Більше 40 років віддав журналістиці.

У 1991 році, повернувшись із заслання, В. І. Сіренко працював редактором Дніпропетровського обласного телебачення. Вів авторські передачі: «Не поле перейти», присвячену ветеранам Другої світової війни та «З душі і серця», в якій знайомив телеглядачів з творчістю письменників Придніпров’я.

Але рідна Новоспасівка (назву села Осипенко поет не визнавав) ніколи не відпускала серце митця. У Сіренка зароджується задум про створення документальних передач про маловідомі та трагічні факти історії степового села на Приазов``` ї, які були приховані за великими літерами історії СРСР. У 1992 році Володимир Іванович створює документальний фільм "Любо, братці, любо або Нам сурми не грали" про життя командуючого Азовським корпусом Революційної Повстанської армії України під проводом Нестора Махна – Трохима Вдовиченка, а у 2000 році - документальний про військового льотчика, першого чоловіка льотчиці-героїні Поліни Осипенко – Степана Говяза.

В основу обох стрічок лягли реальні свідчення рідних та односільчан - всіх, хто бачили, знали, але мовчали... Володимир Іванович допоміг відкритися людській правді.

Зараз фільми Володимира Сіренка зберігаються у Осипенківькому краєзнавчому музеї і є складовою експозиції, присвяченої поетові-земляку.

Владислав Руденко

Фільм Володимира Сіренка

"Любо, братці, любо або Нам сурми не грали"

(1992)

Фільм Володимира Сіренка

"Сталінські соколи мовчать, бо мертві"

(2000)