ДИТИНСТВО

     Народився Артем у м. Запоріжжя, у сім’ї вчительки молодших класів та будівельника. Як розповідає мати Героя Надія, їхня родина була цілком звичайною. Артем і старший на три роки брат Денис росли в любові та достатку, захоплювалися туризмом, разом із сім’єю багато подорожували. «Часто згадую дитячі роки синочка. У півтора місяця в нього виявили хворобу кишківника, і ми ледь не втратили дитину, – розповідає мати воїна Надія Тимченко. – Потім було ще кілька випадків, коли смерть підходила до нього дуже близько. Проте, мабуть, місія сина на землі ще не була виконана. Він наче з дитинства готувався до боротьби. 

    Улітку ми завжди їздили на море. Крім того, разом зі шкільною вчителькою, хлопці ходили в походи. Обходили всю Хортицю. Вона їх вчила правилам виживання в екстремальних умовах. Згадую один випадок з таких походів. Артем і Денис поїхали з гуртком в Крим. Артем тоді навчався в третьому класі, але він вперто ніс рюкзак, який був по величині, таким же як і він. Попри спеку і вагу, він справився і дійшов до моря, а в таку спекотну погоду треба було пройти чималу відстань…»

    Шукав свій шлях змалечку, відвідував якийсь час клуб з фігурного катання.  

    Навички виживання в екстремальних умовах одного разу врятували братам життя. Щоправда, батьки про це дізналися лише через роки після події.

    «Як і всі діти в ті часи, Артем з Денисом були іноді неслухняні. Хлопці пішли взимку на річку і там провалилися під кригу. Але змогли вибратися, розпалили багаття і сушили одяг, щоб ми, батьки, про це не дізналися. Ось так, дитяче захоплення дійсно знадобилося у реальному житті».

    Уміння орієнтуватися допомогло синові й в армії. У нього там і загалом було багато друзів. На жаль, найкращі загинули теж (Сергій Соніч та Станіслав Гринь)».

    Навчався у Запорізькій спеціалізованій школі №72, в одному з українських класів, які лише почали з’являтися серед тотально російських шкіл. Закінчив її з «4-ми» та «5-ми» (сучасні 9–12 балів). 

   «У школі Артем завжди мав свою власну думку. Постійно її відстоював. Цим він вдався в маму, як-то кажуть. Бо я теж така. Коли він пішов у школу (це 90-ті роки), в Україні лише відкривалися перші україномовні класи, бо у багатьох школах українська мова все ще була факультативною. Артем вчився в українському класі з початку навчання. Він чудово володів українською, але в побуті ми настільки були вгвинчені в російську мову і виховувались в ній, що й розмовляли, на жаль, нею… А от коли вже «припекло», то й почали розмовляти українською мовою».