Павло Онуфрійович Бойко
народний умілець, художник, актор, співак і поет
«Талант, подарований Богом.»
Павло Онуфрійович народився у селі Кулинка в 1927 році в сім'ї дяка. Змалку хлопчик любив малювати і співати. Малювати він навчився на старих церковних книжках, де були клаптики чистого паперу. Зображував ангелів, ікони, сонце, природу рідного краю і все те, що було в його дитячій уяві. Вирізнявся талантом не тільки до малювання, але й до співу, до гумору, різьби по дереву.
Початкову освіту отримав у Кулинківській початковій школі. Уже в той час оформляв класні кімнати. Юнаком влаштувався на роботу в місто Калуш на калійний комбінат художником. Сповнений сил та енергії хлопець радіє життю, бо закоханий у свою Україну, у молоду дружину, з якою щойно побралися.
На калійному комбінаті діє підпільна організацію «Відкрита Грудь», метою якої є зберегти для нащадків все рідне в надії на відновлення самостійності України. На той час уже підпільно вшановували могили Січових стрільців і воїнів УПА. Співробітниця Марія попросила Павла намалювати тризуб на могилу Січового стрільця на калуському кладовищі. Це було небезпечно, тому все треба було робити приховано. Серед 8 чоловік, які знали про цю таємницю, один виявився зрадником.
7 червня 1950 року ніщо не віщувало біди: Павло Онуфрійович був на своєму робочому місці, коли раптом почув скрип гальма. Від побаченого «чорного воронка» у Павла Онуфрійовича здригнулося серце – прийшла біда. Будинок оточили енкаведисти. Один із тих, що вбігли всередину, почав зачитувати чорний список, в якому було і прізвище Бойко П.О. 25-ти заарештованим скрутили руки, заштовхали в машину і повезли в НКВД. Потім була львівська тюрма, вирок суду – 25 років неволі, довга дорога до Казахстану, а точніше поселення Кінгір, де і відбував свій термін як «зрадник батьківщини» Павло Онуфрійович.
Недарма кажуть, що пісня - душа українського народу. В ній він виливає радість, тугу, щастя і горе. Багато пісень переспівав молодий Бойко, якому довелось віч-на-віч зіткнутись зі сталінською тюремно-репресивною державною машиною. Будучи в неволі, як і кожен в’язень сталінських тюрем, Павло Онуфрійович думкою линув на свою рідну Україну, до своєю матері, до коханої дружини. Тоді і заводив тиху журливу пісню, яка з вітром прилітала і відлунювала у серцях рідних в Україні.
Після смерті Сталіна деякі в'язні, які були засуджені на 25 років, були звільнені. І лише у 1956 році був звільнений і Павло Онуфрійович, який з тавром «ворог народу» повернувся у своє рідне село, до рідної землі, до сім'ї, де його чекала дружина та синочок Василько. Життя на волі сталінського в'язня було нелегким - не можна було влаштуватись на роботу та й місцева влада дорікала на кожному кроці. «Око» КДБ слідкувало за ним постійно до тих пір, поки Україна стала незалежною.
На волі Бойко присвятив себе образотворчому мистецтву. Вабив його іконопис - писав образи, але у роки радянського правління цього не афішував. Заробляв тим, що розмальовував хати, як всередині, так і ззовні. Саме його руками оздоблено частину інтер’єру другого поверху нашої школи, автобусні зупинки тощо. Наші односельчани шанують пам’ять Павла Онуфрійовича, згадують його золоті руки, адже у кожній хаті, у кожній сім'ї є образ, який намалював цей художник, талант якого даний самим Богом. Пізніше його, як здібного художника, запрошують на роботу в колгосп. Там він виконує різні художні роботи. Згадка про талановитого художника залишилась у вигляді чудових копій знаменитих картин та образів не в одній оселі району і області.
Багато праці доклав Павло Онуфрійович при оформленні Кулинецької новозбудованої церкви. Це пам’ять про талановитого митця на віки.
Бойко - не тільки художник, але й співак, актор, гуморист, поет. Своє життя не уявляв без сцени. Любив українську пісню, поезію, український театр. Старожили із захопленням згадують концерти з участю Павла Онуфрійовича. Як учасник драматичного гуртка він зіграв багато ролей на сцені нашого клубу. Їздили артисти і на гастролі в сусідні села. А з виставою «Смертельний танок», де Бойко грав роль Гітлера, були на районному огляді-конкурсі.
Бойко – природолюб, про що свідчать його картини. Наші рідні гори і червона калина, і річка, і лани золоті, і пшениця, і білесенькі українські хати, і село, і розцвіла вишня під вікном …
Він своє рідне село, свої потічки із червоною калиною над водою, із запашною черемхою і вербою навесні, із піснею солов'я і жайворонка в полі, із чистими джерелами цілющих криниць, із білесенькими хатами край дороги. Цю любов він виливає із свого серця у пісні, яку написав слова і музику під назвою «Пісня про Кулинку». Вперше цю пісню сам автор виконував на сцені сільського клубу на творчому звіті у 1991 році.
Пісня про Кулинку.
Попід берег тече річка
Велепунець зветься
Над річкою за водою
Калинонька гнеться
Ой калино ти червона
Ти чого єдина
Чого в тебе нема пари
Стоїш як билина…
…Хлопці пішли з дівчатами
Разом заспівали
Та й біленькі свої хатки
«Кулинка» назвали
Ой, Кулинко, тималинко
Тималеньке село
Як по тобі, Кулиночко,
Ходити весело.
У 2000 році подружжя Бойків відсвяткувало золоте весілля у дружній великій родині. Виростили і виховали 5 дітей, кожному вділили батьки працелюбності, талановитості, людяності.
Згадує дочка Бойка Павла Онуфрійовича - Худик Світлана Павлівна.
Спогади... Як іноді вони приходять в душу і розтривожують її. Приходять вони досі, хоч минуло уже скільки часу від батькової смерті. Залишилось в моїй пам'яті найзворушливіше: батько лежить хворий і співає моїй маленькій внучці колискову . Душа вже збиралася покидати цей грішний світ, а серце ще співало, бо була в ньому іскра любові до пісні, до мистецтва. І досі пам'ятаю запах олії, якою батько розробляв фарби, щоб пензлем нанести на полотно новий штрих задуманої роботи. Не знищили його таланту ні заслання, ні тюрми московські, ні тяжке життя. Видно, він прийшов у цей світ, щоб залишити про себе пам'ять для людей, для сім'ї, для України. Нам, своїм дітям, він також хотів прищепити свої таланти. Тепер я вклоняюся його світлій пам'яті за те, що прищепив мені любов до пісні, до мистецтва, і, може, не пропаде даремно його слід на землі, коли дідусеві таланти проявляються у його онуках. У моїх спогадах він завжди залишиться веселий, усміхнений, і мені хочеться звернутися до нього словами пісні відомого поета: «Тату, тату, з вами завжди свято».
31 грудня 2002 року перестало битись серце прекрасної, талановитої людини – мого прадіда Павла Онуфрійовича Бойка. Мене тодіще не було на світі, але частинку таланту прадіда я, як і мій тато, отримала. Я люблю малювати. І мені це вдається.
Бойко Т.І.