Багатовікова історія Української держави пам’ятає імена своїх видатних синів і доньок, які своїм життєвим прикладом довели свою відданість Батьківщині та українському народу. Серед відомих українців особливе місце займає постать М.С. Грушевського. Михайло Грушевський  — видатний український істо­рик, визначний організатор української науки, українсь­кий політичний діяч і публіцист. Перший Президент України.

Народився17 (29) вересня 1866 року в м. Холмі (тепер Хелм, Польща) у родині педагога-славіста із старовинного духовного роду. Дитячі роки про­вів у Ставрополі і на Кавказі. У 1890 році закінчив курс тіфліської гімназії та історико-філологічного факультету Київського університету. Після закінчення університету залишився у ньо­му стипендіатом кафедри російської історії. Отримав ступінь ма­гістра .

За рекомендацією В. Антоновича у 1894 р. очолив кафедру всесвітньої історії Львівського університету. Тут він протягом 19 років читав курс історії України. Став директором історико-філософської секції, а незабаром  — головою Нау­кового товариства імені Шевченка. Головою товариства Гру­шевський лишався до 1913 р. На цій посаді він розгорнув надз­вичайно енергійну діяльність, головним змістом якої стало намагання реорганізувати наукове товариство на зразок академії наук. Ство­рив у Львові цілу наукову школу істориків України. В 1898 р. Грушевський став одним із редакторів за­снованого ним спільно з Франком «Літературно-наукового віс­ника» , навколо якого згуртувалися кращі українські літературні представники того часу. Був одним з організаторів Національно-демок­ратичної партії Галичини.

У 1898 р. у Львові вийшов друком перший том монумен­тальної «Історії України-Руси». Грушевський у подальшому го­тував до друку наступні томи видання «Очерка історії українсь­кого народу». Під впливом М. Максимовича, М. Костомарова, М. Драгоманова, В. Антоновича та інших українських мислите­лів Грушевський обгрунтував свою концепцію історії України як самостійного процесу історії народу, що відбувався окремо від його сусідів і відрізнявся особливим політичним, господар­ським і культурним життям. До підвалин української політич­ної історії вчений поклав паростки державності, права та куль­тури українського народу. Український історико-політичний процес у його творах збагачується історією державотворення, історією права, судівництва, культури, освіти, релігії, господар­ства тощо.

Політичне державне життя Грушевський вважав важливим, але не єдиним і не найвирішальнішим чинником становлення будь-якої нації. Більш того, аж до початку визвольних змагань 1917—1920 рр. у його політичній доктрині відчувався пріори­тет соціальних цінностей над державно-національними ін­тересами. І лише згодом він віддав перевагу державно-політич­ним чинникам.

Конституційний проект Грушевського 1906 р. передбачав: децентралізацію держави з наданням місцевим територіям ши­рокої національної чи територіальної автономії; парламентське правління; поділ влади не лише за класичною горизонтальною схемою, а й по вертикалі — у регіонах влада належить обраним шляхом загального, прямо­го, безпосереднього і таємного голосування національно-тери­торіальним сеймам, а у центрі — парламенту, сформованому місцевими сеймами; чітке визначення державного характеру національних окраїн, їх територій, прав та свобод людини і громадянина.

Після революції 1905 —1907 рр. Грушевський побував у ба­гатьох містах Наддніпрянщини, Слобідської та Південної Ук­раїни. Переніс до Києва видавництво «Літературно-наукового вісника» та інших українських журналів, став ініціатором ство­рення українського наукового товариства. Увійшов до складу керівництва Товариства українських поступовців.

З початком Першої світової війни Грушевський переїхав до Відня, а звідти до Італії та Румунії. У листопаді 1914 р. поверну­вся до Києва. Звинувачений царськими властями в шпигунстві на користь Австро-Угорщини, був заарештований і висланий до Симбірська. Тільки завдяки клопотанням Російської Академії наук йому вдалося переїхати до Казані, а потім до Москви й ве­сти наукову роботу.

У березні 1917 р. примкнув до Української партії соціалістів-революціонерів. Його було обрано головою Української Центральної Ради.

Увесь час, протягом якого Грушевський очолював Цент­ральну Раду, він відстоював ідею національно-територіальної автономії України, перебудови Росії на федерацію республік з наданням широких прав національним республікам. І лише су­ворі історичні реалії — жовтневий переворот 1917 р. у Петро­граді, конфлікт з російським більшовицьким урядом, укладення Брестського миру, фактична окупація території України військами Росії, а потім Німеччини та Австро-Угорщини змусили Грушевського змінити орієнтири в українському державотво­ренні і перейти на позиції самостійництва України. Конститу­ційна комісія, що була створена відразу ж після проголошення Української Народної Республіки (УНР) і очолена Грушевським, підготувала проект Основного закону, побудованого на кращих демократичних традиціях того часу. 29.04.1918 р. проект Конституції був затверджений, але через гетьманський перево­рот не набрав чинності.

Гетьманський переворот поклав край державній діяльності Грушевського. Він деякий час перебував на нелегальному становищі у Києві, а в березні 1919 р. виїхав за кордон.

Проживаючи в Празі, Берліні, Женеві, Парижі, Бідні та Бадені, опікувався справами Української партії соціалістів-революціонерів, уважно слідкував за політичним й культурним жит­тям в Україні, займався науковою роботою. Створив у Відні Український соціологічний інститут — ідеологічний центр української еміграції, організовував видання науково-політич­них журналів. У 1924 р. ВУЦВК дозволив Грушевському повер­нутися до Києва для наукової праці. Того ж року його обрано академіком ВУАН, очолює наукову кафедру історії України, ряд комісій і секцій Академії наук, бере участь у редагуванні журналу «Україна», «Записок історико-філологічного відділу ВУАН», «Наукового збірника», «Студій з історії України».

У березні 1931 р. Грушевський був викликаний до Москви, заарештований у справі так званого «Українського національ­ного центру». За відсутністю доказів був звільнений, але до Ки­єва більше не повернувся. Помер у Кисловодську в листопаді 1934 р. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Ім'я і праці М. Грушевського повою мірою повернуті українському народу після проголошення незалежності України у 1991 р.