ВОЛОДИМИР АЛЕКСАНДРОВ.
«Непохитний репрезентант української ідеї в Харкові»
Embedded Files
Борис Грінченко:
«Він віддавав свою силу не тій роботі, за яку міг сподіватися хвали або ласки від тих, чию ласку й хвалу звичайно вважають за важливу. Ні, він мав громадянську мужність віддавати її такій праці, що нею гордовано, для такої ідеї, що її здебільшого зневажено. Але то була праця для Вкраїни...
І результатом цього всього був такий його вплив на громаду, що навіть в ті часи, коли, здавалося, зовсім уже замовкало вкраїнське слово, – все ж д-р Александрів зоставався єдиним і непохитним репрезентантом вкраїнської ідеї в Харкові».
(Зоря. 1894. Число 2. С. 43)
Ім’я письменника, перекладача, видавця Володимира Степановича Александрова, 200 років від дня народження якого виповнюється 2 липня 2025 року, сьогодні не дуже відоме широкому загалу. Його життєвий шлях, хоча і висвітлений в автобіографії та спогадах про нього, потребує додаткового вивчення і багатьох уточнень, а творчий доробок заслуговує на більш прискіпливе дослідження.
Сучасні В. С. Александрову та нам літературні критики не відносять його до видатних представників української літератури ХІХ століття. Так, Володимир Науменко констатує «не дуже видатну плідність його у справі поетичної творчості» (Киевская старина. 1894. Т. 44, февраль. С. 312). Автор посмертної згадки про Александрова в часописі «Житє і слово» (1894. Т. 1. С. 319), визнаючи талановитість його перекладів з інших мов, однак вважає, що переробки народних пісень про рослини, птахів і риб «не мають ніякої поетичної вартості». А Борис Грінченко про одну з них – «Пісню про всяку рибу» – побіжно згадує як про «досить нікчемні» вірші (Б. Грінченко – М. Драгоманов. Діалоги про українську національну справу. Київ, 1994. С. 90). Михайло Возняк відніс Александрова до «третьорядних й четверторядних діячів українського письменства ХІХ в.», відзначаючи «не так їх значення в історії української літератури, як більше їх ролю в громадсько-культурному житті менше чи більше в глухому часі менше чи більше глухої провінції» (Україна. 1928. Кн. 4. С. 80). Закидають письменнику також наслідування, зокрема народній поезії, Івану Котляревському.
Утім, невисоко оцінюючи літературний доробок Володимира Александрова, критики водночас відзначають його незламну відданість українській ідеї та невтомну працю на ниві національної культури.
Іван Стешенко:
«Не маючи великої ваги, яко художник-літерат, Александров має іншу заслугу – се заслугу політичної української одиниці: в той самий час, коли інші ідейні українці через усякі шкідливі обставини один за одним занепадали та виходили з рядів політичних діячів України, наш небіжчик твердо стояв у своїх переконаннях і не збочив з свого неприємного, неухваленого московським урядом шляху ні єдиного разу».
(Автобіографічні знадібки до характеристики В. С. Александрова
/ подав Михайло Возняк // Україна. 1928. Кн. 4. С. 81)
Свій слабкий літературний дар визнавав і сам Александров. У першому листі до поета Олександра Корсуна (єдиному, написаному російською мовою) від 4 травня 1880 року він, зокрема, пише: «Мне Бог не дал литературного таланта, но я всегда горячо сочувствую в этом другим и сильно уважаю и особенно ценю тех, которые или трудились, или трудятся на литературном поприще, преимущественно же на нашем родном, малоросском» (Цит. за: Батраченко Л. Ф. Листування В. Александрова: архівні матеріали // Журналістська освіта на Сумщині: набутки і проблеми. Суми, 2009. С. 59). Ці любов і повагу до українського письменства, мови, до України загалом Володимир Александров не тільки сповідував усе життя, а й прищеплював своєму оточенню, активно ширив українську культуру. Життєве кредо він фактично виклав у акровірші «До України»:
«Умру, тебе ж я не забуду,
Кохана, рідная моя,
Робітником твоїм я буду,
Аж поки сили і життя.
Ім’я твоє собі поставлю
Насамперед від усього.
А ти й не знатимеш того!..»
(Зоря. 1889. Число 15/16. С. 256).
Кесар Білиловський:
«Все, що так або інак зачепляло Україну, було близько його серцю. Заходила річ про Україну, про українські справи, питання тощо – і його очі зараз засвічувались, неначе зорі, огнем натхнення, він вдохновлявся; така розмова підживляла його, як росиця квітку жадібну, навіть тоді, як він вже був вельми змученим хворобою…».
(Зоря. 1894. Число 4. С. 90)
Павло Грабовський:
«Небагацько трапляється людей, так щиро перенятих любов’ю до рідного краю, не зважаючи на свій поважний вік, як був пок[ійний] А[лександр]ів. Скільки в нас бувало патріотів, що галасували на шкільній лавці про Січ-матір та присягалися писати питомою мовою, а куди вони подівались, який лизень злизав їх? Патріоти, як А[лександр]ів, що не тремтів за свій чин, не вважав прихильності до рідної неньки-України за “помилки молодощів”, а оставався певним та незломним до кінця-краю – такі патріоти щось дуже рідкі в нинішню добу».
(Зоря. 1894. Число 23. С. 505)
Іван Єрофеїв:
«Широта інтересів, довголітня і сумлінна робота в галузі української літератури дає право залічити Александрова до ряду тих діячів нашої культури, яких тепло і вдячно згадуватимуть нащадки».
(Літературна газета. 1945. 12 липня)
Page updated
Google Sites
Report abuse