Життя прожить – не поле перейти

життя прожить – всього пізнать на світі.

Володимир Сіренко

Народився Володимир Іванович Сіренко 7 грудня 1931 року в заснованому січовиками-задунайцями селі Новопетрівка Бердянського району Запорізької області у сім`'ї службовця. Але все його дитинство пройшло в сусідньому селі Новоспасівка (нову назву на честь героїні-льотчиці Поліни Денисівни Осипенко поет ніколи не визнавав). Сюди його батька направили працювати на різні посади.

У перший клас пішов у 1938 році у селі Долинське Андріївського району, де закінчив три класи неповної середньої школи.

З евакуації повернулися в село Осипенко взимку 1944 року, одразу після звільнення його від фашистів. Батько почав працювати головою колгоспу імені Ворошилова. Володимир продовжував своє навчання в середній школі, де й закінчив сім класів, живучи у бабусі.

Батьки спочатку переїхали в село Єленівку Андріївського району, де доводилося організовувати колгоспи, а потім у село Камишеватку цього ж району. Тут батько працював головою сільської ради, саме в цьому селі почалася трудова діяльність Володимира. Спочатку був обліковцем бригади в колгоспі імені 25-ти тисячників, а потім вступив у комсомол, був обраний секретарем територіальної комсомольської організації і одночасно завідуючим сільським клубом.

Попрацювавши тут приблизно рік, Сіренко повернувся в рідні краї, де тимчасово влаштувався літпрацівником у Бердянську, але йому знову захотілося до Дніпродзержинська. Влаштувався вихователем у гуртожитку на заводі шлакових добрив, де пропрацював з 1951 до 1953 років, потім на цю ж посаду в трест «Дзержинськстрой».

Звідси Сіренка взяли служити до лав Радянської Армії у парашутно-десантні війська, де він був командиром відділення.

Звільнився в запас у жовтні 1956 року і пішов працювати вихователем у гуртожиток коксохімзаводу, але тут пропрацював мало, тому що Володимирові запропонували посаду літпрацівника багатотиражки «Знамя Дзержинки» металургійного заводу імені Дзержинського. У редакції пропрацював майже 10 років. Був відповідальним секретарем, старшим літературним працівником, керував літгрупою «Факел», активно друкувався. Заочно закінчив вечірню школу і філологічний факультет Дніпропетровського державного університету.

Вступав до КПРС не з якихось своєрідних міркувань, а за ідейним переконанням. Та швидко зрозумів, що вся партійна ідеологія, її крикливі гасла розходяться з дійсністю, партократи нікого нікуди не ведуть, турбуються лише про себе, розкрадаючи країну, розкошуючи у привілеях та пільгах. Тих, хто намагаються подати голос правди і честі, вони за допомогою своїх опричників-кадебістів позбавляють шматка хліба, гноять у в`язницях і концтаборах. Ще ширше розкрило Сіренку очі викриття культу Сталіна, поява нових культів. Він переконався, що політика партії, починаючи з 1917 року – це безкінечний злочин проти своїх співвітчизників, що вона страхом і безчестям морально розкладає людей, робить їх байдужими до результатів праці, до так званої соціалістичної власності, до всього, що діється в країні і поза нею, «випатрошує» з душі все святе від діда-прадіда.

Високоморальне національно-цілісне розуміння дійсності Володимира Сіренка почало формувалося під впливом спілкування, а також листування з Борисом Антоненком-Давидовичем – відомим українським письменником, багаторічним політв`язнем, згодом близьким другом і духовним наставником молодого поета. Тривалі дружні стосунки з Вірою та Євгеном Чередниченками – політв`язнями, Сергієм Плачиндою – відомим українським письменником, публіцистом, Іваном Макаровичем Гончаром – славним художником та скульптором, етнографом, лауреатом державної премії ім. Т.Шевченка, а також з Оксаною Яківною Мешко, Олексою Тихим, Миколою Кучером, Василем Скрипкою, Іваном та Орисею Сокульськими, Олександром Кузьменком, Миколою Бреславським, Олесем Завгороднім, Гаврилом Прокопенком формували Сіренка громадянина-патріота. Зв`язки з дисидентами суперечили владній ідеології СРСР, підірвали довіру до молодого літератора. Перші його вірші були розцінені як «шкідливі», але поет не зупинявся і продовжував писати. Захоплений творчістю Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Сіренко не звернув уваги, що закінчилась «хрущовська відлига», на зустрічах з читачами на весь голос декламував власні твори. У той час на літературному горизонті спалахує яскрава зірка «Собору» Олеся Гончара – починається «травля». Володимир Іванович був одним із тих, хто став на захист роману.

Сіренко-поет хотів показати болячки влади, викриваючи і критикуючи злочини функціонерів, гадав, що допоможе суспільству і партії глянути на себе по-іншому, присоромитись, хоч щось змінити. За це його спішно було виключено з лав КПРС, з 1967 року починається період двадцятирічного переслідування поета владою. Його знято з посади редактора багатотиражки «Вагонобудівник». З великими труднощами вдалося знайти роботу вихователя на Дніпропетровському хімкомбінаті, а 2 вересня 1968 року оформився інженером в НІА кермет в Дніпропетровську, в 1970 році відділення інституту запропонувало посаду старшого інженера.

Нагляд за Сіренком був щільний. Двадцять років його переслідувала влада, він підлягав дискримінації, постійні обшуки, прослуховування телефонних дзвінків. Переглядаючи акти обшуків, постає перелік документів, які були «ідейно-шкідливі» – це листи М.Бреславського і слова пісні (тоді ще не гімну) «Ще не вмерла Україна». Все закінчилося фабрикацією кримінальної справи і засланням у 1985 році на примусові роботи в місто Камизяк Астраханської області. За вірші, в яких Володимир Іванович виражав свої думки, почуття любові до України, народу, рідної мови, на нього накладено тавро націоналіста. Як поета, його було усунено від літературного життя – не друкували, не дозволяли виступати перед читачами.

Незалежність України для Володимира Сіренка стала найбільшою радістю у житті, а головне, відкрила поета для читачів. Збірки поезій летіли птахами одна за одною. Знаковою у творчому доробку стала книжка «Велика зона злочинного режиму» про переслідування та репресії українських інакодумців у 70–80-х роках минулого століття». Вона цінна своїми чесними свідченнями про багатьох дисидентів, учасників правозахисного руху.

До останнього подиху Володимир Іванович працював, зустрічався з читачами, вів активне громадське життя.

8 травня зупинилося полум`яне серце. Україна прийняла у свої вічні обійми тіло сина-борця, а буремна душа продовжує жити у рядках правди і честі.

Вулиця у Кам'янському, де жив поет, тепер носить його ім`я, а 7 грудня 2016 року на стіні будинку номер вісім, у якому жив Володимир Іванович, урочисто відкрили меморіальну дошку.