Давня історія

Школа на наших теренах виникла, ймовірно, ще в княжі часи і розвивалась разом із суспільними потребами. Але з втратою національної незалежності у середині 15 століття українське шкільництво поступово занепадає. Невідомий автор «Перестороги», аналізуючи причини втрати Україною своєї незалежності в минулому, писав, що наші предки, розвиваючи релігію і культуру «леч того що найпотрібніше, школ посполитих не фундували… І так то много зашкодило панству руському вельми, же не могли школ і наук посполитих розвивати, і оних не фундувало, бо коли би науку міли, тогди би за невідомістю й глупством своїм не прийшли до такої погибелі».

У 17-18 століттях шкільництво в Галичині розвивалось в несприятливих умовах, бо як про це пише відомий західноукраїнський вчений Михайло Возняк: «В умовах польського панування (до 1772 р.) справою церкви була і освіта народу, бо уряд зовсім не дбав про шкільництво. Не виділяв на утримання жодних коштів. В зв’язку із відсутністю української інтелігенції діяльність школи повністю залежала від підготовки і бажання священика, який проводив навчання, або дяка, якому священик доручав цю справу.»

Загальну картину шкільництва в Галичині на час завершення польського панування і входження її до складу Австрійської імперії в 1772 році дає справоздання до Відня 5 червня 1774 року Львівського старости Мільбахера, який вказував, що «серед нижчих духівників лише один на тридцятьох мав які-такі студії, багато з них не вміли навіть писати».

Після входження Галичини до складу Габсбурської монархії ситуація дещо покращилась. Реформуванням шкільництва австрійські власті сприяли розвитку народних шкіл. Оцінюючи просвітительські реформи Йосифа ІІ, І. Франко відзначив: «Се перший раз по довгих століттях могучий монарх не тільки допустив руську людову мову до викладів у вищій школі, але сам упірнувся о її заведенні, сам наказав її уживання… З цих декретів бачимо тільки одно: цісареві Йосифові не ходило онімечення всіх народів, а просвіту та піднесення темних, і він розумів се добре, що до сеї цілі найпростіше проводить наука на рідній людовій мові». Якраз перед розпадом Австрії таких народних шкіл з українською мовою навчання в Галичині нараховувалось 2496.

Як стверджують архівні матеріали, ще у 18 ст. у Соколівці діяла «школа руська», що була під опікою громади, священика і дяка, а перша державна школа (етатова), яка перебувала на державному і громадському утриманні, була відкрита в 1858 році. Тоді вона була однокласною.(1)

Анкета за 1873 рік свідчить, що школа в Соколівці називалась народною і був у ній лише один вчитель. Вона була розміщена в будинку, який потребував ремонту. Будинок цей складався з сіней і двох кімнат. В одній з них проживав учитель зі сім’єю, а в другій був клас, в якому навчалися діти. При школі був город в кількадесят сажнів, який не приносив учителеві жодного прибутку. Оплату вчитель отримував готівкою, котру йому громада виплачувала зі свого бюджету – 220 форингів, з чого вчитель повинен був купити дров для опалення школи за 30 форингів.(2)

В 1873 році мешканців у громаді разом з двором нараховувалося 2077 чоловік, серед них було 200 дітей шкільного віку: 130 хлопців і 70 дівчат. З них до школи ходило мало дітей. За навчальними роками це виглядало так:

1870/1871 – 20 хлопців і 16 дівчат,

1871/1872 – 30 хлопців і 24 дівчат,

1872/1873 – 40 хлопців і 16 дівчат,

1873/1874 – 46 хлопців і 24 дівчат.

Ця статистика показує, що лише кожна третя дитина ходила до школи, хоч поступово кількість школярів збільшувалася (за два роки навчання подвоїлася). Можливо, цьому сприяло те, що вчителем у той час став соколівчанин Михайло Супранівський, дядько майбутнього письменника Володимира Супранівського, який дбав про те, щоб зі сільських дітей були не тільки пастушки і наймити. Михайло Супранівський народився у 1832 році і мав четверо дітей. Свою учительську кар’єру розпочав 1 вересня 1857 року в тривіальній школі в Новосільці, а потім продовжував її в Ленчівці Підгаєцького повіту на Тернопільщині. В 1871 році за власним бажанням він був переведений на посаду до Соколівки. Його доля і доля його дітей тепер невідома.

До школи в містечку мали ходити діти з Лабача, Баймаків (раніше Кобилє), Перевалочно і присілків Сокіл, Грабина та Рижани. Інвентар тодішньої школи був дуже бідний і складався з дошки на ніжках та лавок, які ще зберігалися в школі через 50 – 60 років і вміщували 5-6 дітей. Але школа не могла помістити усіх дітей, які за віком підлягали навчанню в ній. До того ж більша частина дітей не могла ходити до школи через велику убогість родин, котрі не могли забезпечити дітей взуттям і зимовим одягом. Літом діти залучалися до роботи в господарстві. Часто батьки казали, що паном дитина не виросте, а, посилаючи до школи, втрачали помічників вдома. Не допомагали навіть штрафи. До того ж в ті часи було й багато сиріт, яких виховували родини батьків, що теж не посилали часто до школи, хоч полем сирітським користувалися до того часу, поки сирота не виростала.

Громада містечка не в стані була виділяти кошти на розбудову школи і підвищення заробітної плати вчителю. Тому неодноразово соколівчани просили Крайову шкільну раду реорганізувати школу, перевести її в розряд народної етатової, щоб із державного фонду надходили якісь кошти на шкільні потреби. Цього в принципі було досягнуто в 1874 році. Але кількість учителів не збільшувалася ще десятиліттями. Збереглося свідоцтво про закінчення однокласної етапової народної школи колишнім соколівським дяком Петром Кузиком (1880 року народження), який закінчував таку школу в 1893 році. Підписав шкільне свідоцтво учитель Зайчевський. З нього можна зробити висновок, що в такій школі діти навчалися 4-5 років. Однокласна – це означало, що програма навчання була розрахована на один рік. Вона охоплювала приблизно програму теперішніх початкових класів. В залежності від віку учні ділились на групи, навчання вчитель із різними групами проводив у дві зміни, або був змушений використовувати комбіновані методи навчання, працюючи одночасно з кількома групами.

Як свідчать записи в «Шематизмі королівства Галичини», в Соколівці до 1858 року діяли парафіяльні школи, в яких працювали священики Іван Маліцький (з 1844 по 1852 р.), Іван Туркевич (з 1852 по 1889 р.) разом із дяками.

З 1858 року школи стали народними, до них призначали вчителів, а священики викладали тільки релігію.

Викладав у Соколівській школі релігію і о. В. Кальба та всі його наступники до радянської влади, яка відділила церкву від школи і держави, заборонила вивчення релігії і утискала церкву, переслідувала віруючих.

У 1907-1908 роках у народній однокласній школі в Соколівці почали працювати 3-4 учителі. З 1911 року школою керував Іван Тучапський (1858-1921 р.). Прах його знаходиться на соколівському цвинтарі. Тоді працювали такі вчителі: Іван Троянівський, Броніслав Лабо, Розалія Росен. Мова викладання була польська. В присілках школи були відкриті за часів о. Володимира Кальби, який багато уваги приділяв творчому розвитку молоді. Для ліквідації неграмотності серед дорослих і дітей він організовував недільні школи, в яких сам проводив заняття. Характерно, що в присілках відкривалися школи з українською мовою навчання, бо в самій Соколівці, де навчалися й діти з Лабача, викладання проводилося польською мовою. Так визначалося рішенням цісарсько-королівської Крайової шкільної ради від 7 червня 1874 року за № 7734.

Отець В. Кальба організував у Соколівці для дітей, які закінчили народну школу тут, підготовчі курси за два роки гімназії, для проведення занять запросив із Буська вчителя, якому оплачував із своїх коштів. Сам же священик проводив з учнями заняття безплатно. Як розповідав колись голова батьківського комітету Соколівської школи Михайло Почапський, дітей возили здавати екзамени до Львова у приватну гімназію ім. М. Шашкевича. Там він здав екзамени за 4 класи гімназії, але через хворобу далі не навчався, хоч його брат Іван закінчив учительську семінарію, вчителював і керував хором у Соколівці, а потім був переведений до Ожидова. Після Другої світової війни І. Почапський аж до виходу на пенсію працював на керівних посадах у Буському райвиконкомі.

У сусідньому селі Кути учителем народної школи був тоді Федір Заяць, син дяка з Ожидова. 25 липня 1911 року його запросив о. Володимир Кальба і запропонував організувати мішаний хор, що мав би виступити на святі відкриття пам’ятника Маркіяну Шашкевичу. З 1 квітня 1912 року Федір Заяць завідував двокласною школою з українською мовою навчання на Підсоколі.

Дружиною Ф. Заяця, учителя, патріота, вояка УГА, талановитого диригента, стала учителька з сусіднього з Соколівкою Переволочна Анна Папроцька. Пізніше ця сім’я педагогів була переведена в с. Ремезівці Золочівського повіту. Після вибуття з Переволочнянської школи Анни Папроцької (Заяць) туди прибула вчителька Констянтина Шанковська, дочка померлого в Чанижі Буського декана, разом з матір’ю і сестрою генерала Мирона Тарнавського. Згодом вона перейшла в Баймаківську школу.

Протягом десятиліть громада Соколівки зверталася з проханням до Окружної шкільної ради в Золочеві, щоб запровадити українську мову викладання в усіх школах, але постійно отримувала бюрократичні відмови.

Уже в 1913 році за священика Павла Олійника в школі працювало 6 вчителів, однокласна школа з українською мовою викладання почала працювати на Баймаках, де було 47 дітей. В Соколівці в той час було 487 українських дітей, але для Соколівки і Лабача залишалася спільна школа з польською мовою викладання.

За священика Павла Тимчака в 1914 році теж працювало 6 учителів (3 з них були українцями), а дітей числилося: 451 українці, 47 поляки, 93 євреї. Викладання, крім присілків, велося ще на польській мові. З присілків діти мусили потім продовжувати навчатися в Соколівці, що утруднювалось як штучним мовним бар’єром, так і відстанню до школи.

В Соколівці для навчання залишалася далі одна класна кімната в будинку старої школи, яка була розібрана в 50-их роках минулого століття, бо після Другої світової війни уже не піддавалася ремонту. Тому громада була змушена винаймати два окремі зали поза шкільним приміщенням. Таке становище тривало до середини 30-их років (винаймали приміщення у синагозі, в гміні, в багатих селян).

Окупація Західної України Польщею посилила полонізацію краю, яка в першу чергу зачепила шкільництво. Одночасно активізувалася діяльність соколівської громади в боротьбі за українську мову в містечку. Спочатку однокласна школа була перетворена в чотирикласну. Директором її тоді теж був Іван Тучапський (1858-1921 р.) . «Шкільний будинок був дерев’яним з елементами ліплення, за школою числилося 3 класних кімнати, в т. ч. 2 наймані»,- зазначено в списку шкіл Львівського шкільного округу, складеним Северином Ленертом (22.11.1925 р.). Однокласні школи з українською мовою навчання були відкриті на Грабині, Рижанах, Соколі, Підсоколі. На Рижанах і Грабині вчителював Й. Моравецький, на Соколі і Підсоколі – Наконечний і Загоруйко. А в списку шкіл і вчителів Львівського шкільного округу, складенім у 1926 році, читаємо:

«Містечко Соколівка - 1. 30 км. від Золочева і 6 км. від станції в Ожидові, поштовий уряд, парафія римо-католицька і греко-католицька.

Школа ім. Стефана Чарнецького 4 клясова, будинок шкільний, дерев’яний 13 м. + 2 зали, винайняті в приватних будинках. Помешкання службове двохкімнатне, 16 арів грунту для вчителя.

Мошинський Владислав 1870 р.н., римо-католик, народність польська, одружений, керівник школи. Склав екзамен кваліфікаційний.

Фрідльова Вікторія 1884 р.н., римо-католичка, народність польська, одружена, склала екзамен кваліфікаційний.

Моравецький Йосиф 1889 р.н., греко-католик, народність руська, склав екзамен кваліфікаційний.

Миджинова Юлія 1892 р.н., греко-католичка, народність руська, склала екзамен кваліфікаційний.

Соколівка-2. (Рижани і Грабина) Будинок винайнятий, дерев’яний,

1 класна кімната, школа однокласова.

Миджин Міхал 1888 р.н., греко-католик, жонатий, народність руська, склав екзамен кваліфікаційний.» (3)

Всупереч реакційному закону про реформу шкільництва в Польщі, провідником якої був професор Станіслав Грабський, соколівчани постійно домагалися розширення школи і запровадження в ній української мови викладання. Як свідчать архівні документи, соколівчани засипали урядові інстанції деклараціями (200 шт.) з цього приводу. В результаті з 1 вересня 1924 року однокласна школа в Соколівці, як згадувалося вище, була реорганізована в чотирикласну з трьома учителями, не рахуючи вчителів у присілках. Мова ж викладання залишилася польською. Дітей шкільного віку було тоді 376, до школи записалося 331, а відвідувало заняття лише 281. Причиною було важке матеріальне становище соколівчан і польська мова викладання. Протести батьків заставили владу реорганізувати чотирикласну школу з польською мовою навчання у чотирикласну державну загальну школу з двомовним навчанням (у відповідності з розкладом занять)- українською і польською мовами.

У 1924/1926 навчальному році загальна народна школа в Соколівці мала 4 приміщення загальною площею 170 кв.м., з них лише 72 кв.м. площі знаходилися у згадуваному уже шкільному будинку, решту громада винаймала приватно. Викладали в школі 4 вчителі. На тиждень припадало 114 лекційних годин. Керував школою вчитель Владислав Мошинський, поляк по національності, який займав у шкільному будинку 3 кімнати і кухню (видно, була проведена якась реконструкція приміщення). Навчалося того року 218 учнів, які жили на різній віддалі від школи: 144 учнів –на відстані 1 км., 36 учнів – до 2 км., 23 учні – до 3 км., 15 учнів – понад 3 км. Навчання проводилось переважно на польській мові.

У 1929 році громадою Соколівки було підняте питання про побудову нової семикласної школи. До речі, у Переволочні, школа вже була побудована у 1923 році власними силами і приступили до будівництва у Ясенові та інші села.

У 1931 році коштом громади було куплено місце під забудову в центрі містечка, біля церкви і будинку «Просвіта», придбано і завезено на будівельний майданчик 20 тисяч штук цегли, 155 куб.м. сосни, 30 куб.м. дуба. Війтом тоді був поляк Ганс. На покриття перших потреб будівництва громада продала 46 моргів луки (оболоня) за 50 тисяч злотих і звернулася до кураторії Львівського шкільного округу з проханням виділити кредит для завершення будови, але отримала категоричну відмову: «за браком коштів»… В тому ж році було змінено статус школи – переведено її з чотирикласної в шестикласну, адже дітей шкільного віку було 295, а кількість населення досягала до 3000. Всього ж дітей у 1931 -1932 роках було 300 в українських сім’ях, 20 – в польських, і 60 – в єврейських.

В 1929 – 1930 роках школою уже керував соколівчанин Й. Моравецький (1889 – 1974 р.). Працював тоді вчителем Лесюк Олександр, родом з Ражнева, що став директором школи з 1930/1931 навчального року і працював до 1944 року.

Раніше він був старшиною УСС. А у післявоєнний час виїхав до Канади. Учителями тоді працювали Є. Моравецька, Є. Лесюк, Ю.Миджин, І. Грициківна, подружжя Панькевичів, С. Бойцунівна, Урбанська, Родніцький, І. Почапський та В. Шенгера (1896 – 1934 р.), два останні були соколівчани. Василь Шенгера в 1930 – 1933 роках був директором школи на Лабачі, помер в 1934 р.

Вчителі були активними учасниками громадсько-просвітницьких товариств, до діяльності яких залучались і учні.

Протягом десяти років соколівчани домагалися, щоб школу було переведено на українську мову навчання. Але в 1934 році поляки знову хотіли повернути школу до польської одномовності, використавши те, що школа носила ім’я польського гетьмана Стафана Чарнецького. В кураторію шкільного округу надійшло 66 декларацій від батьків 99 дітей польської і єврейської національностей з цього приводу. Організували їх, а частково і сфальсифікували, війт Міхал Сурмай, поліцай Ян Колінгер і єврей-лісопромисловець Пінкас. Відповідно на місці збільшився потік протестів від українців, очолюваних учасниками Визвольних змагань 1918-1920-их років, молодими просвітянами і борцями ОУН, а також іншими місцевими патріотичними осередками. Серед противників повного опольщення школи виступили батьки і опікуни українських дітей, яких фальсифікатори включили в число «декларантів», а саме: Кісь Ганна, Колодка Олекса, Покровецький Йосип, Шах Василь, Шенгера Микола, Збанок Марія, Золотоцький Панько, Зробок Андрій, Бартіш Василь, Гриценко Микола, Гнот Іван та багато інших, діти яких потім стали учасниками боротьби за незалежність України в рядах УПА. Частина цих батьків у радянський час були репресовані і не повернулися з Сибіру. Польські шовіністи хотіли представити їх як штрейкбрехерів і своїх прихильників, щоб внести роздор в українську одностайність. Але не вдалося…

Одностайними були і священики, і вчителі-українці, і підпільники, і прості люди, бо йшлося про долю дітей. Тому влада вирішила залишити школу двомовною.

У 20 – 30-их роках новий навчальний рік у школі починався відправою в церкві. Тоді діти йшли до сповіді та Святого Причастя. Починався навчальний рік 1 вересня, а закінчувався 20 червня, тривав 9 місяців. Взимку були канікули (тоді звали вакації), починаючи з 23 грудня, так що всі Різдвяно – Йорданські польські та українські свята діти до школи не ходили.

Рік ділився на два півріччя, кожне з яких закінчувалося видачею шкільного свідоцтва, завіреного гербовою печаткою школи за підписом опікуна (тобто класного керівника) і керівника школи. У свідоцтві вказувалися прізвище, ім’я учня, дата і місце народження, віросповідання. Далі йшов перелік предметів. На першому місці стояла наука релігія, яку викладало місцеве духовенство. Оцінки по предметах виставлялися за такою шкалою: «дуже добре», «добре», «задовільно», «незадовільно». Найбільша увага тоді приділялася вихованню. Поведінка також виставлялася у свідоцтво за такою шкалою: «дуже добра», «добра», «відповідна», «невідповідна». Також вказувалася кількість пропущених навчальних днів.

В умовах всеохоплюючої полонізації шкільництва особливу національно позитивну роль у збереженні українського духу у шкільної молоді відіграла церква, священики. Вони через уроки релігії, церковне життя виробляли в молоді національний імунітет, вибудовували греблю на шляху польського шовіністичного натиску.

У 1937 році школа стає із шестикласної семикласною.

Будівництво нової школи було розпочато в 1936 році і завершено в 1941 році, коли директором, як вказано раніше, був Олександр Лесюк, а головою сільради – В.Я.Супранівський.

В 1936 році на будівництві відбувся страйк соколівських будівельників, які протестували через низьку платню і намагання влади залучити до роботи штрайкбрехерів – польських колоністів із с. Куліків та інших сіл. Соколівчани здобули перемогу, влада на чолі з війтом М. Сурмаєм відступила. Загальне керівництво будівництвом здійснював інженер Іван Коропецький з Вороняк. Він відомий тим, що в 1933 році збодував школу в Золочеві, в 1935 році – у Бродах, а в 1938 році завершив будівництво в Соколівці. В червні 1941 року його закатували більшовики в Золочеві, як і 700 інших українців, в тому числі сина соколівського дяка Петра Кузика – Ярослава. На місці безпосередньо роботами будівельників керував майстер з Олеська п. Шунь – батько майбутнього пароха Соколівки.

Після славнозвісного 17 вересня 1939 року почалась посилена радянізація шкіл на Західній Україні. Місцевих фахівців, які б відповідали ідеологічним вимогам нового уряду, як правило, не вистачало, це стосувалось керівних кадрів освіти. По архівних матеріалах видно, що на кінець 1939 року Львівщині було потрібно завідувачів РВНО – 41, директорів та інспекторів шкіл – 63, завпедів – 123, вчителів російської мови – 297, української мови – 945, історії і конституції СРСР – 509.

Саме в цей час припинили своє існування початкові школи на Грабині, Підсоколі, Лабачі.

З приходом німців початкові школи відновили своє існування, працювала школа і в Соколівці, правда учнів зменшувалося. Особливо хлопців з 14 років, яких могли забрати на роботу в Німеччину. Тому вони швидше йшли на будь-яку роботу, лиш би не до школи. В цей час в школі працювали Ю. Миджинова, В. Шенгера, подружжя Лесюків, Й. Моравецький, С.Дубенківна, С. Панькевич, І. Шехінська, І. Почапський.

Навчання в школі велись не систематично, уроків німецької мови збільшено. В період війни в селі працювали кравецькі курси п. Паца, курси рільництва п. Моравецького, продовжували працювати курси трикотажниць, були діти, що відвідували курси в Олеську бухгалтерської справи, доглядальниць за дітьми та садівничок. Багато соколівчан були слухачами адміністративних курсів при торговельній школі у Львові.

Продовжувала підготовляти дітей до школи приватно п. Камінська Анеля (Геля). У 1944 році з села виїхали родини Панькевич, Лесюків, тому що боялись радянського терору. О. Лесюк був людиною розумною і добре розумів, що може вартувати сім'ї співпраця з німцями.