Волошин Михайло

Пам'яті Михайла Волошина

      Скільки уже наших  українських « ангелів» полетіло в небо, захищаючи нас з тобою, і скільки ще відлетять не відомо. Але це їх великий подвиг життя. Про одного із таких ангелів сьогодні піде наша розмова, а саме про Михайла Волошина, прізвище котрого звучить наче квітка. Можливо одного прекрасного літнього сонячного дня Михайло погляне на нас прекрасною квіткою з високої гори, але уже погляне на вільну Україну, без війни, без горя, втрат та сліз.

      Пройшло тільки чотири місяці, як Христина залишилася без Михайла. Пройшло чотири місяці гірких сліз, розпачі, болю, самотності. «Але що поробиш, життя іде і мусиш жити, для дитини жити і бути сильною», - так каже мені дружина загиблого, Христина, яка погодилась мені школярці поділитися своїм горем, своїми переживаннями та почуттями.

20 грудня 2022 Михайло повернувся на службу. Пані Христина розказує, що її чоловік завжди був спокійний, веселий, завжди її заспокоював і казав , що все буде добре з ним. Протягом дня коли не міг подзвонити дружині, писав повідомлення, або відправляв смайлики, щоб Христина була спокійна за нього. Все те , що відбувалося з ним там у Харківській області майже нічого не розказував дружині, оскільки все трималося в тайні в цілях безпеки та спокою.

      30 грудня 2022 року зранку Михайло останній раз подзвонив Христині. Потім протягом цілого дня дружина чекала дзвінка або повідомлення від нього, але все марно. Михайло загинув , прикривши собою свого друга Олександра та врятувавши йому життя. Все сталося раптово і несподівано. Хлопці чекали на запчастини, які їм мали передати. І раптово вибух! Ніхто  нічого не чув перед вибухом, ніяких звуків, ніякого шуму. Михайло загинув, у результаті вибухової травми. У спокої та мирі відлетів напередодні нового року і з ним ще один цивільний чоловік 50 ти років. Михайло з Христиною прожили 14 років разом.

Далі дізнаюся  про нашого героя Волошина Михайла Михайловича, який народився 7 лютого 1987 року в селі Ісаків Тлумацького району, Івано-Франківської області. До 9 класу навчався в рідному селі, далі 10-11 клас вчився в сусідньому селі Петрів. Після школи пішов вчитися в місто Івано-Франківськ в училище №15, де здобув професію автослюсар по ремонту автомобілів.

      З дитинства Михайло захоплювався технікою, ще навіть до школи не ходив,а розуміння та любов до машин уже була. Цю любов до техніки привив батько Михайлові, оскільки батько був комбайнером і всюди брав малого з собою.  А той залюбки дивився як батько ремонтує всяку машинну техніку. Коли батько працював дома у майстерні малий Михайло залюбки допомагав батькові. Ставши трохи дорослим, але ще навчаючись в училищі Михайло працював з своїм батьком комбайнером.

 2006 рік приніс  Михайлові велике щастя, оскільки він знайшов свою кохану дівчину Христину: милу, добру, привітну, розуміючу, скромну та сором’язливу. Вона проживала у селі Збора, Івано-Франківської області. Зустрічалися 3 роки, дізналися краще один про одного і врешті у 2009 році одружилися. У 2016 році у них народилася прекрасна дівчинка Вікторія – велика радість та потіха для своїх батьків. Донечка зростала їм на радість та на потіху. Молоде подружжя проживало після одруження у селі Збора перший час. Коли донечці вже було 6 років, збиралися перебратися у місто Калуш, Івано-Франківської області, недалеко від села , за 30 км, оскільки придбали собі квартиру в місті. Перебрались  туди , облаштувались, дали маленьку Вікторію у міську школу, здавалось ніби все добре і життя налагодилось.

      Михайло працював на «Goodvalley» у біо безпеці, обробляв машини спеціальними засобами. І все було добре у цієї щасливої сім'ї, аж поки повномасштабна війна не увірвалась у дім тисячі українських сімей та в тому числі у сім'ю Михайла та Христини.

      1 березня 2023 Михайлові прийшло повідомлення, щоб появитися у воєнкомат та пройти медкомісію, так як і всі військовозобов’язані чоловіки,  того ж самого дня його забрали на війну. Спочатку був два місяці у Львові на навчанні, далі опинився у Дніпропетровській області, де був місяць , далі у Харківській області, Куп'янського району, селі Катеринівка, де був до останнього свого дня. Там ремонтував самохідні установки. Від березня 2022 року війни,  перший раз відпустили додому у вересні, а потім у грудні перед святом  Святого Миколая. Скільки радості було від зустрічі з татом для донечки та коханим чоловіком для дружини. З великою радістю та посмішками зустріли його , не знаючи, що це буде останній раз, а наступна зустріч буде зі сльозами та великим болем.

Михайло загинув, як справжній герой. Пані Христина розказує мені, що побратими її чоловіка не могли стримати сліз від жалю і болі за другом, який був у всьому помічник, був підтримкою, був великим трудівником, ніколи нікому не відмовив у допомозі, завжди міг вийти з любої ситуації.

      Я поспілкувалася з дружиною Михайла. Старалася не задавати ніяких лишніх запитань. Адже так страшно, щоб не поранити душу зранену ранами війни, які ще зовсім не зажили. Пройшло тільки чотири місяці. Пані Христина міцно трималася, розказуючи мені про свого героя, а вкінці гірко заплакала від спогадів і думок, що його вже немає. Пані Христина була з донечкою Вікторією. Я помітили, як шестирічна дівчинка поводить себе ніби доросла людина, ніби вже життя прожила. Очі її такі глибокі, а погляд серйозний і стриманий. Видно, що дитина відчула велике горе втрати близької людини. І залишилася великою підтримкою для матері.

Висновок

      На сьогоднішній день наше основне і святе завдання рости свідомими патріотами та громадянами нашої зраненої країни. Цінувати наше українське: мову, культуру, звичаї, традиції. А особливо цінувати тих людей, які загинули за нас з тобою, які віддали своє життя, щоб ми жили вільними громадянами у вільній країні.

      Наш герой Михайло, про якого ми сьогодні дізналася багато всього цікавого був настільки відданим Батьківщині, що не побоявся покинути все що мав найцінніше у житті: дружину, доньку, сім'ю, дім, щоб зробити якийсь внесок у нашу перемогу. І він це зробив. Віримо, що згори він скоро побачить, що все це було не марно. Побачить, що його донечка та дружина будуть жити у вільній країні, до звільнення якої долучився сам.

      Тому істинно багатим і процвітаючим суспільством може бути лише те, яке базується на загальнолюдських цінностях. Саме загальнолюдські релігійно-духовні цінності лежать в основі існування, як окремої особистості, так і суспільства в цілому. І саме від того, чи керуватиметься дане суспільство чи конкретна людина такими цінностями як любов, добро, свобода, справедливість, демократія солідарність, залежатиме як її особиста доля, так і майбутній добробут всього народу.

Інформацію отримано від респондента:

-         Волошин Христини Леонідівни (дружини покійного Михайла)

24 вересня 1987 р.н.

Проживає: місто Калуш, Івано-Франківської області.

Автори матеріалу:  Башта Вікторія Ігорівна, Дуда Наталія Василівна.