Джерело: https://www.t-skrypka.name/LUkrainka/Gnizdo/Figures/IzydoraKosachBorysova.html

Ізидора Косач-Борисова

Іван Денисюк, Тамара Скрипка

(1888-1980)

Наймолодша Лесина сестра й остання дитина Косачів народилась теж у кімнаті “біля райської яблуньки” в Косачівському “великому” будинку в Колодяжному 21 березня 1888 року. У цей день прилітають жайворонки, і на їх честь у деяких закутках Полісся випікають з тіста “пташечок”. Дівчинку імпровізовано назвали поки-що “Птася”, а відтак “Патя”. “Як приїхав на Великодні канікули з Холма Міша, то вони з Лесею вибрали “сестричці” (”сестричка”, “дівчинка” – так поки що тоді звалася) ім’я Ізидора, щоб вона була колись, як виросте, “донна Ізидора”, – згадує Ольга Косач-Кривинюк.

Справді, “донна Ізидора” – звучить граціозно, і звучністю цього наймення милується Леся Українка у поемі “Давня казка”: “Їй наймення Ізидора, а вродлива – не сказати!”. Такою теж була наймолодша Косачівна – справжньою красунею. Її портрет дитячих літ подибується в тогочасних журналах, зокрема, в “Молодій Україні” – дитячому часописі, що його видавала Олена Пчілка.

Але послухаймо, що про донну Ізидору співає Поет у Лесиній поемі та як дзвін імені її акцентує римою:

Гордо, пишно, променисто

Золотії світять зорі,

Та не може дорівняти

Ні одна з них Ізидорі.

Найчистіші діаманти

Сяють ясні та прозорі,

Та не може дорівнятись

Ні один з них Ізидорі!

Дорогих перлин коштовних

Є багато в синім морі,

Та не може дорівнятись

Ні одна з них Ізидорі..

Коли писалися ці слова серенади, колодяженській “донні Ізидорі” було всього п’ять років, і в родині називали й прозивали її прозаїчніше, але куди тепліше: Дора, Дроздик, Дроздоньо, Патик, Патя, Гусінька, Біла Гусь, Гусиця, Гусик, Коротша Гусь. “Леся, – свідчить Ольга Косач-Кривинюк, – бувши на 17 років старша за цю сестру, завжди до неї була надзвичайно ніжна і дбайлива. Так само і Міша (він був хрещений батько)”.

Ізидора Петрівна проживе понад дев’яносто літ. Буде свято зберігати пам’ять про Лесю Українку й доноситиме свої незабутні враження про неї новим поколінням, для яких кожна деталь про поетесу – цілий скарб. Ізидора Петрівна скаже нам, які були у Лесі очі та який був її усміх. “Тож то кожному відомо, що очі в неї були сіро-блакитні; близькі, що бачили її наприкінці життя, можемо засвідчити, що тоді її очі були якісь яскраво-блакитні”.

Скупі, промовисті деталі. За ними затамовано не висказані за життя почуття сестринські. “Але якось бурхливо висловлювати свої почуття у мене з Лесею не було звичаю ніколи, – згадує Ізидора Петрівна. – Ніжність, уважність, привітну лагідність Леся виявляла до мене повсякчас, називала різними пестливими іменами, не раз голубила, особливо, як була хвора, але ніколи у неї не було якоїсь афектації у розмовах зо мною, так само, як у стосунках з іншими. Не любила вона ні сюсюкання, ні фальшиво-емоційних окликів. Над усе не любила сльозливих сцен”.

Як і інші діти Косачів, своїм дитинством та підлітковим віком Ізидора Петрівна міцно вкорінена в Колодяжне, у все волинське, яке здаватиметься їй найріднішим до смерті. “У мене почуття “близькости” чи то б сказати, прихильности до земляків якісь різні інтенсивністю (не однакові до всіх). Найближчі мені то волиняки (я сама волинячка), тоді полтавці (моя мати полтавка), тоді чернігівці (тато черніговець), а тоді подоляки (чоловік мій з Поділля”)… Нормально кожда наша людина зберігає особливості, де вродилася. зросла (особливо, коли дитинство прожила не у великому місті…

Дитинство Дори. Що ми про нього знаємо? 3 усією очевидністю наймолодша дитина Косачів, оточена увагою батьків і п’ятьох старших сестер і братів, розвивається нормально. Своє дитинство і молодість вже у похилому віці вона згадуватиме як надзвичайно щасливий період життя. “То моє щастя, що я вродилася Косачівною” (лист до А. І. Костенка від 14. 01.1973 р.).

Найперше Леся згадує про Дору у зв’язку з тим, що “мала” “цілий день, майже без перестанку плакала”, але коли “папа вчора привіз мамку”, перестала кричати. Так повідомляє вона свою бабусю про новонароджену сестричку на п’ятнадцятий день життя “малої”. З “бумазеї”, що її прислала бабуня, пошили Дорі першу суконочку. Бабусі не подобається ім’я наймолодшої внучки, але всі в домі його люблять. “Ліля возиться ще з нею більше всіх, бо Дора, здається, на неї похожа”,– на думку Лесі. Ходити дитинка починає в п’ятнадцятимісячному віці – Леся, яка поїхала до Одеси, поздоровляє Дроздишка “з самостійністю, чи то з самоходностю”. Дора відзначається особливим апетитом: “Патьчиній їді нема міри,” – милується Леся. “Дети все малые здоровы. Самая меньшая Дорочка уже совсем хорошо бегает и много говорит”, – пише Олена Пчілка своїй матері, коли дитині ще без двох місяців нема року. Леся у своїх листах постійно вітає-цілує наймолодшу сестричку. Просить, щоб “любий Уксусок і дорогої ціни Кахота” її не забували й писали та з любов’ю додає стосовно трьохрічної Дори: “та й Патік, якби взяв олівця в лапки, то може б там що й написалося”. Чотирирічна Дора проймається “ідеєю” вітати у себе свого “племінника” Маусика – синочка Ліди Драгоманової. Вона йому “шовком з золотими квітками” вишиє сорочку. У домі Косачів усіх дівчат привчають до вишивання. Та й на восьмому десяткові життя Ізидора Петрівна повишиває українські сорочки своїм американським правнукам… Ще нема й п’яти років, як вона вчиться письма.

“Дора тепер вивчилась писати скілька слів і зважила, що писання – річ зовсім не тяжка: “Хіба я не можу написати і або о? Хіба я така дурна?” Вона у нас настояща “паніматка” і дуже любить просторікувати. Вона теж любить співати, але, певне, гарно співати ніколи не буде, бо від того часу, як у неї був дифтерит, голос її став досить грубим, і вона співа, як хлопець”.

Леся Українка про дітей завжди вміє писати цікаво, передаючи в їх психологічному портреті мило-наївну дитячу безпосередність.

Дора відзначалась характером більш комунікабельним, ніж Оксана й Микось. На старість Ізидора Петрівна згадає родинні перекази про її нахил у дитинстві розповідати різні фантастичні історії, з міфологічними іменами, – очевидно, то були сліди лектури в домі Косачів чи казок, які оповідалися дітям. У стосунках між старшою за Дору на сімнадцять років Лесею не було ознак такого відчуження, яке б треба було переборювати спеціальними зусиллями. У шестирічному віці Дора вже втягується у родинне листування з найстаршою сестрою: “Оце пересилаю Вам, – пише Леся М. Драгоманову 22 вересня 1894 року, – лист Олесі (вчора прийшов) і щось неначе лист від Дори, ся дитина стала тепер настоящою літераткою, мені ціле посланіє продиктувала. Що-то теє маленьке буде робити цілу зиму! Скучатиме, бідне”. Задля того, щоб Дору не везли до Києва, куди вибираються старші діти й мати, Леся Українка приспішує своє повернення з Болгарії до Колодяжного: “Провели ми з Дорою наших в Київ, а сьогодні проведемо папу в Мглин, Гадяч і пр(очії) “не столь отдаленные места”. Так що тижнів на два зостанемося удвоє “найстарша і найменша” – на хазяйстві”. Тож і почалося ідилічне життя двох сестер у затихлому Колодяжному, що, звичайно, сприяло зміцненню їхніх контактів і впливові Лесі Українки на її наймолодшу сестричку:

“Дуже добре мені з Дорою, що в неї такий нетрудний характер, ніколи вона не скучає, зранку іде гратися з дітьми надворі до заходу сонця, потім я її заганяю в хату (сама ніколи не приходить), починає співати, розказувати мені якісь безконечні анекдоти з київського життя, представляти сцени з театру українського, потім, вичерпавши останні невибігані сили, лягає спати в 9 або 9 ½ і спить до 8 ½ рано. Ніколи ще не показувала капризів або явного “непослушания” (що, нігде правду діти, случалося при мамі). Шкода тільки, що через роботу і Дору не можна ходити часто в ліс, з Дорою теж трудно, бо вона томиться і без дітей їй в лісі скучно, мені ж знов в компанії (та ще крикливій) не цікаво, оставляти ж її саму, та щоб не питати час від часу, де вона, я не можу і не повинна. А так би часом хотілося побродити самій по лісі, по тих місцях, де стільки споминів літає поміж деревами”.

Як багато інформації у тексті і підтексті Лесиного листа від 10 вересня 1895 року до Людмили Драгоманової. Стоїть з усією очевидністю тепла погожа рання поліська осінь. Від сходу до заходу дитина на подвір’ї, гасає вона по всіх усюдах, як то звичайно Косачівські діти, не сама, а з дітьми, сільськими своїми ровесниками. Інколи Леся Українка цілу гамірну громаду цих дітей бере до лісу. Там у неї озиваються поетичні струни її “лісової душі”. Видно, що вона не раз – не два самотою бродила по рідних поліських лісах і так любила це. І не завжди самотою, бо стільки любих споминів літає між деревами. Ми бачимо, як міняється стиль листа залежно від предмета розмови. То він якийсь лагідно-усміхнений, коли йдеться про сестричку-дитину, то набирає тембру, тональности мови майбутньої “Лісової пісні”, коли поетеса мислить про ліс поліський, осінній… Разом з тим постійне дбання про дитину : вона завжди, як любила інколи повторювати, przy obowiązku (при обов’язку). Отож зрікається особистої приємности заради своєї найменшенької сестрички. Ця сестричка виявляє ознаки косачівської культури – вона у курсі справ київського життя, там вона бувала в українському театрі й пройнялася побаченим так, що сама імітує артистів… Леся Українка взагалі любить бути з дітьми, з своїми сестрами й братами. “Жити мені з ними легко, клопоту багато нема, великі вже вони”. Вона, як чуйний і мудрий педагог, дбає, щоб весь час чимось дітей, а в даному випадку Дору, зацікавити, втягнути у доступну вікові трудову діяльність, в ігри.

Одначе як не добре сестрам разом, на самоті, “як кущ у лісі”, але дитина є дитиною: все частіше Дора згадує маму. “Впрочім, все-таки вона не нудиться, – я їй кличу дівчат гратися, купую кольоровий папір і гарус для її “робіток” і т.і.” Про “робітки” згадає потім Ізидора Петрівна у далекій заокеанській чужині:

“Леся в той період дуже багато читала, студіювала і сама писала. Проте й разу не було, щоб вона коли на мене нагримала . за те, що я, відповідно до моєї жвавої вдачі і дитячого віку, вбігла до неї зі своїми дитячими запитаннями чи інтересами і перешкоджала їй в роботі (як це характерно для Лесі!). А часом я ще й кликала Лесю до участи в моїх забавах, чи то, як мені уявлялося, в моїй “роботі”. І не раз Леся відкладала свою працю і прилучалася до моїх забав, роблячи їх такими цікавими для мене і, як я пізніше оцінила їх, – які ж то корисні були для мене забави! Леся мала “золоті руки”, за висловом однієї приятельки нашої мами. Вона уміла як ніхто з нічого зробити щось дуже цікаве, часто художнє, напр., з квітки маку, або й з сухої маківки та папірців кольорових та клаптиків шовкової матерії Леся робила для нас, молодших сестер, чудові ляльки, або могла з паперу і якихось трісочок кори тощо зробити лицаря в латах. Багато пізніше, напр., Леся зробила нашому малому племінникові (синкові сестри Ольги) надзвичайно цікаву ляльку-мурина з шкаралущі кокосового оріха”.

Ті дві осені, що їх провели найстарша й наймолодша з-поміж сестер-Косачівен у Колодяжному, своїм настроєм нагадують спокій і труд “Господарства” – розділу поеми Міцкевича “Пан Тадеуш”.

… “Ми з Дорою вже налили грушки, півбарилка, а хутко досиплемо повний. Варили (чи пекли) пастилу…” А вночі довго-довго палахкотіла лучина у Лесиній кімнаті на каміні в “білому домику”, і вона творила.

15 жовтня, як це видно з листа до дружини Франка, вони – і Леся й Дора – все ще у Колодяжному.

“На “Чесного хреста” Дора їздила в церкву, схопилася для того в 7 г., потім їй там стало дуже скучно, але вона вже не призналась, тільки увечері, лягаючи спати (теж у 7 г.!), сказала мені: “І нащо то так довго правлять у церкві? Що там такого багацько читати?..” Зараз видно, що дитина вихована в “благочестивом семействе”; треба сподіватись, що колись на екзаменах переважить і хрещену матір”.

На вільному Колодяженському повітрі Дора побуде жовтень-вересень “Дора зовсім хати відцуралась, тільки увечері приходить”. У грудні вона вже з Лесею у Києві: “тепер вже у нас і Дора почала учитись – одним словом, ціла школа.”

Коли Леся кудись виїздить, сестри листуються. Особливо цікавиться поетеса Колодяжним і просить, щоб Дора, коли там буде, писала про нього. А коли часом Дора забуває про листування з матір’ю, Леся не дарує їй цього. Незмінно любить вона Білого Гуся й просить своїх адресатів “смикнути за перину, щоб ґеґнув”, тобто обізвався листом. Скільки власних болів і турбот переживає вона під час операції в Берліні у 1899 році, але ніколи Дори не забуває. Ось вона побачила одне дівча у знайомих – “а дівча славне, смішненьке, бо все просторікує і резонерствує, як наша Дора”. Видно ж, що мала наймолодша сестричка вдачу Васильченкового “свекра” з однойменного оповідання. У мріях про зустріч з Дорою пише їй Леся у післяопераційній період з Берліна: “Ти, Гусю, повинен мене літом глядіти так, як Ліля тут, ти будеш мене водить гулять на Макітру й гойдати в гамаку, бо інакше я не хочу! Я тепер дуже капризна”. Та у мріях Лесі на цей раз не Колодяжне, а Зелений Гай у Гадячі.. Справді і Леся, і Дора наступне літо проведуть у Зеленім Гаю , а восени, коли минуться вакації, “щодня “неукоснительно” займається з Дорою. Потім сестри їдуть до Києва, і знову ж Леся і Дора разом і якнайближче: “Дору я прийняла до себе в хату, отже, вона тепер під моїм безпосереднім “згубливим” (як казав один патріот) впливом”, – жартує Леся в листі до Кобилянської 2 жовтня 1899 року. Тут ще раз слід згадати, як гордилася Ізидора Петрівна щастям, що вродилась Косачівною і своєю учителькою й вихователькою мала Лесю Українку.

Коли Дорі вже чотирнадцять років і можна говорити про риси її характеру, Леся Українка, порівнюючи свої взаємовідносини з нею та з Оксаною та Микосем, пише: “З Дорою, мені здається, легше буде. Ми й так з нею досить близькі, наскільки то можливо при такій вже дуже великій різниці літ. І взагалі її життя ліпше складається, ніж Оксанине, бо у неї є талан знаходити собі товаришів, а в Оксани його нема”. Лариса Петрівна втішається фізичним і моральним здоров’ям сестри: Дора “дуже поправилась по іспитах і по тифусі; виросла і розцвіла неабияк”, “Дора все так само життям веселиться, але й учиться при тім непогано”.

Життєрадісна, завжди оптимістично настроєна Ізидора Петрівна наприкінці свого життя напише, що воно у неї було цікаве, барвисте, багате на зустрічі з оригінальними людьми і, незважаючи на деякі удари долі, – щасливе.

Леся Українка якось обмовиться в листах, що після цілонічних танців на весіллі у Лисенків дівчата (Оксана й Дора) сплять до обіду… А на схилі свого віку Ізидора Петрівна згадає теж про таку деталь їхнього побуту, як любов жвавих і веселих Косачівен до танців:

”Що ми з Оксаною любили танцювати, і танцювали багато, особливо я, – це правда. Але ми зовсім не були такими баришеньками, щоб цікавитись всяким випадковим товариством, аби танцювати, тому й дворянський клуб, – що присилав батькові запрошення на свої бали, – нас не вабив. Ми мали своє товариство: переважно студенти, молоді інженери, лікарі тощо. З тим товариством і розважались ми в “Літературно-артистичному товаристі” на Рогнідинській, а згодом у своєму Українському клубі, або ще десь. Танцювали у нас дома, у Лисенків, в інших знайомих”.

Ми довели “літопис” життя Лесиної найменшої сестри до підліткового віку й майже нічого не сказали про її навчання. Отже, початкову освіту здобуває вона вдома, і ця підготовка дала їй підставу поступити зразу ж до четвертого класу гімназії в Києві. У Дориних науках теж велика заслуга Лесі Українки.

“Та поміж своєю літературною і громадською працею Леся завжди знаходила час приділити увагу і нам, своїм молодшим сестрам і братові,– згадує Ізидора Петрівна. – У мене, наприклад, першою учителькою музики, а також французької мови, була Леся. Ту науку під Лесиним керівництвом я й досі згадую з вдячністю, так вона вміло провадила її, така лагідна, бадьора, часто навіть весела, так терпеливо ставилася, коли я чогось одразу не могла виконати, хоч вимагала великої пильности, поки не досягнула гарних наслідків. А коли від’їздила і жила далеко від родини, то завжди у неї був інтерес до кожного з нас. Тепер, читаючи її листування, в кожному листі знаходимо вияв того зацікавлення. То вона запитує про нас, то пише про нас кому іншому – мамі, татові чи комусь із родичів. Всі особливости вдачі кожного з нас вона вміла підмічати дуже вірно, тому Лесині характеристики і пестливі назви для кожного з своїх бували дуже влучні. Всі ми зростали в атмосфері родинного щастя, що порушувалося тільки турботами за здоров’я Лесі, яка стільки натерпілася протягом свого короткого життя”.

У стосунках з кожною дитиною Косачів – братом чи сестрою – виявилась особлива сфера почувань Лесі Українки, що реалізувалась кожен раз по-своєму – залежно від обставин, у деяких крайніх ситуаціях, у яких поетеса, як та Мавка, готова була кожен раз іти на самопожертву, не шкодуючи і крови свого серця.

“Біографи Лесі Українки – пише Ізидора Петрівна – вірно характеризують її як людину мужньої, сильної вдачі, принципову, непохитну в обстоюванні своїх переконань. Це вірна, але неповна характеристика, бо Леся Українка до того була ще й ніжна, ласкава, чутлива до всякого страждання інших, і ці її особливості кожен з нас найближчих її рідних з вдячністю це відчував, а я була щаслива не тільки тому, що зазнала її ніжної любови, а ще й завдячую своїм життям Лесі”.

У передмові до “Хронології” Ольга Косач-Кривинюк розкриває, як двічі виявлялася Лесина жертовність у порятуванні Дори від смерті. Цю думку у своїй стилізації повторює й Ізидора Петрівна.

“Перший раз вона (Леся – автори) врятувала мене, як я двохрічною дитиною хорувала на дифтерію в тяжкій формі – тоді ще не було антидифтерійної сироватки, отже, вижила я тільки завдяки надзвичайно дбайливому догляді. Вдруге – це восени 1905 року, коли я хворіла на черевний тиф у Петербурзі, куди я приїхала вчитися і вперше опинилася серед чужих людей. Леся приїхала мене рятувати. А втретє Лесине ім’я мене врятувало з неволі 1939 року, бо вісім років, що мені було присуджено в 1937 році, відбути в концтаборі, я, звичайно, не витримала б у таких жахливих умовах заслання”.

Про перший випадок у листуванні Лесі Українки іде мова тільки через багато років, у зв’язку з драматичною ситуацією смерти Сергія Мержинського. Тільки якась вища сила – сила альтруїзму, високе почуття сестринської любови й обов’язку заставили Лесю Українку нехтувати можливістю заразитись дифтерією, бо ж відсахнутися від сестри вона не могла.

Другий випадок врятування Дори – теж від хвороби – знайшов детальне відображення у листах-”звітах” Лесі з Петербурга, а також у спогадах Ізидори Петрівни.

То був 1905 рік. У час вибуху першої російської революції судилося Лесі Українці брати участь у колонах демонстрантів у Петербурзі й бачити калюжі крові на тротуарах Тбілісі.

Поїздка до Петербурґа була зовсім несподіваною. Прийшла телеграма звідти, що Ізидора Петрівна тяжко хвора. Лесина наймолодша сестричка, як і Ольга та Оксана, прагнули здобути вищу освіту. Ольга вже закінчила “Жіночий медичний інститут” таки в тому ж Петербурзі і виїхала з чоловіком до Праги. Оксана через “політику” була виключена з петербурзьких “Бестужевських курсів”, отож сімнадцятилітній Дорі довелось у російській північній столиці над Невою бути одній. Вона, прямуючи туди, гордилася цією першою в житті самостійною акцією – вступом на “Женские сельскохозяйственные курсы им.Стебута”. То був єдиний агрономічний вищий учбовий заклад для жіноцтва на всю Росію. Ізидора Петрівна мріяла вступити саме на аґрономічний факультет. Усі вищі учбові заклади у Петербурзі охопив бурхливий студентський революційний рух. Уряд закрив столичний університет і чимало інститутів – гірничий, технологічний, лісний.

“А наші курси, – пише Ізидора Петрівна, – функціонують, вчаться наші студенти, немов вони на іншій планеті. У нас був дивний склад слухачок. Все то були старші віком панії. Таких, як я, що вступили зараз же після середньої школи, було дуже мало. На першому курсі було нас молодих лише 5 душ: я, дочка Менделеєва та ще три курсистки. Отож зранку я бігала на курси, а тоді вже бігала на різні сходки, мітинги або демонстрацію. Цікаво то було й захоплююче. Але збігалася я страшенно, та ще вогкість тая, петербурзька осінь. Десь у біганні напилася я води невської, от і захворіла на черевний тиф”.

Мешкала ж Дора не в інтернаті, як Ольга, а на приватній квартирі – у родині Марії Миколаївни Карташевської. Можливо, вони доводилися родичами тих, з якими мав зв’язки Тарас Шевченко. Знайомство ж Косачів з Карташевськими відбулося в Ковелі, де чоловік Марії Миколаївни працював головою з’їзду мирових посередників до П. А. Косача. Карташевські гостювали і в Колодяжному, де “говорили по-українському, а дома по-російському”. Карташевський-юрист був трохи українофілом і лібералом…

Ізидора Петрівна просила свою хазяйку не сповіщати батьків про її хворобу, щоб не турбувати їх. Але та, не зважаючи на обіцянку, таки дала телеграму Косачам. На той час у Києві, куди прийшла телеграма, була лише Леся Українка. Вона й поїхала рятувати сестру. Прибула останнім поїздом, – відтак залізниця застрайкувала. Температура у Дори була висока – доходила до 40 градусів. Завдяки надзвичайно старанній самовідданній опіці сестри Ізидора Петрівна почала одужувати. Стурбовану матір Леся Українка запевняла: “… Я до здоров’я доручених мені людей відношуся тисячу разів обережніше, ніж до мого власного”. І далі: “Лікар все говорив мені компліменти, що то я “вилічила” Дору, але се – додає зі скромности – звісно, так уже – лікарська галянтерія”.

За порадою лікаря Леся вивозить сестру додому для закріплення здоров’я. Повертаючись поїздом, сестри жартували, що “вреден север для нас обоих”.

Цю “петербурзьку пригоду” зреферує Леся Українка Кобилянській коротко енергійним стилем: “А хтось у Петербурґ виїхав по телеграмі рятувати Дору, що була поїхала туди на рільничі курси та й захорувала. То хтось три тижні просидів коло неї, перетривав там усі залізничні страйки, бачив народження російської “конституції” і багато всякого, надивився на червоні прапори, наслухався співів і великих слів, а потім вернувся в розбитий “чорною сотнею” Київ. Ізидора Петрівна теж згадує про цю напружену політичну атмосферу.

“Зупинилась Леся у Марії Миколаївни і жила зі мною в одній кімнаті. Часто вона ходила на годину-другу по місту, щоб подивитися, послухати, що на світі робиться. А тоді приходила і розповідала нам про те, чому була свідком і що на неї справило найбільше враження. Пам’ятаю, наприклад, як вона оповідала про демонстрацію на Невському. Леся пройшла з колоною демонстрантів до Казанського собору, а далі спостерігала цю велику демонстрацію, стоячи на сходах цього чудового собору. Казала із захопленням, що то було величне й імпозантне видовище, сильне і вражаюче – різні революційні партії ішли організовано, ішли великими відділами, зі співом революційних пісень. Чомусь вразили Лесю анархісти, що йшли зовсім нечисленною групою, співали якийсь оригінальний свій гімн і дуже завзято розмахували чорним прапором”.

За порадою Лесі Українки Ізидора Петрівна поступає на аґрономічний відділ Київського політехнічного інституту, який почав приймати жінок, восени 1906 року і закінчує його в січні 1911-го року. Про студентське життя своєї сестри Леся Українка напише 20 жовтня 1906 року матері: “Дора дуже довольна і своїм студентським званієм, і політехнікумом, і професорами, і взагалі пробуває в дуже мажорному настрої, аж весело на неї дивитись”. Так завжди уважна й доброзичлива Леся раділа зі щастя членів своєї родини, але інколи насторожувалась, коли проявлялась якась небезпека розвитку небажаних рис характеру своїх найближчих молодших. З її листа від 11 квітня 1911 року дізнаємося, що Ізидорі Петрівні після закінчення вузу запропоновано якусь відповідальну посаду, і вона завагалась її прийняти:

“Дора, на мою думку, даремно зробила, коли з нерішучости відмовилась від посади, до якої призволяв Русинов. Адже Микось теж “со школьной скамьи” дістався було на таку посаду, і ніщо, крім губернатора, не заважало йому справлятися добре. Коли Дора просто хоче ще відпочити як слід по іспитах, то се річ інша і похвальна, а нерішучости я не одобряю, бо се може обернутись в рису характеру і тоді буде трудно жити”.

Різниця у поглядах на деякі “приватні” справи між Лесею та Дорою проявилась і під час одруження останньої. У квітні 1912 року вона одержує звістку, що наймолодша сестричка виходить заміж: “Поздоровляю Доруню і нового шваґра, щиро бажаю щастя і вірю в сповнення свого бажання – вони добрана пара”. Звичайно на весілля когось з дітей Косачів не збиралася вся численна родина, яка була у вічних роз’їздах. Та й дехто ставився до таких родинних свят як до непотрібних парад. Не було навіть мови про приїзд на Дорин шлюб з далекого Кавказу Лесі Українки. Вона лиш дістала картки й листи “з весілля”. І ось цікаво, яке враження винесла з них:

“Сьогодні я одержала вашого великого потрійного листа, і, звичайно, то була велика втіха, хоч в Лілиному листі є та прикрість – звістка про розстрій її плану приїзду до мене. І видумала ж “біла гусь” – автомобілі, ресторани… Видно, якісь таємні закони статистики чи “економії природи” вимагають певної кількости “благоглупостів” на кожну родину, але, звісно, “когда кто хочет…” І самій Дорі я з сього поводу нічого писати не буду як і вона мені нічого не писала з поводу мого весільного “поїзду” в трамваї (хоча і се чим не 20-й вік?) і виключної невесільности весілля. Chacun a son gré. Важно те, що молода пара довольна і що родина Дориного чоловіка симпатична, – се останнє таки далеко не байдуже, хоч, може, вони й не житимуть укупі”.

Як бачимо, Леся Українка проявляє властиву їй толерантність і пошану до кожної особистости і її смаків чи навіть “примх”. У глибині душі, вважаючи таке пишне (як на наш час то й зовсім не екстравагантне) весілля “благоглупостью”, водночас неначе й жаліє, що її весілля пройшло в настрої “виключної невесільности”. Нагадаємо, коли вона у 1907 році в Києві оформляла свої особисті відносини з Климентом Квіткою шлюбом у Деміївській церкві (цього вимагало службове становище чоловіка), то повернулась з довгої й утомливої урочистости додому трамваєм, навіть не запросивши додому свідків. Відразу ж дома молода взялася за таку марудну роботу, як коректура. Мотивувала вона цю виключну невесільність свого поступку тим, що боялась за хворого чоловіка – йому, на її думку, легше було переходити від незвичайного моменту до звичайного, а гості його б тільки втомили… Пізніше Леся Українка інколи жалітиме, що часом вона приносила непотрібні жертви.

Родинне життя Ізидори Петрівни, як і передбачувала Леся Українка, виявилось гармонійно-щасливим, незважаючи на зовнішні умови, які розлучали подружжя. Так, з вибухом першої світової війни її чоловіка зразу ж забрали на фронт, а вона залишилась з донечкою, якій було лише одинадцять днів.

Велику несподівану радість справила Лесі Дора тим, що приїхала на побачення з нею в Одесу разом з сестрою Ольгою в 1912 році, коли Леся Українка їхала до Єгипту. “І навіть Дорочку як слід не подякувала за її справді надзвичайну уважність до мене, – пише вона сестрі Лілі, – коли вона ще в Києві, то поцілуй її міцно-міцно від мене і скажи, що я не маю слів виразити, як мене порушив її приїзд. Що ти приїдеш, то я чомусь сподівалась (хоч від того, звісно, я не менше вдячна тобі), а від неї се таки був сюрприз”. Сестри допомогли Лесі пересісти на пароплав, яким вона вирушила у далеку й надзвичайно втомливу на цей раз подорож.

Вже тільки два рази доведеться Ізидорі Петрівні зустрічатися з Лесею Українкою – раз у Києві, і востаннє на Кавказі біля смертного ложа поетеси.

“Повертаючись з Єгипту, – пише у своїх мемуарах Ізидора Петрівна, – Леся заїхала до мами в Київ. Щоб побачитись з Лесею, поприїздили й ми до мами – сестра Ольга з Катеринослава з малим своїм синочком, брат Микола з Колодяжного і я з своїм чоловіком з Могилева-Подільського. Незабутній то був час. Одного вечора Леся читала родині й друзям у маминій хаті свою ненадруковану п’єсу “Бояриня”. Усім цей твір дуже сподобався, і Леся його подарувала мамі… Пізніше в 1914 році мама його видрукувала в “Рідному краї”.

Під час того перебування в Києві Леся бачилася з українським товариством. В українському клубі “Родина” було навіть уряджено на честь Лесі спеціальне зібрання, де зібралося все Лесине ближче товариство. Було якось особливо приємно на цій вечірці. Обмін думок був дружній, щирий, привітний. Говорилося багато промов, промовляла і сама Леся. Між іншим Леся говорила про потребу приєднання до клубу позісталих товаришів. У той же час Марія Старицька влаштувала в Музичній школі Лисенка (де був відділ української драми, яким вона керувала) виставу з учнями школи. Поставили дві Лесиних п’єси, також була декламація і співи – теж переважно з творів Лесі. Дуже багато уваги і привітности виявили тоді Лесі і старі друзі, й нові знайомі, що були на зборах, і нікому не спадало на думку, що бачать Лесю востаннє”.

У половині червня 1913 року Климент Квітка написав Ізидорі Петрівні листа, повідомляючи її, що Лесі дуже погіршало і чи не могла б вона приїхати, щоб допомогти йому у догляді хворої. Ізидора Петрівна відразу ж їде на Кавказ швидким поїздом. По дорозі заїздить до матері в Київ.

“Про лист Климента Васильовича я мамі зразу не наважилася сказати, а сказала, що маю вільний час і можливість, то й хочу одвідати Лесю. Але мама догадалася, що Лесі певне зле, бо одразу сказала, що й вона поїде зо мною. Другого дня ми з мамою виїхали на Кавказ. По дорозі в Катеринославі з нами виїхали побачитись на двірець сестри Ольга і Оксана (Оксана саме перед тим приїхала з Швейцарії до сестри Ольги з своєю малою донькою) і тітка наша Олександра Шимановська, що теж гостювала в Ольги. (Ми телеграфували, що їдемо до Лесі через Катеринослав). Ольга просила мене, коли приїдемо до Лесі, телеграфувати їй докладно, як чується Леся, що вона, Ольга, що б там не було візьме відпустку на службі й приїде теж до Лесі”.

Родичі перевезли конаючу Лесю Українку в Сурамі, де не було такої спеки, як у Кутаїсі…

“В Сурамі дійсно не було спеки, – згадує Ізидора Петрівна, – чисте гірське повітря, гарна природа. Лесина кімната була з балконом. Знову Лесі трохи покращало. Вона навіть щодня виходила на балкон, йшла помалу, спираючись на мене, лягала в лежака, дивлячись на чудовий краєвид – гори, вкриті лісом і долину, куди збігали гірські потоки. Але за три дні Лесі різко погіршало: всяка їжа їй до того спротивилася, що, при всій Лесиній силі волі, вона ледве могла себе змусити щось випити, і єдине, що вона могла без огиди їсти – це морозиво з ожини. На щастя, навколо нашого мешкання в горах було цієї ягоди багато. Я збирала її і робила Лесі морозиво”.

Хвилююча деталь! Позбавлений усіх радощів життя Лукаш у “Лісовій пісні” просить блукаючу по осінньому поліському лісі Долю подати йому хоч гілку з ожини… Може, Леся згадувала цю ягоду з рідних гаїв, і тому не була вона їй огидна, коли вже все їстівне втратило смак…

“Весь цей час у мами надія змінювалась одчаєм, а то знову десь у глибині душі жевріла надія: а може, станеться чудо і врятує Лесю. Та над усім мучило почуття нашої безпорадности. Леся не тратила свідомости, а тільки часами вночі марила. Дізнавшись, що має приїхати сестра Ольга, Леся зраділа і нетерпляче чекала. Вночі спитала, коли саме приїде Ліля. А, довідавшись від мами, що потяг Лілі приходить о 4-й ранком, Леся задрімала. Сестра приїхала на світанку… Лесі не застала. Чуда не сталося”.

Ізидора Петрівна, хоч і мешкала в останні хвилини Лесиного життя в кімнаті з нею, не була при сконанні сестри: вона поїхала зустрічати Лілю. Очі авторці “Лісової пісні” закрила рідна мати.

Ми дуже мало знаємо про життя Лесиних сестер за радянської влади. Відомо, що Ізидора Петрівна разом з родиною мешкала в Кам’янець-Подільському, що рятувала матір у голодні післявоєнні роки. Як і старшій сестрі Ользі, їй довелося зазнати тяжких випробувань у роки сталінських репресій, заслань, таборів, гіркого еміґрантського хліба і смерти на чужині. Чоловікові Ізидори Юрію Борисову у 1930 році інкримінували участь в антидержавних організаціях, за що учасник першої світової війни розплатився адмінзасланням у Вологодську область на три роки.

Вдруге його арештували у березні 1938 року, а Ізидора після ув’язнення в Лук’янівській тюрмі була вислана у табір Онєглаг (Островісте) на вісім років. Два роки виснажливих робіт пройшла ця тендітна високоосвічена і висококультурна жінка з роду Драгоманових-Косачів. Ім’я всесвітньовідомої сестри – поетеси врятувало життя Ізидори Петрівни. У 1939 році після возз’єднання Буковини з радянською Україною письменницька делегація Києва відвідала Ольгу Кобилянську у місті Чернівцях. Вона, звичайно, поцікавилася долею сестер Лесі Українки, з якими була особисто знайома, про яких у кожному листі “хтось біленький” (Леся Українка) писав “комусь чорненькому” (Ользі Кобилянській). Відтак доля Ізидори, яка поневірялась на Онєглагу, не могла лишитися поза увагою уряду. З Ольгою Петрівною нібито зустрівся сам Микита Хрущов і обіцяв переглянути справу сестри. Родині повернули помешкання у Києві по вулиці Овруцькій, 6. За дорученням Хрущова, Косачівнами опікувався Будак. Однак Юрій Борисов безслідно пропав у сталінських таборах.

У 1944 році Ізидора з Ольгою і дітьми покинули рідну землю. Від 1949 року вона жила у США. Як велося цій найменшій гілочці знаменитого роду-дерева на чужині? А судилося прожити довгий вік – 92 роки. Сама з гумором писала, що про неї казали “така стара, а така рухлива”. Ізидора Петрівна на дев’ятому десяткові свого життя багато подорожує. Поринає у спогади про минуле, особливо про Лесю Українку. На прохання літературознавців пише свої мемуари, подає надзвичайно цінну інформацію про Колодяжне, косачівську садибу, оформлення кімнат будинків, особливо Лесиного “білого” домика, креслить цікаві характеристики своєї матері і Лесі Українки як феноменальної людини, у якої кожен рух, кожен жест був ориґінальним.

Писала, що все, про що сповіщали її з України за вшанування Лесі Українки, викликало в неї сльози радости. Тішилася, що так багато книжок про сестру виходить різними мовами.

“Цей Лесин ювілей (рік 1971-й – автори) збагатив читачів у світі на статті в журналах та книжки вартісні про Лесю, правда, що й не дуже вдалі трапляються. А то ще й такими мовами, що й не втну. Отримала, напр., грузинською, таджицькою, естонською мовами. Це вже й сама Леся, хоч яка була поліглотка, а й то вже не могла б сама прочитати, що там про неї пишуть. Леся, як Ви знаєте, була завжди скромна, тому, певне, не чекала такої великої слави, а от мама не раз з цілковитою певністю казала, [що] колись Лесю знатиме широкий світ: її творчість невмируща дійсно! (Лист до А.Костенка від 6. 11. 1971 р.).

І до того ж адресата ще раніше, 25. 12. 1965 р.:

“Леся таки дійсно якийсь феномен, людина неповторної вдачі. Ця винятковість виявлялась повсякчас, як у повсякденному житті в звичайних обставинах, так і за обставин виняткових, де інша людина напевне зломилася б”.

Ізидора Петрівна, поринаючи гадкою в епоху Лесі Українки, перекидала місток від давнини до сучасности, не можучи примиритись з забуттям. Вона цитувала Жуковського:

О милых спутниках, которые нам свет

Своим присутствием животворили,

Не говорим с тоской – “Их нет”,

Но с благодарностию – “Были”.

Саме оте слово – “животворила” – найточніше виражає дух листів і мемуарів цієї жінки з шляхетного роду Косачів. Цікаво, що вона, наприклад, пише про ставлення Лесі Українки до різних літератур і письменників зокрема. Хоча це вже й не стосується до біографії Лесі Українки, а скорше до історії вілли в Сан-Ремо, у якій вона жила, то все ж інтерес викликає така деталь, яку передає нам Ізидора Петрівна: пізніше ту віллу купив Плеханов.

“Кого з російських письменників знала Леся Українка особисто? Зразу щось не можу згадати багатьох, – напружує свою пам’ять мемуаристка. – Пригадую Короленка, бо він у мами бував у Києві і мама у Короленків бувала в Полтаві. Ще пригадую, що Станюкевича мама знала. Леся була знайома з поетом Надсоном. Мачтет бував у нас в Колодяжному і в Києві. Хто познайомив нашу родину з Мачтетом, не знаю, я тоді була мала, не більш як років 10 мала, але Мачтета дуже добре пам’ятаю, бо він був дуже малого росту з довгою пушистою бородою (як ґном, я казала). І була вражена, коли оповідали, як він помер – не то отруївся рибою, не то подавився рибною кісткою.

Класику російську Леся перечитала ще в юнацькі роки і все життя стежила за літературою російською і європейською, читаючи, що цікавішого й кращого з’являлося. Турґєнєва “Записки охотника” колись подарувала мені, вважаючи за одне з кращих його творів. Російських письменників, сучасних їй (Купрін, Горький, Андреєв та інші) Леся не дуже то любила, а читала все, що з’являлося: збірники “Шиповник”, “Знание”, “толстые” журнали. Горького тільки перші оповідання “Мальва”, “Старуха Изергиль” та інші вважала за дуже талановито написані. Великим повістям й “На дне” давала негативну оцінку. Пригадую, що однієї зими Лесю досить часто одвідував філософ російський Бердяєв, а його жінка з Лесею давали одна одній лекції: п. Бердяєва Лесі шведської, а Леся пані Бердяєвій лекції італійської, здається. От зараз чомусь згадала, як позитивно відзивалася Леся про західноєвропейських драматургів – Гауптмана, Зудермана, Ібсена.

Думаю, що У Лесі найулюбленішого письменника не було якогось одного чи двох: вона з насолодою читала не тільки твори геніїв світової слави, а до кожного талановитого письменника виявляла інтерес. Читала класиків ще в дитинстві і юнацтві, а пізніше стежила за всім, що з’являлось вартісного в чужині і вдома. Нам, молодшим сестрам і братові, спеціально якоїсь дитячої лектури не пам’ятаю, щоб радила читати, а от добре пам’ятаю, як Леся і подарувала нам, і радила читати, часами й сама нам читала цілі або уривки, такі твори – “Дон-Кіхот” Сервантеса, “Пісня про Гайявату” Лонгфелло, “Міфи класичної Греції” (не пам’ятаю в чиєму перекладі), Т.Шевченка, Гоголя, Короленка, Елізи Ожешко. В міру того, як ми підростали, об’єми нашої лектури розширювався, і все то були твори і художні формою, і ідейні змістом”.

Теплими словами згадувала Ізидора Петрівна й чоловіка Лесі Українки – Климента Квітку – селянського сина, сина поденщиці-зарібниці, який закінчив одночасно два вузи – юридичний факультет університету й консерваторію. Підкреслювала, що був він цікавою людиною і глибоким фольклористом, чекала монографії про нього. Особливо схвилювали її надруковані в Україні спогади селян про її матір, батька, Лесю Українку, які, як справжні демократи, гуманно ставились до них. Ізидора Петрівна турбується, щоб не закрадалася неправда у дослідженнях про її славетну сестру. Покладає всі сили свого похилого віку на те, щоб видати фундаментальну працю сестри Ольги Косач-Кривинюк “Леся Українка: Хронологія життя і творчости”, цінуючи цей монументальний корпус за достовірність матеріалів та сумлінність їх опрацювання. Мріє, щоб вона, ця книга, попала в Україну. Часто скаржиться, що не має літературного хисту. Але з несхибним артистичним чуттям знаходить той готовий образ, який говорить про те, ким була велика Леся для своїх молодших сестер і брата:

Тая ж одважна була і розсудлива й тихо завзята

Завжди готова усіх захистити одним своїм серцем,

Тим то до неї горнулись мої всі малятка,

Сльози свої її несли, вона ж дарувала їм усміх.

Такою змальовує Леся Українка найстаршу дочку міфічної Ніобеї в одноіменній поемі. Такою була й вона сама – Леся. Справжня доброта і благородство душі безсмертні.

Померла Ізидора Петрівна 12 квітня 1980 року у місті Піскатавей штату Нью-Джерзі, похована на українському цвинтарі Бавнд-Брук.