Педагогам

Ситуацію успіху можна сміливо називати джерелом внутрішньої енергії дитини, що допомагає їй з ентузіазмом долати труднощі та мотивує на навчання. Головний лозунг такої моделі навчання: успіх у навчанні сьогодні – успіх у подальшому житті.

Навіщо створювати ситуації успіху на уроках? Бо від них залежить результативність занять: школярі надихаються власними успіхами та стають більш впевненими у власних силах, перестають боятися публічних виступів, стають ще допитливішими та відчувають емоційне задоволення. Ще такий підхід корегує тривожність дітей, їхню невпевненість і самооцінку, розвиває ініціативність учнів та створює сприятливий психологічний клімат у класі. Переваг безліч! Саме тому ми підготували добірку дієвих моделювань ситуацій успіху на уроках.

Хваліть своїх вихованців:

Найпотужніший інструмент, який має вчитель для мотивації учнів – похвала. Однак його потрібно правильно використовувати: суцільні дифірамби лише змушують сумніватися у щирості педагога та знецінюють похвалу. Коли педагог має у своїй скарбничці слова для підтримки учнів, це допомагає їм:

• подолати невпевненість («ми вже проходили цей матеріал, тож контрольна не буде для вас складною», «ми всі діємо та шукаємо способи, бо лише так може щось вийти», «люди навчаються на своїх помилках та шукають інші шляхи вирішення проблем»);

• налаштуватися на позитивний результат праці («я вірю, що вам усе вдасться»);

• радіти навіть незначним успіхам («у тебе не зовсім вийшло написати твір, однак ти чудово розкрив образ і характер головного героя», «найбільше мені сподобалось у твоїй роботі...», «найкраще тобі вдалося...», «у тебе сьогодні вийшло краще, ніж учора»).

Як часто варто хвалити? Однозначної відповіді немає, оскільки вчителі мають шукати індивідуальний підхід до кожної дитини: одних учнів похвала спонукає до досягнення нових вершин, а інших – демотивує. Це потрібно враховувати!

Оскільки школярі прагнуть самоствердитися не лише в очах учителя, а й серед однолітків, було б непогано зробити таку модель успіху традиційною: щоразу всім класом зустрічати оплесками переможця шкільного конкурсу, олімпіади чи будь-яких інших змагань. Така підтримка сприятиме тому, що дитина отримуватиме більше задоволення від навчання і намагатиметься повторити успіх знову і знову.

Ефект Розенталя:

Цей прийом ще називають ефектом навіювання. Суть полягає у тому, що вчитель має якомога сатіше говорити учням: «Ви зможете». Колектив теж має підтримувати кожного та кожну фразою: «Ти зможеш!». І, звісно, самі діти перед роботою над завданням мають подумки собі нагадати: «Так, я зможу». Покажіть дитині, заради чого чи кого потрібно виконати завдання: «Твоїм друзям потрібна допомога. Я вірю, що разом ви зможете впоратися». Це навіювання додаватиме школярам сил та натхнення, що допоможе виконати навіть складні види робіт.

Прийом «Еврика»:

Головна цінність цього прийому полягає у тому, що педагог створює ситуацію, де учень самостійно виконує завдання і робить для себе якісь відкриття про невідомі раніше факти. Наприклад, запропонуйте дитині передати образ головного героя твору за допомогою малюнку, музики, невеличкого відео, знятого самостійно, або навіть спробувати скласти вірш чи власну пісню. І от дивина! Виявляється, що можна не тільки краще зрозуміти тему, а ще й розкрити себе як митця! Такий підхід розвиватиме творчі навички школяра та розкриватиме його потенційні таланти. А ще цей прийом сприятиме тому, що діти пишатимуться собою і не втрачатимуть бажання вчитися.

Диференційоване навчання:

Давайте дітям завдання різного рівня складності. Виконуючи спочатку прості, а потім усе складніші завдання, учні відчцватимуть, що можуть перемогти, адже поступово виходить! Тобто учень працює над завданням, яке може виконати. Завдяки диференційованому навчанню найкмітливіші діти отримають шанс продемонструвати свою ерудованість, учні із середньою успішністю можуть виділитися своїм творчим підходом, а школярі із низькою успішністю отримають задоволення від виконаного завдання та навіть можуть поставити перед собою нову мету.

Право на вибір:

Іноді давайте дітям можливість самостійно обирати завдання. Зміст вправ має бути схожим, а учні мають обрати обсяг та складність виконання, індивідуальну роботу чи працювати у парах/групах. Також можна запропонувати дітям обирати, як саме вони будуть виконувати вправи: самостійно, чи з підказками вчителя. Така модель успіху формує у дітей уміння адекватно оцінювати власні здібності.

Проводьте інструктажі:

Щоразу перед виконанням складних завдань проводьте невеликі інструктажі-поради. Це допоможе дітям зменшити кількість помилок у процесі роботи, чи взагалі їх уникнути. У цілому такий підхід збільшує ймовірність правильного виконання вправи. Ви можете сказати щось на кшталт: «Скоріш за все, вам потрібно розпочати роботу з...» або «Виконуючи завдання, не забудьте про...».

Педагогічне навіювання:

Активувати бажання дітей виконувати завдання допоможе педагогічне навіювання. Цей прийом краще використовувати у молодших класах. Суть полягає у тому, що вчитель надихає учнів на виконання конкретних дій («Цікаво, що ж ви цього разу вигадаєте?»). Діти бачать, що вчитель дійсно зацікавлений у їхніх діях, а отже – прагнуть продемонструвати свої вміння.

Емоційне заохочення до навчання:

Прийом доволі простий, але дуже ефективний. Часто вчителі надто зосереджені на робочих моментах, через що забувають про те, що мають надто серйозний вигляд. Пам'ятайте, що учнів може заохотити вчитися проста усмішка чи ласкавий погляд, які без слів дають дитині зрозуміти контекст: я в тебе вірю; у тебе все вийде, не бійся; я навіть не сумніваюсь у позитивному результаті. Так учитель показує свою відкритість та повагу до учнів.

Не варто забувати, що учні тягнуться до знань тоді, коли керується здоровими мотивами та цікавістю – це дозволяє повірити у свій успіх. М'яка інтонація та словесні підбадьорювання, мелодійність мовлення та доброзичлива міміка створюють позитивний психологічний фон у класі, а це допомагає дітям легше впоратись із поставленими завданнями.

Дозвольте дітям повірити у те, що вони можуть легко впоратися із будь-яким завданням, і вони точно це зроблять!

• Базова турбота про себе, зокрема про своє фізичне «Я». Як би банально це не звучало, але задоволення своїх базових фізіологічних потреб у випадку профілактики вигорання є дуже значимим. Потурбуйтесь про свій 7-8 годинний щоденний сон, вчасний прийом збалансованої їжі, пийте достатню кількість рідини.

• Відпочинок. Не забувайте про відпочинок. Незважаючи на те, що для деяких карантинний час перетворився на суцільний «день бабака», не забувайте про те, що є вихідні. І на вихідних знайдіть можливість відпочити і не думати про роботу. Занурюйтеся у справи, які приносять найбільшу насолоду та від яких ви справді відчуваєте прилив життєвої енергії.

• Плануйте свою роботу. Погляньте реалістично на свої можливості й ресурси та відповідно плануйте роботу. Скидайте баласт. Не беріть на себе зобов’язання, які не здатні виконати, будьте помірним «працеголіком». Особливо уважно до планування роботи слід ставитися в умовах «карантинного» навчання, збалансовано підходити до обсягу завдань для самостійної роботи учнів, обмежувати трудомісткі завдання.

• Не вимагайте від себе більшого. Один із кроків, який допомагає запобігти вигоранню, – не виснажувати себе будь-якою діяльністю. Під час карантину в багатьох з’явилася ілюзія вивільнення великої кількості часу, який потрібно чимось заповнити. Насправді, зараз не варто вимагати від себе більше, ніж звичайно. Карантин сам по собі завантажив нас понад нормою: мимоволі ми обробляємо збільшений потік інформації, який стосується пандемії, витрачаємо зусилля на налагодження віддаленої роботи, новим чином облаштовуємо побут, витрачаємо більше зусиль на підтримку близьких (наприклад, навчання власних дітей в новому форматі). Усе це «з’їдає» значну частину нашого часу та енергії.

• Робота в радість. Робота викладача є творчою. Подумайте над тим, що найбільше Вас радує та приносить задоволення? Знайдіть свій інтерес в нових гранях викладацької роботи в період дистанційного навчання. Подумайте, які відкриття Ви зробили для себе, які нові та корисні навички здобули? Чим цей досвід буде корисний Вам, як викладачу, у подальшому? Зосереджуйтеся на тих аспектах роботи, які приносять найбільше радості та емоційної віддачі.

І пам’ятайте, що вигорання є не хворобою, а негативним станом, який виникає на роботі під дією як робочих факторів, так і Ваших власних поведінкових стратегій. І цей стан не є вироком, цьому можна дати раду, просто треба вміти час від часу «натискати на паузу», уповільнюватися та давати собі час на відновлення та відпочинок.

Карл Роджерс вважає, що вчитель зможе створити у класі потрібну атмосферу, якщо керуватиметься такими правилами:

1. Від початку й упродовж навчального процесу демонструйте дітям свою повну довіру до них.

2. Допомагайте учням формулювати мету і завдання уроку, що стоять як перед групою, так і перед кожним учнем.

3. Завжди відштовхуйтесь від того, що в учів є внутрішня мотивація до навчання.

4. Будьте для школярів джерелом різноманітного досвіду, людиною, до якої завжди можна звернутися за допомогою, потрапивши у складну ситуацію.

5. Будьте таким для кожного учня.

6. Розвивайте в собі здатність відчувати емоційний настрій групи (класу) і приймати його (порівнювати свої дії із цим настроєм).

7. Будьте активним учасником групової взаємодії.

8. Відкрито виражайте у групі свої почуття.

9. Прагніть до емпатії, що дозволяє розуміти почуття й переживання кожного школяра.

Трьома тривожними дзвониками професійного вигорання є емоційне спустошення, деперсоналізація та знецінення себе як професіонала.

• Ознаками емоційного спустошення є відчуття перенапруження та безсилля, емоції «приглушуються», відчувається нестача емоційних ресурсів, в критичних ситуаціях можливі емоційні зриви.

• Деперсоналізація легко впізнається за проявами негативного, бездушного та інколи навіть цинічного ставлення до студентів/учнів та колег по викладацькому цеху. Спілкування з ними стає переважно формальним та бездушним, трапляється, що воно супроводжується почуттям роздратування, яке ось-ось вирветься назовні.

• Знецінення себе як викладача супроводжується почуттям розчарування в собі як у професіоналі, знижується відчуття власної компетентності, з’являється незадоволення собою, своєю роботою, як наслідок – знижується професійна та особиста самооцінка, втрачається сенс роботи та бажання сильно вкладатися в неї особисто.

Жертвою вигорання може стати будь-який викладач незалежно від наукового ступеню й звання. Підступність та небезпека цього стану в тому, що на початку людина майже не усвідомлює, що з нею щось відбувається, а от колеги та учні вже помічають перші ознаки виснаження, байдужості та втрати інтересу до роботи.