Ринкові відносини надають підприємству максимальної свободи підприємницької діяльності. Водночас, слід констатувати, що в чистій формі вільна економіка не існує в жодній країні світу, скрізь ринковий механізм доповнюється та коригується системою державного регулювання. Необхідність державного регулювання ринкового механізму зумовлюється негативними наслідками, які можуть мати місце та повинні бути попередженими або обмеженими.
Форми прямого державного регулювання реалізуються через визначені законом вимоги до діяльності підприємств, обов'язкові для виконання всіма підприємствами.
державна реєстрація створення підприємств, основною метою якої є контроль державних органів за дотриманням порядку створення підприємства, відповідність засновницьких документів вимогам законодавства;
державний контроль за якістю продукції як засіб захисту споживачів продукції підприємства;
обов'язкове дотримання підприємством трудового законодавства України в питаннях забезпечення реальної рівноправності під час найму на роботу та оплату праці незалежно від статі, релігії, місця проживання; тривалості робочого дня (тижня), мінімального розміру оплати праці; мінімальної тривалості та оплати щорічної відпустки; оплати понаднормованої праці, роботи в нічний час та святкові дні; створення умов та оплати праці вагітних жінок, жінок з дітьми, неповнолітніх громадян та ін.;
обов'язкове виконання умов соціального законодавства, що передбачає обов'язковий порядок та розміри соціального страхування робочих підприємств, відрахувань до фонду зайнятості населення (для підтримки безробітних та створення системи їх перепідготовки); виділення визначеної кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів, підлітків, інших верств населення, що потребують соціального захисту; створення безпечних та нешкідливих умов праці робітникам підприємства, надання пільг молоді, що навчається та ін.;
антимонопольний контроль за діяльністю підприємств, що визначає систему державних заходів проти концентрації виробництва та зговору виробників, розформування існуючих та недопущення створення нових монопольних структур, вилучення до бюджету монопольного надприбутку;
державний контроль за цінами на товари, що визначають масштаб цін в економіці та соціальну захищеність населення України, а також – на продукцію підприємств-монополістів. Держава може визначати лімітний рівень (або розмір підвищення) цін, лімітний рівень рентабельності, лімітний розмір торгових та оптово-збутових надбавок.
Світова практика демонструє найрізноманітніші прояви цінової політики держави і методи державного регулювання цін. Так, зокрема, в США державою регулюється від 5 до 10% цін. Уряд США через відповідні структури (Антитерстове управління Міністерства юстиції, Федеральну торгову комісію, Міністерство сільського господарства та інші) здійснює загальний контроль за цінами, регулює ціни на сільськогосподарську продукцію, здійснює контроль за тарифами на електроенергію.
У Франції прямим регулюванням з боку держави охоплено ціни на газ, сільськогосподарську продукцію, електроенергію, транспортні послуги та інші товари і послуги монопольних виробників, а також ті сфери, де у споживачів немає вибору альтернатив придбання товарів чи надання послуг. Уряд Австрії через відповідні структури регулює майже 10% цін.
В Японії через Бюро цін економічного планування регулюється 20% споживчих цін. В Швейцарії в законодавчому порядку регулюються ціни на текстильні товари, іграшки, музичні інструменти. Державне регулювання цін в Іспанії передбачає встановлення цін на деякі товари (10% споживчих цін), контроль за цінами монополістів, публікацію інформації про індекси споживчих цін, виходячи з «споживчого кошика споживача». В Швеції державне цінове регулювання враховує динаміку інфляції, ступінь конкуренції і значимість тих чи інших видів товарів і послуг. При підвищенні інфляції ступінь державного регулювання зростає, при зниженні-спадає.
державна регламентація порядку і валюти розрахунків із споживачами (без електронно-касового апарату та з ним, за національну або іноземну валюту, без декларування джерел доходу або з ним);
державне регулювання правил продажу окремих видів товарів, умов та термінів зберігання та реалізації, маркірування, обміну та ін.;
державний контроль за дотриманням вимог та норм з охорони праці та техніки безпеки, санітарних норм та ін.;
обов'язкове дотримання державного порядку ведення бухгалтерського обліку та статистичної звітності;
нарахування та сплати встановлених законодавством податків до бюджету, відрахувань до позабюджетних фондів.
За невиконання вимог держави з перерахованих вище питань підприємство несе відповідальність у вигляді економічних санкцій (штрафів) або шляхом відшкодування заподіяної шкоди. В окремих випадках може бути прийнято рішення про часткове, тимчасове або повне припинення діяльності підприємства. Посадові особи підприємства несуть встановлену законодавством дисциплінарну, матеріальну та карну відповідальність.
розміщення на підприємствах державної та іншої форми власності замовлення на виробництво (реалізацію) важливих видів продукції та споживчих товарів з гарантованим фінансовим та матеріально-технічним забезпеченням, що стимулює підприємство здійснювати виробництво саме цієї продукції (робіт, послуг);
введення системи прогресивного оподатковування трудових доходів робітників підприємства з метою створення матеріальних умов для дотримання необхідного рівня добробуту соціально незахищених верств населення;
введення системи державного регулювання розмірів фонду оплати праці, спрямованої на підтримку суспільно-необхідних пропорцій між продуктивністю праці та її оплатою і подолання інфляційного знецінення національної валюти України;
диференціація ставок податків за окремими видами діяльності підприємств та введення системи податкових пільг для стимулювання виробничої діяльності, створення нових та малих підприємств, розвитку соціальної інфраструктури підприємств (установ охорони здоров'я, освіти, культури, спорту, житлового фонду, що перебувають на балансі підприємства), благодійної, екологічної, оздоровчої діяльності підприємств, використання роботи інвалідів та виробництво спеціальних товарів для них;
визначення умов амортизації основних фондів підприємств з метою стимулювання їх інвестиційної діяльності, активнішого використання досягнень науково-технічного прогресу;
стимулювання розвитку підприємництва, в т.ч. малих підприємств шляхом надання пільг під час оподатковування, отримання державних кредитів, створення фондів сприяння розвитку малих підприємств;
регулювання експортно-імпортних та бартерних операцій підприємств через механізм ліцензування, квотування, митного та валютного законодавства з метою захисту споживчого ринку України та його підприємств або стимулювання попиту на продукти національного виробництва.
Під час спаду виробництва для збільшення сукупного попиту:
держава збільшує свої витрати на організацію суспільних робіт (будівництво доріг, мостів) і реалізацію різних державних програм;
зменшення податків з населення і підприємств;
зниження державних витрат.
Здійснюється за напрямками:
Національний банк, регулюючи процентну ставку залежно від сформованої економічної ситуації, розширює чи звужує можливості видачі кредитів комерційним банкам;
зниження норми обов'язкових резервів створює великі можливості комерційним банкам;
скупівля чи продаж державних цінних паперів.
достатнє і розумне фінансування сфери освіти й науки;
удосконалювання системи оплати науковців;
захист конкуренції;
активна участь у науково-технічному співробітництві на міжнародному рівні.
При розробці амортизаційної політики держава повинна дотримуватися таких принципів:
переоцінка основних фондів має здійснюватися вчасно;
норма амортизації повинна бути диференційована залежно від функціонального призначення основних фондів, а також з урахуванням терміну їхнього морального і фізичного зносу;
амортизаційні відрахування на підприємстві повинні використовуватися тільки виходячи з їхнього функціонального призначення;
можливість застосування прискореної амортизації;
норма амортизації має бути достатньою для простого і розширеного відтворення основних фондів.
З її допомогою держава може безпосередньо впливати на темпи зростання обсягу виробництва, на прискорення НТП, на зміну структури суспільного виробництва і вирішення багатьох соціальних проблем. В сучасних умовах основною задачею є звільнення держави від функції основного інвестора і створення таких умов, за яких приватний сектор в економіці був би зацікавлений в інвестиційній діяльності. Для цього в першу чергу необхідно забезпечити стабільність економіки і передбачуваність її розвитку.
Воно створює особливий вид підприємницької діяльності, що здійснюється в межах державного сектору і пов'язаний з участю державних підприємств у виробництві і збуті товарів і послуг. При цьому держава виступає самостійним суб'єктом господарювання, що реалізує визначені загальнонаціональні цілі: структурну перебудову, пом'якшення галузевих і територіальних диспропорцій, стимулювання НТП, підвищення ефективності економіки. Воно особливо необхідне в малорентабельних галузях, що не становлять інтерес для приватного капіталу, але їхній розвиток визначає загальні умови відтворення. Це, насамперед галузі економічної інфраструктури.
Роль цих інструментів не знижується, а от методи планування істотно змінюються. На зміну директивному (кожному підприємству встановлювалися заздалегідь задана виробнича програма і споживачі) приходить індикативне планування – держава на основі детального аналізу функціонування економіки за попередній період, виходячи з економічної політики і наявних ресурсів, встановлює на плановий період основні макроекономічні показники: темп зростання ВНП, НД, рівень інфляції і безробіття, мінімальний розмір заробітної плати, дефіцит бюджету, процентну ставку й ін. Передбачає не тільки розробку планових макроекономічних показників (індикаторів), але й способи їх досягнення, тобто заздалегідь визначену політику.
Використовуючи цінову політику, держава впливає на попит та пропозицію, перерозподіл доходів і ресурсів, забезпечення мінімального прожиткового рівня, і також на антимонопольні, антиінфляційні процеси. В умовах ринкової економіки ціни на більшість товарів вільні. Частка товарів і послуг, ціни на які мають регулюватися державою, становить 10-15% загальної товарної маси. Це має значення для підтримки мінімального прожиткового рівня.