Опрацювати в підручнику сторінки 202 - 203

Ознайомтеся з творчістю видатних постатей українського кінематографу.

За бажанням подивіться фільми або мультфільми, які вас зацікавили.

Опрацювати в підручнику сторінки 200 - 201

Перший український професійний театр

10 квітня 1864 року в Львові розпочав свою діяльність музично - драматичний мобільний український театр «Руська Бесіда» (з 1914 р. - "Українська бесіда"). Ця подія є дуже важливою в житті українського народу, адже всі розуміли, що для культурного підйому українців, патріотичного виховання молоді, донесення до загалу української творчості та ознайомлення людей з українськими діячами мистецтва просто необхідним був професійний український театр.

Ідея створення даного театру належала відомому на Галичині громадському діячеві, судді, депутату Юліану Лаврівському, який шляхом збору пожертв та залученням до майбутнього театру відомих на той час акторів та режисерів спромігся здійснити свій задум. Театр утримувався однойменним культурницьким товариством "Руська (згодом - Українська) Бесіда", до 1914 р. частково фінансувався Галицьким сеймом.

Перша вистава театру «Маруся» відбулась в «Народному домі» у Львові і мала шалений успіх.

Гра акторів випала прегарно. Королевою вечора була Теофілія Бачинська в ролі Марусі. Була це артистка великої міри, — на це годилися сучасні українські, польські й німецькі критики. В першій виставі брали ще участь Омелян Бачинський, Юрчакевич, Ю.Нижанківський, Сероічковський, Кобилянський і ще дехто. Тому, що квитки на першу виставу було розхоплено за один день, театр за кілька днів повторив виставу "Марусі"".

До репертуару театру, поряд з творами українських драматургів - М.Л. Кропивницького, І.К. Карпенко-Карого, М.П. Старицького, Г.Ф. Квітки-Основ’яненко, І.П. Котляревського, включались п’єси М.В. Гоголя, О.М. Островського, А.П. Чехова, М. Горького, Г.Ібсена. Успішно ставились опери М.В. Лисенка, Д.В. Сичинського, П.І. Чайковського, С. Монюшко, Б. Сметани, Дж. Пуччині, Дж. Верді, Ж. Бізе.

Загалом театр проіснував до 1924 року, змінюючи назви та керівників. І хоча театр діяв лише 60 років, для багатьох людей він став віддушиною в одноманітному, сірому, а часом нелегкому житті. Адже переглядаючи спектаклі, п’єси та опери люди разом з акторами переживали щастя і горе, закохувались і розчаровувались, плакали і сміялись та попри все, виходили з зали з впевненістю, що все в них буде добре.

Театр корифеїв

Корифей (з грецької мови) - це керівник хору або заспівувач.

1882 р. - Марко Кропивницький створив у Єлисаветграді (нині Кіровоград) першу українську професійну трупу (Театр корифеїв). У 1883 році в Одесі трупа відкрила сезон п'єсою "Наталка Полтавка" І. Котляревського.

До складу трупи увійшли:

• М. Заньковецька
• Іван Карпенко-Карий
• М. Садовський
• П. Саксаганський
• Марія Садовська-Барілотті

Багато сил театру також віддав драматург М. Старицький.

Труднощі, з якими довелося зіткнутися українському професійному театру:

1. Емський указ 1876 року, який забороняв виставляти п'єси українською мовою.

2. Українські народні пісні виконувалися французькою мовою.

3. На сцену не допускалася перекладна драматургія.

4. Усі ролі представників вищих верств мали виконуватися російською мовою.

5. Заборонялося відтворення історичних подій, які б нагадували колишні вольності.

6. Зміст п'єс міг торкатися лише селянського побуту або кохання.

7. Разом з українською п'єсою мала виставлятися російська на стільки ж актів.

8. Тяжке матеріальне становище.

Засновник трупи М. Кропивницький був:

• актором
• режисером
• драматургом
• композитором
• виконавцем музичних творів
• художником
• педагогом
• організатором театральної справи.

Для збагачення репертуару були створені такі п'єси:

• "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці", "Не судилося", "Талан", "Маруся Богуславка" М. Старицький
• "Дай серцю волю, заведе в неволю", Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Глитай, або ж Павук" М. Кропивницький
• "Мартин Боруля", "Хазяїн", "Сто тисяч" І. Карпенко-

У 1885 році театральна трупа розділилася: М. Старицький відокремився від М. Кропивницького.

1907 р. - М. Садовський відкриває постійний український театр.

Основні різновиди та жанри театру за їх «спеціалізацією»: драматичний (трагедія, комедія, драма); музичний (опера, балет, оперета, мюзикл) та ляльковий (різножанрові спектаклі для дітей і дорослих).

Княжий театр. Скоморохи—перші професійні актори, музиканти, танцюристи

За княжої доби відбувається відокремлення народної та професійної культури. Почали відрізнятися культура низів і культура князів (дружинної верхівки). З розвитком давньоруської книжності, появою бібліотек і шкіл ці відмінності виявляються дедалі більше.

Скоморохи (у перекладі з лат. — веселі люди) — перші професійні актори, музиканти, танцюристи, акробати, дресирувальники зазнали найжорстокіших переслідувань з боку духівництва. Представники християнської церкви забороняли їхні «бісівські» видовища, тому що вони походили з архаїчних язичницьких обрядів і вірувань.

Скоморохи виступали як перед народом, так і перед князівською знаттю. В їхньому мистецтві інтегрувалися особливості давнього обрядового театру і деякі риси княжого театру, що мав зародки професіоналізму.

Вистави скоморохів не потребували спеціального приміщення. Єдиним обладнанням була ширма, за якою актори перевдягалися, надівали маски, чіпляли бороди, вуса тощо. Представники цього розважально-жартівливого мистецтва гуртувалися в мандрівні ватаги й брали участь у різних ритуалах і святах. Найчастіше водили вулицями «Козу», інколи — дресированих ведмедів, виступали на майданах і базарах зі сценками соціально-викривального змісту. Народ любив скоморохів за їхні дотепні дійства, складав про них пісні. Чимало сіл на теренах усієї України дістали назву «Скоморохи», що підтверджує надзвичайну популярність цих мандрівних акторів.

Шкільний театр козацько-гетьманської доби

На козацько-гетьманську добу припадає розвиток українського шкільного театру. Його становлення відбувалося у навчальних закладах – Києво-Могилянській академії, колегіумах, братських школах. Згідно зі шкільною програмою у межах вивчення обов’язкових предметів – поетики й риторики – учнів навчали складати декламації – віршовані панегірики у формі привітань, промов (плачів), послань на різні теми суспільного і шкільного життя. Вони часто приурочували до релігійних свят, днів пам’яті святих або відомих духовних осіб, з нагоди військових перемог, до приїзду високоповажних гостей до навчального закладу тощо.

Застосовувалось навіть мінімальне оформлення: спеціальні костюми, завіса, атрибутика, рідше – скупі декорації. Інколи складовою такого театралізованого дійства були діалоги, що складалися із запитань і відповідей. Діалоги з елементами театралізації практикувалися і під час філософських диспутів та «орацій». У такій спосіб учні набували ораторської майстерності.

Декламації та діалоги – безпосереднє джерело виникнення шкільної драми. Відповідно до програми навчання їх писали викладачі поетики. Проте учні не тільки розігрували готові п’єси, а й брали участь у їх створенні, а під час канікул влаштовували «рекреаційні» вистави» просто неба.

Філософсько-естетичне обґрунтування принципів шкільної драми – трагедії, комедії, трагікомедії – здійснив реформатор українського барокового театру Феофан Прокопович, автор підручника «Пиїтика».

До шкільного театру включалися переважно різдвяні і великодні драми, а також п’єси морально-дидактичного та історичного змісту. Деякі з творів, що збереглися – анонімні, як, наприклад, перша відома на сьогодні шкільна драма «Олексій, чоловік Божій».

Драма на історичні теми присвячувалися реальним подіям і видатним постатям. Так, у трагікомедії «Володимир» Ф.Прокопофича зображено події прийняття християнства на Русі, проте насправді йдеться про гетьмана І.Мазепу та його культурницьку діяльність. У драмі невідомого автора «Милость Божія» головною дійовою особою виступає герой національно визвольної війни Б.Хмельницький.

Барокові риси шкільної драми виявились у контрастному зіставленні драматичного й комічного. Між актами серйозної шкільної драми, яку грали «книжною» мовою, з розважальною метою виконувалися веселі й жартівливі інтермедії, написані доступною народною мовою. Сюжети інтермедій зазвичай зводилися до простих епізодів із народного побуту. Поступово інтермедія вийшла на майдани та ярмаркові площі і стала самостійним театральним жанром – своєрідною попередницею жанру комедії.

Шкільні декламації, диспути, вистави супроводжувалися хоровим співом («хор ангелів»), кантами, інструментальною музикою (гуслі, сопілка, тимпани, цитра), рідше – танцями.

Видатні українські просвітителі, автори шкільних драм Д.Тупало,Ф.Прокопович, С.Полоцький, М.Козачинський були організаторами й викладачами шкіл у Росії, Білорусії, Сербії, де вони також створювали театри, хори.

Інтермедія, інтерлюдія – невелика п’юся переважно гумористичного характеру, яку виконують між актами вистави. Вертеп – явище театральної творчості, що можна водночас визначити і як перший народний ляльковий театр, і як ранній народний музичний театр, і як варіант драматичного театру.

Національний шкільний театр вертеп

Із Різдвяною шкільною драмою, що має давнє коріння в українській обрядовості, тісно пов'язаний національний ляльковий театр вертеп. Час виникнення його ще й досі точно не з’ясовано, адже не розшукано текстів вертепних драм. Відомо, що студенти-мандрівники ходили під час різдвяних свят із вертепом селами й хуторами, відвідували панські садиби й козацькі оселі, заробляючи собі на хліб. Вертепна дія розігрувалася у великій дерев’яній скрині, поділеній на два (інколи три) поверхи. У підлозі сцени обох ярусів прорізувалися щілини, крізь які один чи два актори водили ляльок, закріплених на дротах. Така будова скрині не випадкова: вона відповідала особливостям сюжету, що розгортався за двома сюжетними лініями – релігійною і народною. На верхньому, «небесному», поверсі йшли християнська драма-містерія про народження Христа дівою Марією, співалися янгольські хори, канти, колядки. На нижньому, «земному», - стояв трон царя Ірода, діяли Смерть, Чорт та інші персонажі. У другій, інтермедійній дії розігрувалися комічні сценки та діалоги з українського життя, виконувалися народні пісні й танці, грали «троїсті музики». Наприкінці з’являвся головний герой – сміливий Запорожець, народний захисник. Цю ляльку робили вищою за всі інші і вдягали в яскравий український костюм. Запорожець усіх перемагав і співав рішучу епічну пісню «Та не буде лучче, та не буде краще, як у нас та на Україні».

На Галичині, Буковині й Закарпатті набув популярності так званий «живий вертеп», у якому замість ляльок грали люди-актори. Загалом вертепна драма стала улюбленим видовищем широких кіл народних мас, предтечею демократичного театру.

Початки драматичного театру зародилися у гетьманській столиці – Глухові. Тут діяла акторська трупа гетьмана Лівобережної України Кирила Розумовського. Першою виставою в гетьманському палаці була комічна опера «Ізюмський ярмарок», поставлена французькою мовою (1751). На сцені ставилися також опери італійських композиторів, комедії Мольєра. Отже, це була перша спроба створення придворного театру.

Таким чином, український театр козацько-гетьманської доби, що синтезував поетичне слово, акторську гру, декоративний живопис, музику і танець, став яскравим втіленням стилю бароко.

Неофольклоризм -

(від грецьк. новий і фольклор) — течія в європейській музиці 20 століття, у якій відновлення засобів музичного письма органічно пов'язане з опорою на фольклор.

В Україні неофольклоризм розвивався у 1960-1980-x роках. Яскраві зразки творчого переломлення фольклорних джерел створили Євген Станкович (зокрема перша неофольклорна опера — «Коли цвіте папороть»), Мирослав Скорик.

Мирослав Скорик

Композитор, музикознавець, народний артист України, лауреат Державної премії імені Т. Шевченка, Герой України, внучатий племінник відомої оперної співачки Соломії Крушельницької, учень С. Людкевича. Працював в США, Австралії. В кінці 1990-х р. повертається в Україну. Написав оперу «Мойсей» за поемою І. Франка, балет «Повернення Баттерфляй», кантати, сонату, музику до кінофільмів («Тіні забутих предків»).

У «Карпатському концерті», циклі «Гуцульський триптих» митець знаходить оркестрові барви, що нагадують звучання народних інструментів цього регіону — трембіти, флояри, цимбалів. Водночас у його творах використано прийоми сучасної серійної техніки. Такий синтез надає музичній мові композитора неповторного забарвлення.

Скорик Карпатська рапсодія для скрипки та ф-но (відео)

Мелодія ля-мінор — музичний твір українського композитора Мирослава Скорика, написаний ним до фільму «Високий перевал» на прохання кінорежисера Володимира Денисенка.

Кінострічка, що мала робочу назву «Партії рядова», розповідає про повоєнні роки в Галичині і знімалася на початку 1980-х років. Попри те, що оригінальний сценарій акцентував увагу на трагедії, принесеній у звичайну галицьку сім'ю Другою світовою війною, під тиском владних структур картина зазнала значних змін вже на етапі монтажу, щоб зображувати діяльність ОУН-УПА крізь призму радянської ідеології.

Режисер картини, не поділяючи трактування сценарію, що його нав'язували представники КДБ, звернувся до Мирослава Скорика з проханням скласти таку музику до кінострічки, яка могла б «розказати» глядачеві те, чого не можна показати.

Мирослав Скорик - Мелодія з кінофільму «Високий перевал» (Диригує автор) (відео)

Євген Станкович

Євген Федорович Станкович – композитор, учень Б. Лятошинського і Мирослава Скорика. Герой України, Народний артист України, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка, нагороджений орденом Ярослава Мудрого у 2002році. Він є автором симфоній, інструментальних концертів, камерно-інструментальних творів, хорових творів, балетів – «Ольга», «Прометей», фольк-опери «Цвіт папороті», музики до кінофільмів («Роксолана»).

Євген Станкович «Заключне Купало» (відео)

Євген Станкович — один із провідних українських композиторів-симфоністів сучасності. Його творчості притаманні монументальність задумів, драматизм, глибинні зв’язки з фольклором Закарпаття, експериментування у царині музичних форм і техніки. Він одним із перших у вітчизняній музиці застосував прийоми полістилістики, колажу.

Євген Станкович «Новела» для кларнета, флейти і камерного оркестру (відео)

Євген Станкович – глибоко національний композитор світового рівня: український – бо національна константа є найважливішим джерелом його наснаги; світовий – бо творчі досягнення майстра вийшли за межі українського виміру і стали загальнолюдським надбанням.

Леся Дичко

•один з провідних хорових композиторів в Україні. Її твори були широко представлені на хорових фестивалях, конкурсах та у концертних програмах усього світу. Найбільше місце в творчості композитора посідає хорова музика, в якій виразно проступають зв'язок з фольклором, обрядовістю та християнськими мотивами.

Її мистецький шлях розпочинався в знакові для української музики 60-ті роки: серед колег того покоління були Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський, Євген Станкович, Володимир Губа. Тоді молода композиторка вразила нефольклорною кантатою «Червона калина», в якій звернулася до текстів українських пісень ХV—ХVІІ століть.

Саме хорова музика є для неї засобом висловлення художнього світобачення й життєвої філософії, цариною для втілення творчих задумів і пошуків. Наприкінці 80-х Леся Дичко взяла на себе сміливість відродити давні традиції української літургійної музики.

Літургії, створені Лесею Дичко за всіма церковними канонами богослужіння, повертали втрачений пласт музичної культури. Вже в незалежній Україні вперше у Володимирському соборі з благословення Патріарха Філарета зазвучала сакральна музика сучасного українського автора: це була Літургія №1 Лесі Дичко.

Важко знайти в Україні співочий колектив чи ансамбль, який не виконував би твори Лесі Дичко. Важко також назвати в країні та за її межами хоровий конкурс чи фестиваль, де не брала б участь «хорових справ майстер» Леся Дичко, яку жартома називають «міністром хорової культури України». А відомий польський композитор Ромуальд Твардовський «присвоїв» їй звання «Королева української хорової музики».

Іван карабиць

•Постать Івана Карабиця — особлива в українській культурі, його ім'я як композитора та культурного діяча відомо не тільки на батьківщині, але далеко за її межами.

•Твори раннього періоду відрізняються експресивністю музичної мови та пошуком індивідуального стилю, композитор вільно використовував додекафонію.

•Переважають камерні твори.

У 70-80-і роки визначилося тяжіння композитора до масштабних музичних побудов, переважають симфонічні та вокально-симфонічні жанри (Концерт для хору, солістів і симфонічного оркестру «Сад божественних пісень» на вірші Г. С. Сковороди, опера-ораторія «Київські фрески», три концерти для оркестру), характерна філософська та громадянська тематика (теми Батьківщини, пам'яті, морального обов'язку).

Іван Карабиць. "Vio-серенада"

Стилістика композитора включає поєднує різні жанрово-стильові пласти українського фольклору (дума, протяжна пісня, інструментальні награші) і національного професійного музичного мистецтва (знаменний розспів, кант, хорова культура бароко, стилістика Б. Лятошинського), з надбаннями класиків ХХ ст. (Г. Малер, Д. Шостакович, Б. Барток, І. Стравінський) та новітніми тенденціями, а також і масовими жанрами. У свій час симфонічний оркестр Держтелерадіо України під керівництвом Вадима Гнєдаша та Володимира Сіренка записав ряд його творів у фонд українського радіо. Деякі твори І. Карабця виконувалися оркестром у Франції та Іспанії.

І. Карабиць «Де вітер землю голубить» (відео)

У музичній культурі минулого століття співіснували дві системи: з одного боку, офіційна музика соцреалізму, що, попри загальну естетику творів на замовлення, мала значні творчі здобутки, з іншого — офіційно не визнана у власній країні творчість композиторів-шістдесятників, які сповідували інші естетичні ідеали, реалізуючи їх переважно в інструментальній музиці, зокрема камерній

МУЗИЧНИЙ АВАНГАРД

Київський авангард

Українських композиторів-авангардистів вивчають у консерваторіях США, а їхні твори звучать на майданчиках європейських фестивалів. Попри це, українські слухачі майже не знають шістдесятників.

Терміном «авангард» називають музику, яка за характеристиками значно випереджає свій час. Саме такими й були твори групи «Київський авангард». Основними новаторськими елементами київських авангардистів є використання природних шумів, межування з сонористикою, техніка додекафонії. На їхню творчість значною мірою вплинули твори Шенберга, Веберна, Стравінського, Берга та Вареза.

Київський аванґард – унікальне явище в музичній культурі українського шістдесятництва. Цей яскравий спалах неофіційного музичного мистецтва групи молодих, почасти ще студентів, авторів насправді органічно вписується у річище духовних, естетичних та композиційних пошуків і досягнень світового повоєнного аванґарду другої половини ХХ століття.

Композитори збиралися на квартирі батьків Валентина Сильвестрова, вивчали музичні прийоми й західні партитури, слухали записи, таємно отримані з-за кордону.

Валентин Сільвестров

Валентин Сильвестров (народився 1937 року) – всесвітньовідомий український композитор, лауреат Міжнародної премії ім. С. Кусевицького, Міжнародного конкурсу композиторів Gaudeamus, Державної премії України ім. Т. Шевченка. Народний артист України. Почесний доктор honoris causa Національного університету Києво-Могилянська академія.

В. Сільвестров «Багатель» (відео)

Віталій Годзяцький

Ім’я композитора Віталія Годзяцького – заслуженого діяча мистецтв України, лауреата Премії імені Бориса Лятошинського – стало знаковим для української музики. Його вирізняє унікальний талант, у якому поєднані велика й мудра музикантська ерудиція та по-юнацькому щирий потяг до експерименту, захоплення пошуком нових звукових сфер.

Композитор цілком природно сприймає життя через фоновий досвід – світ звуків, що його оточують (на відміну від загалу, для якого головною є візуальність). Новаторські експерименти в галузі конкретної музики першим в Україні показав 1964 року саме Віталій Годзяцький. Шквал дискусій викликали його Чотири етюди для магнітофона (у новій редакції 1965 р. вони отримали назву «Чотири домашніх скерцо» для побутових предметів і фортепіано). Чого варті лише назви: «Полтергейст бавиться», «Емансипована валіза», «Реалізація квартири 29/1», «Антисвіт у “ящику”» (йдеться не про телевізор, а резонаторний ящик фортепіано, – у першому варіанті етюд іменувався «Антифортепіано»).

Мультфільм «Альтернатива» (муз. В. Годзяцького) (відео)

Леонід грабовський

Леонід Грабовський один із найяскравіших представників українського авангарду поруч із Валентином Сильвестровим, із яким він разом навчався й товаришує до сьогодні. Його твори насичені проникливістю та філософською спостережливістю, піднесеною духовністю. Йому властиві захоплення східною філософією, метафізикою, спіритуалізмом та езотерикою, що відображається на змісті творів, їх семантична насиченість дає ґрунт для музикознавців-аналітиків. У 1970-х працював як вільний композитор у Києві, зокрема у жанрах театральної та кіномузики. 1981 року поїхав з України до Москви, де працював вільним композитором та перекладачем і редактором часопису «Советская музыка» (нині «Музыкальная академия»), а 1989 року — до США (на запрошення Українського Музичного Товариства), де був композитором-резидентом при Українському Інституті Америки в Нью-Йорку (1990 — 1994). Живе у Джерсі-Сіті.

Concerto misterioso Леонід Грабовський (відео)

Музична культура Західної України

Михайло Вербицький (1815— 1870)

Фундатором Перемишльської композиторської школи став священик Михайло Вербицький (1815— 1870), який писав духовну музику в західноєвропейських традиціях.

На вірш П. Чубинського «Ще не вмерла України…» Вербицький написав солоспів із супроводом гітари. Твір побачив світ у збірці «Кобзар» (1885) і почав поширюватися у численних різновидах. Саме як національний гімн «Ще не вмерла Україна» визнавався І. Франком, Лесею Українкою, трудовими українськими громадами в різних куточках світу. Особливо широко вживали цей гімн через те, що його авторами були наддніпрянець Павло Чубинський і галичанин Михайло Вербицький — це підкреслювало соборність українських земель.

Як державний, його законодавчо закріплено ухвалою сейму Карпатської України (1939). Зі здобуттям Україною незалежності ця пісня стала Державним гімном, символом відродження та єдності українського народу.

Зі здобуттям Україною незалежності ця пісня стала Державним гімном, символом відродження та єдності українського народу.

17 вересня 1991 року Українське радіо розпочинає свої передачі виконанням пісні-гімну «Ще не вмерла Україна», а 5 грудня того ж року вона вперше офіційно зазвучала урочисто на засіданні Верховної Ради України, присвяченому підсумкам Всеукраїнського референдуму та виборам Президента нашої держави у виконанні уславленого хору ім. Г. Верьовки під керівництвом А. Авдієвського. Так Гімн, створений двома синами розділеної Імперіями України, повернувся до пісенної скарбниці народу…

Анатоль Вахнянин (1841—1908)

Діяльність Анатоля Вахнянина винятково багатогранна: це – літератор, публіцист, педагог, редактор, композитор, диригент, дослідник фольклору та творчості Тараса Шевченка, автор підручників з історії та географії. Його ім’я знаходимо при ознайомленні з діяльністю об’єднання українських студентів «Віденська Січ», товариств «Просвіта», «Руська Бесіда», НТШ, «Руського педагогічного товариства», співочого товариства «Торбан», «Боян» (пізніше – «Союзу співацьких музичних товариств», згодом – Музичне Товариство ім. М. Лисенка), Вищого Музичного інституту, політичного товариства «Народна рада».

Провідним жанром творчості вважають хорові композиції, оскільки у творчому доробку музиканта їх чимало. У нього є ціла низка хорів, орієнтованих на аматорські колективи, з якими йому доводилося співпрацювати. Хори Вахнянина належать до популярного в Галичині жанру лідертафель – чотириголосної хорової пісні з простою, доступною фактурою. Саме такі, за спогадами композитора, він співав на співочих годинах під час навчання в гімназії. Дуже важливу частину творчого доробку складають сольні вокальні твори, адже сам композитор був достатньо яскравим виконавцем-солістом.

Є також низка творів написаних як музичні вставки до сценічних вистав, подібно до творів М. Вербицького. Наприклад, музичні вставки до драми Федора Заревича «Бондарівна». Досвід у написанні сольних вокальних та хорових творів став у нагоді при створенні низки музично-драматичних вистав, а також до твору, що вважають першою українською оперою – «Купало».

В'язанка українських пісень в обробці А. Вахнянина. Хор «Жайвір» (відео)

За життя автора, в 1872 р. була поставлена перша дія. Прем’єра опери «Купало» відбулася в 20-ті роки минулого сторіччя у Харкові. Пізніше твір був забутий, вважався неготовим до постановки. Зрештою, в 1990 р. під редакцією Мирослава Скорика «Купало» поставили на сцені Оперної студії при Львівській консерваторії (тепер ЛНМА ім. М.Лисенка).

Фінал опери «Купало» А. Вахнянин (відео)

Остап Нижанківський (1862—1919)

Священник УГКЦ (капелан), композитор, дириґент, громадський діяч.

О. Остап Нижанківський був одним з молодших представників музичного руху в Галичині 80-х років XIX ст., організатором музичного життя в Галичині. В 1885 році заснував музичне видавництво «Музикальна Бібліотека» (1885—1887), яке публікувало твори українських композиторів, зокрема, Анатоля Вахнянина, Миколи Лисенка (вперше в Галичині), Петра Ніщинського, Михайла Вербицького, Сидора Воробкевича та інших. Активний пропаґандист українського хорового мистецтва; засновник, дириґент товариства «Боян» у Бережанах (1892 р.), дириґент «Бояна» у Львові (1895—1896 рр.), Стрию (1900—1914 рр.).

У 1918—1919 рр. о. Остап Нижанківський входив до складу Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР, очолював повітовий комісаріат Стрийщини. 1 листопада 1918 року на щоглі біля Стрийської ратуші замайорів жовто-блакитний прапор. Пізніше, через наступ польських військ, починалась нова доба — доба збройної боротьби за Українську державу. 13 травня 1919 року Стрий окупувало польське військо, почалися розстріли, репресії. Першою жертвою став о. Остап Нижанківський. Обдурений стрийським старостою Потоцьким, котрий обіцяв йому безпеку, з огляду на гуманне ставлення до поляків, Нижанківський залишився у місті і в травні 1919 року, після арешту польською окупаційною владою, розстріляний без суду в Стрию.

Романс «О, не забудь», О. Нижанківський (відео)

Сидір Воробкевич (1836—1903)

Український буковинський письменник, композитор, музично-культурний діяч, православний священик, педагог, редактор часописів Буковини, художник. Мав псевдоніми: Данило Млака, Демко Маковійчук, Морозенко, Семен Хрін, Ісидор Воробкевич, С.Волох та інші. Нагороджений лицарським хрестом ордена Франца Йосифа (1902).

Гурт «Рідна пісня» - «Заграй ми, цигане старий» (відео)

Автор понад 400 хорових творів, багатьох різноманітних за жанром літературних, музичних творів — пісень, романсів, оперет. Писав музику на слова Т. Шевченка, Ю. Федьковича, І. Франка, В. Александрі, М. Емінеску, В. Бумбака. Також виступав як музичний педагог; зокрема, його учнем був видатний австрійський музикознавець українського походження Євсевій Мандичевський.

За словами І. Франка, С. Воробкевич був одним з «перших жайворонків нової весни нашого народного відродження».

Денис Січинський (1865—1909)

Серед українських композиторів вагоме місце займає Денис Січинський. Вражає різносторонність обдарування та масштаб його музично-громадської діяльності. Він проявив себе як композитор, педагог, диригент, фольклорист, музичний критик, організатор мистецького життя Галичини кінця ХІХ – початку ХХ століття. Творча спадщина Дениса Січинського представлена різними жанрами: це опера, кантати, хорова музика, солоспіви, камерно-інструментальні твори. У своїй творчості митець звертався до поезій Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки.

І. Франко, Д. Січинський «Як почуєш вночі» (відео)

Січинський брав активну участь у заснуванні музичного товариства львівського «Бояна». Цього ж року була написана кантата «Дніпро реве». За неї на конкурсі «Львівського Бояна» журі, до складу якого входили галицькі композитори А. Вахнянин, Г. Топольницький і О. Нижанківський, присудило Січинському першу премію. Кантата була створена для мішаного хору з баритоновим соло і повного складу симфонічного оркестру, проте найчастіше виконувалась у супроводі фортепіано, оскільки українських оркестрів у Галичині майже не було.

Д. Січинський сприяв заснуванню музичної бібліотеки та видавництва «Станіславівського Бояну», організував першу в Галичині українську дитячу музичну школу (розпочала свою діяльність 15 лютого 1902 року).

В історії української культури Денис Січинський (1865–1909) займає особливе місце, адже він першим серед галичан вибрав музику своєю професією. Якщо більшість попередників та сучасників композитора, зокрема Михайло Вербицький, Іван Лаврівський, Сидір Воробкевич, Анатоль Вахнянин були священиками, які поєднували душпастирські обов’язки із музично-громадською діяльністю, то Січинський повністю присвятив себе мистецтву.

Музика Дениса Січинського слова Івана Франка «Не пора» (відео)

НАЦІОНАЛЬНИЙ КОЛОРИТ УКРАЇНСЬКОЇ МУЗИКИ xx СТ.

Левко Ревуцький (1889—1977)

Український композитор, педагог, музичний і громадський діяч. Ревуцький - автор творів великих музичних форм: соната для фортепіано, дві симфонії (друга на теми українських народних пісень 1926, у новій редакції 1940, один з найкращих творів Pевуцького), два концерти для фортепіано. Ці твори написані з тонким знанням виконавчого апарату, одні з перших в українській музичній літературі.

Ревуцький дуже оригінальний свіжістю музичної мови й технічними прийомами. Серед вокальних творів відзначається кантата «Хустина», як і прекрасні обробки народних пісень для голосу з фортепіано.

Лев Миколайович Ревуцький творчо розвинув методи Лисенка й Леонтовича, які полягали у нерозривному злитті музичного фольклору з досягненнями гармонічного мислення кінця XIX століття. Він збагатив українську музику індивідуальними стилістичними знахідками. Композиторський стиль Л. Ревуцького формувався на основі глибокого й всебічного пізнання національного народного мелосу та перетворення традицій сучасної професійної музики.

Борис Лятошинський (1894—1968)

Український композитор, диригент і педагог, вважається одним з основоположників модерного напрямку в українській музиці. Неодноразовий член журі міжнародних і всесоюзних конкурсів та активний працівник у керівних органах Спілки композиторів України і в Київській консерваторії, Лятошинський виховав нову плеяду композиторів таких як І.Шамо, В.Сильвестров, І.Карабиць, Є.Станкович.

До шедеврів українського мистецтва належать хори Бориса Лятошинського на вірші Т. Шевченка, М. Рильського, О. Пушкіна.

Хор на вірші Т. Шевченка «Тече вода в синє море», хорова капела «Дударик» (відео)

Станіслав Людкевич (1879—1979)

Видатний український композитор, диригент, музикознавець, фольклорист, педагог та суспільний діяч, один з найбільш вагомих діячів Західної України початку ХХ ст. Йому судилося прожити цікаве та довге життя - композитор дожив до свого 100-річного ювілею, - сповнене плідною творчою діяльністю.

Станіслав Людкевич виступав своєрідним каталізатором духовного життя Галичини. Він став першим музикантом-професіоналом на цих теренах, фундатором провідних музичних жанрів, насамперед симфонічного та інструментального.

Творча спадщина композитора включає майже всі жанри, окрім балету.

Станіслав Людкевич «Нині Адаме» (відео)

Із першим приходом «совєтів» у 1939 році і другим у 1944 році багато творів Станіслава Людкевича були заборонені для виконання, як-то «Кавказ», «Заповіт», «Дніпро». Його музику критикували. Про «Прикарпатську симфонію» радянські музикознавці говорили, що він не розумів життя радянського села, тому не втілив у симфонічну музику. А «Стрілецьку рапсодію» перейменували на «Галицьку». У 60-і роки 80-річному Станіславові Людкевичу таки дали Шевченківську премію за кантати-симфонії на вірші Шевченка «Кавказ», «Заповіт», «Наймит».

Кантата-симфонія «Кавказ» Фінал (відео)

Василь Барвінський (1888—1963)

Василь Барвінський є визначним представником української музичної культури XX ст. В її історію він увійшов як композитор, піаніст, музичний критик, педагог, диригент, організатор музичного життя. Риси його стилю — ліричність. Палкий прихильник фольклоризму. Чутливість до ви­тонченого колориту є національним відбитком імпресіонізму.

З окупацією Радянським Союзом Галичини Барвінський бере участь у музичному житті вже як директор Львівської державної консерваторії та голова Львівського відділення Спілки радянських композиторів України. На початку 1948 року Василя Барвінського було заарештовано. У МГБ його примусили підписати документ: «Дозволяю знищити мої рукописи», - і рукописи були знищені. Під час десятилітнього заслання у Мордовії композитор не переставав активно займатись улюбленою справою, організовуючи самодіяльні колективи, навчаючи музичної грамоти усіх бажаючих. Тут, на засланні, він створив велику кількість обробок українських, російських, литовських, латиських, узбецьких, татарських і закавказьких народних пісень для хору та голосу з фортепіано, написав два чоловічих хори без супроводу на слова Лесі Українки «Надія», «Знов весна», частіше виконувані потім як солоспіви та ін.

Барвінський «Що то за предиво» (відео)

Віктор Косенко (1895—1938)

В історію української музики Віктор Косенко увійшов, насамперед, як неперевершений лірик. Його вокальна, камерна і симфонічна творчість наповнена романтичними інтонаціями слов’янської музики та народної пісні. Одному з небагатьох українських композиторів того часу — Косенкові пощастило отримати європейську музичну освіту. Його дитинство пройшло у Варшаві. Він був справді вундеркіндом: ще у віці шести років, не знаючи нот, з голосу грав «Патетичну сонату» Бетховена. Більшу частину життя Віктор Степанович прожив у Житомирі. Тут Косенко і його друзі-музиканти створили мистецьке середовище, яке не поступалося столичному

На життя молодий Косенко заробляв ілюструючи музикою німі фільми. Сучасники розповідають, що глядачі бігали за ним із кінотеатру в кінотеатр, щоб послухати дивовижну гру музиканта. Адже Косенко був феноменальним піаністом. Композитор прожив лише 42 роки. Уже професор Київської консерваторії, Косенко створив симфонічну «Молдавську поему», яку так і не зміг почути. Вона прозвучала лише в наші дні.

В.Косенко «Ноктюрн»

«Золотий вік» української музики

В історії української музичної культури другу половину XVIII ст. називають «золотим віком української музики». У цей період класичних вершин досягає духовна хорова творчість. Водночас було здійснено важливий прорив у галузі світських музичних жанрів - опери, симфонії, концерту, сонати, пісні-романсу.

У цей період досягає вершин хорова творчість блискучого тріо українських композиторів Максима Березовського, Артемія Веделя і Дмитра Бортнянського.

Під впливом західноєвропейської професійної музики у творчості М. Березовського, А. Веделя і Д. Бортнянського одночастинний партесний концерт доби бароко змінюється циклічним концертом епохи класицизму. Він будувався на контрастному зіставленні частин і набув рис своєрідної класичної хорової симфонії.

Основоположником жанру духовного хорового концерту був Максим Березовський (1745—1777) — композитор яскравої творчої індивідуальності. Він створив оперу «Демофонт» і сонату для скрипки і чембало, що стали першими зразками цих жанрів у вітчизняній музиці. Твори митця вирізняються емоційністю, вишуканістю композиторського письма. Його музика поєднувала традиції західноєвропейської (італійської) музики з елементами української мелодики.

М. Березовський. Хоровий концерт «Не отвержи мене во время старости»

Дмитро Бортнянський (1751—1825) — класик хорової музики, реформатор церковного співу, у творчості якого поєдналися найновіші на той час досягнення європейської, зокрема італійської, музики з вітчизняними музичними традиціями.

Він написав понад 100 хорових творів, декілька опер та інших творів світських жанрів, зокрема Концертну симфонію, концерт для чембало з оркестром, сонати тощо.

Мелодія, яку Бортнянський написав для гімну, ще в XVIII столітті дуже сподобалася вільним каменярям, ​​і Гімн уславився "масонським" (як відомо, поет М.М. Херасков, автор тексту, був масоном, однак про Д. С. Бортнянського цього не можна сказати , так як ні в яких відомих по цю пору списках масонських лож у Росії він не значився; швидше, композитора можна зарахувати до розряду знайомих, друзів розуміючих і співчуваючих масонам, що було поширене практично серед всієї придворної і мислячої публіки тієї епохи). Так мелодія швидко поширилася і в Європі ще в XIX столітті.

Артемій Ведель (1767—1808) — композитор, диригент, співак (тенор), скрипаль, педагог, писав виключно сакральну музику. Він розвивав у своїх концертах (близько 30) традиції української хорової культури, пісенно-романсової лірики. Музика А. Веделя вирізняється експресивною мелодикою, широким діапазоном людських почуттів — від скорботних до урочисто- величальних.

Артемій Ведель «Херувимська»

Становлення української опери

Зразком поєднання народної та професійної творчості є «Запорожець за Дунаєм» Семена Степановича Гулака-Артемовського (1813—1873). Виразна музична мова, що увібрала барви українського пісенного мелосу, тип драматургії з чергуванням музичних номерів і розмовних діалогів, реалістичність персонажів — ліричних (Оксана, Андрій) і комічних (Карась, Одарка) — сприяли популярності опери.

«Запорожець за Дунаєм» — опера С. С. Гулака-Артемовського, що є першим твором цього жанру на лібрето українською мовою. Прем'єра відбулась у Петербурзі 14 квітня 1863 року.

В Україні, як і в Європі, важливу національно-просвітницьку роль відігравала опера. Суттєвий внесок у становлення цього жанру зробив Микола Аркас (1853—1909), який написав оперу «Катерина» на текст поеми Т. Шевченка.

Становлення національної композиторської школи

На початку ХХ ст. завершився важливий етап розвитку української музики, який увійшов в історію під знаком становлення національної композиторської школи, фундатором якої був видатний громадський діяч, композитор, хоровий диригент, фольклорист, піаніст і педагог Микола Лисенко (1842—1912).

Спадщина митця охоплює різні жанри: опери, кантати, вокальні та інструментальні твори.

Основоположник національної композиторської школи

Багатогранна діяльність М. Лисенка мала виняткове значення для розвитку української культури. У діалозі фольклорного і композиторського — типовому для романтичного мистецтва — оформився стиль української професійної музики.

Микола Леонтович (1877—1921) — видатний майстер хорової мініатюри, автор знаменитого «Щедрика» й інших хорових обробок українських народних пісень, які ввійшли до золотого фонду нашої культури. Обробки й оригінальні твори (кантата «Льодолом»), духовна музика композитора належать до хорової класики.

Кирило Стеценко (1882—1922) — композитор, хоровий диригент, священик, педагог, учень і духовний спадкоємець М. Лисенка. В образній сфері його музики (хори «Сон» і «Прометей», кантата «Шевченкові», церковні твори, обробки народних пісень) домінують ліричні й лірикодраматичні мотиви.

Яків Степовий (справжнє прізвище Якименко/Акименко, 1883—1921) — автор переважно камерної музики — вокальної та фортепіанної. Опосередковане відтворення національного колориту є ознакою творчого почерку композитора-лірика. Солоспів «Степ» композитора став знаменитим і вплинув на походження його псевдоніма.

Усталені традиції найдавніших, насамперед, хліборобських культур, культурні надбання східнослов'янських племен, культурні впливи наших сусідів зі Сходу і Заходу підготували грунт для становлення і розквіту культури Київської Русі.

Українська земля зберігає нашарування культурних пластів, які мають багатотисячолітню історію. За свідченням археологів, найдавніші стоянки людини кам'яного віку на теренах України налічують близько сорока тисяч років. До того часу відносяться і найдавніші форми мистецтва.

Серед знайдених предметів ужитку й художніх витворів тих часів трапляються первісні музичні інструменти або їх зображення на посуді чи коштовностях.

До найдавніших зразків музичних інструментів, відкритих на території України, належать сопілки епохи палеоліту (40-15 тис. р. до н. е.). В 1953 р. була знайдена на стоянці Молодове Чернівецької області флейта з відростка рога північного оленя. Вчені твердять, що це найдосконаліший з усіх відомих досі палеолітичних музичних інструментів.

У Маріупольському могильнику в 1931 р. було знайдено сім дудочок, що лежали одна біля одної.

На північних берегах Чорного моря в давній час існувало високорозвинене мистецтво античних цивілізацій. У приморських степах мешкали скіфи, сармати й інші племена. Ряд цікавих фактів з життя, вірувань і мистецтва скіфів описав у своїй "Історії" Геродот. Відомі античні письменники і вчені Плутарх, Аристофан подали відомості про музику в побуті скіфів, про музичні інструменти. Ці дані засвідчують також різноманітні знахідки археологів із скіфських курганів, які щедро розкидані по всьому терені України. Багато музичних інструментів виявлено в 50-х рр. XIX ст. в Александропольському кургані, розташованому в нинішній Дніпропетровській області. Серед них - численні дзвіночки, бронзові бляхи, брязкальця тощо. Подібні дзвіночки виявлені також у Чортомлицькій могилі під Нікополем. Їх використовували при освяченні жертв, при очищенні житла від "злих духів", в похоронних обрядах, шаманських "дійствах" тощо. Дзвіночки такого типу зображені на римському барельєфі, де вони підвішені на священному дереві біля жертовника.

Цікавий інструмент пізнішої доби (І-II ст. до н. е.) знайдений в кургані поблизу Сімферополя. Це мисливський або військовий ріг із срібною оправою. За формою він нагадує знамениті слов'янські роги тура з Чорної могили Чернігівського кургану, що відносяться до ІX-X ст. н. е. Цей факт також свідчить про тривалі впливи грецької культури на культуру наших предків.

Інструменти скіфського періоду досить часто траплялись під час археологічних розкопок східнослов'янських курганів. Це переважно бубонці розмаїтих форм і розмірів, виготовлені з заліза, бронзи та срібла. Їх знаходили в похованнях у Києві, на Княжій горі Черкаської області та у похованнях IX ст. у селах Броварки Полтавської області та Юрків Вінницької області.

Неабияку цінність мають дзвони з Десятинної церкви, що є пам'ятками культури Київської Русі, а також мідний дзвін XII-XIII ст. з Вщижа на Десні Чернігівського князівства. Значний інтерес представляють свистульки - глиняні коники та чотиринога іграшка з головою людини, знайдені в Києві на Флорівській горі.

Про музичний побут східних слов'ян свідчать також записи арабських вчених. В них описано деякі обряди слов'ян, що супроводжувалися музикою на лютні, гуслях і сопілці. Йдеться там і про церкви із дзвонами, в які ударяли молотком на зразок того, як в Аравії християни вдаряють дерев'яною киянкою по дошці. Ці свідчення відносяться приблизно до 925 р., тобто більш як за 60 років до введення християнства.

Музика східних слов'ян того часу послужила грунтом для дальшого розвитку цього мистецтва в період Київської Русі. Гра на інструментах була складовою частиною культових обрядів.

З середини X ст. музика зазвучала під час прийому іноземних послів. Цей звичай Русь перейняла від Візантії після відвідин княгинею Ольгою Константинополя у 954 р. Її вразили розкіш імператорського палацу й дивовижні звуки музичних інструментів, зокрема органа.

На фресці Софійського собору зображено ансамбль музикантів, танцюристи, акробати. Шість музикантів грають на флейті, двоє - на духових інструментах (сопілках чи дудках), на трапецієподібній арфі та багатострунному щипковому інструменті.

Друга фреска, що знаходиться на сходах вежі Софійського собору, дає можливість познайомитись з гудком або смиком, який в Київській Русі був дуже поширеним смичковим інструментом, на якому грали, як на скрипці. Фрески, розміщені на стінах, що ведуть на хори собору, можливо, відтворюють картини побуту князя Ярослава Мудрого, що є підтвердженням думки про наявність при князівських дворах капел музикантів, танцюристів і співаків. У письмових пам'ятках, фольклорі трапляються згадки про побутування музики у війську та на полюванні. Про це йдеться в літописах (Радзивіллівському, Кенігсберзькому, Новгородському, Іпатіївському та ін.), знаменитому "Слові о полку Ігоревім".

Під час військових походів головну роль грали духові інструменти - труби, роги, а також ударні - бубни, накри (попередниці литавр), дзвони.

Ряд літературно-художніх пам'яток періоду Київської Русі, зразки народнопісенної творчості, зокрема билини і весільні пісні, свідчать про наявність при княжих і боярських дворах професіональних музикантів.

Легендарною популярністю користувався славнозвісний Боян, оспіваний у "Слові о полку Ігоревім". Ім'я музики-гусляра Бояна зустрічається також у написах на стінах (графіті) Софійського собору в Києві.

Улюбленцями народу були скоморохи,

їх називали "веселими людьми" або "веселими молодцями". Вони були постійними учасниками розваг та ігрищ на весіллях, різних святах і народних гуляннях. В билинному весільному епосі не раз згадуються скоморохи, які грають "на гусельках, гудочках і свирелях" і з піснями "по уличкам похаживають".

Народнопісенна творчість

За своїм значенням у житті народу, за тематикою, сюжетом і музичними властивостями українська народна пісня поділяється на безліч різноманітних жанрів, що об'єднуються певною системою ознак. У цьому розумінні найтиповішими жанрами української пісні є:

• Календарно-обрядові — веснянки, щедрівки, гаївки, колядки, купальські, обжинкові та ін.
• Родинно-обрядові та побутові — весільні, жартівливі, танцювальні (в тому числі коломийки), частівки, колискові, поховальні, голосіння та ін.
• Кріпацького побуту — чумацькі, наймитські, бурлацькі тощо;
• Козацькі пісні
• Історичні пісні і думи
• Солдатського побуту — рекрутські, солдатські, стрілецькі;
• Ліричні пісні та балади.
• Думи та історичні пісні