Історія Потіївки та її людей тісно пов'язана з історією українського народу, який, в умовах чужоземного поневолення (татарського, польського, російського та ін.), нагромадив величезний досвід боротьби за свою волю і незалежність. У XVI-XIX ст. потіївці завжди знаходились у вирі подій, які мали загальноукраїнське значення, і вносили свою посильну долю в досягнення загальної мети. Характеризуючи прояви подій загальноукраїнського значення на землях Потіївщини, варто наголосити, що деколи це був спротив насиллю власників сусідніх шляхетських маєтків, інколи селяни відповідали стихійно — втечами чи окремими нечисленними проявами непокори; були й випадки тривалої, масової боротьби проти панщинного рабства. Важливо, що в кінцевому підсумку ті чи інші рухи чи й навіть поодинокі випадки часткового характеру створили одне велике ціле і досягли в XX ст. бажаного — свободи і незалежності. Наведені в цьому розділі факта, очевидно, не вичерпують теми, але вони, на нашу думку, промовисто характеризують прагнення людей Потіївщини до волі. У ряді випадків збереглись лише глухі свідчення чи відлуння тих чи інших форм протесту. Чимало джерел просто не збереглося. Не завжди наводяться й імена людей.
У XVI-XVII ст. селяни Потіївки та навколишніх сіл, також митрополичих маєтків, здійснювали спротив шляхетській сваволі, а також виражали протест проти соціального гніту, який, проте, був у церковних маєтках значно м'якшим від шляхетсько-магнатського. Найбільше турбувало в XVI-XVII ст. мешканців митрополичих сіл Потіївка, Вереміївка, Осіча, Облітки сусідство шляхтичів братів Тиша-Биковських, яким належали села Горбулів, Моделів, Свидя, Видибор та ін. На землях Потіївщини постійно виникали територіальні суперечки між митрополичими селами і маєтками шляхти. Причому, згадані Тиша-Биковські виступають у джерелах, як постійні кривдники митрополичих сіл. Вже 1614 р. митрополит Й.В.Рутський, наступник І.Потія, скаржився на Василя Тиша-Биковського за захоплення ним Потіївки. Незважаючи на це, 1615 р. В.Тиша-Биковський відібрав від Потіївки грунт над річкою Осічею більше, ніж на милю впоперек і на три милі уздовж. 1624 р. брати Адам, Єремія і Василь Тиша-Биковські ділили між собою грунти сіл Горбулів, Осіча, Видибор, Моделів, Нянівщина. Очевидно, саме в результаті цих поділів село Осіча, яке ще з 1569 р. було митрополичим, перейшло ґвалтовно у їх власність і виступає в ряді джерел XVII ст. як шляхетське. 1625 р. виникла судова справа з приводу наїзду на Потіївку якогось Андрія Соколовського.
1609 р. вози попелу, випаленого в Буді Вереміївській, було пограбовано Й.Козичем з Кам'яного Броду. 1618 р. випалено поташ у митрополичих лісах Потіївських і Облітківських людьми Анни Ходкевичівни, княгині Корецької. Того ж року ще один власник сусідніх маєтків шляхтич Федір Стрибиль вирубав горбулівські й осічанські ліси. 1616 р. Стрибилі захопили "старожитнє митрополиче село" Буглаки, розігнали підданих хлопів, осадили їх місця іншими, а також захопили шість миль облітківських грунтів. Щоправда, згадані шляхтичі Стрибилі не давали спокою і Тиша-Биковським.
Невідомо, чи викликав якісь протести перехід місцевих маєтків під юрисдикцію православної церкви. Наступні події, зафіксовані в джерелах, відносяться вже до кінця 30-х — середини 40-х рр. XVII ст. Вони були, зрозуміло, передгроззям Хмельниччини. 1639 р. виник "межовий" спір між мешканцями Молоделева (Моделева) з одного боку, і Вереміївки, Потіївки та Обліток — з другого. Митрополичі піддані, як повідомляє джерело, в кількості 1500 осіб зі зброєю в руках напали на Моделів і пограбували місцевих селян, у відповідь на відібрання своїх грунтів.
Небувалого розмаху набула в цей час "шляхетська" вольниця (сваволя). Важливо, що в місцевих подіях вже бере участь наддніпрянське козацтво. Ще 1618 р. Моделів, Горбулів і Осєчу пограбував козацький загін Мировицького. 1646 р. на ці ж маєтки Тиша-Биковських напала корогва чигиринського полковника Станіслава Кричевського, одного із соратників Богдана Хмельницького (загинув 1648 р. у битві під Лоєвом). Даний факт, з посиланням на Житомирські гродські книги 1646 р., наведений в збірці історико-географічних відомостей до історії Радомишльського повіту Київської губернії, яку почав збирати в XIX ст. ще В.Антонович. Цікаво, що в праці В.Липинського "Станіслав Михайло Кричевський" цей факт не згадується. Проте автор зібрав інші дуже важливі свідчення, які пояснюють причини та мотиви нападів наддніпрянського козацтва на правобережну шляхту. Так, у серпні 1647 р. С.Кричевський вчинив насильницький наїзд на Переволочну, спадковий маєток Ю.Немирича, який був у той час в оренді О.Арцішевського. На думку В.Липинського, згаданий наїзд не мав характеру зведення суто приватних порахунків, а мав ширше суспільне підґрунтя: О.Арцішевський належав до числа польських колоністів, які юрбами нахлинули в Україну і свавільно верховодили місцевим довкіллям.
Тиша-Биковські не належали до польської шляхти (це був литовсько-руський рід, який прибув з Литви в XVI ст.), але з усього видно, що він сполонізувався. Ми не бачимо їх серед війська Б.Хмельницького. Навпаки, Тиша-Биковські опинились, як це буде показано, з іншого боку війни.
16 січня 1646 р. до київських актових книг було внесено скаргу на канівського і вінницького старосту Самійла Лаща, який прославився в ту пору своєю сваволею і насиллям. Його корогва пограбувала, зокрема, монастирських селян потіївської округи. Загін, як свідчать джерела, переходив з місця на. місце, чинячи грабежі, насилля, загарбання, биття. У виписці з даного джерела 1782 р. уточнено, що збитків було завдано " в селі Потіївці на триста золотих, у селі Веремійках на третину ста золотих польських, у селі Облітках на триста золотих". З іншої виписки 1746 р. видно, що протестував 1646 р. проти дій С.Лаща митрополит Петро Могила, зокрема, за забрання у монастирських селян фуражу.
Про Самійла Лаща відомо, що він обіймав посади: у 1632-1642 рр. старости овруцького, у 1634-1646 рр. — старости канівського і в 1644-1646 рр. — старости вінницького. Н.Яковенко називає фігуру С.Лаща хрестоматійним прикладом агресивного, авантюристичного, не керованого ні мораллю, ні правом магната-конкістадора. Усе його життя супроводжувалось грабунками сусідів, а за 20 років його бурхливого перебування в Україні проти нього було в судовому порядку проголошено 236 баніцій і 37 інфамій (вироків на позбавлення честі), якими, за переказом, зухвалий магнат наказав підшити собі плащ, з'явившися в ньому при дворі короля Владислава IV. Після смерті його впливового патрона коронного гетьмана С.Конєцпольського (1646 р.) шляхта Київського воєводства, зібравши посполите рушення, силою вибила зухвальця із захоплених ним земель, а сам Лащ змушений був тікати з Київщини. На початку Хмельниччини він ще брав участь у військових діях проти повстанців; помер у 1649 р.
Яскраві сторінки в історію краю вписала Хмельниччина, названа в новітній історіографії національною революцією середини XVII ст. На Поліссі 1648 р. діяли послані Б.Хмельницьким загони Гладкого і Голоти. Потіївка і Буки були в ту пору віддані в заставу Вацлаву і Анастасії Затаркевичам. Під впливом повстання київський митрополит С.Косов і монахи Києво-Печерського монастиря спробували повернути свої села. У результаті місцеві селяни вчинили бунт і почали всюди "купитись". При цьому був убитий В.Затиркевич, заставний орендатор сіл. Як уважають дослідники, "купи" повсталих досягали 100 осіб і більше. Після повстання орендатори так і не змогли повернути орендовані маєтки і вони залишилися під церковною юрисдикцією.
Того ж таки 1648 р. під час "козацької ребелії" сусіди потіївців Тиша-Биковські втекли до Польщі. Цим знову скористався київський митрополит, який "захопив" (фактично — повернув) горбулівські грунти біля річки Осічанки і приєднав їх до своїх. Причому, митрополичі люди пограбували рудню, млин, спустили став, розігнали 15 хлопів, які з "давніх часів там мешкали", і позносили їх халупи. Шкоди, загалом, було завдано, за оцінкою Михайла і Габріеля Тиша-Биковських, які скаржились 1650 р. у цій справі, на 8 тис. гривень. Немає сумніву, що повсталими у цьому випадку були потіївці і облітківці.
1650 р. було зареєстровано дві скарги Тиша-Биковських: 19 січня і 16 березня. Дуже важливою є друга, в якій повідомляється, що за наказом Б.Хмельницького в Потіївці, Облітках, Веремійках, Буках і слободі Личоні розмішувались загони козаків-повстанців, які грабували і розоряли шляхетські села Горбулів, Осічу, Видибор та ін. Тиша-Биковські скаржилися і в травні 1651 р., на цей раз — за пограбування Горбулева корогвою Стефана Немирича, до якої приєднались міщани і бояри м. Черняхова. Козаччина, яку ми бачили 1648 р., не була в нашому краю тривалою, адже неподалік проходив рубіж держави Б.Хмельницького. Більше того, вже незабаром тут з'явилися загони коронних військ, які, за рішенням сеймику Київського воєводства у березні 1650 р. розміщувались неподалік — у Радомишлі і Житомирі. Під Радомишлем, крім того, в травні 1651 р. розмішувався табір волинського полковника князя Михайла-Юрія Чарторийського. Метою вказаних заходів було, як відомо, упокорення повсталого селянства Київщини.
Хмельниччина, звичайно ж, мала й негативні наслідки, оскільки принесла розруху і обезлюдіння краю. 15 червня 1650 р. отамани місцевих сіл просили зменшити їм подимний податок, бо в селах залишилось "по ребелії козацькій", в Горбулеві — 25, в Моделеві — 22, у Видиборі — 12, у Свиді — 5, в Горині — 6, Осічі — 6, Нянівці — 5, Вирівці — 3 "постійних" димів, решта люду розбіглась.
У XVIII ст., незважаючи на перехід Потіївщини під юрисдикцію уніатських митрополитів, місцеві селяни продовжували страждати від шляхтичів-сусідів. Продовжувались межові суперечки, втечі селян. Спадкоємцями Тиша-Биковських стали Росцишевські, які продовжували "справу" своїх попередників. Так, вже 1722 р. було порушено межі Потіївки, 1726 р. — повторно. 1726 р. межі Потіївки порушив власник Жадьок Антоній Червінський. За описом Потіївського маєтку 1774 р., Ян Міхаловський відібрав облітківські грунти попід самі хати, зрубав борті і вчинив людям кривди. Інші кривди того року вчинили потіївцям горбулівці: видерли бджоли, спустошили ліси, скосили сіножаті, зорали грунти і чинили інші прикрощі.
Під 1749 р. зафіксована подія, яка вписала яскраву сторінку в історію прагнення потіївців до свободи і незалежності. Почалася їх боротьба за шляхетські вольності, яка тривала все XVIII ст. і продовжилась у XIX ст. 9 жовтня 1749 р. до житомирських гродських книг було внесено протестацію (позов) від імені митрополита Флоріана Гребницького. 7 жовтня, за рішенням Головного Люблінського трибуналу (вищої судової інстанції Речі Посполитої), іменем короля Августа III до судової відповідальності притягались мешканці с. Чоповичі Фещенки і Чопівські (село також належало до митрополичих маєтків). Вони виступають у документі, як призвідники бунту, який проходив, головно, в Потіївці та її околицях. З документа видно, що Ремигіян Чопівський вчинив перед тим позов до суду на уніатську митрополію, ставши на захист потіївських селян, які "узурпували титул шляхетських імен", тобто, визнавали себе не залежними церковними селянами, а вільними — шляхтичами. В акції протесту взяли участь потіївські селяни: Трохим, Семен і Федір Лукашенки, Зінько, Івась і Петро Даниленки, Павло Кисіль, Костюк, Єсипенко та їх сини. Вони не тільки вийшли з підданства митрополитів, але й забирали гроші, коней, волів та ін. господарське знаряддя. Загрожували урядникам митрополита, влаштовували засідки з намірами і погрозами вбивства. Загалом, протест потіївських селян зображено в дусі, вигідному для феодальних власників, тобто, подію представлено, як самоуправство і протизаконний бунт. У баченні власників митрополичих маєтків, потіївці підступно нападали, чинили (і досі безперервно чинять) різні ґвалти, підбурюють околичних селян, привласнюють грунти сусідів, не відбувають панщини тощо. Чопівські, ініціатори бунту, самі також на Потіївку нападали і заковували в кайданів тих, хто не піддався на їх заклики до протесту.
Джерело проливає світло на час потіївських подій. Місцеві селяни, які зреклися підданства і вірності митрополитам, вже протягом п'яти років не сплачували інвентарних податків і не відбували панщини. Отже, рух почався близько 1744 р.
У джерелі проглядається інформація щодо вимог повсталих. По-перше, вони вимагали узаконення свого шляхетського походження і визнання титулу Осецьких Доленгів (у подальшому потіївці називали себе Осецькою шляхтою), які були в них незаконно "вкрадені", "взяті". Всього вимагалося повернення шляхетських вольностей селянам числом до 120 осіб, у тому числі Івану і Василю Мартиненкам, Федору і Сидору Харченкам. По-друге, повсталі вимагали компенсації втрат, які вони мали через їх закріпачення — у розмірі "кільканадцяти тисяч грішми", віддання грошових пожалувань та інш.
Як закінчилася ця справа, невідомо. Можна лише припустити, що повстання було придушене, бо в пізніших інвентарях села прізвище Осецьких не значиться. Крім того, правові норми та реалії тогочасного життя були такими, що часто протести до судових органів залишалися без відповідей, а самі судові справи тягнулися десятиліттями.
Про боротьбу потіївської Осецької шляхти у XVIII ст. не вдалося поки що знайти якихось інших джерел, але вона відновилась з новою силою наприкінці XVIII—XIX ст., в часи російського панування і завершилася перемогою потіївців. Цікаво, що на початку нового етапу боротьби (на цей раз — із російським царизмом) Осецькі пам'ятали про початки свого протесту. Так, у проханні до київського губернатора в листопаді 1798 р. Олександр Осецький згадував, що Осецькі мали від польських королів привілеї, які відібрали в них уніатські митрополити, про що слухалась справа в Люблінському трибуналі "без мала сто год" тому.
Після третього поділу Польщі, з переходом Потіївки у власність Торсукова, з'явилась можливість для підтвердження шляхетського стану, чим не минули скористатися потіївці, нащадки Осецької шляхти. В ту пору шляхта Київщини пред'являла новій владі документи, які засвідчували її привілейований стан, на підставі чого їх записували до дворянства імперії. Робились запити до архівів, видавались витяги з актових книг, нерідкими були й спроби підробки документів. Від тієї епохи збереглись досить докладні документальні джерела про нестримне прагнення потіївців до свободи. У нових умовах вони ніяк не бажали миритися з покріпаченням і чинили опір, використовуючи будь-які засоби і можливості.
Потіївка була "пожалувана" генералу Торсукову 28 червня 1796 р. Волинський губернатор генерал Шереметьєв 3 серпня 1799 р. надав Торсукову копії документів на село, зокрема, перепис мешканців пожалуваних сіл, в яких значилося, що в Потіївці налічувалось 173 душі, Облітках — 76, Бучках — 10, Ст. Буді — 28. До маєтку додавались Буда Потіївська, а також Облітківська і Бучківська Рудні. Але до ревізької "сказки", укладеної в Потіївці 26 жовтня 1795 р., було чомусь внесено лише 61 душа залежного селянства чоловічої статі. Того ж дня потіївець Олександр Осецький подав заяву про околичне шляхетство 101 душі чоловічої статі і 103 — жіночої, які володіли власністю і нерухомістю. На підставі якихось даних комісія, яка здійснювала ревізію (майори Біркгольц і Баласопуло), це засвідчила і внесла до так званих "окладних" книг, які відіслали до повітового казначейства і до канцелярії волинського губернатора. Управитель колишніми митрополичими маєтками Незабитовський склав 7 серпня 1797 р. іншу ревізьку сказку, в якій шляхетство Осецьких не визнавалось і всі місцеві селяни записувались кріпаками. Волинська казенна палата провела розслідування, в ході якого було з'ясовано, що згадана ревізька сказка була складена неправильно. Призначалось судове розслідування, яке мало встановити, крім усього, питання про те, на якій підставі майор Баласопуло записав шляхтичами 101 душу попівських селян. Так з'явилось на світ спірне питання, позначене в судових документах, як "справа потіївської Осецької шляхти", яке тягнулося аж до скасування кріпацтва і яке вписало в історію села "золоті" сторінки.
Адміністратор майор Баласопуло пояснював, зокрема, що він отримав від волинського губернатора повеління щодо звільнення Осецьких від селянських повинностей, а під час засідання в радомишльському "присутствії" з'ясувалось, що Осецькі не представили доказів свого шляхетського походження і тому їх не визнано шляхтою. Перша ревізька сказка була начебто підписана економом радомишльського фільварку Здановичем, який до потіївського маєтку не мав жодного відношення. Крім того, самі Осецькі на запит Баласопуло не змогли представити документальних доказів і, довідавшись, що економ Незабитовський записав їх підданими, просили окружного начальника майора Біркгольца вважати все-таки їх шляхтою. Він не погоджувався, але велів писарю І. Достоєвському переписати сказку, виключивши Осецьких з числа підданих. Під час слідства Біркгольц показав, що він такого розпорядження не давав і взагалі не відає, хто переписав сказку. У результаті Баласопуло дійшов висновку, що сказка була сфальшована, і відібрав її від Осецьких. Але оскільки у Волинській казенній палаті зійшлось дві ревізьких сказки з протилежними даними щодо Осецьких, 16 березня 1797 р., було зініційоване нове судове розслідування.
Затим потіївська округа перейшла до Київської губернії, куди передали й справу Осецьких. Тепер уже до розслідування долучився генерал Торсуков зі своїм довіреним сержантом Звєрєвим. Вони вказували, що в числі їх підданих несподівано з'явилась шляхта, яку потрібно повернути в підданство. В судових документах зазначається, що Осецькі в цих подіях вбачали велику образу, бо мають докази своєї шляхетської достойності, які зберігаються в якихось родичів у Житомирському повіті Волинської губернії. Вони свого часу начебто показували їх Біркгольцу, після чого і було наказано ревізору Богданову показати їх у ревізькій сказці вільними. Осецькі, зрештою, умовили писарів канцелярії Звєринського і Достоєвського скласти новий документ у шести списках: три на 61 особу чоловік і 56 жінок митрополичих підданих, і три — на околичне шляхетство Осецьких, які володіють нерухомістю, в числі 101 особи чоловічої і 103 осіб жіночої статі. Останні документи підписав від шляхтичів Олександр Осецький. Губернський реєстратор Звєринський показав, що він з Достоєвським справді переписував ревізьку сказку. Я. Зданович, у свою чергу, стверджував, що він 1795 р. жодних реєстрів не підписував. Отже, було доведено, що Осецькі справді були виключені з ревізької сказки як піддані і показані в особливій відомості як шляхтичі. Навпаки, генерал Торсуков свідчив, що вони з самого початку належать йому як колишні митрополичі піддані.
У листопаді 1798 р. Олександр Осецький звернувся до київського генерал-губернатора Тутолміна з проханням від імені всієї "фамілії", скаржачись, що економ Незабитовський і комісар Звєрєв, при упокоренні потіївців, вбили Петра і Данила Осецьких, шість осіб фамілії прибили до смерті, піддавали людей мукам, що "неможливо пояснити". Подавши перший протест, як вже згадувалось, 27 жовтня 1795 р., Олександр Осецький повернувся додому і застав там картину наслідків нового насилля та розорення, вчинені Незабитовським і Звєрєвим: було, зокрема, відібрано 30 голів рогатої худоби, а шляхтича Івана Осецького забрано в рекрути. О. Осецький просив захистити бідних, бо вони здавна є вільними шляхтичами. 16 листопада 1798 р. сторонам (Осецьким і Торсукову) оголосили, що справа належить до розгляду в належному судовому порядку.
На початку XIX ст. справа дійшла до Сенату, звідки поступив указ від 24 травня (чи 12 грудня) 1802 р. про невизнання Осецьких шляхтою і закріпачення. В ту пору, тобто, під час вирішення справи, Осецькі мали певні пільги. Так, Торсуков змушений був надати їм у маєтність, за даними на 1802 р., греблю з "промолом". 17 травня 1804 р. в указі київського губернського правління зазначалось, що "герольдія" в Петербурзі не визнає їх дворянами і вони залишаються в кріпосній залежності. Того ж року київське дворянське зібрання вивчало метричні книги Потіївки щодо її мешканців Олександра і Гаврила Осецьких і всієї їх "фамілії". У травні 1804 р. до Потіївки виїжджали представники радомишльського суду, які зачитали в присутності Осецьких указ, зазначивши, що їм не забороняється представлення доказів, проте зараз вони повинні змиритись зі своїм підданством. У присутності суддів Осецькі заявили, що вони не припинять дошукуватись правди, повинностей відбувати не будуть і вирушать до Петербурга. 28 червня 1804 р. з Осецьких були взяті свідчення — з Олександра Яковича Харченка (60 р.), Гаврила Костюченка (58 р.), Федора Харченка (62 р.), Сидора Максименка (30 р.). Пізніше Осецькі пояснювали, що їх несправедливо записали до ревізької сказки під новими прізвищами, насправді ж всі вони — Осецькі.
Наступний документ у справі Осецьких датований 1806 о. Київський громадянський губернатор рапортував військовому губернатору, що він одержав прохання Торсукова зі скаргою на Осецьких, які "витискаються" з його володіння і відбиваються від поміщицьких робіт та всіляких повинностей. Губернатор наказав відтак радомишльському нижньому земському суду привести їх до покори. Однак потіївські селяни вчинили опір і знову відмовились виконувати повинності, за що земський суд заарештував 31 особу і розпочав з цього приводу слідство. Губерантор рекомендував закінчити його в найкоротший термін, звинувативши суд у дуже "неблагоразумному" вчинкові. Влада, отже, побоювалась, бо заарештованих було багато, а їх сторожів мало, що могло викликати дуже великі неприємності. Губернатор, крім того, наказав залишити в тюрмі лише 3-4 особи, які чинили найбільшу впертість, решту відпустити додому з суворим попередженням, щоб жили спокійно і не сміли більше перечити поміщику.
Після згаданих подій потіївці не заспокоїлись. За кліровими відомостями потіївської церкви, 1817 р. серед парафіян значилось 119 душ, які дошукувались вольностей.
Боротьба потіївців продовжилась у 20-х рр., що знайшло відображення в джерелах, починаючи з 1925 р. Осецькі боролись тепер з поміщицею Кікіною, яка успадкувала село від Торсукова. До Петербурга вони відправили Сидора Левченка (Максименка), який подав там скаргу до Сенату (факт для тих часів дивовижний, адже Осецькі були неграмотними і замість підписів ставили в документах хрестики). Сенат знову не визнав потіївців вільними, прийнявши відповідну ухвалу 25 лютого 1825 р.
З червня 1825 р. радомишльський повітовий справник Піотровський зачитав указ Сенату в Потіївці, Новій Буді, руднях Бучківській і Шлямарці, але піднявся бунт, на чолі якого став Леонтій Левченко. Він заявив, що Осецькі підкорятися не збираються, хоч би їх покарали смертною карою, до того часу, поки в Петербурзі буде знаходитись Сидір Максименко, який особисто чає повідомити про знищення їхнього шляхетства. В іншому рапорті повідомлялось, що потіївці відмовились ставити свої підписи, а Л. Харченко говорив "прямо і відважно". Якусь частину людей справникові вдалося схилити до підкорення, а Л.Харченка заарештували. Знову почалося слідство. На допитах Л.Харченко показав, що йому 38 р., неграмотний, одружений, має чотирьох дітей (Овсія, Степана, Василя і Марфу), народився в Потіївці від батьків Казимира і Марини, шляхтичів Осецьких, визнаних ревізією 1816 р. підданими. Спочатку він проживав у с. Росівці Житомирського повіту (протягом 5 років), потім прибув до Потіївки. Цікаво, що в ревізькій сказці він був пропущений, хоч сам про це не відав. Підсудний добровільно визнав свою вину, перебуваючи в радомишльській тюрмі. У ході слідства (обшуків, допитів, опитування свідків) з'ясувалось, що Л.Харченко ні в чому "худому" не був помічений, окрім пиятики. Враховуючи ці обставини, суд ухвалив покарати його плітьми десятьма ударами в Потіївці, хоч він заслуговував висилки до Сибіру на поселення. Вирок виконали 27 серпня 1826 р. Л.Харченкові всипали 15 пліток, проте при виконанні і покарання він відмовився від покаяння. Тому суд учинив нове розслідування, яке з'ясувало, що під час ревізії 1816 р. він знаходився в бігах і повернувся лише 1825 р. При повторному обшуку в нього знайшли два листи з Петербурга від Сидора Осецького. Після цього, зрозуміло, зухвальця вислали до Сибіру.
Згаданий указ Сенату приписував, що Осецькі не мають жодного права на свободу і залишаються в маєтку Торсукова в "полном й непоколебимом" володінні його спадкоємниці. Всіх інших "безызвестных" людей понад пожалуване число 623 душ, пропущених 10 років тому, тобто, Осецьких і їх підданих, також залишили у кріпацтві. Передбачалося, що цим буде покладено край багатолітній справі. Будь-які подальші скарги заборонялися.
Наступного, 1826 р., потіївці знову відзначились. У донесенні місцевого економа Миколи Оборського і війта Потіївки Антона Зайця повідомлялось, що селяни вчинили опір та розбій і побили самого війта і лісничого Луку Романовського. Звинувачувалась група потіївських селян, на чолі котрих стояли Федір Мойсеєнко і Федір Лукашенко. У донесенні економа від 30.09.1826 р. подано список селян, які називали себе Осецькою шляхтою, всього 13 осіб: Феодосій Мойсеєнко, Петро Данильченко, Федір Лук'яненко, Яків Денисенко, Олексій Лукашенко, Євфимій Лукашенко, Олексій Харченко, Іван Харченко, Адам Лук'яненко, Карпо Малярчук, Григорій Сидоренко, Улас Личний, Клим Денисенко. Троє останнії значились у бігах. Свідчили у справі: шляхтичі Микола Рифальський, Томаш і Ян Степновські, потіївські шинкарі Лейба і Нахим Йосіовичі. У ході слідства з'ясувалось, що потіївська подія відбулася на третій день Пасхи, який офіційно вважався вихідним навіть для кріпосних селян. Але поміщиця Кікіна наказала війту вигнати селян, які зібрались біля корчми, на роботу. Очевидно, вони здійснили спротив, бо Є.Лукашенка було наказано зв'язати, але селяни його захистили. Війт А.Заяць, будучи в нетверезому стані, погрожував розправою. Тоді селяни його схопили і вирішили вести до Радомишля. За селянським "етапом" відправився лісничий Л.Романовський, який, догнавши їх, упав з коня і дуже лаявся, намагався бити селян плітьми, але був зв'язаний і також долучений до "етапу" (щоправда, по дорозі йому вдалося втекти). На допитах і в ході розслідування було з'ясовано, що війт справді був п'яний і називав себе поміщиком Кікіним. Селяни А.Лук'яненко і О.Харченко своєї вини не визнали і свідками не були викриті. Тому суд кваліфікував подію як самоуправство, але, з огляду на відсутність смертовбивства, розбою і грабунку, а також здирства, звільнив потіївців від будь-якого покарання. Більше того, суд покарав економа Оборського грошовим штрафом на користь казни. Обом сторонам заявили, щоб вони надалі від подібних вчинків утримались. Це була перша велика перемога потіївців над сваволею кріпосників.
23 вересня 1830 р. Павло і Марко Осецькі подали, незважаючи на заборону, нове прохання військовому губернатору Княжніну, в якому від імені всіх Осецьких повідомляли, що начебто 1829 р. указом Сенату було наказано губернському правлінню, щоб поміщиця Кікіна задовольнила вимоги Осецьких щодо їх переслідувань у попередні роки. За свідченням потерпілих, їх було пограбовано, тобто, забрано у великій кількості рухоме майно, худобу та інш. 7.01.1830 р. до Потіївки приїжджав засідатель радомишльського нижнього земського суду, який оголосив згаданий указ губернського правління, але не роз'яснив докладно його суті і розпорядився, щоб потіївська економія відшкодувала збитки, але не в повній мірі. Так що частина господарів і залишилася незадоволеною. Не взявши в потіївців підписів про задоволення претензій, засідатель завершив справу. Тоді Василь Осецький звернувся до суду з проханням ознайомитись з указом Сенату, але йому відмовили. 1 23.09.1830 р. губернатор розпорядився, щоб йому доповіли про обставини невиконання земським судом указу Сенату. Повітовий стряпчий Щирецький рапортував про це 6.10.1830 р.
Реагуючи на укази Сенату та губернського правління, повітовий суд мав стягнути з поміщиці Кікіної за кривди Осецьким у 1806 і 1807 рр. відшкодування, задовольнивши їх претензії "за попередньою вказівкою ціни". Колишній засідатель Ревякін начебто виконав доручення повністю. Але оскільки вчасного опротестування акції суду з боку Осецьких не поступило, то вони, на думку чиновників, хибно зрозуміли рішення Сенату. Василь Осецький, крім того, письмових заяв не подавав, тому його прохання не було задоволене.
24 березня 1831 р. Павло Григорович Осецький подав ще одну заяву. Показово, що він звертався до губернатора, як "дворянин" с. Потіївки Радомишльського повіту Київської губернії, прохаючи захисту від "жорстокості і підданства" поміщика Торсукова, який наклав на нього "жорстокі ланцюги". Осецькі продовжували вірити в те, що Сенат звільнив їх від підданства, але з успадкуванням маєтку Кікіною їх повторно закріпачили. Павло Осецький скаржився також на те, що, незважаючи на указ Сенату, його сина Антона віддали в рекрути і він служить тепер "Богу і Государю". Батько просив, щоб його сина перевели у війську на становище вільного дворянина, щоб він одержав належний йому військовий чин, а на його місце взяли з маєтку іншого кріпосного. Відповідь київського губернатора була такою. Навівши довідки В суді і з'ясувавши ще раз обставин справи, він дав розпорядження радомишльському суду довести ще раз до відома Осецьких указ Сенату, що й було незабаром зроблено. Павлові і Маркові Осецьким, під розписку, було ще раз оголошено, що вони залишені в повній власності спадкоємців Торсукова.
Після цього Осецькі, очевидно, зрозуміли всю марність пошуків правди в російській імперії легальним шляхом і на якийсь час припинили будь-які акції. Але підкоритися владі вони так і не змогли. Десятиліття боротьби за волю виробили в них природній імунітет проти будь-якого насилля. Тому було прийнято рішення про втечу з Потіївки, тим більше, що спроби такі серед них вже були. За матеріалами слідства про їх розшуки, які велися з 1857 р., випливає, що з Потіївського маєтку втекло і розшукується 8 сімей:
- Микола Іванович Костюченко з дружиною Аграфеною і чотирма дітьми, втекли у 1843-1848 рр., проживають у Черепинському хуторі поміщика Абрамова поблизу Тетієва;
- Мартин Мойсейович Тивоненко з дружиною Антоніною, сестрою і сином, втекли 1340 р., знаходяться поблизу Тетієва;
- Пилип Олексійович Лукашенко з братом Григорієм, у бігах з 1847 р., знаходяться там же;
- Матвій Романович Костюченко з трьома дітьми, в бігах з 1846 р., знаходяться там же;
- Степан Леонтійович Данильченко з дружиною і двома дітьми, в бігах з 1845-1846 рр., проживають там же;
- Григорій Семенович Данильченко, в бігах з 1848 р., знаходиться там же;
- Карно Лукинович Лукашенко з дочкою, збіглий 1835 р. проживає в с. Ворове;
- Василь Якович Максименко з дружиною і трьома дітьми, збігли в 1846-1849 рр., знаходяться в с. Бухкахи Сквирського повіту.
За списком збіглих селян, укладеному після ревізії 1850 р., розшукувались такі селяни Потіївського маєтку:
- Іван Якович Лукашенко, збіглий 1853 р., |
- Лука Іванович Тивоненко, збіглий 1853 р.,
- Павло Петрович Данильченко, збіглий 1855 р.,
- Адам Олексійович Харченко, збіглий 1855 р., - Іван Наумович Скороход, збіглий 1855 р.,
- Іван Михайлович Харченко, збіглий 1857 р.,
- Кіндрат Петрович Максименко, збіглий 1357 р.,
- Григорій Павлович Мартиненко, збіглий 1857 р.,
- Микита Петрович Максименко, збіглий 1857 р.
8 лютого 1857 р. на запит власників Потіївки поміщиків Лукіна і Скуратова таращанський земський справник підтвердив, що селяни Михайло Костюченко, Мартин Тивоненко, Филимон Лукашенко, Матвій Костюченко, Степан Данильченко, Василь Максименко, Іван Лукашенко, Павло Денисенко, Адам Харченко, Іван Скороход, Іван Харченко, Григорій Мартиненко, Микита Максименко та Іван Личний, які числились за ревізією 1850 р., справді проживають у Таращанському повіті.
18.09.1856 р. київська палата громадянського суду слухала записку і справу Федора Осецького та інших селян, які називали себе дворянами і відшуковували свідків. Було визнано, що вони є збіглими з потіївського маєтку і прийнято рішення про їх депортацію на місце проживання. Після цього їх допитали в таращанському суді.
Селяни показали про себе:
- Василь Якович Максименко, 60 р., неграмотний, православний, народився від батьків-дворян Якова та Уляни, записаний до числа дворян Бердичівського повіту, їх діти також показали, що вони є дворянами;
- Филон Олексійович Лукашенко (він же Осецький), 30 р., народився в Потіївці від дворян Олександра та Євдокії, холостий, числиться в Бердичівському повіті, документів не має. У Потіївці його несправедливо записали під прізвищем Лукашено, насправді ж він — Осецький;
- Григорій Олександрович Лукашенко (він же Осецький);
- Павло Петрович Данильченко, 30 р., народився в с. Буках від дворян. Числиться в Житомирському повіті;
- Іван Михайлович Харченко (він же Осецький), 49 р., одружений з дворянкою Марією Осецькою;
- Михайло Іванович Костюченко (він же Осецький), записаний у Бердичівському повіті;
- Яків Михайлович Костюченко, 30 р.;
- Яким Михайлович Костюченко, 20 р.;
- Мартин Мойсейович Тивоненко, 45 р.;
- Матвій Матвійович Костюченко, 28 р.;
- Степан Леонтійович Данильченко, 44 р.;
- Іван Якович Лукашенко, 25 р.;
- Адам Олексійович Харченко, 27 р., жінка Устина, 25 р.;
- Іван Наумович Скороход, 35 р., син Дмитро, 15 р.;
- Микита Петрович Максименко, 23 р.
Більшість допитаних показали, що вони насправді є Осецькими, прописані в Бердичівському повіті і є дворянами. Усіх перерахованих селян заарештували і відправили етапом: Ставище—Плоска—Миколаївка—Тараща—Радомишль, але голів їм не побрили. Решту відправили до Києва і там також допитували. Дехто, як Іван Скороход, вже тоді повернулись до і Потіївки, тобто, підкорились. Власник Черепинського лісового заводу Звенигородський купець Лейба Мотровський, у якого жили й працювали збіглі, також дав свідчення, зауваживши, що селяни називались дворянами. Осецькі на допитах просили, щоб їх залишили в Таращі.
1858 р. почалась судова тяганина, дуже характерна для бюрократичної системи імперії. Зокрема, було зроблено запит до бердичівського земського суду, звідки надійшла відповідь, і що за указами 1855-1856 рр. подібні справи належить І припинити.
Ще 7 травня 1856 р. до київського губернатора надійшло і прохання селян потіївського маєтку, які не бажали сплачувати і казенні податки та виконувати повинності (зокрема, при наборі рекрутів) за 50 збіглих мешканців Потіївки та Рудні Шлямарки і просили повернути збіглих на батьківщину. Заяву підписали Іван Михайлович Харченко, Филон Тимофійович Гоп, Григорій Федорович Харченко, а за них, неграмотних — Опанас Іванович Денисенко. До заяви додавався перелік збіглих: 11 зі Шлямарки і 4 з Потіївки: Лука Іванович Тивоненко, Адам Олександрович Харченко, Петро Петрович Даниленко, Яків Лукинович Лукашенко.
Невідомо, скільки часу заарештовані провели в тюрмі, але їх справа затяглася аж до 1862 р. Вона, до речі, мала таку офіційну назву: "Про людей з володіння княгині Щербатової, які шукають свободу. Справа знову розглядалась таращанським судом. Станом на 15 квітня 1863 р. налічувалось 44 душі збіглих. Оскільки це вже був пореформенний період, їх нарешті визнали вільними. Так, повною перемогою закінчилась більше ніж столітня боротьба потіївців за свободу.
Важливим і дуже цікавим є питання про те, чи повернулись звільнені втікачі на батьківщину. Маючи в своєму розпорядженні подвірний опис села за 1866 р., у котрому перелічені всі місцеві господарі, стверджуємо, що з усіх відомих нам списків збіглих потіївців, у ньому знаходяться лише прізвища трьох селян: Іван Якович Лукашенко, Іван Михайлович Харченко та Іван Наумович Скороход. Очевидно, саме вони першими повернулись до своїх домівок, на прадідівську землю. Проте проведена звірка є, очевидно, не вповні ефективною, адже повернутися могли вже не стільки батьки, як їх діти: дехто із збіглих провів у вимушеній "еміграції" півжиття. Цікавим є й інше: в XIX ст. ми не зустрічаємо в джерелах прізвищ Осецьких, які, очевидно змирились і звикли до своїх нових прізвищ. Зате В XX ст. у повоєнний час їх прізвища добре відомі місцевим мешканцям. Проживають Осецькі переважно на північ від Потіївки в селах, які входили колись до Потіївського маєтку.
Ще один цікавий факт з історії села датується 1858 р., коли було засуджено потіївця Григорія Павловича Мартиненка за "дурну поведінку" і "шкідливість" для товариства потіївських селян, за скаргою поміщиці княгині Щербатової. У чому полягала його "дурна поведінка", судова справа не пояснює. Спочатку, в грудні 1857 р. Г.Мартиненка вирішили виселити з села. 17 січня 1858 р. його збиралися віддати на військову службу "без заліку" чи зіслати до Сибіру. Справа затягнулась до 1860 р., коли, нарешті, перестали вагатись і вирішили долю селянина. Він таки був призначений до виселення, задля чого мав бути "доставлений" в київське губернське правління для спорядження потрібними паперами і "кормовими" грішми. У Києві Григорій Мартиненко оголосив, що вдома у нього залишилась дружина Ірина Акимівна і двохрічна донька Агаф'я. Тому 20 червня 1858 р. радомишльський суд мав з'ясувати, чи це справді так, і, в разі підтвердження інформації, вислати сім'ю за чоловіком. Коли ж з'ясувалось, що дитина Мартиненків дуже хвора, то їх обох (маму й дитину) затримали в поліції до виздоровлення дитини. У тюрмі, очевидно, захворіла й мама, яка звернулась з проханням повернути їх додому. 26 серпня 1859 р. Ірина Мартиненко заявила, що її донька, "одержима" хворобою, не виліковується і вона сама страждає хворобою голови, грудей та ніг і тому ніяк не може слідувати по етапу до Сибіру. Викликаний городовий лікар засвідчив, що мати хворіє застарілою болячкою суставів ревматичного типу, переважно ніг та колін, що супроводжувалася великими болями. Дитина страждала кров'яним поносом і її життя взагалі знаходилось у небезпеці. Але для відміни висилки до Сибіру потрібні були згода поміщиці і рішення міністра внутрішніх справ. З жовтня 1859 р. радомишльському суду доручили перевірку ситуації. Цікавилися, зокрема, питанням про те, чи має підсудна засоби для життя. 17 лютого 1860 р. Ірину Мартиненко з дитиною повернули додому, оскільки з'ясувалось, що вона має все-таки згадані засоби. Поміщиця ж зобов'язалась їй допомогти, у випадку певних труднощів. Її чоловіка — Григорія Мартиненка — зіслали до Сибіру ще 24 квітня 1856 р. за "статейними" списками губернського правління. Подальша доля Мартиненків невідома.
Як бачимо, імперський чужоземний режим жорстоко розправлявся з будь-якими проявами непокори. Проте потіївців, незважаючи на репресії, зламати було важко.