Розділ 5. Експедиція Фрідріха Гельмана в потіївський маєток поміщиці Марії Кікіної 1825 року

Минуле Потіївщини, складової частини колишнього Радомишльсь­кого повіту, зберігає ще чимало таємниць. Про це, щоправда, добре подбала радянська влада, яка аж ніяк не була зацікавлена в глибо­кому дослідженні історії краю. Відтак чимало фактів минулого було замкнено на довгі роки в спецхранах. Це, зокрема, стосується спад­щини видатного українського історика Олександра Оглоблина, який у міжвоєнний час багато працював над історією Правобережжя. Саме в його особистому архіві, що, на щастя, зберігся, мені пощастило знайти матеріали до історії експедиції 1825 р,

Передісторія експедиції така. Від генерала Торсукова, влас­ника маєтку наприкінці ХУ1П - початку XIX ст., Потіївка перейшла до його дочки Марії. Остання вийшла заміж за Петра Андрійовича Кікіна (1773-1834). Петро Кікін був непересічною особою, мав ти­тули таємного радника, статс-секретаря, сенатора. Закінчив пан­сіонат Московського університету, брав участь у війні 1812 р, (обі­ймав посади флігель-ад'ютанта царя Олександра І, чергового генерала російських армій ). Будучи членом кількох наукових товариств, Петро Кікін входив до наукової та літературної еліти столиці. Товаришу­вав з блискучим Державіним.

Одружившись на доньці Торсукова, П.Кікін відвідав їх маєтки на Київському Поліссі. 3"ясувалося, що місцеві землі багаті на ко­рисні копалини і тут процвітають різноманітні промисли. Було зрозу­міло, що місцеві джерела сировини (особливо рудні) вичерпувались унаслідок багаторічної експлуатації надр. Це, отже, стурбувало но­вого власника, і 1834 р. він подав міністрові фінансів Канкріну "практичні замітки по залізних заводах у Поліському маєтку пані Кікіної". Записка була опублікована (правда, з великим запізненням) 1842 р, у "Трудах Минералогического Общества" під назвою "Описание минералов, находящихся в имении госпожи тайной советницы Кикиной".

 Яких же висновків дійшов Петро Кікін? Спочатку він докладно описав поклади залізної руди, називаючи їх "рудою Потіївською", затим з"ясував техніку видобутку, яка, щоправда, дуже застаріла. "Деякі із місцевих руд, - писав П.Кікін, - переплавляючи спочатку на ча­вун, можна затим перетворювати з користю і на виробництво заліза". При цьому він дивувався, що при загальному багатстві місцевих покладів руди і лісу, в Україну метали завозяться з Сибіру і досі не налагоджено їх місцеве виробництво. Додавалися, крім того, й стра­тегічні інтереси: царизм хотів створити місцеву залізорудну базу для потреб київського Арсеналу, котрий виробляв гармати.

Очевидно, аргументи П.Кікіна вплинули на міністра фінансів, і той переконав царя. Було виділено, зрештою, 10 тис. рублів на про­ведення спеціальних досліджень. Організацію і проведення експеди­ції доручили берг-гауптману 6-го класу (гірничий офіцер) Фрідріху Йосипу фон Гельману, котрий був у той час мінцмейстером петербурзького монетного двору. О.Оглоблин знайшов у петербурзь­ких архівах звіт експедиції, матеріалами котрого ми скористалися. Під назвою "Общий отчет занятиям по командировке в Полесье, с приложением геогностической карты всему обозренному округу й описа­ния найденных в оном ископаемых" звіт був підписаний 10.12.1826р.

Експедиція побувала в Київській і Волинській губерніях, у ма­єтках Кікіних, з метою докладних гірничих розвідок. Центром експе­диції було обрано Радомишль. Звідси вирушали у Нові Вороб'ї і Потіївку. Перед тим було оглянуто Ставки, Мінійки і Коростишів.

Цікавою є характеристика місцевих потіївських грунтів: "Найголовніша час­тина цього маєтку покрита тучним чорноземом доволі товстого шару, хлібородна і багата різним лісом". Зрозуміло, що сучасні уявлення про потіївські піщані грунти є продуктом "соціалістичного" пере­творення сільського господарства краю.

Докладним є географічний і геологічний описи земель Потіївського маєтку. У північній його частині, на р.Тростяниці, знаходилась Буківська Рудня з двома руднями вище по ріці і однією - нижче. Про­тягом 10 верст на ріці знаходилось 5 гребель, "восьма просто й худо устроенных", через що у квітні 1825 р. всі вони були знесені повінню. У районі Буків знайшли так зв. "гірничу" залізну руду - глинистий і бурий залізний камінь, котрий залягав між р.Тростяницею і рівчаком Бобровим, в урочищах Буки і Сичівка, Круглий Ліг, Коскове і по Будилівській дорозі. Площа руд - 1,5 версти х 300 сажнів. З'ясувалося це шляхом шурфування і буріння (було, зо­крема, пробурено 32 свердловини глибиною до 35 футів).

На правому допливі Тростяниці - р.Візні, знаходилась Рудня Шлямарка - другий залізорудний центр маєтку. У районі Шлямарки покла­ди руди зафіксовані в урочищах Нератове і Бервищі. Руди тут заля­гали гніздами, площею 1200 кв.сажнів. Буріння в семи точках (гли­биною до 5-8 футів) призвело до знахідок окремих брил від 3 до 5 футів у поперечнику, товщиною до 1 фута.

Експедиція визначила, що потіївські руди - це жовта крихка напівстверділа залізна вохра, частинки котрої складають сплющені кругляки бурого залізного каменю. Загалом же поклади руди були небагатими, оскільки добувались з одних і тих же рудокопних ям. Буківська і шлямарська фабрики, куди для переробки привозилась ру­да, використовували відсталу технологію. Потіївська руда, крім то­го мала невеликий відсоток заліза (30-40% чавуну), що уможливлюва­ло лише виробництво м'якого заліза, придатного для сільськогоспо­дарських виробів місцевого значення. Великими були втрати в сиро­дутних горнах. Тому, підсумувала експедиція, велика промислова роз­робка потіївських родовищ е недоцільною. Допускалось лише коротко­термінове виробництво.

Доцільним було б тут подати історію рудень Радомишльського по­віту. Обмежимось у цьому розділі деякими заввагами. Найстаріша рудня поблизу Радомишля зафіксована у джерелах ХІУ ст. Наступні свідчен­ня відносяться до ХУП ст.: Малинська - 1639 р., Нянівська - 1630, на р.Осічі - 1622 р., залізні заводи в самому Радомишлі - 1683 р. Згадані Буківська Рудня і Рудня Шлямарка датуються 1768 р.

У середині XIX ст. залізорудну промисловість Київщини досліджу­вав київський професор М.Бунге. За даними на 1856 р., у Радомишль­ському повіті залишилось лише 5 рудень, котрі виробляли продукцію: Сичівська, Рихта, Шершнівська, Янцівська і слобода Біла Береза.

Виробництво заліза з місцевих (болотних) руд досліджувалось через 100 років - Поліською експедицією ВУАН. 1932 р. вона побу­вала і на півночі потіївського маєтку: в Буках, Бучках і Сичівці. Старі люди, зокрема 98-річний дід Таранок, ще пам'ятали тоді про залізорудні промисли, а також про ковальську майстерність своїх предків.  Зараз, звичайно, про давно минулі часи вже не пам'ятає ніхто.

Окремої розповіді заслуговує і виробництво поташу - промисел не менш древній у нашому краю. Досить сказати, що в Радомишльському повіті Київської губернії налічувалось 44 назви населених пунктів, у котрих вироблявся поташ (це були переважно Буди).  Були ще й гути, у котрих вироблялося скло. Край, очевид­но, забезпечував себе всім необхідним. Чимало продукції, як наприк­лад, поташ, вивозилось у Європу.