Більшість сучасних сіл краю виникла, вочевидь, в XVI ст., що підтверджується даними з актових (судових) книг Київського воєводства Речі Посполитої, а також Житомирського та Овруцького замків. Під 1572 р. згадується і Радомишльський замок, але місто не було в ту пору таким важливим адміністративним центром, як сусідні Житомир і Овруч. В актових книгах Київського воєводства згадуються села: Буглаки (1581, 1616, 1628), Облітки (1569, 1621), Горбулів і Осіча (1585, 1618, 1624), Моделів (1624) та ін. Ряд українських та польських істориків ще в ХІХ ст. не сумнівалися в тому, що й Потіївка існувала вже в XVI ст.

Ми вже писали про те, що Потіївка була заснована як митрополичий маєток близько 1584 р., а найдавнішою писемною згадкою є документ 1614 р. Продовжуючи пошуки, нам удалося натрапити на ще раніші згадки. Польський історик ХІХ ст. А.Яблоновський, який описав у тритомній праці Київське воєводство, наводить дані з актових книг. Так, під 1607 р. згадуються "добра" Потіївщини, під 1609 р. – Буда Вереміївська і т.д. У цих документах села Потіївка, Вереміївка, Облітки, Осіча названо церковними маєтками.

Були в нашому краю в ту пору і приватновласницькі маєтності. А.Яблоновський вважає, що в часи Великого Литовського князівства на поліських теренах знаходились давні гнізда наймогутніших боярів Житомирського замку. Йдеться про Немиричів, Корецьких і Збаразьких. В XVI ст. найбільше число сіл потіївської округи належало шляхтичам Тиша-Биковським (шляхта була однією з верств еліти тогочасного українського суспільства). Так, документи свідчать, що їм належали села Горбулів, Нянівка, Свидя, Видибор, Моделів. Мабуть, життя в маєтках Тиша-Биковських було важчим, ніж у церковних селах, на що вказують багаточисельні факти про втечі селян від перших до других. Судові книги XVII-XVIII ст. переповнені справами про згадані проблеми, які постійно турбували тогочасне суспільство.

У потіївському краю в XV-XVII ст. існувало село Осіча чи Осіч. Перша писемна згадка про нього датується грамотою 1514 р., затим слідують згадки XVI-XVII ст. (остання – 1686 р.). У літературі ХІХ ст. і деяких архівних джерелах Осіча ототожнюється із Заньками (тобто, спочатку була Осіча, потім з´явились Заньки, які заснував у середині XVII ст. козак Занько). Але з джерел відомо, що річка Шлямарка, на якій виникли села Потіївка, Рудня Шлямарка і Облітки, називалась Осічею (Осічкою, Осічанкою). Заньки ж знаходяться осторонь цієї ріки. Тож село Осіча, за логікою заснування поселень, мало стояти на ріці Осічі (топоніми утворювались у переважній більшості випадків від гідронімів). Не виключено, отже, що саме село Осіча передувало Потіївці. Вочевидь, на місці сучасної Потіївки (а це одне з найбільших сіл Київського Полісся) ще в XVII ст. одночасно знаходилось три поселення і побутувало три назви: Осіча, Вереміївка і Потіївка, з яких "вижила" лише Потіївка. У кожному разі, це припущення потребує більш докладної аргументації. Версія ж про Потіївку – поселення Потія – залишається в силі.

Розглядаючи початки Потіївки, приходимо до думки, що село виникло навколо поташового промислу (поташ йшов на виготовлення селітри - пороху). Поташ виготовляли з дерев´яного попелу. Оскільки лісу в наших краях ніколи не бракувало, висловлена гадка здається закономірною. Підтверджується це й документально. Під 1609 р. маємо згадку про судову справу, що коли везено попіл з Буди Вереміївської повз Кам´яний Брід, то підводи з попелом було пограбовано і взято на чужий ужиток. Будами в нашому краю були поташові промисли. 1618 р. адміністратор київської митрополії В.Садковський протестував проти Анни Ходкевичівни, княгині Корецької, у справі випалення поташу в потіївських та облітківських митрополичих лісах. Ще одна цікава деталь: в документах XVII ст. згадуються поруч з Потіївською слободою Стара і Нова Буда Потіївські. Отже, буди – поташові промисли – існували в лісах навколо Потіївки та Обліток ще в XVI – XVII ст.

Поташні в церковних маєтках були дрібними промисловими закладами, що базувались на ручній техніці. Уявлення про них маємо з опису Потіївського маєтку, що зберігся з 70-х рр. XVIII ст., стан якого свідчить про його солідний вік.

Варто тут згадати про ще один промисел краю – добування і обробіток болотної руди. Села, де вона добувалась, називались Руднями. Добуту руду везли до Радомишля чи Малина, де були гамарні – металоплавильні промисли.

Уявлення про межі Потіївки - маєтку уніатських митрополитів у ХУІІІ ст. - дають два документи, які зберігаються в Державному історич­ному архіві Росії (м.С-Петербург), і датуються 1774 р. У першому дуже докладним є опис Буди Поташевої, розташованої, як мовиться в джерелі, за милю від Потіївки. Немає сумніву, що в районі саме цієї Буди виникло село Нова Буда, яке в джерелах XIX ст. мало наз­ву Нова Буда Потіївська. Дуже цінним є і опис границі Потіївського маєтку, передусім за наведеними в ньому топонімами, мікротопонімами та гідронімами краю. До маєтку належали, як бачимо, знач­ні земельні володіння з лісами та численними болотами й річками. На півночі межі маєтку доходили до сіл Булгаки (суч. Буглаки), на пів­нічному заході - Янівки (суч. Іванівки), на сході - до Обліток, на південному сході - до Морогівки й Дитинця, на півдні – до Горбулева, на за­ході – до Неражі. Цікавими є свідчення про кривди, чинені потіївцям мешканцями сусідніх приватновласницьких сіл. Дуже цінними є нижченаведені джерела і з точки зору зародження та роз­витку промислів краю. Найзначнішим був, звичайно, поташевий. Проц­вітало млинарство та броварство, славились, очевидно, різноманітні вироби з дерева. Далі подаємо текст документа.

ОПИС БУДІВЕЛЬ У ПОТІЇВЦІ

Корчма в Потіївці посеред села стара, з дерева соснового, до котрої в сіни двері на бігунках і на закрутці, з сіней до кімнати також двері і там же кахельна піч біла і піч пекарська, вікон простого скла три, з кімнати до бічної кімнати двері на завісах, у ній вікно одне. Навпроти корчми два шпихлірики із соснового де­рева, покриті дранкою, до них двері з защіпками. За болотом нижче корчми винничка також із соснового дерева, дранкою покрита, до неї ворота з дощок і там печей три і начиння броварне орендарське. Це село має млини: один в селі, а другий нижче, на одній воді, з повним реквізитом, тільки що дахи потребують ремонту.

За милю від Потіївки в лісі Буда Поташова, де при в’їзді дво­рик для писаря з Буди, огороджений частково новим, а частково ста­рим частоколом, у двір в’їзд через ворота, над якими дощатий дашок. На дворі праворуч будинок з соснового дерева, до якого в сіни сос­нові двері на бігунках із закруткою. З сіней до кімнати двері та­кож на завісах із залізною защіпкою. Тут же праворуч піч біла проста кахельна на мурованому фундаменті з комином, що виходить до сіней, а ліворуч біля дверей шафа на три полиці. Вікон просто­го скла - три, стіл і лави попід стінами. З кімнати до бічної кім­нати соснові двері з клямкою, у ній вікно одне .і там же дощата пе­регородка. У сінях з другого боку комора з дощок, до неї двері на бігунках із засувкою. Цей будинок має дах цілком зіпсований, через що і дерево в стінах перегнило, так що скрізь тече. Навпро­ти вікон цього будинку хліви і стайня з соснового дерева, покрита дранкою, в середині ясла і жолоб. При стайні в кінці великий шпихлір, до нього двері на завісах з клямкою і колодкою, дах в одному місці провалився. До того шпихліра поташня для складу поташу, по­крита дранкою, до неї подвійні двері з кунами залізними і клямкою для закривання, де лежить три великих коцюби. Навпроти будинку писаря пекарня, в ній до сіней і до кімнати двері на бігунках, там же піч пекарська і троє малих віконець.

Від дворика писарського за болотом шопа майданна, в котрій виробляється поташ, з соснового дерева, дранкою покрита, до неї спереду одні двері, а від болота другі, через які будники носять воду для лугу. Ідучи далі, праворуч, побудована з соснового де­рева шопа з воротами, що замикаються на колодку, в котрій є 80 цебер попелу на поташ. У тій же шопі майданній є ворота великі, увійшовши в які праворуч від входу піч мурована для лютровання поташу, а ліворуч 4 печі для приготування лугу, у трьох із них вліплено 3 чавунні котли, а в четвертій мідний, для варіння лугу. Там стоять 4 поташівки готового поташу, в кожній по 7 шафунтів поташу. Ідучи вздовж тієї шопи до дверей великої кімнати, в кот­рій є луг у кадях великих, ліворуч велика піч кахельна біла на мурованому фундаменті, там же 11 вибитих вікон. Цей майдан, або шопа, як у даху, так і в стінах, зруйнований і вимагає ґрун­товного ремонту, через що підпертий з усіх боків. Крім згаданих 4-х котлів, ще таке будне начиння:

ОПИС ГРАНИЦІ СІЛ ПОТІЇВКИ І ОБЛІТОК

Границя тих сіл починається від ліска Болота і від ріки Орловки, по тій ріці вниз в річку Осічанку, котрою річкою вгору на Сохинські Паски і перехрестя, тобто гостинець Осовський, від того пере­хрестя в Олешків Кут, а звідти через Льотнів ліс на Крайній Курган, від цього кургану на річку Тесню, котра витікає з болота Нераж і впадає в річку Візню, котра вниз до Бервиського лугу, потім з річ­ки на Боброве болото під Взмигльовим лісом до переміт Рудки. Ця Рудка в річку Тростянку впадає, а цією річкою Тростянкою ідучи вниз в Бобровий ручай, звідти на Бобровий луг і Протероб до урочи­ща Носків Луг на Хмільне, від Хмільної на Тісний Бір через річку Криву, в Драчикові лози і потік, з Драчика Осінною річкою в річку Візню другий раз, цією річкою вниз пішла границя в Булгаки до оса­ди Янівка (на цьому селищі, яке належить до митрополії, ясновель­можний пан Ян Міхаловський слободу заснував і Облітківським підда­ним попід самі хати грунт відібрав, Антонові Романенкові, бортну сосну з бджолами наказав зрубати і інші кривди людям чинив).

Від Янівки в Пісківщину, а далі в розвилку річок, що сходяться, Орловки, Часовки і Осічанки; цією річкою Осічанкою вгору, до уро­чища Морогівки, від нього в ліс Дитинець, до річки однойменної Ди­тинець, від тої річки до Угляду на бір Дорогунево, цим бором аж до Товкачового болота і річки Орловки.

У цій же границі від Потіївки з села Горбулева, панів Потоцьких, котре зараз у посесії тримає пан митрополичий комісар, вже піддані Потіївські від Горбулівців мають незносні кривди, бо їм деруть бджоли, спустошують ліси, косять сіножаті, орють грунти і чинять інші прикрощі. На ці кривди люди часто жалілися пану комісарові, але він не підтримав їх ні тоді, ні тепер.

Опис включає також і перелік усіх мешканців села чоловічої статі. Останнє є унікальною знахідкою, бо подібне зустрічається лише в переписах ХІХ ст. Налічувалось тоді в Потіївці 36 господарів, які мали близько 50 дітей (синів). Якщо додати стільки ж жінок, то вийде цифра – близько 180 мешканців. Війтом села був Василь Харченко, дяком – Тиміш Костюченко. Тиміш Кеселенко та Іван Лук´яненко (обидва мали по троє синів) були вільними козаками. Федір Мойсієнко значиться як новоосілий, Іван Довгий Ткач займався, вочевидь, ткацтвом; Грицько Костюченко був сільським мельником. Прізвища Харченко і Костюченко зустрічаємо в реєстрі чотири рази, Личненко – тричі; Тивоненко, Федоренко, Степаненко, Киселенко, Мойсієнко, Слободяник – двічі; Даниленко, Личний, Петренко, Тимошенко, Костенко, Сидоренко, Мартиненко, Примаченко, Семененко, Опанасенко, Довгий, Лукашенко, Лук´яненко – по одному разу.

У реєстрі докладно зазначено кількість волів і коней, а також різноманітні податки, які сплачували селяни уніатській митрополії. Найкращими господарями були Кирило Харченко (2 волів, 2 коней), Данило Личненко (2 волів, 2 коней), Яків Личненко (4 волів, 2 коней), Гарасим Тивоненко (4 волів), Тиміш Киселенко (2 волів, 2 коней), Мойсій Степаненко (4 волів, 2 коней), Іван Лук´яненко (4 волів, 2 коней) та ін. Частина селян не мала тяглової худоби взагалі.

З переходом Правобережжя після поділів Польщі до складу Росії Потіївка була подарована генералу Торсукову, який покріпачив міс­цеве населення. Після його смерті маєток успадкувала поміщиця (його дочка) Кікіна. Потім були й інші власники, а в се­редині століття маєток перейшов до княгині Щербатової. У київсь­ких архівах збереглось чимало документів про майнові справи Потіївського маєтку в XIX ст.

Управителем маєтку наприкінці ХУІІІ ст. був шляхтич Незабитовський, який виконував функції митрополичого комісара. На початку XIX ст. ця посада перейшла до шляхтича Єнткевича. 20 листопада 1803 р. він скаржився київському генерал-губернатору у справі ви­рубки лісу для побудови конюшень Новоросійського драгунського пол­ку. Конюшню і полкові обози побудували в Горбулеві, де розташо­вувався батальйон полку, для чого була здійснена вирубка лісу в маєтках генерала Торсукова (с.Потіївка), пана Глембовського (с.Стовпець) і генерала Кутузова (майбутнього полководця і героя війни 1812 р.) у с.Видибор.

З клірової відомості Покровської церкви с.Потіївки за 1817 р. довідуємось, що до місцевої парафії належало 462 особи чоловічої статі і 497 жіночої. Сама Потіївка займала тоді площу 10,5 верст. До парафії належали села Облітки, Нова Буда, Стара Буда, Рудня Шлямарка, Бучки і Дубовик , який належав Антонію Любовецькому,

Наступний документ, датований 15.04.1844 р., засвідчує, що власницею Потіївського маєтку була княгиня Марія Петрівна Волкон­ська. Маючи великі борги, вона заклала свій маєток під заставу в Московській Опікунській Раді. 25 жовтня 1851 р. борг був спла­чений і маєток звільнений від застави. Документ наводить склад Потіївського маєтку, до якого входили: Потіївка - 214 душ, Обліт­ки - 129 душ, Потіївська Буда - 128 душ. Стара Буда - 51 душа, Рудня Шлямарка - 47 душ, Рудня Буковська - 32 душі, слобода Буч­ки, всього - 607 душ (очевидно, чоловічої статі). У Потіївці зна­ходилась тоді корчма і водяний млин, друга корчма - на межі зі Стов­пцем. Ще одна корчма стояла в Облітках. У Рудні Шлямарці знахо­дився залізоробний завод, водяний млин і корчма. У Буді Потіївській - корчма і водяний млин, вітряк і поташовий завод, у Бучках - корчма. Цікаво, що маєток був заставлений панам Лукіну і Скуратову, які й були його власниками у період з 1844 по І85І рр.

Власницею Потіївського маєтку у другій половині століття була княгиня Софія Олександрівна Щербатова, яка, як свідчать джерела, купила маєток 27 вересня 1855 р. у власників - титулярного радни­ка Дмитра Скуратова і поручика Миколи Лукіна. Частину великого маєтку княгиня згодом продала різним особам, про що в архівах збе­реглись цінні документи - так звані "купчі кріпості". 11 березня 1877 р. княгиня продала ділянку в 753 десятини землі в районі се­ла Нова Буда, в урочищі слобода Новосілка. У "купчій кріпості" зазначено границі ділянки, яка межувала: з півночі - з землями с.Будилівки по річці Піщанці, зі сходу - з землями селян Нової Бу­ди і Потіївки, з півдня – із землями села Забріддя, а також села Замі­ри. Купив цю ділянку, яка мала цінні породи лісу, гурт власників, усього - 31 особа, у тому числі мешканці сіл Новосілки, Потіївської Буди і сусідніх повітів.

6 червня 1877 р. Щербатова продала ще одну ділянку - в 159 десятин у районі селища Стара Буда, в урочищі Липовець, яка ме­жувала: зі сходу - з "мирськими" землями Старої Буди просіками до річки Вузні, з півдня - з тими ж землями по річці Вузні, з заходу - з землями села Вихлі і півночі - по прямій лінії з По­тіївськими землями княгині. Власниками лісової ділянки стали пруські піддані В.Тишенберг, І.Свідерський, І.Пухальський, Ф.Павельчик і П.Шнітко (в краю було чимало німецьких колоністів).

28 липня 1876 р. княгиня продала ще дві великі ділянки лісу, всього - 323 десятини землі. Перша ділянка при слободі Гуті По­тіївській (300 десятин) зі скляним заводом, межувала: з півночі - з землями Суховольських урочища Заміри, Павловим лісом і Хмелинною - прямою лінією у 803 сажені до болота Зимовище, звідти - з землею Й.Ясінського прямою лінією у 1183 сажні до Погорілого болота, звідти з півдня - з землею Петра Сливчанського прямою лінією у 474 сажні до границі земель Щербатової, проданих нею мешканцям Потіївської Гути, від котрих з заходу границя йде прямою лінією через слободу Гуту Потіївську біля садиб Василя Давидчука з одно­го боку та Іллі Шатила - з другого, аж до земель урочища Заміри, Павлового лісу і Хмелинної. Друга ділянка - урочище Крево площею 23 десятини - межувала: з півночі прямою лінією по течії рівчака Крево протягом 342 сажні, потім на південь протягом 140 сажнів, звідти - на захід протягом 97 сажнів, де лінія виходить на дорогу з Нової Буди в Сичівку, яка є границею з заходу. Ці землі купив міщанин Захарій Іванович Добровольський.

Останній цікавий документ засвідчує, що в лютому 1880 р. з По­тіївського маєтку Щербатової було продано велику ділянку лісу пло­щею 1009 десятин в районі слободи Гути Потіївської. Землі ці купила велика група місцевих жителів на чолі з дворянином І.Володко-вичем, усього - 22 особи. Серед них - Грабовський, Боровицький, Консевич, Недзведська, Соколовська, Вальорко, Бігоцький, Корчун, брати Шатили, Іваненко-Чопівський, Давидчук, Некрашевич, брати Дідковські, Тарнавський, Левицька, Желізко, Кенда, Гініс-Гриневич. Проте вже в березні 1880 р. згадані власники віддали 650 дес, лісу в оренду на 36 років іншій, ще більшій групі власників - усього 35 особам. За умовами контракту орендатори одержували право обробляти землю на власний розсуд, будувати, рубати ліс і т.ін. без будь-якого втручання власників. 12.04.1880 р. на орендовані землі було накладено заборону. Оскільки її причина в документах не вказується, можна припустити, що ліс в урочищах був дуже цінним та й умови кон­тракту були, по суті, грабіжницькими.

Джерела показують, що після реформи 1861 р. у Потіївському ма­єтку відбувався процес активної приватизації, розвивалась приватна власність на землю та ліси, в краю було чимало вільних і умілих господарів. Л.Похилевич у праці "Роспись землевладения в Радомысльском уезде Киевской губернии" (І882) наводить дані щодо наслід­ків реформи 1861 р. та розвитку приватного землевласництва. У По­тіївському маєтку налічувалось тоді 228 господарів, які мали 2141 десятину землі. Найбільшими землевласниками були: Й.Ясинський (400 дес.); товариство різних осіб, дворян і міщан, (І077 дес,); това­риство австрійських чехів (256 дес.); товариство прусаків на чолі з Й.Свідерським (І59 дес.); товариство міщан на чолі з Г.Рисінським (383 дес.); четверо окремих осіб (96 дес,); Пундель, Пилипенко та ін. (753 дес,); селянин Іван Білорус (24 дес.). У Новій Буді Потіївській було 160 господарів, які мали 1186 дес., у Старій Буді Потіївській - відповідно 69 і 530. Такі ж докладні дані подано автором по всіх 35 селах Потіївської волості, в якій налічувалось загалом 3774 господарі, що мали 21 195 дес. землі, у тому числі 16065 дес. польової. У волості було 16539 дес. лісу, який належав також приватним власникам. У середньому на одного землевласника припадало 5,53 дес. землі.

Про господарський розвиток та промисли, які побутували в Потіївському маєтку в середині XIX - на початку XX ст., красномовно свід­чать такі цікаві дані. За статистикою 1848 р., поташовий завод у Буді Потіївській, на якому працювало 10 робітників, щорічно давав прибутку на 2100 руб. У 1850 р. тут існував промисел з виробницт­ва смоли із лучини і дьогтю з берести. За даними 1856 р., у Буді Потіївській працював хімічний завод з виробництва дьогтю, скипидару і оцту (7 липня 1856 р. сталася пожежа, втрати від якої станови­ли 12 тис. руб. сріблом). У 1897 р. у Потіївці зафіксовано шкіря­ний завод (промисел), на якому працювало 2 робітники і річне ви­робництво становило 300 шкір вартістю І тис. руб. В урочищі Потіївська Гута з 1885 р. діяла смолокурня, що належала міщанину Шульгіну (виробництво смоли і скипидару ). Друга смолокурня в урочищі Вовча (І887 р.) належала Й.Народицькому і давала 200 р. річного доходу. Ми вже згадували про скляний промисел у Гуті Потіївській,

Славилось у краю й ковальське ремесло. 1897 р. у Потіївській волості налічувалось 56 кузень (у Городищі - 1, Гуті Потіївській -3, Неражі - 3, Новій Буді - 2), Метал постачався з навколишніх ру­день, найближчого з яких була Рудня Шлямарка поблизу Обліток. У кожному селі тут було по кілька млинів; у Новій Буді, наприклад, крім вітряка, діяв ще й паровий млин. Було в окрузі кілька маслобоєнь (Новосілках - 3, Неражі - 1). За даними 1900 р., населення Потіївки (як і сусіднього Моделева) виготовляло колеса на суму 250 руб. у рік.

Головним же заняттям селян було, звичайно, землеробство. Проте краще за українців господарювали колоністи: німці (поселились тут ще наприкінці ХУШ ст.), чехи (з 60-х рр. XIX ст.), були навіть єв­рейські колонії, у т.ч. й землеробські. Чеський колоніст Риба з села Вовче, який мав на початку XX ст. 9,5 дес. землі, мав річний дохід 360 руб. і був одним із кращих господарів краю, що відзначено у книзі О.Ярошевича "Очерк хуторских хозяйств Киевской губернии" (І911).

Одним із головних природних багатств краю залишався ліс, який займав у 1897 р. 25,69% земельних просторів Потіївської волості. У цей час подекуди ще залишались так звані казенні дачі – корабельні бори з гігантами віком у 300-400 років, які охоронялися спеціальними законами. На початку століття, од­нак, це вже було великою рідкістю,

Немає, звичайно, потреби в ідеалізації тогочасного господарсь­кого розвитку краю. Л.Похилевич мав, вочевидь, цілковиту рацію, коли писав про Радомишльський повіт, що він "дуже обширний, але найбідніший за землеробською продуктивністю" в Київській губернії. Але, ймовірно, поступовий еволюційний розвиток краю після реформ 1861 та 1906-1911 рр. призвів би до матеріального та культурного прогресу, який характерний для Заходу. Проте все це було перервано "Великим Жовтнем", який став причиною цілковитого занепаду господарського розвитку краю.