Віктор Олексійович Селявін

 (45 років артистичної і педагогічної діяльності)

У великому, нарядному залі Одеського оперного театру гаснуть вогні. В оркестровій ніші за пультом з'являється висока постать дирижера: зараз почнеться увертюра, а за нею спектакль. Сьогодні на сцені „Дубровський“. Опера йде вже не вперше її встигло послухати багато одеських слухачів. Поки дирижер, вимагаючи уваги від ще нестихлого залу, стукає паличкою, я оглядаю найближчі ряди партеру. В одному з них сидить професор консерваторії Віктор Олексійович Селявін. На якусь мить замислююсь: що притягло його сюди на рядовий, може десятий, може дванадцятий спектакль, його, що слухав вже напевно прем'єру, а на своєму артистичному віку не раз бував не лише слухачем, а й учасником спектаклю „Дубровський " ?..

Ось дирижер вже змахує паличкою — я востаннє вдивляюсь у програмку спектаклю і мій погляд падає якраз на рядок:

 — Маша — артистка Крижанівська.

Думки перехрещуються — тепер я знаю достоменно, чому в залі сидить професор Селявін.

Людмила Дмитрівна Крижанівська — його учениця, його вихованка. Він прийшов слухати її перший виступ у цій партії. Багато вже років тому Крижанівська приїхала з села Янівки до Одеси по музичну науку, зустрілася тут з професором Селявіним, який одразу оцінив талант селянської дівчини і від перших кроків Людмили в музичній профшколі оточив її увагою і піклуванням. Відтоді дівчина встигла закінчити консерваторію, стала з Люди — Людмилою Дмитрівною – солісткою оперного театру, виступила у відповідальних партіях не в одному десятку опер, побувала на Всесоюзному конкурсі вокалістів, була відзначена тут почесним дипломом, а для Віктора Олексійовича лишилась тією ж Людою, яку він знає з першого року її навчання в музичній профшколі. Він так само старанно розучує з нею нові партії, щиро радіє її успіхам і по — дружньому картає за помилки, не пропускаючи жодного нового виступу Крижанівської, щоб потім дати поради, проаналізувати гру та спів своєї вихованки.

Учитель продовжує стежити за своєю ученицею, хоч багато вже років минуло від того дня, коли формально закінчилась освіта студентки Крижанівської у професора Селявіна. Старий майстер продовжує вчити молодших, передавати їм досвід.

А вчити є чому, є досвід, щоб передавати! Сорок п'ять років музичної діяльності, артистичної і педагогічної, за плечима у Віктора Олексійовича! Сорок п'ять років! Сполука цифр цілком пристойна для відзначення ювілею майстра, для підсумування творчого шляху.

У 1895 році в Петербурзі, закінчивши приватну музичну школу професора Шевердова, вперше виступив Віктор Олексійович в оперному спектаклі. Перша сольна партія, яку виконував тенор Селявін, була партія судді в опері Верді „Бал — маскарад“. Правда, суддя співав на сцені лише два чи три слова, але виконання такої партії вже встановило безперечний крок уперед у порівнянні з співанням у хорі і було великою радістю для початкуючого актора. Відтоді почався його творчий шлях. Він співав щоразу все більші и більші партії, невпинно удосконалюючись, працюючи над собою. А втім, співати доводилось не лише в опері: на ті часи треба було вміти водночас виступати і в опереті, і в драмі, бо один тільки жанр не міг прохарчувати артиста приватної сцени. І Віктор Селявін теж виступав: сьогодні — в опері, завтра — в опереті, позавтра — в якомусь водевілі. Таким було життя!

Вісім років попрацював Віктор Олексійович у Петербурзі, виступаючи переважно серед трудящих околиці, серед майстрового люду. I тепер з особливою радістю згадує він Народний дім на Петербургській стороні, де йому доводилось виступати в оперних спектаклях серед публіки, що жадібно тягнулась до мистецтва, до театру, вміла цінувати актора і його працю.

З Петербурга Віктор Олексійович їде в Тіфліс, де співає другі, а почасти й перші партії в антрепризі відомого співака Миколи Миколайовича Фігнера. Свою науку у Фігнера, перебування в керованій ним трупі Віктор Олексійович згадує й сьогодні з великою вдячністю.

 — Фігнер був одним з перших, — каже Селявін, — хто вимагав від оперного артиста, щоб той не просто співав, заклавши руки в кишені, як робила це більшість, а грав на сцені, мислив почуттями свого героя.

Наступні роки Селявін співав у відомій московській трупі Зіміна і в Київському оперному театрі. В 1910 році Віктор Олексійович переїжджає в Одесу, блискуче дебютує тут у партії Джеральда в опері „Лакме“ і відтоді безроздільно зв'язує свою діяльність з Одесою. До 1926 року Віктор Олексійович співає на сцені Одеського оперного театру. Це — блискучі сторінки історії музичного життя Одеси. Недарма в свідомості старих одеських театралів історія одеської опери цього часу невідривно зв'язана з ім'ям Селявіна.

Недавно письменник Гехт на сторінках „Огонька“ розповідав про ті запитання, які задавали йому бесарабці в перші дні їхнього визволення Червоною Армією — про Одесу, яку всі вони так добре знають і пам'ятають. І одним з перших запитань, які подавали бесарабці, було : — „А чи живий в Одесі Селявін? А чи співає він в одеській опері?“

Це — яскравий доказ великої популярності Селявіна — співака. Перегорнемо пожовклі вирізки з старих одеських газет — ми знайдемо тут чимало захоплених відгуків про спів та гру Селявіна. В одній з таких рецензій читаємо:

„Пан Селявін; який завжди виконував партію Германа, цього разу перевищив самого себе. Вчора він дав надзвичайно талановите, натхненне втілення Германа, витримане з початку до кінця з багатьма прекрасно задуманими деталями. Були моменти високого піднесення. Артист прекрасно виділив усе, що є в партії найбільш ліричного і в той же час дуже яскраво відтінив той похмурий драматизм, який лежить в основі партії".

Так само, як виступ Селявіна у „Пиковой дамє“, дістають схвальну оцінку його виступи в операх „Манон“, „Дочь кардинала“, „Искатели жемчуга“ та багатьох інших. Категорично — в своєрідній для тодішніх рецензентів формі — пише один з авторів відгуків на спів Селявіна в опері „Искатели жемчуга“: „Днем з вогнем не відшукати співака, який міг би так проспівати арію першого акту, як проспівав Селявін“.

Один з тодішніх рецензентів робить спробу проаналізувати причини успіху Селявіна. Ось вони. Приємний тембр голоса, не дуже сильного по звуку, але разюче рівного і вільного у всіх регістрах до верхнього „до“ включно. Прекрасна постановка голоса і відмінне дихання. Музикальність, поєднана з щирістю і теплотою виконання. Рідка естетичність його співу, інтелігентність усієї його артистичної натури.

За своє життя Віктор Олексійович співав у величезній кількості опер. Почав тепер підраховувати — виходить щось близько сотні. А партій — набагато більше, бо в багатьох операх співав по дві — три, а то й чотири партії. В „Сказках Гофмана“ виконував спочатку партію Спаланцані, потім співав Франца, далі — самого Гофмана. З великим успіхом Віктор Олексійович співав Сабініна в „Иване Сусанине“, Левка в „Майской ночи“, Дон Хозе в „Кармен“, Рауля в „Гугенотах“, маркіза у «Фра — Діаволо», Нерона — в однойменній опері Рубінштейна, Вертера, Дубровського ...

За своє життя Віктору Олексійовичу довелось виступати разом з багатьма знаменитими співаками, і вони цінували його талант. Він виступав разом з Шаляпіним, разом з Баттістіні, разом з іншими видатними іноземними співаками — Розою Феар, Пінкерт, Ідальго, Дідуром, де — Люка, Самарко.

На спогад про виступ з Баттістіні Віктор Олексійович береже його подарунок — фотокартку славетного артиста з написом, який зробив Баттістіні французською мовою в перший рік перебування Віктора Олексійовича на одеській сцені: «А m — r Victor Sellavin excellent artiste et charmant camarade. Souvenir de Battistini. Odessa. 1912». («Панові Віктору Селявіну, чудесному артистові і прекрасному товаришеві. Пам'ять від Баттістіні. Одеса. 1912.»).

Але на все життя найрадіснішими для співака Селявіна лишились ті дні, коли в пишний зал оперного театру прийшли нові слухачі. Це були люди в матроських безкозирках і червонозоряних шоломах, які часто приходили в театр на спектаклі і концерти, ще оперезані кулеметними стрічками. Перед цим новим слухачем Віктор Олексійович Селявін співав з особливим натхненням.

Одним з перших співаків на Радянській Україні Віктор Олексійович одержав від уряду високе звання заслуженого артиста республіки.

З 1926 року Віктор Олексійович присвятив себе педагогічній діяльності. Він випустив з консерваторії 35 співаків. У Москві, в театрі ім. Станіславського співає ного вихованка Воздвиженська, в Ленінграді, в театрі ім. Кірова — Сніжинська, в одеській опері — Крижанівська, Ліберман, Калієвська. Його учень Альпер запрошений цього сезону на перші тенорові партії в одеський театр.

Дванадцять чоловік навчаються тепер у консерваторії у професора Селявіна.

 — Найперше, чому я вчу своїх учнів, — каже Віктор Олексійович, — це простоті співу. Вчу, щоб не було „викрутасів“. Хочу, щоб студенти відчували зображувану епоху. Тому й вимагаю, щоб студіювали літературу, вивчали історію — і разом з своїми учнями навчаюсь і сам.

 — Я радий, що моя праця потрібна батьківщині, потрібна країні, де так високо цінується пісня, що окрилює радісну і вільну працю.

Професор радий творити в золотий вік мистецтва, яким е наша сонячна, прекрасна Сталінська доба.

А. Недзвідський

«Радянська музика», № 2, березень-квітень, 1941

2460674 -0585

селявин селявін selyavin