«У тебе ще молоко на губах не обсохло, а ти вже намагаєшся мене повчати! Замалий іще, щоб батька судити! Ну так, я не маю рації,але що мені в цього карапуза просити вибачення!?» - саме так часто думають батьки, навіть якщо усвідомлюють, що вчинили не правильно. Багатьом здається, що визнання провини перед дитиною зашкодить їхньому авторитету, а дехто просто переконаний у тому, що цього робити не слід, тому, що … не слід. Але чи справді це так? 

Ми вчимо дитину просити вибачення, наприклад, якщо вона відібрала чужу іграшку, штовхнула когось чи нагрубіянила. Вчимо також, що треба прощати, якщо кривдник щиро попросив пробачення. Так із перших років життя ми ознайомлюємо дитину з правилами співжиття в суспільстві. 

Для того, щоб малюк усе засвоїв швидко і правильно, його найбільші авторитети, батьки, самі повинні жити за такими правилами. Зокрема, поводитись так із власною дитиною, навіть якщо це ще карапуз, не кажучи вже про підлітка. Дуже важливо, щоб найближчі люди стали прикладом, уміли визнати свою помилку, сказали «пробач», ну і, звичайно, прощати, коли дитина просила вибачення. 

Це теорія, і сперечатись наче немає приводу, але в житті буває все по –іншому. Елементарний приклад: ми пообіцяли, що на вихідні підемо з дитиною в кіно, але не змогли, всяке трапляється. А чи мали купити дорогою додому новий олівець і просто забули. Звичайно, дитина почуватиметься ображеною і нагадає нам про невиконану обіцянку. Часто в таких ситуаціях батьки обмежуються простим фактом. Не зміг, не підемо – і край. 

А що в підсумку? Дитяча образа за невиконану обіцянку,відчуття, що батьки обдурили. З таких ось дрібниць починається недовіра й усвідомлення, що можна й не просити вибачення. Поясніть дитині, що вам дуже прикро,що ви не дотримали обіцянки, і, звичайно, попросіть пробачення, пояснивши, чому так сталося. 

Інша ситуація. На роботі – аврал, неймовірна втома , потім крамниця, вечерю готувати треба, чоловік десь із друзями затримується, а тут ще малюк вчепився, як реп’ях : «Мамо, ну побавмося, мамо, почитай». Спробуй втриматись, не зірватись! От і дістав малюк ляпанця, бо потрапив під гарячу руку . По суті, ні за що! У крайньому випадку, заплаканий, він за кілька хвилин сидить на маминих колінах, його обнімають, цілують, йому читають, але… в нього так ніхто й не просив пробачення! 

А найбільше інформації про те, що правильно, а що ні, діти зчитують самі, за допомогою спостережень. Тому й виходить, що ми самі вчимо дітей не просити вибачення, хоча з ранку до смерканку нагадуємо їм про це. 

Не думайте, що малюк не розуміє , що ви не маєте рації, і не оцінить ваших вибачень. Адже для дитини важливо, щоб її поважали, брали до уваги її думки та прагнення, щоб вона відчувала, що слова батьків не розходяться х діями. Це база для формування впевненості, адекватної самооцінки та довіри. Дитина будь-якого віку – особистість. Якщо ви не вчите її визнавати свої помилки і просити вибачення (відповідати за свої вчинки), то потрібно й самим дотримуватись цього правила, в іншому разі навчимо дитину лицемірити. Або сформуємо уявлення про те, що тому, хто основний , просити вибачення не обов’язково, що це принизливо. 

Часто такі діти, ставши дорослими і досягнувши високого соціального статусу, вважають, що з тими, хто «внизу», можна не церемонитись, у них можна не просити вибачення. А якщо людина не вміє визнавати, що не має слушності, не вміє та не вважає за потрібне просити вибачення, то згодом стає егоїстичною та впертою, не визнає своїх помилок. 

І ще навчіться прощати. Навіть картаючи дитину, ніколи не згадуйте старих провин, за які вона вже просила пробачення. Звичайно ж, вибачити не означає забути, але коли ви знову і знову нагадуватимете, то абсолютно зневіри те процес вибачення.