Відмикаю світанок скрипковим ключем.

Чорна ніч інкрустована ніжністю.

Горизонт піднімає багряним плечем

день — як нотну сторінку вічності.

Що сьогодні?

Який веселий фрагмент

із моєї шаленої долі?

Усміхається правда очима легенд

і свобода — очима неволі.

Любов неповторна — моя валторна.

Шляхи прощальні — перша скрипка печалі.

А в сірі будні

буду бити, як в бубни.

Дуже мені легко. Дуже мені трудно.

Еволюція гусячих пер.

Філософій забрьоханий німб.

Слово — прізвище думки тепер,

а частіше — її псевдонім.

То чого ж я шукаю і чим я жива?!

Велемовний світ, велелюдний.

Ви поезія, вірші?

Чи тільки слова?

У майбутнього слух абсолютний. 

Гуде в Україні бандура,

Дзвенить і грає, крізь віки

Така вже пісенна натура,

Такі вже люди – козаки.

Бандура, як душа народу

Сміється, плаче, гомонить.

 Безсмертна, як жива природа

Між люди музика летить.

Сам Бог, що нам бандуру дав

Підспівує собі тихенько.

Спасибі Боже за твій дар,

За чудо це маленьке.

За чудо пісенне, пригоже,

За нашу вдачу і натуру.

За все тобі ми вдячні Боже.

І дуже вдячні за бандуру! 

Арфами, арфами —

золотими, голосними обізвалися гаї

Самодзвонними:

Йде весна

Запашна,

Квітами-перлами

Закосичена.

Думами, думами —

наче море кораблями, переповнилась блакить

Ніжнотонними:

Буде бій

Вогневий!

Сміх буде, плач буде

Перламутровий…

Стану я, гляну я —

скрізь поточки як дзвіночки, жайворон як золотий

З переливами:

Йде весна

Запашна,

Квітами-перлами

Закосичена. 

Любая, милая —

чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай

Там за нивами:

Ой одкрий

Колос вій!

Сміх буде, плач буде

Перламутровий… 

Я не знаю, чи вам щось говорить бандура,

Чи якісь почуття з глибини підійма.

А у мене чудна, дивовижна натура:

Від бандури хворію, і ліків нема.

Ну, а вам хоч що-небудь говорить бандура?

Я люблю звуки скрипки, баяна, гітари,

Мені серце Бетховеном крає рояль.

Раптом щеміт і біль, і розвіялись чари –

Це озвалась у серці бандура моя…

Це у серці моєму заграла бандура.

Як зачую, прокинусь і враз стрепенуся,

Щось знайоме до болі в душі постає,

Ніби в рідну хатину з дороги вернувся,

У дитинство далеке, моє й не моє.

Щось далеке і рідне збудила бандура.

Може, я був причетний до створення світу,

Може, я колись сам ту бандуру зробив,

І на ній я заграв пісню степу і вітру,

Як закінчив це диво з ялини й верби…

Ти заграй мені знову ту пісню, бандуро!

Може, я був колись бандуристом незрячим

І в бандурі всю душу народу зібрав,

Може, я її співом і словом гарячим

Правду й волю здобути народ закликав.

Забрини і скажи усю правду, бандуро!

Ми не ставили опер, не грали симфоній,

У нас стачило хисту для більших вистав:

Запоріжжя і Січ, степ, козацтво і воля,

А в оркестрі сопілка й бандура проста.

А в оркестрі могутньо гриміла бандура!

Чи жила б Україна без кобзи-бандури?

Чи світила б колись нам свободи зоря?

Чи знесли б ми без неї неволю й тортури?

Чи без неї діждалися б ми Кобзаря?

Хай ридає й розкаже про це вам бандура.

Зроблять вчені колись електронну ще скрипку,

Дивні звуки полинуть. Послухаєш – рай!

Тільки я не захочу. Я встану і крикну:

– Забери своє диво! Бандуру віддай!

Ти віддай, поверни мені рідну бандуру!

Поверни мені ту, що з верби і ялини,

Що душа в ній народу живе й не вмира,

Ту, що з волі й тополі, і вишні, й калини,

Її світу усьому послухать пора.

На весь світ хай озветься, заграє бандура!

Нашу думу і славу нікому не стерти,

Наша пісня зове на звитяжні діла.

Я сто тисяч разів за це згоден померти,

Щоб жила Україна й бандура жила!

Нехай душу народу розбудить бандура!

Сумління – річ тендітна і марка.

Вже дехто з нього й пилу не стирає.

Маркові що? Є скрипка у Марка.

Де хтось би плакав, а Марко заграє.

Грай, Марку, грай! Веселу, не яку.

Куди ж ти, Марку, дінешся? Ти – вічний.

На кожного лихо маєм по Марку:

Марко Пекельний і Марко Стоїчний.

Міркуєш, Марку: так то воно так.

А все не так, і ти міркуєш марно.

Закінчив польку, починай гопак, –

грай, Марку, грай, бо дуже граєш гарно!

Воно, звичайно, що там говорить.

Отож-бо й є, нема чого балакать.

А що поробиш, хай воно згорить,

сміятись краще все-таки, ніж плакать.

Та й те сказати, як його, гай-гай!

Воно й спочити – щастя недолуге.

Смеркає – грай. Розвиднюється – грай.

Бо світ великий, – як не те, то друге.

Бо що було, а що і загуло.

Біда біду, як кажуть, перебуде.

Не може ж буть, щоб якось не було,

вже як не є, а якось воно буде.

Ти, Марку, грай. Ти знай собі одне,

що ЩО кому коли не заманеться, –

біда мине, і щастя теж мине, –

те, що ти граєш, тільки зостанеться. 

Взяв би я бандуру

Та й заграв, що знав.

Через ту бандуру

Бандуристом став.

А все через очi…

Коли б я їх мав,

За тi карі очi,

Душу я б вiддав.

Марусенько, люба,

Пожалiй мене, —

Вiзьми моє серце,

Дай менi своє.

Маруся не чує,

Серця не дає,

З іншими жартує —

Жалю завдає.

Де Крим за горами,

Де сонечко сяє,

Там моя голубка

З жалю завмирає.

Взяв би я бандуру

Та й заграв, що знав.

Через тiї очi

Бандуристом став. 

Починається

плач гітари,

розбиваються

дзбани ранку.

Починається

плач гітари.

Гамувати її — не варто.

Не вгамуєш її — намарне.

Монотонно,

ніби хвиля, плаче гітара,

ніби вітер над снігопадом,

плаче гітара,

не вгамуєш її — намарне.

Так плаче за даллю марев

півдня пісок гарячий —

камелій благає білих.

Так плаче стріла без цілі,

так вечір без ранку плаче.

На голім вітті вмирає

вранішня перша птаха.

О гітара,

конає серце,

на п’яти розіп’яте шпагах! 

Починає на сході світати.

Скоро, скоро народиться день.

І взялася сопілка співати

Веселкових весняних пісень.

Соловейко висвистує в гаю,

А за ним — цілі хори птахів.

Як почую сопілку, згадаю

Щиру пісню весняних гаїв.

Я з калини сопілку змайструю

І весну в її душу вдихну.

Соловейка і взимку почую,

Його пісню веселу, ясну. 

Я не знаю де, в якому світі,

Чи на небесах, чи на землі,

Хтось тужливо грає на трембіті,

Хтось віщує нам нові жалі.

Грає так, немов ридає óлень,

Будить криком нетрі лісові,

Ніби край мій після всіх знедолень

Знову прокидається в крові;

Ніби знов будує темні схови,

Бункери й криївки, бо іде

Хтось на нас і знов несе закони,

А трембіта чує і гуде.