***

Вчора й завжди, із жовтавої рані

Київ злітає в степи повітряні

З брам обважнілих роняє ключі

Множений людом на тисячу тисяч

В лиця вдивляється – з ким вознестися?

Листя вохристе завихрюючи...

Вчора і завжди з тобою й без тебе –

Київ злітає в повітряні степи

Все нелетюче струсивши униз…

Хай це не зараз – хай за хвилину

Через життя… Але неба долина .

Замислу велич знакує і змисл…

***

Безліч дійсностей перебуло…

Батьківщинностей (ще і такої)...

Жужмом кинувши все за крило,

споживай... Завдяки літакові

сни азійські, азійські сини

за бокалом хитнулись надпитим.

З їхніх вилиць летять табуни

і степи прогинають копитом...

Спогадати не можна забуть

дорогих осоружних химерій.

Осідає жарка каламуть

на конвульсії теплих імперій.

Втім – а я це? Чи ні? Та сиджу,

скаламучену лагідну гущу

через прорізи зору ціджу,

прозираючи в мідне грядуще,

що, зневаживши межі й кутки,

смуги пише по небу багровим…

Що уже не змаліє-таки,

кров напнувши колишнім огромом…

***

Червоне кріплене у мене і в Бена,

В повітрі задуха, але, поза тим,

Сміюся, і Бен щось говорить до мене –

Боєць і зухвалець, напівосетин.

Був рух його пружним і вправним баре,

Ну сів, ну помер – ну а хто не помре?

А поки що сонячний сік або сок

Забризкує нас і бездонний “совок”.

....................................................................

...Турбіни крутились. Ракети здіймались.

Синіла троянда в трикутний розріз.

І грів я під сонцем десь там свою малість,

Із величчю в ногу йдучи і врозріз...

***

Розумію що ви неземні

Сухожиллями ваших енергій

поснувались світи

В кожнім русі – долярність обгінча

Ну а я поки труся все об животи

Вилітаючи з тіла за межі

виглядаючи наче в півсні

слову “Укра…” якихось закінчень

що імлисте як шибка маршрутки

Ваше око вольфрамово блиска

З вавилонської владної вежі

із рекламних щитів цигарок і мастил

з піднебесся валюторахунку

На шляхи і мости

/Течія там металу і м'яс

Я – не ти я – не ти

ти – не я/ не буває між нами стосунку

Та спішу

бо однак обертатися й вам на кістяк

тлінну плоть у шерстинках і в порах

переводячи в порох – і як? – /ти не я я – не ти/ –

встигну ще довести:

хто із нас

таки був на землі цій насправді?

***

Колян, Толян – такий ось крупний плян.

Хитаються обличчя громадян,

Тверезих, збройних, ні – то вже деталі...

На тлі в асфальт закроєних полів,

Із язичками нецензурних слів,

В барокових димах “Запоріжсталі”,

За ними – ще. І далі, далі, далі...

І хто там пан, що буцім власник над-

Прибутків, нафт і всяких інших надр,

Інформполів і стовбурових “кліток”?

В кросівках справжній тупцяє владар,

І перегар стоїть по Гібралтар,

Ворушить пелюстки геополітик...

А камера пливе, мов кулемет.

Розбите скло. Порожній парлямент.

Одірваний, лежить вельможний ґудзик.

І знову плян – усміхнений Колян.

І вже доба, а не якийсь Майдан

Вкипа в кисні багряно-сизих музик.

Симфонії чого – мускулатур?

Мені не чуть. Не видно арматур.

Дрібниць нема. Мільйони спин закрили.

Та вже по них – тремтлива світлотінь,

Мов Україна родиться з видінь,

Та, про котру їм ще не говорили...

***

Напевно з Польщі йдуть похилі дощі

Батькова пам”ять тьмяно блищить

Під сутінковість готельних стель

Приходять сни про Брюссель

А ще – в повітрі роз”ятрений жест –

Неначе спирт взяв загорівсь

Дахів осіння досвітня жерсть

Гримить під ногами боївкарів

...І мимо столів де – на ногу нога –

Сидить діямантовий зашклений світ –

Іде хтось... А світ жуючи чуїнгам –

Безпечний – не дивиться вслід...

***

Квіти громадились аж під ліпнину,

Гулкі дзеркала вдивлялися в спину,

Сповнені рухів, букетів, наїдків

І насторожених скошених свідків,

Що разуразно косились-дивились,

І одвертали бруківку потилиць,

Що розпрочули таки, розпізн-а-а-али –

Хтось випадковий до штивної зали.

Справді... Знічев'я... Ковток алкоголю –

Й випасти у фіолетову волю.

Рваній волозі дихнувши: “От бля!..”

Києвом змієвим жити здаля.

***

В листопадовім окладі

Тінь мене все здоганя...

(А цікаво – в Цареграді

Видно київське зрання –

Золоте і стонайкраще,

І небес тоненький лід?)

...Линуть нитями черкащин

Сни-уявлення про світ,

Що стає, бува, летючим

Вічність тому і в четвер,

Тонко де садам і кручам,

І музиці горніх сфер...

Де летять по небу птиці,

По землі ідуть жінки...

Ох же, йдуть... І золотиться

Завиток біля щоки...

***

Немає змін і вінграну заміни

здаля лиш обпіка веніамінич

(аптечне валер”янове слівце)...

біжать бордюри парапети стіни

із натовпу стрибне чиєсь лице

і знову тло ламкі осінні плини

це я – все це...

та ще не видне ні здаля ні зблизька

тисячооке змовне запорізьке

котре вже не забути і не збуть

на лавку в парку і в десяту “марку”

сіда за мною простяга цигарку

питається: а тут тобі ким буть?

(а мимо миготять біжать ідуть...)

торкає брами осіннєвий колір

я – бідно вбраний – піднімаю комір

тече подолу вуличне вино...

терпке й тягуче аж зліпляє вії

іду собі надумую надії

під долю що придумана давно

***

Білі гори світяться між віттям,

а з ярів, від чорної води –

срібні очі відьом і чобітьми

гайдамацьки роблені сліди.

За горбами – там вогні натрусом.

Далі – небо. А по небу – дрож.

Світу щось по вінця статись мусить,

саме звідси статися. Отож,

тіні-круки й розкришили крила

по снігах, до вишиваних стін...

Рівнина підкиївської сили

ціпеніє з чотирьох сторін...

***

Що нового? Зима, як зима.

Сніг. Дими над горбами киплять...

Вінграновський пішов – і нема.

Міст Московський сіріє здаля.

Плюс, таке щось, про що й не сказать...

Лиш наразі дихну з таїни:

Ще заблиснуть часи – воскресать,

А на чверть – вже цієї весни.

***

Господи, діждалися! Таке то...

Сонце йде по битому по склу.

Тиховійні пурхають пакети,

Надихають випити – малу…

Всім весна позатіка за шиї,

Вигріє всім сонце кишені.

Це не гроші – стане і мені:

Сонячний повсюдний комунізм

Рознесуть відмолоділі шини,

І тебе, о, славо неутекла,

Ну, куди подінешся ти, к-хе…

Вранішня гора, суха і тепла,

Море, ледь навскісне і легке –

Шугонуть за сквером і об'яснять,

Затремтять у немовлятну синь.

Жар степів... “Свободу політв'язням!”

– червінь букв на пірсі... Й паруси…

Й тайни ті, що зроду не єднать їх,

(хоч і намагався, й надававсь):

Натяки з-під вій і сяйва натяк –

З крем'яного шляху на Дамаск...

***

Дбав про тебе Господь повітових небес,

Вириваючи плоть з доль чужих і словес,

Де повітря покраяне висками фрез,

Там, де готика труб, де стоїть ДніпроГЕС.

А за тім”ям лишалися хаос і чад.

Долі й болі лишились хрестами стирчать.

Понад план чавуни, п”ятирічки, парад –

Десь пливуть в позапросторі. Може – над...

Де, крім них, розчинились верстати й шприці,

Пружні перса, пляшки, мікрофони в руці.

По асфальту розплескані очі краси,

Нецензурні чиїсь голоси...

...Ну, а, може – зостались? Сховались за ріг?

Невідомо. Незвідано. Тільки пан-Біг

Пам”ятаючи все, пам”ятаючи всіх,

Визначає ходу твоїх злодійських ніг...

***

- Кажеш, тільки звільнився?

- Хата била катлавая...

абщаковая то єсть...

- Ну-ну...

що його?

сісти й собі?

спитись ганяти машини з Голяндії

двома трамваями доїжджати до прохідної

пританцьовувать під молитовні співи

в Будинку культури глухонімих?

гай-гай

здимів час котловий

общаковий простір епохи

ні імперій уже нічого так порожнеча

непродихність начальства така ж сама

а тоска навіть більша

і труби димлять

попри смерті чиїхсь матерів

от і все

тільки тіні тремтять

в золотому поросі пам”яті

рідне тремтить

голубими змахами тіней

на білих блузках на білих комірах

неповторних моїх коханих

у травні

травні

***

Прогресу згущується відчай,

Та, невід’ємні ні на мить,

Вселенські йдуть за ним узбіччя,

Часів, світів, сердець узбіччя,

Як тінь від потяга, що мчить.

В шорсткі облуплені площини

Жінки навічно і мужчини

Вжились, вплелись. Чомусь... чогось...

Пустивши зморшки, піт і татуї

По долях, кладки кострубатої,

Йдучи життям, що не збулось.

Й не відмінить країну цю –

Задвірки з тайною мінєту,

Де надписи “Прохода нєту”

І тріщина йде по торцю.

Нема проходу ані виходу.

Хіба “приходу” наркокрихтами

Епохи здобрювать безчасся,

Зневір вдихаючи туман

І світу вогке непролаззя,

Й душі людської глухомань...

А розлюбить -- немає способу

Занепад в теплих цятках вересня,

Із будкою “Прийом склопосуду”

Й на пальцях колотими перснями.

Задвірки відають, досвідчені,

Чи в Бозі навчені, чи в Слові –

Допоки тимчасова вічність

Ще є - то й вічна тимчасовість.

Сталеві дні, як оселедці

У безвість мчать собі і мчать.

Та диха Марґінес Вселенський

(І пролетарський, і селянський)

і мої нерви там блищать.

***

37-річний хлопець

в напівтемній високій кімнаті

вікна якої виходять

у київський дворик

з трьома каштанами і дикою грушею —

Це — я

з кімнати чи кухні дивлюся

на єгипетську амбасаду

на довгі вікна в дореволюційних стінах

що відлунюють тріском наївних набоїв доби УНР

(до всього до будь-чого що тут зросло

пасує префікс «не»)

П-е-е-а-а-а-вел! — кричить хазяйка

Коли дзвонить найкраща жінка у світі

чиї очі

в які падав

не дають мені впасти в пекло

І ніхто мене тут не бачить

крім неї й Бога

книжка Еліота? — ну що там Еліот

так — якийсь

Штонів знайомий...

***

Часи були невигадливі. Теплі, мов анекдот.

Дзвенів трамвай. За цегляним забором

двигтів завод. Заломлюючись за поворот,

ниті афер тяглися, нерви пригод.

Поряд жовтів головою Єгоров.

Щось завихриться в небі – здавалось – і все!

Барви незнаних щасть рушать по околотку!

Розтуляться чиїсь губи. Відкриється сейф.

І золота “бура” переб”є “молодку”.

Дивні птахи жили у нас під грудьми,

мінились по футболках, сідали нам на спецівки.

І вишіптували розпливчастими крильми

м”ясо Кіншаси і револьверні цівки.

...Сни нові стирчать в новий горизонт,

йдуть за нього, ковзаючись, мов по насту,

до далеких вогнів, до темногорлих змов,

прірву смерті латати промінням братства.

Пада відсвіт сюди, в пістряве безмежжя,

де по закрутах вулиць – ще ті ми, й не ті...

Як раніш, тонко скляться видінь моїх вежі

і кольорами міняться в передчутті...

***

День стоїть до небес. А канапа пуста.

Ви вдихнулись в раптовості світу.

У тремтіння листа, в білостінні міста,

Що під вечір оранжево світять.

Ще відходить мені від “нема”, як від сну,

І кімната провітриться від тютюну,

Та вже видива вигнули вії:

Десь як закрут ріки, слова м”ята і сіль,

Чомусь дотик щоки, чомусь срібна таріль,

І червоне вино пружношиє...

Ви такий мені є – над плачі і платки –

Фіолетово-флейтова музика.

З позаземних рівнин золоті завитки,

І у хмар ваших губи усміхнені.

От і все. У своє знов мій мріється шлях.

Повз вечірнє розвітрене дерево...

За горби, за міста в золотавих джмелях...

Синьо світиться вами душа по краях

І веде все, й витає попереду...

***

Так воно в квітні й буває –

тіні від часнику

обіцяють тіні від піній

милий непотріб

вулиць арок і перехресть

делікатес випадковості

а за дошками різнобіжучих заборів

вигріваються дрімотні підпахвини чужого життя

що ще з осені поскидало в рівчак

старі автомобільні покришки

обтрусившись від битого скла

гладкошерстні діброви кудись вирушають

і йдучи посеред Сирця

хтось відчуває як багато ще неходжених світел

і як на прив”язі в пам”яті

плещеться Сараґоса

***

Пройти

кулемет за плечима

похрустуючи гравієм

перевалити через залізницю

рідкий чагарник

і рідкі постріли

ламкі як галуззя під ногою

дорвався таки до братів допався

а ви говорили...

в червонястих долонях стволи наче ворони

і бороди над кроками

Звідки? Коли?

В жовтій траві червоніє шипшина

швидше... швидше...

І айвове дерево на горі

припнуте за відлітаюче небо

***

Посеред химерної держави,

Де прибився твій південний схід,

Синіми туманними ножами

Музика тремтить тобі услід.

Кучерями, вітром і залізом

Бурхає, буяє, а тоді –

Навздогін лишається надрізом

Волоцюзі, грішнику, тобі...

Й провіщає те, що світлотінню

Набігає й сліду не лиша.

І – провідником чи провидінням –

Все тремтить попереду душа.

***

В мерехкому бео беоґраді

Може бути – будуть мені раді.

Адже празька ніч була пахкою

І ракія й подушка в помаді.

Тиховійна вранішня фіранка

Лащилась до липня. Спала Бранка.

І запавшись ув одну з мансард

Я читав що пише Едуард

І жалів когось кому до смерті

В тім европськім гербовім осерді –

Пиво точене коліно вуджене

Із довічним радіо ліберті

***

Зажовтіло сонце і країни ласі

Десь мені принишкли за тремким горбом

Наче зранку випити раптом грамів скількись –

Лагідна під пахвами течія життя

Легше уявляється хтивою й нагою

Навмання побачена деяка з жінок

Випукле “сьогодні” твердне під ногою

І моє “колишнє” – поряд – у мені

Вижовклий посріблений день лежить хитається

Йти мені так весело десь мене та ждуть

Там Поет вінгранний з Миколаєм в головах

І розмова кольору неба й тютюн

Тільки трішки жаль мені що немає наче б

Поряд тих з ким схожий був з ким недбало йшов

Всіх би їх повизбирать для таємних значень

Хтось же їх вколов мені попід саму кров

***

Вже трохи є і гіркоти і втоми

Оце б додому – та немає дому

З розвалин днів що стали потойбіччям

Сіріють очі з батьковим обличчям

І сам ти є немов тебе нема

Лиш мріями підсвічена пітьма

Що синьо обіцяє – попри щастя –

Багрову дрож чогось чому початься

І розгортає зкам»янілі хащі

Де жить найкраще – жити напропаще

І, ставши вбік від інших – всяких – других

Вчувати кулі на надбрівних дугах

***

Нагортається час, заглушаючи серцебиття,

плесо сірого дня розпукає знічев'я німотством,

неможливістю все ж прив'язатись навік до життя

ані пругом дахів, ні вогнями, ні кленом, ні мостом,

що лишаться, як є, коли врешті, промовивши “бля...”,

відійдемо кудись, по-новому стискаючись в атом.

Аскетичність тюрми обрізатиме часу гілля,

галки чорно летітимуть над елеватор.

Ми й були саме для гомінкої міської біди,

тимчасові, прийшли попід брами й проспектівські башти.

відусюди – і звідси – відходити нам назавжди,

і лишатись навік, і тремтіть між горбами – назавжди.

***

тінь твого дихання лине сюди

тінь твого кроку

в каре візьми залети упади

теж кароока

час що потоншав плече замастив

тиньками відня

та сповиває міста і мости

мрія надсвітня

з”явишся! свінеш!

над тлумом отих

кінних і піших там

на воротах

на золотих

найзолотіших...

***

Нишкне чорна країна гибельна смертна волость

Тіні свої поклавши з двох берегів Дніпра

Марні вогні і крові і даленіє голос

Тільки б сяйнула тільки тільки б єдиний раз

Голос зника а вітер сріберно-синій вітер

Ще наліта з далеких сріберно-синіх піль

Плине торка знічев”я золотоверхий витвір

Сотень мільйонів марних всіх хутірських зусиль

Збились дахи і хмари всохли птахи й поети

Тоншає м”якоть серця тонша земна кора

Друзки уривки вітер вітер жене пакети

Сонце встає протиночі з того боку Дніпра

***

Взяло і склалось так: мелодія ламка.

Осіннє сонце. Синь. Розпусними губами

Десь дівчинка про щось шепоче і зника.

Тремтять тонкі дими. І Київ – за горбами.

Вдивляйся вусібіч. І все, як є, прийми,

Протятий пізніх піль сурмою золотою.

Небесний і земний світ став тобі крильми,

І в безмір ти на них злітаєш над собою.

***

Ну і що, що десь там є Америка,

І в пітьмі вовтузяться народи?..

Дівчинко, за п’ять хвилин — і Жмеринка,

І тобі в тій Жмеринці виходить.

Зійдеш в ніч. І щезнеш за дрезиною.

І станційні попливуть вогні.

Тільки будь комусь, як ніч, красивою,

І моєю будь — на самім дні.

***

Критий вереснем собор неділі,

Повний хащів галицького тіла.

П’ть хлопи. В них руки почорнілі.

Горілочка ж, як усюди, біла.

Дими звуків базарових, ранніх

І слова, що в небеса не втраплять.

Промінь сонця ламлеться на гранях,

З гранчака повільно пада крапля…

«Поклади мені долярів двіста

Зарплатні — і більше б ніц не хтів...»

(Пильне вухо наці-комуніста,

Анархіста ловить іскри слів.)

І часів гарячих, а не зимних

Хочеться. І купа винуватих.

Хоч немає черг ні магазинних,

Ані — що дивніше — автоматних.

А бруківка цокає так лунко.

Політрук... Станичний... Гауляйтер...

Око жде курвів для поцілунку.

Гей, «бандери», і мені налляйте!..

І ляга на голоси і кроки,

Біля ратуш і костелів біля,

На камінну на луску Європи

Давнє дике східне божевілля..

***

Сірий дальній погляд батьків

Бруки вулиць дощових.

Сяйва кредитових банків

І компаній страхових...

Всі знаки шляхи прикмети —

Тло новішої з прикмет:

Потихеньку для поета

Затісним стає поет.

І горить йому зеленим

Із тоски та із пітьми

«М» над метрополітеном

В мерехтінні слова «ми».

Та здаля киплять похмурі —

Світе лощений, мовчи! —

Прапори щербатих мурів

В бурих розписах сечі.

Він іде. Ступа примарам

Вслід, від ніг до голови.

Він іде собі бульваром

Щоб не буть таким як ви.

А куди — він ще розкаже...

У мигтінні спин і числ

Раптом вчувши за пасажем

Гул інакових вітчизн.

***

Вже тіні синьої води

Лягли до стін, ажурно виті.

Вже вересневої різьби

Хрусткі узори на блакиті.

Прощально, марний світ не лаючи,

В передчутті різдвяних звізд

Світла перебирають клавіші

Одного з двох найкращих міст.

Собори тануть в голубе,

А я іду, іду по Києву,

Щоб взять і — вишептать тебе,

У чорнім хаосі покинуту.

Лушпиння звуків… «...как же...» «...што ви…»

Шептання бруків, брови Штоня,

Тепло і таїна панчіх.

Тонких облич тонкі рум’яна

Несуть бульвари і майдани,

Й хоругви довгих теплих ніг.

Та що мені? Дожить до півночі,

Коли слова летять опришками —

Сідай собі на голос півнячий,

Лети над шпилями паризькими,

Над кобеляцькою капустою,

Над розпачем і Римом над...

Ростить за пагорбами глузду

Свій небувалий гетьманат...

Отак — без нагляду, без догляду

Блукаю й жду, що буде далі.

Черкаюсь поглядом об погляди,

Сную між арок і порталів.

І знаю — вересень. Ага...

Та шия юністю обвита.

І степ надій росте й ляга

Під серця під нічні копита.

***

Знати б мені... І зразу б

Вибігти на наш насип.

І відчитати знак:

Твій – по той бік – барак...

Димом по небу, димом

Я все писав слова.

Поки – несповідимо –

Сонце твого єства!

І, з закамарків долі,

Карим печаллям брів

Д”горі здіймаєш, д”горі –

Так, що Його узрів...

***

Мегаполіс у дніпрах з летами

В пітьмах тане. А ти слідкуй –

Нині в небі все переплетено:

Невагомість чиясь фіолетова,

Пальці долі, смуги від куль...

Тонкоюних таких, пухнастих,

Що ледь дихають з-поза меж.

Що плече обпечуть, та впасти

Не дозволить тиснява братства,

І таки не впадеш, авжеж.

Ну, а поки – осклілий виквіт

Світел, понад Ріку й масив.

...І вдивляючись в надпис “Вихід”,

Раптом вчуєш, що вже не їхній –

Мерзлих мрій і важких м”ясив.

***

Меди й джерела разом пролились

У стольний град, в осоння і в “успіння”.

Як стіни, спів зроста, здіймається увись,

Як спів, зроста увись натхненне білостіння.

І – промисел немов, – витає голуб-птах,

Такий тремтливий, як життя поверхня...

Минулі йдуть здаля, йдуть по черствих грунтах,

Іще живі стоять у позолоті серпня...

Всі синяви – мої. Чорноти – теж мої.

Розгінно так по них єство шугає в іншість,

Впираючися світові в краї,

З миттєвостями змішуючи вічність,

Котра буває і не крижана,

Неходжена, але обжита начебто.

Що дихає й лежить, немовби рівнина,

Як Україна – зверху десь побачена…

***

Знак загублених таємниць, заповітів забутих ключ

Над розгубленістю дзвіниць, над невизначеністю круч.

А мовчанка углиб лягла давнім муром під глей безсиль,

Та ще вабляться мрій світла на дражливі золото й синь,

Що отут з-під ноги зроста (край носка вривається твердь),

І злітає град неспроста, поневаживши страх і смерть.

І летить між століть летить на небес бездонний будяк,

Напинаючи срібну нить над проваллями небуття.