Минуле Потіївщини, складової частини колишнього Радомишльського повіту, зберігає ще чимало таємниць. Про це, щоправда, добре подбала радянська влада, яка аж ніяк не була зацікавлена в глибокому дослідженні історії краю. Відтак чимало фактів минулого було замкнено на довгі роки в спецхранах. Це, зокрема, стосується спадщини видатного українського історика Олександра Оглоблина, який у міжвоєнний час багато працював над історією Правобережжя. Саме в його особистому архіві, що, на щастя, зберігся, мені пощастило знайти матеріали до історії експедиції 1825 р,
Передісторія експедиції така. Від генерала Торсукова, власника маєтку наприкінці ХУ1П - початку XIX ст., Потіївка перейшла до його дочки Марії. Остання вийшла заміж за Петра Андрійовича Кікіна (1773-1834). Петро Кікін був непересічною особою, мав титули таємного радника, статс-секретаря, сенатора. Закінчив пансіонат Московського університету, брав участь у війні 1812 р, (обіймав посади флігель-ад'ютанта царя Олександра І, чергового генерала російських армій ). Будучи членом кількох наукових товариств, Петро Кікін входив до наукової та літературної еліти столиці. Товаришував з блискучим Державіним.
Одружившись на доньці Торсукова, П.Кікін відвідав їх маєтки на Київському Поліссі. 3"ясувалося, що місцеві землі багаті на корисні копалини і тут процвітають різноманітні промисли. Було зрозуміло, що місцеві джерела сировини (особливо рудні) вичерпувались унаслідок багаторічної експлуатації надр. Це, отже, стурбувало нового власника, і 1834 р. він подав міністрові фінансів Канкріну "практичні замітки по залізних заводах у Поліському маєтку пані Кікіної". Записка була опублікована (правда, з великим запізненням) 1842 р, у "Трудах Минералогического Общества" під назвою "Описание минералов, находящихся в имении госпожи тайной советницы Кикиной".
Яких же висновків дійшов Петро Кікін? Спочатку він докладно описав поклади залізної руди, називаючи їх "рудою Потіївською", затим з"ясував техніку видобутку, яка, щоправда, дуже застаріла. "Деякі із місцевих руд, - писав П.Кікін, - переплавляючи спочатку на чавун, можна затим перетворювати з користю і на виробництво заліза". При цьому він дивувався, що при загальному багатстві місцевих покладів руди і лісу, в Україну метали завозяться з Сибіру і досі не налагоджено їх місцеве виробництво. Додавалися, крім того, й стратегічні інтереси: царизм хотів створити місцеву залізорудну базу для потреб київського Арсеналу, котрий виробляв гармати.
Очевидно, аргументи П.Кікіна вплинули на міністра фінансів, і той переконав царя. Було виділено, зрештою, 10 тис. рублів на проведення спеціальних досліджень. Організацію і проведення експедиції доручили берг-гауптману 6-го класу (гірничий офіцер) Фрідріху Йосипу фон Гельману, котрий був у той час мінцмейстером петербурзького монетного двору. О.Оглоблин знайшов у петербурзьких архівах звіт експедиції, матеріалами котрого ми скористалися. Під назвою "Общий отчет занятиям по командировке в Полесье, с приложением геогностической карты всему обозренному округу й описания найденных в оном ископаемых" звіт був підписаний 10.12.1826р.
Експедиція побувала в Київській і Волинській губерніях, у маєтках Кікіних, з метою докладних гірничих розвідок. Центром експедиції було обрано Радомишль. Звідси вирушали у Нові Вороб'ї і Потіївку. Перед тим було оглянуто Ставки, Мінійки і Коростишів.
Цікавою є характеристика місцевих потіївських грунтів: "Найголовніша частина цього маєтку покрита тучним чорноземом доволі товстого шару, хлібородна і багата різним лісом". Зрозуміло, що сучасні уявлення про потіївські піщані грунти є продуктом "соціалістичного" перетворення сільського господарства краю.
Докладним є географічний і геологічний описи земель Потіївського маєтку. У північній його частині, на р.Тростяниці, знаходилась Буківська Рудня з двома руднями вище по ріці і однією - нижче. Протягом 10 верст на ріці знаходилось 5 гребель, "восьма просто й худо устроенных", через що у квітні 1825 р. всі вони були знесені повінню. У районі Буків знайшли так зв. "гірничу" залізну руду - глинистий і бурий залізний камінь, котрий залягав між р.Тростяницею і рівчаком Бобровим, в урочищах Буки і Сичівка, Круглий Ліг, Коскове і по Будилівській дорозі. Площа руд - 1,5 версти х 300 сажнів. З'ясувалося це шляхом шурфування і буріння (було, зокрема, пробурено 32 свердловини глибиною до 35 футів).
На правому допливі Тростяниці - р.Візні, знаходилась Рудня Шлямарка - другий залізорудний центр маєтку. У районі Шлямарки поклади руди зафіксовані в урочищах Нератове і Бервищі. Руди тут залягали гніздами, площею 1200 кв.сажнів. Буріння в семи точках (глибиною до 5-8 футів) призвело до знахідок окремих брил від 3 до 5 футів у поперечнику, товщиною до 1 фута.
Експедиція визначила, що потіївські руди - це жовта крихка напівстверділа залізна вохра, частинки котрої складають сплющені кругляки бурого залізного каменю. Загалом же поклади руди були небагатими, оскільки добувались з одних і тих же рудокопних ям. Буківська і шлямарська фабрики, куди для переробки привозилась руда, використовували відсталу технологію. Потіївська руда, крім того мала невеликий відсоток заліза (30-40% чавуну), що уможливлювало лише виробництво м'якого заліза, придатного для сільськогосподарських виробів місцевого значення. Великими були втрати в сиродутних горнах. Тому, підсумувала експедиція, велика промислова розробка потіївських родовищ е недоцільною. Допускалось лише короткотермінове виробництво.
Доцільним було б тут подати історію рудень Радомишльського повіту. Обмежимось у цьому розділі деякими заввагами. Найстаріша рудня поблизу Радомишля зафіксована у джерелах ХІУ ст. Наступні свідчення відносяться до ХУП ст.: Малинська - 1639 р., Нянівська - 1630, на р.Осічі - 1622 р., залізні заводи в самому Радомишлі - 1683 р. Згадані Буківська Рудня і Рудня Шлямарка датуються 1768 р.
У середині XIX ст. залізорудну промисловість Київщини досліджував київський професор М.Бунге. За даними на 1856 р., у Радомишльському повіті залишилось лише 5 рудень, котрі виробляли продукцію: Сичівська, Рихта, Шершнівська, Янцівська і слобода Біла Береза.
Виробництво заліза з місцевих (болотних) руд досліджувалось через 100 років - Поліською експедицією ВУАН. 1932 р. вона побувала і на півночі потіївського маєтку: в Буках, Бучках і Сичівці. Старі люди, зокрема 98-річний дід Таранок, ще пам'ятали тоді про залізорудні промисли, а також про ковальську майстерність своїх предків. Зараз, звичайно, про давно минулі часи вже не пам'ятає ніхто.
Окремої розповіді заслуговує і виробництво поташу - промисел не менш древній у нашому краю. Досить сказати, що в Радомишльському повіті Київської губернії налічувалось 44 назви населених пунктів, у котрих вироблявся поташ (це були переважно Буди). Були ще й гути, у котрих вироблялося скло. Край, очевидно, забезпечував себе всім необхідним. Чимало продукції, як наприклад, поташ, вивозилось у Європу.