Малюк б’ється… Це дуже часта скарга батьків. Важливо те, що саме від реакції мами чи тата на таку поведінку дитини залежить, чи буде малюк продовжувати битися чи ні. Ці рекомендації допоможуть правильно відреагувати на прояви агресії у вашого малюка.

Для початку варто уточнити:

• якщо дитина спостерігає вдома за бійками батьків, якщо її б’ють вдома (навіть просто легко плескають по руках, попі і т.п.), то ці рекомендації не матимуть бажаного результату. Для початку попрацюйте над собою і припиніть бійки в сім’ї.

• діти до 3-3,5 років часто б’ються тому що не вміють і не знають як по іншому відреагувати на ситуацію, яка склалася. Тому завдання батьків чи вихователів показати і навчити дитину правильно реагувати і взаємодіяти.

• Інші можливі причини агресії дітей дивіться тут:

Якщо ваш малюк б’є вас (кусає, щипає, смикає за волосся)

Якщо ваша дитина б’є іншу дитину (кусає, щипає, штовхає, смикає за волосся)

Помилкові реакції батьків на бійку дитини

ЯКЩО ВАШ МАЛЮК Б’Є ВАС (КУСАЄ, ЩИПАЄ, СМИКАЄ ЗА ВОЛОССЯ)

1. Одразу після того, як відбувся удар, скажіть дитині, що вам неприємно, боляче. Скажіть, що ви не хочете, щоб вас били.

2. Якщо ваша дитина повторює свій удар знову, зупиніть, м’яко, але рішуче перехопивши руку. Скажіть іще раз, що це боляче і вам не подобається, боляче.

3. Якщо малюк знаходиться у вас на руках і б’є вас, то після його другої спроби вас вдарити, поставте його на землю і скажіть, що ви не хочете так спілкуватися.

4. Якщо малеча починає плакати після того, як ви опустили її на землю, візьміть знову на руки, адже ви хочете пояснити, а не наказати.

5. Якщо ж малюк знову б’є вас, опустіть його на землю іще раз, чітко проговорюючи, чому ви так робите (вам не подобається удар, вам боляче).

6. Звичайно, після такого одразу ж на руки брати не варто. Але і не чекайте поки почнеться справжня істерика. Візьміть на руки знову, але притримуйте ручки, щоб вони не замахувалися.

7. Якщо ви гралися разом, а малюк вас вдарив, то після його другої спроби вийдіть із гри. Можна вийти з кімнати. Необхідно і словами і вчинками показати дитині, що такими способами ви спілкуватися з нею не будете.

ЯКЩО ВАША ДИТИНА Б’Є ІНШУ ДИТИНУ (КУСАЄ, ЩИПАЄ, ШТОВХАЄ, СМИКАЄ ЗА ВОЛОССЯ)

• 1. Спробуйте перехопити удар, зупинити руку дитини перш ніж вона вдарить. Скажіть своєму малюку, що хлопчикові / дівчинці боляче від такого, що він / вона буде плакати. Якщо удар відбувся, скажіть, що дитині стало боляче, покажіть, як вона засмутилася / скривилася / розплакалася… Скажіть, що дітям не подобається, коли їх б’ють. ВАЖЛИВО: НЕ ПРОСТО СКАЗАТИ, ЩО БИТИСЯ НЕ МОЖНА (це дуже абстрактно і незрозуміло), А ПОЯСНИТИ ЧОМУ (тому що боляче, неприємно…)

  2. Запропонуйте одразу інший спосіб виходу із ситуації: давай попросимо словами, а не бійкою хлопчика / дівчинку, щоб він / вона віддав / віддала іграшку, поділилась, підсунулась і т.п. Якщо ж ваш малюк штовхає, б’ється просто так, покажіть, як можна взаємодіяти: не бий, а обійми, погладь, візьми за ручку, легенько доторкнись. Як правило малюки охоче зупиняють бійку і починають ніжно гладити по голівці іншого.

  3. Якщо ж ваш малюк продовжує битися, пожалійте скривджену дитину, а вашу заберіть подалі. Візьміть на руки і віднесіть за кілька метрів від скривдженого. Потрібно показати, що таким способом гра не склеїться, що діти, які б’ються, граються самостійно.

ПОМИЛКОВІ РЕАКЦІЇ БАТЬКІВ НА БІЙКУ ДИТИНИ

1. Вдарити у відповідь. Таким чином ви покажете дитині, що удар — це нормальний спосіб виражати свій гнів в незадоволення. Якщо ви забороняєте дитині битися, кусатися, щипатися, не робіть цього і самі!

2. Накричати, насварити. Тут як і в пункті 1 ви демонструєте, що крик (до речі це один із проявів агресії), є нормою, а ще, що перемагає сильніший і старший.

3. Зробити вигляд, що ви плачете. Це неправда, це гра, а дитина її відчуває. Крім того, дитина вважає такий ваш спектакль звичайною розвагою. Тому буде продовжувати так робити, щоб побачити ваш спектакль знову і знову.

4. Присоромити. для дитини до 3,5 років сором — це просто слово, яке не має ніякого значення. Тому ваші фрази: “Як тобі не соромно!” не будуть мати ніякого ефекту.

5. Не звертати увагу, думаючи, що сам зрозуміє (або чекати, коли хтось дасть здачі). якщо ви не висловлюєте незадоволення поведінкою дитини, вона думає, що її поведінка — це норма, а тому продовжує так робити.

Самооцінка дітей напряму залежить від того, яке середовище їх оточує та як спілкуються з ними найближчі люди, адже їхній думці малеча довіряє, яка власне і формує дитяче уявлення про себе.

До Вашої уваги 15 найбільш дієвих стратегій поведінки, які допоможуть сформувати у дитини адекватну самооцінку:

1. Правильно хвалити. Це значить хвалити не просто одним словом, а описувати те, що ви бачите і бажано через призму власних почуттів. Наприклад, фраза «Мені подобається як ти намалював цього слоника – в нього такий довгий хобот, і великі вушка, як у справжнього…» суттєво відрізняється від фраз «Молодець!» чи «Гарно намальовано!» тим, що в першому випадку ви показуєте своє відношення до роботи дитини, за допомогою якого дитина більше про себе дізнається, а в другому випадку ви просто констатуєте факт. Хваліть дитину не лише наодинці, а і в присутності інших членів сім’ї. Краще хвалити за зусилля, а не за результат, наприклад, «Тобі, мабуть, було не просто дати погратися своєю новою машинкою. Це було дуже щедро з твого боку».

2. Визнавати право власності дитини та питати дозволу, якщо берете її речі. Якщо ви хочете, щоб дитина вас поважала, не брала речі важливі для вас, не спитавши, то виховуйте цю рису своїм же прикладом. Таким чином ви демонструєте повагу до доньки чи сина і визнаєте право на власний простір, що позитивно впливає на самооцінку.

3. Давати вибір і можливість брати на себе відповідальність. Якщо ви даєте можливість малечі обирати, то визнаєте її право на власну думку, що безумовно формує самооцінку. Хоча дитина і потребує контролю, встановленню меж, але ще більше їй треба життєвий простір, де можна навчитися керувати власними бажаннями і потребами.

4. Привчати до самостійності. Коли ви надаєте дитині все більше справ робити самостійно, то показуєте, що сприймаєте її як особистість, яка сама ладна впоратись. Ви демонструєте їй свою впевненість. А якщо у дитини ще й вийшло зробити щось без допомоги дорослого, похвала, яка слідує після цього, ще раз доведе, що дитина справді варта багато чого. Рекомендації, щодо того, як привчити дитину до самостійності читайте тут.

5. Питайте пораду. Якщо значимий дорослий, який сприймається дитиною всезнаючим і всемогутнім питає у неї пораду, яка стосується його самого, наприклад, «Яку ручку обрати?» чи сім’ї взагалі «До бабусі поїдемо в п’ятницю чи суботу?», то власна значимість у малечі збільшується в рази.

6. Говоріть про почуття. Відома психолог В. Оклендер сказала: «Емоції дитини формують саму її суть, саме її існування. Коли її почуття не мають цінності, вона сама не має цінності». Отже, коли ми говоримо про свої почуття і вчимо дитину говорити про свої, вона відчуває себе прийнятою нами і є безумовно психічно здоровішою, адже негативі почуття не наколюються.

7. Будьте чесними. Є багато ситуацій, коли ми розуміємо, що сказавши дитині правду, істерики не уникнути. Саме тому, батьки часто брешуть, і надають не зовсім здоровий приклад побудови стосунків з оточуючими. Якщо негативні емоції є, то краще, щоб дитина їх виразила одразу, оскільки, дізнавшись правду, крім того, що істерика буде сильнішою, ви ще можете втратити довіру. Згодом дитина розуміє, що батьки, говорячи правду сприймають її, як особистість, з якою можна багато чого обговорити, а не ховатися на неправдивими реченнями. Це безумовно впливає на самооцінку малечі.

8. Давайте можливість дитині експериментувати, задовольняти свою потребу в пізнанні світу, в цікавості. Безкінечні «ні» та «неможна» лише демонструють дитині, що вона багато чого в світі не варта, а тому краще і не пробувати.

9. Сприймайте дитину всерйоз і рахуйтеся з її бажаннями і потребами. Адже дитина сама знає, коли вона голодна чи коли їй холодно.

10. Адекватно реагуйте на невдачу. Намагайтеся ніколи не сварити дитину, якщо в неї щось не вийшло, не пригадувати свої настанови типу “я ж казала, не треба лізти”, “чому ти мене не послухав?”, не нав’язувати малечі почуття провини типу “про що ти думав?”, “тепер ти не зможеш грати іграшкою, ти її зламав”. Ви звичайно можете допомогти дитині зрозуміти причини через які щось не вийшло, але не дорікайте. І найголовніше – акцентуйте увагу не на невдачі, яка трапилась, а на способі виходу з неї.

11. Не порівнюйте дитину ні з ким. Так ви можете принизити значимість малюка, особливо, якщо він виявляється в гіршому світлі. Порівняння може бути корисним лише в одному випадку – коли ви пригадуєте дитині її власні щаблі, де вона чогось досягла чи не досягла.

12. Не принижуйте, не вдавайтесь до фізичного і психічного насилля, не ображайте та не висміюйте. Все це шлях до формування заниженої самооцінки дитини.

13. Ніколи не критикуйте особистість, а якщо дитина і вчинила не зовсім добре, то звертайте увагу лише на дії. Тобто замість фрази «ти – лінивий», можна сказати «ти лінишся зробити…». Робіть лише конкретні зауваження, не починаючи фрази типу «ти завжди…», «ти ніколи…».

14. Проявляйте свою любов всіма доступними вам способами.

15. Будьте для дитини гарним прикладом. Достатньо висока думка про себе, впевненість с своїх силах, дії відповідно до власних інтересів – все це аж ніяк не зашкодить дитячій самооцінці.

Правило №1 – Будьте чесними.

Важливо говорити правду і передавати дитині своє ставлення до обговорюваної теми. Діти у віці від 5 до 10 років сприймають інформацію чуттєво і буквально, не через критичний розум, не оцінюючи та не зважуючи її. І якщо ми говоримо неправду, дитина обов'язково це зрозуміє, що залишить в її душі незадоволеність і вона обов'язково повернеться до цього питання знову.

Правило №2 – Враховуйте вік і почуття дитини.

Є багато складних тем, які можуть сильно вразити дитину, наприклад, смерть. Тому обов'язково враховуйте її характер, вік та інтелект. Спостерігайте, чи зрозуміла вона нову інформацію. Ніколи не вживайте складні слова або наукові терміни, дитині вони будуть незрозумілі, ця тема залишиться для неї складною, і, як наслідок, до неї сформується складне ставлення.

Правило №3 – Підкріплюйте свої відповіді додатковою інформацією.

Проілюструйте прикладами зі свого життя те, про що говорите. Але якщо з якоїсь причини у вас немає такого досвіду, то на допомогу завжди прийдуть казки, міфи або мультфільми. У віці 5-10 років діти чудово сприймають метафоричну інформацію. У казках і міфах ми завжди зустрічаємо героїв, які проживають приблизно одні й ті самі сценарії, наприклад, виказують рішучість у складних ситуаціях, завжди знаходять правильне рішення, стають щирими друзями, допомагають іншим. Такі приклади дають дитині певні загальні поняття і формують правильні цінності.

Правило №4 – Зберігайте візуальний і тактильний контакт, розмовляйте у спокійній атмосфері.

Для дітей візуальний контакт просто необхідний, щоб вони могли засвоювати ту інформацію, яку отримують. Якщо ми обговорюємо складні теми, наприклад, розлучення, важливо приділити увагу і тактильному контакту – обійняти, взяти за руки тощо. Крім того, атмосферу, в якій ви розмовляєте, потрібно обирати або моделювати. Якщо ви відповідаєте на серйозні запитання дитини похапцем, то її сприйняття інформації викривляється і ставлення до цієї теми також формується у викривленому вигляді. Тому якщо у конкретний момент у вас немає часу або вам необхідно підготуватися до розмови, краще відкладіть її, але обов'язково попередьте про це дитину, наприклад, дивлячись в очі скажіть їй, що сьогодні ввечері ви повернетеся до цієї теми та поговорите про це.

Правило №5 – Не недооцінюйте вік та інтелектуальні можливості дитини.

Важливо пам'ятати, якщо дитина поставила питання або порушила якусь тему, то вона дозріла і готова отримати інформацію. Не уникайте її запитань, відповідайте прямо і відкрито «без води та підсолоджувачів». Крім того, є теми, про які важливо поговорити на декілька років раніше, наприклад, тема статевого дозрівання. Перш ніж дитина з цим стикнеться, ми повинні передати їй необхідну інформацію та підготувати її.

Зцілюйтесь в обіймах своїх дітей, але й не забуваєте, що ваші батьківські обійми теж цілющі для малюків. Якщо щоденні обійми ще не стали для вас доброю традицією, саме час її запровадити. Обіймайте малюків частіше, так вони стануть розумнішими, здоровішими та щасливішими.

Останні дослідження підтвердили, що обійми, надзвичайно важливі для дитячого розвитку.

Результати показали, що при частих обіймах виникають сильні реакції в мозку і розвиток малюків прискорюється. Тобто прояв любові й ніжності до своєї крихітки не тільки показує вашу доброту й любов, а й приносить їй велику користь. Дослідники наголошують, що звичайні обійми надзвичайно впливають на діяльність мозку. При обіймах виділяється значна кількість окситоцину – гормону, який не лише відповідає за гарний настрій, а й бореться з втомою, і захищає від хвороб серця. А ще збільшення окситоцину в дитячому організмі збільшує гормон росту в декілька разів!

Дитина, яку мало обіймають або не обіймають зовсім розвивається повільніше, вона не впевнена в собі, страждає від перепадів настрою й погано комунікує з однолітками.

Дитячі психологи спостерігали за немовлят, яких виховували в будинках дитини. Їх вкрай рідко торкалися і брали на руки. Найчастіше такі діти цілодобово проводили, лежачи у своїх ліжечках. Їх годували за допомогою пляшечок, а догляд здійснювався за мінімальної участі людей. У подальшому житті такі діти стикалися з безліччю проблем, включаючи порушення когнітивного розвитку.

Обійми – не просто приємний жест! Це життєва необхідність для гармонійного росту та розвитку дитини.

Скільки разів на день потрібно обіймати дитину?

Фахівці та дитячі психологи пропонують обіймати дітей більше ніж критикувати та сварити. Спробуйте заспокоїти дитину не криком, а обіймами, навіть якщо у вас не дошкільнятко, а дорослий підліток!

Виховуючи дитину, пам’ятайте:

· дитину постійно критикують – вона вчиться ненавидіти

· дитину висміюють – вона стає замкнутою

· дитину хвалять – вона стає шляхетною

· дитину підтримують – вона вчиться цінувати себе

· дитина росте в докорах – вона вчиться жити з почуттям провини

· дитина росте в терпимості – вона вчиться розуміти інших

· дитина росте в чесності – вона вчиться бути справедливою

· дитина росте в безпеці – вона вчиться вірити в людей

· дитина росте у ворожнечі – вона вчиться бути агресивною

· дитина росте в розумінні та приязності – вона вчиться знаходити любов у цьому світі

Обіймайте своїх дітей частіше, тоді вони ростимуть щасливими та розумни

Правило 1. Визнання особи дитини і її недоторканності. Відсутність свавілля в діях батька і матері.

Правило 2. Формування адекватної самооцінки. Людина з низькою самооцінкою постійно залежить від чужої думки, вважає себе недостатньою. Формування самооцінки дитини залежить від оцінки її батьками, оскільки в ранньому віці дитина ще не уміє оцінювати сама себе.

Правило 3. Залучати до сімейних справ. Можна проводити мінінараду за участю всіх членів сім'ї, спільно планувати сімейні справи.

Правило 4. Розвивати силу волі дитини. Навчити проявляти витривалість, сміливість, мужність, терпіння. Учити докладати зусилля для досягнення мети.

Правило 5. Учити планувати. Складати план дій. Велику і складну справу розбивати на ряд менших конкретних дій.

Правило 6. З малих років залучати до праці. Вимагати виконання домашніх обов'язків, доручень. Можна налагодити домашнє виробництво – навчання ремеслу, підвищення самооцінки, зближення членів сім'ї.

Правило 7. Навчити спілкуватися з іншими дітьми, людьми. Модель батьківської поведінки.

Правило 8. Формувати етичні якості: доброту, порядність, співчуття, взаємодопомогу, відповідальність.

1. Симптоми

2. Причини

3. Діагностика

4. Лікування

СИМПТОМИ РОЗЛАДІВ СПЕКТРУ АУТИЗМУ (РСА)

Це один із найпоширеніших видів розладів психологічного розвитку у дітей, який характеризується порушеннями у сферах соціального розвитку дитини, розвитку мови, здатності спілкуватися, а також стереотипною, обмеженою поведінкою.

На сьогодні дослідники виокремлюють не лише аутизм (ранній дитячий аутизм – РДА), а цілу групу розладів спектру аутизму (РСА), оскільки існує декілька можливих форм порушень - різних за важкістю та ступенем вираженості симптомів. Діти з РСА можуть дуже відрізнятися за здатністю встановлювати контакт з оточуючими як за допомогою мови, так і невербального спілкування, а також за рівнем інтелектуального розвитку. Важко відшукати хоча б двох дітей із однаковими симптомами аутизму. І якщо говорити про спектр та крайні форми вираженості симптомів, – це, з одного боку, соціально ізольовані немовні діти з вираженою інтелектуальною недостатністю, а з іншого – діти з високим інтелектом, розвиненою мовою, але дуже обмеженим колом інтересів та труднощами у спілкуванні і встановленні стосунків (ця частина спектру отримала назву синдрому Аспергера, або високофункціонального аутизму).

Нижче наводяться найбільш типові симптоми РСА. Втім їхня наявність не обов’язково означає діагноз аутизму у дитини. Ці симптоми можуть бути обумовлені іншими розладами чи можуть бути частиною нормального розвитку дитини. Наявність аутизму може встановити лише компетентна команда фахівців на основі врахування усіх компонентів діагностичних критеріїв щодо РСА.

• Дитина рідко встановлює зоровий контакт або ж встановлює його в незвичний спосіб (наприклад, дивиться скоса на вас чи наче крізь вас).

• Виявляє значно менше цікавості до навколишнього світу, ніж від неї сподіваються.

• Переважно бавиться сама, перебуває наче у своєму власному світі.

• Не наслідує ігри інших дітей, поведінки батьків.

• Зовсім не виявляє зацікавлення до гри з однолітками.

• Дитина починала говорити, а потім перестала.

• Не реагує на прості вказівки, на звертання до неї, хоча її поведінка в інших ситуаціях свідчить про те, що у дитини немає проблем зі слухом.

• Розвиток мовлення дитини не відповідає її вікові.

• Механічно повторює почуті слова, наприклад, висловлювання з телепрограм. Повторює їх багаторазово.

• У спілкуванні не використовує ні жестів, ні міміки.

• Повторює у відповідь останні слова, з якими до неї звертаються.

• Надмірно боїться різких звуків (наприклад, шуму порохотяга), часто затуляє при цьому долонями очі, вуха.

• Не хоче, щоби її торкалися, обіймали, гладили по голові.

• Має стереотипні рухи, наприклад, клацає пальцями, крутить головою, погойдується.

• Протестує проти змін у середовищі довкола неї чи в способі життя (наприклад, проти зміни меблів у помешканні чи зміни маршруту, яким ходить у садочок).

• Надмірно захоплюється числами, датами, поодинокими предметами, однією темою. Їй подобається крутитися на місці, або ж вона захоплюється предметами, що крутяться.

• Має обмежене коло уподобань, наприклад, бавиться лише одним (часто незвичним) предметом, часто і багаторазово складає в ряд свої іграшки і т.п.

• Дитину важко зупинити в її повторюванні стереотипних дій чи фраз, відвернути її увагу на щось інше.

• Прив’язується до незвичних речей, любить бавитися стрічками, камінцями, паличками чи волоссям і т.п.

• Потребує точного дотримування встановлених ритуалів, різко реагує на будь-які зміни (наприклад, наполегливо вимагає дотримуватися однакової послідовності дій, купуючи щось у крамниці, або ж їсти лише з певного посуду, вдягатися тільки у такий, а не інший одяг, ходити постійно тією самою дорогою і т.п.).

ПРИЧИНИ РОЗЛАДІВ СПЕКТРУ АУТИЗМУ

Причини розладів спектру аутизму лежать у будові та функціонуванні мозку. Оскільки цих причин може бути багато, тому і таким широким є спектр розладів, але всі вони сходяться до спільного кінцевого нейробіологічного субстрату – порушення функцій та взаємодії певних структур мозку, що відповідають за інтеграцію та синтез інформації, що надходить із різних сенсорних каналів, а також зон мозку, які відповідають за організацію поведінки загалом і соціальної зокрема. Сьогодні ми можемо з більшою чи меншою певністю сказати, що, ймовірно, основними тут є генетичні причини (полігенного характеру) разом із фактором органічного ураження центральної нервової системи (він може бути основним чи додатковим етіологічним фактором у меншій кількості випадків).

Довший час помилково вважалося, начебто аутизм обумовлений психологічними факторами, як-от негативне ставлення до дитини з боку батьків. На сьогодні це припущення однозначно відкинено, і РСА визнані етіологічно виключно біологічними розладами. Симптоми аутизму обумовлені особливостями будови та функціонування головного мозку дитини.

ДІАГНОСТИКА РОЗЛАДІВ СПЕКТРУ АУТИЗМУ

Діагностика РСА вимагає компетентної команди фахівців – дитячого психіатра, психолога, логопеда, спеціального педагога. Завданням фахівців є у співпраці з батьками всебічно обстежити дитину, рівень її розвитку у різних сферах і лише тоді на основі встановлених діагностичних критеріїв та із застосуванням спеціальних діагностичних шкал та протоколів визначити остаточний діагноз дитини, а також можливі супутні розлади та проблеми.

На основі такого комплексного діагнозу в Центрі розвитку батькам будуть роз'яснені особливості специфічної форми РСА їхньої дитини, а також запропоновані адекватні рекомендації по цілісній програмі допомоги дитині.

ЛІКУВАННЯ ТА ПРОФІЛАКТИКА РОЗЛАДІВ СПЕКТРУ АУТИЗМУ

Допомога дітям з розладами спектру аутизму – це довготривалий процес. Ми усвідомлюємо, що мозок дитини з РСА опрацьовує інформацію в особливий спосіб і саме цим зумовлюються труднощі її розуміння цього світу, зокрема людських стосунків, – звідси походить ота властива особам з аутизмом «соціальна сліпота». Тому загальна ідея допомоги полягає у тому, що ми маємо допомогти дитині розуміти світ, «подати» інформацію у такий спосіб, щоб вона навчилася розуміти, як у цьому світі жити, як з ним взаємодіяти – і зрештою розвиватися, реалізовувати в ньому свій потенціал, будувати стосунки. Це і є завданням різноманітних педагогічних, логопедичних, психологічних методик та втручань, спрямованих на те, щоб учити дитину розуміти світ, спілкуватися, взаємодіяти тощо.

Думаєте все просто? Достатньо просто навчити дітей завжди ділитися іграшками, не битися та не брати чужого? А що робити Соні, якщо в неї нова лялька, з якою вона сама ще не погралась, і якою не хоче ділитися? А якщо машинка Давида цікавіша за свою? Що робити, якщо Вова вирвав з рук у Матвійка його нового робокара і штовхнув?

Мирні та дружні відносини між дітьми у повному обсязі залежать від мам і татусів. І говорити з дітьми про те, як взаємодіяти з іншими дітьми необхідно з самого малечку.

Діти пізнають світ через гру. Це відомо, мабуть, всім батькам. Але як це застосувати на практиці? Грайтеся з дитиною в рольові ігри. Наприклад, медвежатко грається машинкою, і зайченя також хоче цю машинку. Запитайте малюка, що їм робити. Виправте його, якщо він помиляється, поясніть як краще звіряткам гратися разом.

Будьте для дитини «емоційним тренером». Малюки не мають вродженого вміння контролювати емоції, тому роз’яснюйте дитині її почуття і допомагайте справлятися з ними.

Особливої уваги заслуговує спілкування дітей на майданчику або в пісочниці. Не слід брати на вулицю дорогі іграшки, адже дітей зазвичай більше цікавлять чужі іграшки, ніж свої.

Не варто вчити дитину, що потрібно завжди ділитися іграшками й віддавати їх іншим дітям. Іграшки — це перша власність дітей, і вони мають право розпоряджатися ними на власний розсуд. Ви віддасте свій телефон, якщо вас попросить незнайомець? До того ж досвід від поводження з іграшками дитина переносить і на інші аспекти життя. Ви ж не хочете виростити дитину, яка поступається у всьому і не вміє стояти на своєму?

Важливо пояснити дитині, що вона має повне право не ділитися іграшками, але в цьому випадку інші діти також можуть не ділитися з нею. Малюк має зрозуміти, що якщо він хоче гратися разом з іншими дітками, треба вміти мінятися.

Будьте готові до конфліктів, адже це нормальне та необхідне явище для соціалізації дітей. Ваша задача — допомогти дітям розібратися у ситуації.

З дітьми до трьох років батьки мають завжди бути поряд на майданчику. Слід навчити дитину, як правильно попросити погратися чужою іграшкою, як ділитися, мінятися та за необхідності відстояти свою власність без застосування сили.

Не варто залишати дитину самостійно вирішувати такі питання, адже ймовірніше дитина або поступиться і розплачеться, або пустить у хід кулачки.

Дітям старше 3-х років варто давати більше свободи, але все ж тримати у полі зору. Саме з цього віку діти дізнаються про соціальні норми поведінки та вчаться взаємодіяти з оточуючими. Дуже важливо дати дитині можливість самостійно знайти вихід зі складної ситуації. Але якщо ви бачите, що діти не можуть мирно вирішити конфлікт — треба заспокоїти малюків, дати можливість пояснити причину сварки обом сторонам та знайти компромісне рішення проблеми.

Важливо розібрати з дитиною спірні ситуації вдома.

Вам знайома ситуація, коли ви вже збираєтеся додому, а вашою лялькою грається інша дитина, і ні за що не хоче її віддавати? Або ж ваша дитина, попри всі ваші вмовляння, не віддає чужої лопатки? Діяти у такій ситуації необхідно в залежності від віку дитини. Адже ніякі ваші аргументи не змусять дворічного карапуза віддати вподобану іграшку. Вирвати її з рук, незважаючи на сльози та крики, та віддати законному власнику — також невдалий вибір.

Тому, вірним рішенням буде домовитись з малюком про обмін: одну іграшку на іншу. Спробуйте зацікавити дитину чимось іншим, наприклад, походом у магазин, або на інший дитячий майданчик, яскравою квіткою, зграєю птахів тощо.

Якщо ж ваш син або донька старші 3-х років, слід делікатно пояснити, що чужі речі необхідно повертати. А щоб малюку було не так гірко, запропонуйте зайнятися чимось цікавішим: з’їхати з гірки, погойдатися на качелях, або сходити в кафе.

Слід згадати і про зауваження чужим дітям, тим паче за присутності їхніх мам. Жодній мамі не подобається, коли сторонні люди роблять зауваження їй чи її дитині. Згодні?

Єдина ситуація, коли можна втрутитися, це якщо дитина може нашкодити собі або іншим дітям. Якщо ви бачите, що маленький забіяка ображає інших дітей або їде вниз головою з гірки, а його мами немає поряд — спокійно та стримано поясніть дитині чому так робити не можна.

Дитячий майданчик — це тренувальний табір для малят, у якому вони вчаться взаємодіяти один з одним, пізнають світ та весело проводять час. Батьки мають виконувати роль помічників та захисників, допомагаючи дітям підготува

Ознаки кризи трьох років:

негативізм – дитина негативно реагує на вимоги чи прохання батьків. І робить це лише тому, що прохання йде від дорослого. Головний мотив у цьому – зробити прямо протилежне до вимоги.

впертість – не є наполегливістю, з якою дитина прагне досягнути бажаного. Вона є реакцією наполягання на чомусь не тому, що цього дуже хочеться, а тому, що дитина вимагає, щоб із її думкою рахувалися.

норовливість – дитина наполягає на своїх бажаннях та проявляє незадоволеність тим, що їй пропонують і тим, що роблять інші. Норовливість спрямовується не проти конкретного дорослого, а проти тієї системи стосунків, які склалися у ранньому дитинстві, проти норм виховання. Таким чином яскраво проявляється прагнення все вирішувати та робити самостійно.

свавільність – прагнення до відокремлення від дорослого. Дитина сама прагне щось робити. При цьому не лише фізично самостійно, як у ранньому віці, але й самостійно формувати наміри, задуми. Таке прагнення часто є неадекватним до можливостей дитини, що викликає додаткові конфлікти.

протест-бунт – виникає тоді, коли стосунки дитини із батьками перебувають ніби у стані постійної «війни», що викликано регулярними конфліктами.

деспотизм – дитина може жорстко виявляти свою владу над дорослими: диктувати, що вона буде їсти, а що ні, чи зрушить вона з місця, чи ні, чи може мама вийти і т.д. Якщо ж у сімь'ї декілька дітей, то деспотизм може набувати форму ревнощів: тенденція до влади виступає у якості ревнощів та нетерпимості до інших дітей (особливо молодших), які не мають жодних прав на думку маленького «деспота».

знецінювання – дитина, наприклад, може сваритися, ламати або викидати улюблені іграшки, невчасно запропоновані і т.ін, чим висловлює знецінення того, що було раніше цікавим і дорогим. Таким чином проявляться знецінення застарілих правил поведінки.

Поради батькам:

1. Проаналізуйте свою поведінку по відношенню до малюка. Чи не принижуєте ви його? .

2. Станьте більш гнучкими, розширюйте права та обов’язки малюка і в межах розумного дайте відчути йому самостійність, щоб він міг насолодитися нею.

3. Збалансуйте заохочення і покарання дитини, ласку і строгість. Знайте: дитина не просто не погоджується з вами, она відчуває ваш характер і знаходить в ньому слабкі місця, щоб впливати на них при відстоюванні своєї незалежності. Малюк по кілька разів на день перевіряє ще раз у вас: чи справді те, що ви забороняєте йому, заборонено? Чи все-таки можна? І якщо відчуває хоч найменшу можливість, то домагається свого – якщо не у вас, так у тата, у бабусі, дідуся.

4. Не ведіть боротьбу з дитиною через дрібниці.

5. Знайдіть вихід з тупикової ситуації у рольовій грі, яка з трьох років стає провідною діяльністю дитини. Приміром, ваша дитина відмовляється їсти, хоча голодна. Не прохайте її. Накрийте стіл і посадіть на стільчик іграшкового ведмедика. Зобразіть, ніби ведмедик прийшов обідати і дуже просить малюка, як дорослого, спробувати, чи не занадто гарячий суп, і, якщо можна, погодувати його. Дитина, як дорослий, сідає поруч із іграшкою і непомітно для себе, граючи, разом з ведмедиком з’їдає весь обід.

6. У вас має бути достатньо гнучкості та уяви, щоб перемкнути впертість дитини на щось захоплююче і цікаве для неї, відповідне тому напівказковому світу, в якому вона живе.

7. Поводьтеся з малюком, як з рівним. Запитуйте дозволу взяти його іграшку, обов’язково говоріть “Дякую”, якщо малюк надав вам послугу. Так ви не лише уникнете негативізму і впертості з його боку, а й подасте малюкові хороший приклад для наслідування.

8. Направляйте енергію дитини в мирне русло, тобто пропонуйте заміну небажаним вчинків малюка (так робити не можна, а так можна), використовуйте гру для згладжування кризових моментів.

9. Заборони повинні бути узгоджені між усіма членами сім’ї. Мамі і татові треба виступати єдиним фронтом, не вносячи сум’яття у свідомість дитини.

10. Заборони потрібно висловлювати доброзичливо, але твердо, не дозволяючи дитині використовувати шантаж для досягнення своїх цілей. Найкраще це зробити, переключивши увагу дитини на що-небудь інше.

Проявіть витримку

Зробіть вигляд, що нічого страшного не відбувається. Так вам і самим буде легше зберегти спокій, який необхідно в даний момент. До того ж рівний голос, впевнені дії дорослого заспокійливо діють на дитину, іноді цього буває достатньо, щоб і він втихомирився. Але тільки іноді. Найчастіше крик не вщухає, сльози не припиняються.

Знайдіть причину

Згадайте і проаналізуйте все, що передувало істериці. Часто приводом настільки бурхливого прояву емоцій послужив незначний випадок, а причина криється у віддаленому минулому. Її обов'язково треба знайти і постаратися нейтралізувати, інакше істеричність сформується в дитини як риса характеру. А тоді буде зовсім важко і малюкові, і дорослим.

Одна з найпоширеніших причин - наслідки перенесеної хвороби, в результаті якої ослабла нервова система дитини. До того ж під час хвороби малюк був оточений підвищеним загальною увагою, а після одужання позбувся його. Ось він і вередує. Намагається знову привернути до себе увагу.

Глибинною причиною істерики може бути емоційне перевтома. Свята, гості, відвідування кількох "ялинок" протягом двох тижнів ... Часто ми за кілька днів намагаємося нарозважати дитини "про запас", ламаємо звичний режим його життя, не замислюючись про негативні наслідки.

До емоційного перевтоми веде і нескінченне сидіння біля телевізора, коли дитина дивиться не тільки дитячі передачі, а й дорослі. Епізоди бійок, вбивств, дикі крики і лайка героїв мимоволі засвоюються дитиною як норма життя, що аж ніяк не сприяє зміцненню його нервової системи. У кожній родині є проблеми, які погано впливають на стан психіки малюка. Проаналізуйте їх, подивіться, як дитина на них реагує, постарайтеся "вирахувати" ті ситуації, коли його реакція неадекватна, зайво болюча.

Якщо ви як слід розберетеся в основних причинах істеричності самого маленького члена вашої родини, у вас з'явиться можливість усунути або хоча б пом'якшити їх.

Що послужило приводом

А привід може бути зовсім дріб'язковим:

• Збиралися йти з дитиною на прогулянку, але тут задзвонив телефон. Мама розмовляє з подругою, а напіводягнений дитина стоїть біля дверей і чекає.

• Одну дитину погладили по голівці, а іншому сказали, щоб він відійшов.

• Зламалася улюблена іграшка.

• Просто згадалася колишня образа.

• У дитячому саду або на вулиці дитину хтось перекривив.

Іноді ж причина більш серйозна - розлука з рідними, смерть домашньої тварини. Неможливо перерахувати все, що може привести до афекту (так психологи називають стан істерики).

Педагоги радять

Як тільки ви помітите, що малюк дійсно впав в істерику:

• спробуйте відвернути його, зверніть його увагу на якийсь яскравий і цікавий предмет.

• Використовуйте іграшку, яка в ваших руках теж "заплаче чи засміється".

• Зверніть увагу на вмиваються кішку або грає собаку.

• Якщо ж приводом для істерики стало ваше неувага, як у випадку, коли наполовину одягнений дитина чекав, поки мама поговорить по телефону, вибачитеся перед ним (так, якщо ви не праві, ви повинні вибачитися перед малюком!), І в наступний раз не допускайте такої неповаги. Адже він - особистість, з якою треба рахуватися.

• Розв'яжіть у нього все тугі зав'язки, пояс, розстебніть верхні гудзики на одязі.

• Умийте дитини холодною водою. Дуже корисно підставити кисті рук під струмінь води. Постарайтеся, щоб струмінь потрапляла на зап'ястя, туди, де прощупується пульс. Можна бути наполегливішим, якщо дитина сама не хоче йти до умивальника.

• Заспокійливі краплі краще не давати, тому що вони чинять слабкий наркотичний вплив.

• Якщо дитина продовжує схлипувати, скажіть йому: "Ну перестань. Все вже добре". Він напевно втомився, треба дати йому можливість заспокоїтися, відпочити.

• Не "зводите рахунки" з малюком, не дорікайте його. Тим більше - не карайте. Він уже покараний.

Краще подумайте, як надалі уникнути подібних сцен.

Через кілька годин

Розкажіть дитині про те, як було неприємно і вам, і всім оточуючим спостерігати його істерику. Домовтеся, що більше таке не повториться. Самі ж ще раз постарайтеся знайти причину, що викликала афект. Чи не криється вона в вашому поведінці, у ставленні до дитини? Подумайте, може бути, вам слід зайнятися самовихованням.

Хибна істерика

Часто діти лише імітують істерику, для того, щоб домогтися бажаного: лягають на підлогу, кричать, вимагають, щоб їм щось купили, дали, дозволили і т.п. Якщо під час афекту дитина дійсно не може сам контролювати себе і потребує допомоги дорослих, то під час таких "концертів" він прекрасно володіє собою.

Правда, буває, що малюк, зображуючи афект, так входить в роль, що й справді стає некерованим, тобто помилкова істерика переходить в справжню. Якщо ви бачите, що дитина "грає на публіку", зробіть вигляд, що ви його не помічаєте. Підіть в іншу кімнату, проявіть твердість і витримку. Як тільки дитина зрозуміє, що фокус не вдався-сльози відразу висохнуть. Навіщо ридати, якщо свого все одно не доб'єшся?

· Уникайте висловів:«мені не вдасться», «я не зумію», «я не впевнена (ий)» тощо.

· Окресліть коло своїх вимог щодо мовлення дитини та дотримуйтесь їх.

· Вводьте нові завдання (за аналогією, варіант з ускладненням, завдання з використанням схем, таблиць, сигнальних карток, з новими правилами виконання тощо) поступово.

· Грайте в театр, тому що, сховавши обличчя за ширмою, говорячи від імені ляльки, дитина почуватиметься впевненіше.

· Грайте в сюжетно-рольові ігри, щоб навчити дитину використовувати в своєму побутовому мовленні заготовлені штампи. Доречними будуть і ігри-добавлянки.

· Допомагайте дитині в її починаннях (і мовних зокрема), підтримуйте її.

· Підвищуйте самооцінку дитини похвалою. «Захвалити» людину із заниженою самооцінкою неможливо.

Вступ до школи — новий момент у житті маленької особистості. Це зустріч із новим світом — загадковим, бажаним, цікавим і водночас дуже непростим. Початок шкільного життя для дитини є часом великих надій і великих розчарувань, перших життєвих перемог і поразок.

Для шестирічної дитини навчання у школі має бути джерелом позитивних емоцій, адже це допоможе їй знайти своє місце серед однолітків, підтримати впевненість у собі та у власних силах.

Час дошкілля — унікальний період у психологічному розвитку дитини. Нині більшість дітей розпочинають шкільне життя із шести років. Через це виникає багато запитань, наприклад, чи розвиватиметься шестирічна дитина швидше і перестане бути дошкільником, чи всі діти можуть починати вчитися у цьому віці, і що таке психологічна готовність до школи?

Часто батьки вважають основними показниками готовності до школи знайомство дитини з літерами, вміння читати, рахувати, знання віршів і пісень. Однак, дослідження свідчать, що це мало впливає на успішність навчання. Відсутність цих умінь не потребує спеціальної індивідуальної роботи з дитиною, оскільки їх формування передбачається програмою та методикою навчання.

Психологічна готовність — це такий рівень психічного розвитку, який створює умови для успішного опанування навчальною діяльністю.

Зміст психологічної готовності — певна система вимог, які стоятимуть перед дитиною під час навчання. Ці вимоги полягають у необхідності відповідального ставлення до школи і навчання, довільного керування своєю поведінкою, виконання розумової роботи, що забезпечує свідоме засвоєння знань, установлення з дорослими й однолітками взаємин, обумовлених спільною діяльністю. Дуже важливо, щоб дитина могла впоратися із зазначеними вимогами.

Компоненти психологічної готовності:

•мотиваційний;

•інтелектуальний;

•вольовий;

•емоційний;

•особистісний

Психофізіологічний компонент

Передбачає наявність позитивних змін у фізичному розвитку, які вказують на біологічну зрілість дитини, необхідну для початку шкільного навчання:

• розвиток дрібної мускулатури пальців рук;

•сформованість зорово-моторної координації (розвинена моторика ведучої руки та розвинений окомір), необхідної для успішного опанування письмом;

• певний розвиток фізіологічних функцій (зріст, вага, кількість постійних зубів).

Хороший фізичний розвиток допоможе дитині витримати відповідні навантаження, адже біологічно зріла дитина легко адаптується до нових умов і легше сприйматиме нові навчальні навантаження.

Вправи для розвитку психофізіологічного компоненту:

- Фізичні навантаження: ранкова зарядка, заняття спортом;

- Пальчикова гімнастика, точковий масаж;

- Вправи на розвиток окоміра: «Що ближче, що далі», «Весела риболовля», «Намалюй фігуру», «Автогонки» тощо.

Мотиваційний компонент

Відображає бажання чи небажання дитини навчатися. Цей компонент дуже важливий, бо від нього залежить входження дитини у нову для неї діяльність, яка відрізняється від ігрової своєю обов'язковістю, розумовим напруженням. Мотиваційний компонент передбачає усвідомлення дитиною зміни соціальної ролі — з дошкільника на школяра.

Розрізняють внутрішні й зовнішні мотиви готовності до навчання. Внутрішні — це потреба в інтелектуальній активності, а зовнішні - бажання займатися суспільно значущою діяльністю. Внутрішні й зовнішні мотиви учіння складають внутрішню позицію школяра. Вона є одним з основних показників психологічної готовності до навчання.

Про наявність внутрішньої позиції учня мож­на говорити, якщо дитина:

1)ставиться до вступу до школи та до перебу­вання в ній позитивно, навіть в умовах необов'язкового відвідування школи прагне занять специфічно шкільного змісту;

2)виявляє особливий інтерес до нового, влас­не шкільного змісту занять, віддає перевагу уро­кам грамоти та лічби, а не заняттям дошкільно­го типу (малювання, співи, фізкультура тощо), має належне уявлення про підготовку до шко­ли;

3)відмовляється від характерної для дошкільного дитинства організації діяльності та пове­дінки (віддає перевагу колективним класним за­няттям, а не індивідуальному навчанню вдома; позитивно ставиться до загальноприйнятих норм поведінки (дисципліни);

4)віддає перевагу традиційному для навчаль­них закладів способу виявлення рівня її досяг­нень (оцінка) перед іншими видами заохочен­ня, характерними для безпосередньо-особистісних відносин (солодощі, подарунки);

5)визнає авторитет учителя.

Вправи для розвитку мотиваційного компоненту:

- «Збираємо до школи ранець»;

- «Пограємо в школу» тощо.

Інтелектуальний компонент

Передбачає:

• задовільний рівень розвитку пізнавальної сфери;

•розвиток мисленнєвих процесів: аналізу, синтезу, узагальнення, порівняння та класифікації;

• володіння планомірним сприйняттям;

• достатній рівень розвитку пам'яті (зорової, слухової, кінестетичної);

• достатній рівень розвитку довільної уваги;

• уміння робити висновки;

• певні вміння і навички звукового аналізу слів.

Крім зазначеного інтелектуальний компонент уключає обізнаність, яка характеризується обсягом знань про навколишній світ: живу і неживу природу, деякі соціальні явища, умінням осмислювати отримані відомості.

Вправи для розвитку інтелектуального компоненту:

- «Назви одним словом» (транспорт, посуд, меблі, квіти тощо);

- «Що більше, що менше» (літак чи муха, слон чи жираф тощо);

- «Чим схожі, чим відрізняються»;

- Слова – синоніми;

- Слова – антоніми (чорний – білий, вузький – широкий, далеко – близько тощо);

- Опис картини з журналу, книжки. Розповідь про ситуацію на вулиці.

Емоційно-вольовий компонент

Передбачає:

• уміння дошкільника довільно керувати своєю поведінкою, пізнавальною активністю, спрямувати її на розв'язання навчальних задач;

• здатність довільно сприймати інформацію, слухати і чути вчителя;

• здатність довільно запам'ятовувати і відтворювати певний матеріал;

• робити не лише те, що цікаво, а й те, що потрібно;

• уміння доводити почату справу до кінця.

Емоційно-вольовий компонент проявляється втому, що дитина до школи йде із задоволенням, радістю. Ці переживання роблять її відкритою для контактів з учителем і новими товаришами.

Емоційно-вольову готовність вважають сформованою, якщо дитина вміє ставити мету, намічає план дії, приймає рішення, докладає зусиль до його реалізації, долає перешкоди.

Вправи для розвитку емоційно – вольового компоненту:

- «Час тиші та час можна»;

- «Да, ні не говорити, чорне, біле не називати» (опис лелеки, панди, снігу тощо);

- Участь дитини у домашніх справах, допомога дитини у придбанні товарів у магазині, відвідування разом з дитиною пошти, музею тощо.

Особистісний компонент готовності перед­бачає кілька показників:

Самооцінка дитини шестирічного віку. До початку навчання в школі у дитини має бути сформована адекватна самооцінка. Самооцінка визначає характер ставлення до різних видів діяльності, впливає на взаємини з однолітками, вчителем, стимулює або затримує просування школяра в навчальній діяльності.

Наприкінці дошкільного віку дитина праг­не узгодженості свого ставлення і оцінки ото­чення з оцінками і ставленням дорослого. Цією особливістю шестирічки треба вміло ко­ристуватись дорослим у формуванні самооц­інки дитини. Адже самооцінка значною мірою визначає рівень активності особис­тості. Діти з високою самооцінкою почува­ються в класі більш упевнено, сміливо, актив­но виявляють свої інтереси, ставлять перед собою вишу мету, ніж ті, хто за рівних умов занижує самооцінку.

Рівень домагань. На підставі самооцінки складається і рівень домагань, який, на погляд дитини, їй під силу. Популярність дитини у групі, її загальна самооцінка залежить насампе­ред від успіху, який вона намагається здобути в сумісній дитячій діяльності. Таким чином, якщо забезпечити успіх діяльності малоактив­ним шестирічкам, які не користуються значною популярністю серед дітей, то це може привести до зміни їхньої позиції і стати ефективним за­собом нормалізації відносин з однолітками, підвищити самооцінку дітей, їхню впевненість у собі.

Навички спілкування:

•сформованість у дитини ставлення до вчи­теля як до дорослого, який володіє особливими соціальними функціями;

•розвиток необхідних форм спілкування з однолітками (уміння встановлювати рівноп­равні стосунки тощо).

Навички спілкування дитини з дорослим дуже важливі, але цього недостатньо для форму­вання комунікабельності. Вони повинні допов­нюватись розвитком уміння спілкуватись, взає­модіяти з ровесниками.

Спілкування з однолітками сприяє успішній адаптації в дитячому колективі, допомагає на­лагоджувати стосунки, зважаючи на думку ото­чення, без прагнення зайняти кращі ролі з ви­користанням залякування, погроз, конфліктів

Сформованість уявлень дитини щодо певної статі і володіння відповідними формами поведінки.

Висновок

Коли йдеться про підготовку дитини до школи, це означає, що необхідно потурбуватися про її фізичне здоров'я; збагатити життєвий досвід; закріпити побутові навички; розвивати правильне мовлення; навчити дитину спостерігати, думати, осмислювати побачене і почуте; вчити поважати думку іншого; поступово формувати зацікавленість до навчання і позитивне ставлення до школи в цілому.