Історики

Понад 6 тисяч років людство користується милом. Стародавні греки часів Гомера обтирали тіло дрібним піском, привезеним з берегів Нілу, а стародавні єгиптяни вмивалися розчиненим у воді бджолиним воском.

Дикі галльські племена робили з золи букового дерева і сала спеціальну мазь, а скіфи розтирали в порошок деревину кипарису і кедра, додаючи до нього воду і ладан.

Для прання речей використовувалися такі незвичайні засоби, як бичачу жовч, мозкові кістки, свіжий послід, найчастіше, розкладену сечу тварин, яка пінилась у воді через вміст аміаку. Для миття використовувалися і рослинні компоненти (рослину мильнянки, кору дерев, деревну золу), які в поєднанні з тваринним жиром і поклали початок процесу миловаріння.

Виявлені стародавні шумерські таблички (2500 р. до н. е. ), на яких було описано процес виготовлення мила: золу дерева заварювали і топили в ній жир.

6000 років тому в Стародавньому Єгипті на стародавніх папірусах написано, як тваринні і рослинні жири нагрівали з лужними солями і содою.

Латинське sapo (мило) походить від назви гори Сапо в Стародавньому Римі, на якій відбувалися жертвоприношення. Жертва при спалюванні виділяла жир, який змішувався з золою від вогнища. Під час дощу ця маса стікала в Тибр, тоді і помітили, що білизна в річці відпирається краще.

Від слова «sapo» і сталося англійське – soap, італійське – sapone і французьке – savon.

Про миловаріння в Римській імперії писав ще історик Пліній Старший в 37-томному трактаті «Природна історія».

У Помпеях археологами знайдені залишки приміщень миловарні і мило.

Мило для миття стали використовувати з ІІ століття. Лікар Гален описав мило, вказавши, що воно очищає від забруднення не тільки одяг, але і тіло. Професія миловара – сапонаріуса зустрічається в роботах Теодора Прісціануса в 385 р. н.е.

У Європі в Середньовіччі мило було цінним товаром, який був доступний тільки дворянству і духовенству. В ті часи інквізиція жорстоко карала за зайву увагу до тіла, а не до душі.

У Західну Європу мило у вигляді мильних кульок було завезено в XII ст. з Дамаска лицарями -хрестоносцями.

XII ст. вважають початком епохи миловаріння в Європі.

У 1399 р. король Генріх IV заснував орден, привілеєм якого було миття в лазні з милом. Була створена особлива гільдія миловарні, членам гільдії, щоб уникнути розкриття секретів миловаріння, заборонялося навіть спати під одним дахом з представниками інших ремесел.

Ближче до XVII ст. у Європі з’явилася справжня мода на чистоту і в Англії вже перебувало кілька великих миловарень.

В 1662 р. в Англії був виданий перший патент на виробництво мила. Також і Марсель завдяки доступу до такої сировини для миловаріння, як оливкова олія, сода, ароматизовані масла, стає одним з основних центрів миловаріння. З кінця XIV ст. стали розвиватися венеціанські миловари, грецькі, іспанські. В Італії почали випускати перше промислове тверде мило, з’єднуючи жири з кальцинованої содою. Заміна золи содою значно знизила собівартість мила.

У 1685 р. французький фізик Ніколас Леблан відкрив заводський спосіб одержання соди з солі, що значно здешевило процес виготовлення мила. У Німеччині для створення мила використовували кінське, свиняче, бараняче і яловиче сало або жир кита, риб’ячий і кістяний жир, а також різні рослинні масла.

У 1808 р. французький хімік Мішель Ежен Шеврель на прохання власників текстильної фабрики встановив склад мила і розвинув хімію жирів.

Сьогодні виготовлення мила стало справжнім мистецтвом. Якщо кілька століть тому за видачу таємниці миловаріння можна було залишитися без голови, то зараз створити неймовірні мильні шедеври різних форм, розмірів і ароматів може кожен: шматок мила (можна дитячого) потерти на тертці, додати воду чи відвари трав, розтопити на водяній бані або в мікрохвильовій печі, коли суміш стане однорідною, додати ефірні масла або обраний аромат, кольорові добавки і вилийте у форму.