Психологічний порадник для батьків

Діти – відображення наших вчинків (притча)

Давно це було, напевно, років сто, може, і навіть двісті тому. На краю села в невеликому будиночку жила сім’я – чоловік з дружиною, і синочок років восьми, та старий дід.

Жили вони бідно, на хліб ледве вистачала, хоч і працювали багато. Та ще дряхлий старий вічно під ногами плутався. Толку від нього було мало, більше збитків – то миску розіб’є, то глечик з молоком проллє. А то поліз з рогачем в піч, підчепив чавунець та і впустив – уся картопля по підлозі розкотилася. Кинувся дід збирати, тільки половину перемял і розтоптав.

Вже як його тоді дружина лаяла і соромила! Та і що з такого недолугого узяти? Старий зовсім, глухий, сліпий і руки трясуться.

Ось одного разу морозного зимового дня подивився чоловік, як дряхлий старий з печі сповзає, махнув рукою і говорить дружині:

– Нікчемний зовсім став дід, тільки хліб даремно проїдає. Завезу я його в ліс.

Дружина з ним погодилася, їй теж набридло за дідом прати, та прибирати.

І ось чоловік усадив старого на саночки, покликав сина, і повезли вони діда в ліс. Довго по стежках блудили, та по заметах микалися. Хотілося чоловіку, чим подалі батька завезти, щоб ніхто не дізнався, куди старий подівся.

Забралися вони в саму гущавину і залишили там діда разом з саночками, щоб не в снігу сидів, а, може, просто не захотілося чоловіку санчата назад по заметах тягнути.

А коли пришли додому, хлопчик, що мовчав всю дорогу, смикнув батька за рукав і сказав:

– Даремно ти, тату, санчата в лісі залишив. Потрібно було б їх додому забрати.

Здивувався батько, що син не дідуся, а сани пожалів і запитав:

– Та на що вони тобі здалися? Великий вже з гірки кататися.

– Як це, на що? А коли ви з мамою постарієте, то на чому я вас в ліс повезу?

Немов відром окропу батька облило. Подивився він в очі сину, охнув і кинувся до дверей. Схопив шапку, накинув кожуха і побіг до лісу.

А вже темніти почало – зимовий день короткий, що гороб’ячий скік. Довго чоловік по лісу блудив. І не стільки боявся, що сам в лісі замерзне, скільки, як би заметіль не почалася, і старі сліди не занесло.

Але все таки знайшов батька. Привіз його додому,усадив за стіл, велів старому гарячого супу, налити, а сам побіг лазню топити. І дружині строго накарав, щоб надалі навіть голоса на батька не сміла піднімати і слова йому лихого не мовила.

Мораль: Як часто батьки винять своїх дітей, що подорослішали, за черствість і бездушшя. Але ж діти не самі по собі ростуть. Вони, як в дзеркалі, відбивають наші вчинки і справи. І навіть слова, сказані випадково, можу вплинути на дитину більше, ніж довгі виховні бесіди.