ідіотів наче переважає всесвіт, я завжди згадую тих, хто на одній хвилі зі мною. Це робить мене щасливим, і я ніколи не здамся, навіть коли мене не стане…— Артем Тимченко — Любити — дуже легко, важко втрачати та втримати людину біля себе. Любов — це робота, але вона найприємніша річ, яка може трапитися в житті кожної людини!!!»
Оксана Шабас згадує: «Ми з Артемом розуміли одне одного з пів слова: я лише починала фразу, а він уже завершував її — або навпаки. А ще нас завжди єднало чудове почуття гумору. Де б він не був, якою б складною не була його служба, Артем завжди знаходив можливість відповісти, підтримати й підбадьорити. Він щиро цікавився моєю творчістю, вірив у мене часом навіть більше, ніж я сама. Як я могла не відчути такої людини, яка з таким захопленням і невтомною вірою ставилася до мого мистецтва? Він часто повторював: “Оксанко, Ви зможете! Ваші малюнки вміють розмовляти, вони розмовляють серцем”. Ці слова стали для мене справжнім джерелом натхнення, додавали сил і допомагали рухатися вперед. Так само щиро Артем ставився і до моїх віршів — він умів побачити душу в усьому, що я створювала, і завжди знаходив слова, які торкалися самого серця».
«Добре там, де нас немає. Відпочивати завжди класно будь-де, навіть у Марокко, а от жити та робити внесок у розвиток держави — дано не кожному. Хотілося б, щоб було побільше людей, які не обирають найлегший шлях — утекти й казати, що їм рідна країна завинила та нічого не дала. Це духовна слабкість!» — Артем Тимченко
Оксана Шабас згадує: «Усі, абсолютно всі, хто знав Тьому, не могли не любити його. Як можна було не любити людину, яка тебе захищала, могла заступитися будь-якої миті, завжди піклувалася, цікавилася, підіймала настрій і відчувала, коли тобі болить, особливо коли йдеться про Україну та рідний край? Артем був саме тим воїном, який ніколи не ділив нашу Україну, не розділяв людей і розумів, що сепаратисти є не лише на Донеччині та Луганщині, а щирі українці — по всій Україні».
Людмила Статіва, мама Андрія Алєксєєнка «Медоїда», висловлює Оксані Шабас глибоку вдячність за її мистецтво та за те, що артпроєкт об’єднує родини полеглих Захисників і допомагає їм відчувати, що вони не самі:
«Я хочу Вам одне сказати, Оксаночко: я, як мама загиблої дитини, неймовірно вдячна Вам за те, що Ви зробили й продовжуєте робити. І, звісно, я вдячна Артему. Я вважаю, що проєкт завжди повинен носити його ім’я — чи то буде друга частина, чи третя, чи десята. Якби не цей неймовірний хлопець, не його величезне серце за життя і не те, що він навіть зараз збирає всіх хлопців разом, я б не побачила свого сина в такому проєкті й, можливо, так і не відчула б, що я не одна. А це надзвичайно важливо.
Артем — це поводир для всіх нас, хто пережив втрату, це наш зв’язок із нашими хлопцями. Це Ваш проєкт і проєкт Артема, і я від цього щаслива. Я ще стільки дізнаюся про хлопців завдяки Вам обом».
«Братику «Тім», нехай тобі земля буде пухом. Десантники не помирають — вони просто йдуть у небо. Я слухав твої поради, і вони дуже допомагають мені в житті. Я завжди пам’ятатиму тебе. Ти назавжди в моєму серці».
«Я зберігаю його фото, щоб завжди пам’ятати. Він був мені як старший брат, із ним завжди знаходилася тема для розмови. Не забуду його пісеньку: «Холодно, холодно, але нічого…». Коли він її співав, я розумів, що йде пити каву».
«Тіме, для мене ти вічно живий!!! Спочивай, брате. Пам’ять про тебе — вічна!»
«Як же так… Разом служили на Ширлані, потім пішли до легендарної 25 ОПДБр, пройшли нелегкий і болючий шлях. Я нещодавно дізнався, що Артем загинув. Вічна пам’ять тобі, брате! Прийміть мої співчуття. І низький уклін вам за сина-Героя!»
«Героям — вічна слава, шана й пам’ять. Артема не забуду, доки живий!»
«Вічна пам’ять!!! Мій однокласник, гарний був хлопець, гідний!!! Не вірю… Ми ж зовсім нещодавно спілкувалися!!! Надіє Вікторівно, прийміть мої співчуття!!!»