Вчора й завжди, із жовтавої рані
Київ злітає в степи повітряні
З брам обважнілих роняє ключі
Множений людом на тисячу тисяч
В лиця вдивляється – з ким вознестися?
Листя вохристе завихрюючи...
Вчора і завжди з тобою й без тебе –
Київ злітає в повітряні степи
Все нелетюче струсивши униз…
Хай це не зараз – хай за хвилину
Через життя… Але неба долина .
Замислу велич знакує і змисл…
Безліч дійсностей перебуло…
Батьківщинностей (ще і такої)...
Жужмом кинувши все за крило,
споживай... Завдяки літакові
сни азійські, азійські сини
за бокалом хитнулись надпитим.
З їхніх вилиць летять табуни
і степи прогинають копитом...
Спогадати не можна забуть
дорогих осоружних химерій.
Осідає жарка каламуть
на конвульсії теплих імперій.
Втім – а я це? Чи ні? Та сиджу,
скаламучену лагідну гущу
через прорізи зору ціджу,
прозираючи в мідне грядуще,
що, зневаживши межі й кутки,
смуги пише по небу багровим…
Що уже не змаліє-таки,
кров напнувши колишнім огромом…
Червоне кріплене у мене і в Бена,
В повітрі задуха, але, поза тим,
Сміюся, і Бен щось говорить до мене –
Боєць і зухвалець, напівосетин.
Був рух його пружним і вправним баре,
Ну сів, ну помер – ну а хто не помре?
А поки що сонячний сік або сок
Забризкує нас і бездонний “совок”.
....................................................................
...Турбіни крутились. Ракети здіймались.
Синіла троянда в трикутний розріз.
І грів я під сонцем десь там свою малість,
Із величчю в ногу йдучи і врозріз...
Розумію що ви неземні
Сухожиллями ваших енергій
поснувались світи
В кожнім русі – долярність обгінча
Ну а я поки труся все об животи
Вилітаючи з тіла за межі
виглядаючи наче в півсні
слову “Укра…” якихось закінчень
що імлисте як шибка маршрутки
Ваше око вольфрамово блиска
З вавилонської владної вежі
із рекламних щитів цигарок і мастил
з піднебесся валюторахунку
На шляхи і мости
/Течія там металу і м'яс
Я – не ти я – не ти
ти – не я/ не буває між нами стосунку
Та спішу
бо однак обертатися й вам на кістяк
тлінну плоть у шерстинках і в порах
переводячи в порох – і як? – /ти не я я – не ти/ –
встигну ще довести:
хто із нас
таки був на землі цій насправді?
Колян, Толян – такий ось крупний плян.
Хитаються обличчя громадян,
Тверезих, збройних, ні – то вже деталі...
На тлі в асфальт закроєних полів,
Із язичками нецензурних слів,
В барокових димах “Запоріжсталі”,
За ними – ще. І далі, далі, далі...
І хто там пан, що буцім власник над-
Прибутків, нафт і всяких інших надр,
Інформполів і стовбурових “кліток”?
В кросівках справжній тупцяє владар,
І перегар стоїть по Гібралтар,
Ворушить пелюстки геополітик...
А камера пливе, мов кулемет.
Розбите скло. Порожній парлямент.
Одірваний, лежить вельможний ґудзик.
І знову плян – усміхнений Колян.
І вже доба, а не якийсь Майдан
Вкипа в кисні багряно-сизих музик.
Симфонії чого – мускулатур?
Мені не чуть. Не видно арматур.
Дрібниць нема. Мільйони спин закрили.
Та вже по них – тремтлива світлотінь,
Мов Україна родиться з видінь,
Та, про котру їм ще не говорили...
Напевно з Польщі йдуть похилі дощі
Батькова пам”ять тьмяно блищить
Під сутінковість готельних стель
Приходять сни про Брюссель
А ще – в повітрі роз”ятрений жест –
Неначе спирт взяв загорівсь
Дахів осіння досвітня жерсть
Гримить під ногами боївкарів
...І мимо столів де – на ногу нога –
Сидить діямантовий зашклений світ –
Іде хтось... А світ жуючи чуїнгам –
Безпечний – не дивиться вслід...
Квіти громадились аж під ліпнину,
Гулкі дзеркала вдивлялися в спину,
Сповнені рухів, букетів, наїдків
І насторожених скошених свідків,
Що разуразно косились-дивились,
І одвертали бруківку потилиць,
Що розпрочули таки, розпізн-а-а-али –
Хтось випадковий до штивної зали.
Справді... Знічев'я... Ковток алкоголю –
Й випасти у фіолетову волю.
Рваній волозі дихнувши: “От бля!..”
Києвом змієвим жити здаля.
В листопадовім окладі
Тінь мене все здоганя...
(А цікаво – в Цареграді
Видно київське зрання –
Золоте і стонайкраще,
І небес тоненький лід?)
...Линуть нитями черкащин
Сни-уявлення про світ,
Що стає, бува, летючим
Вічність тому і в четвер,
Тонко де садам і кручам,
І музиці горніх сфер...
Де летять по небу птиці,
По землі ідуть жінки...
Ох же, йдуть... І золотиться
Завиток біля щоки...
Немає змін і вінграну заміни
здаля лиш обпіка веніамінич
(аптечне валер”янове слівце)...
біжать бордюри парапети стіни
із натовпу стрибне чиєсь лице
і знову тло ламкі осінні плини
це я – все це...
та ще не видне ні здаля ні зблизька
тисячооке змовне запорізьке
котре вже не забути і не збуть
на лавку в парку і в десяту “марку”
сіда за мною простяга цигарку
питається: а тут тобі ким буть?
(а мимо миготять біжать ідуть...)
торкає брами осіннєвий колір
я – бідно вбраний – піднімаю комір
тече подолу вуличне вино...
терпке й тягуче аж зліпляє вії
іду собі надумую надії
під долю що придумана давно
Білі гори світяться між віттям,
а з ярів, від чорної води –
срібні очі відьом і чобітьми
гайдамацьки роблені сліди.
За горбами – там вогні натрусом.
Далі – небо. А по небу – дрож.
Світу щось по вінця статись мусить,
саме звідси статися. Отож,
тіні-круки й розкришили крила
по снігах, до вишиваних стін...
Рівнина підкиївської сили
ціпеніє з чотирьох сторін...
Що нового? Зима, як зима.
Сніг. Дими над горбами киплять...
Вінграновський пішов – і нема.
Міст Московський сіріє здаля.
Плюс, таке щось, про що й не сказать...
Лиш наразі дихну з таїни:
Ще заблиснуть часи – воскресать,
А на чверть – вже цієї весни.
Господи, діждалися! Таке то...
Сонце йде по битому по склу.
Тиховійні пурхають пакети,
Надихають випити – малу…
Всім весна позатіка за шиї,
Вигріє всім сонце кишені.
Це не гроші – стане і мені:
Сонячний повсюдний комунізм
Рознесуть відмолоділі шини,
І тебе, о, славо неутекла,
Ну, куди подінешся ти, к-хе…
Вранішня гора, суха і тепла,
Море, ледь навскісне і легке –
Шугонуть за сквером і об'яснять,
Затремтять у немовлятну синь.
Жар степів... “Свободу політв'язням!”
– червінь букв на пірсі... Й паруси…
Й тайни ті, що зроду не єднать їх,
(хоч і намагався, й надававсь):
Натяки з-під вій і сяйва натяк –
З крем'яного шляху на Дамаск...
Дбав про тебе Господь повітових небес,
Вириваючи плоть з доль чужих і словес,
Де повітря покраяне висками фрез,
Там, де готика труб, де стоїть ДніпроГЕС.
А за тім”ям лишалися хаос і чад.
Долі й болі лишились хрестами стирчать.
Понад план чавуни, п”ятирічки, парад –
Десь пливуть в позапросторі. Може – над...
Де, крім них, розчинились верстати й шприці,
Пружні перса, пляшки, мікрофони в руці.
По асфальту розплескані очі краси,
Нецензурні чиїсь голоси...
...Ну, а, може – зостались? Сховались за ріг?
Невідомо. Незвідано. Тільки пан-Біг
Пам”ятаючи все, пам”ятаючи всіх,
Визначає ходу твоїх злодійських ніг...
- Кажеш, тільки звільнився?
- Хата била катлавая...
абщаковая то єсть...
- Ну-ну...
що його?
сісти й собі?
спитись ганяти машини з Голяндії
двома трамваями доїжджати до прохідної
пританцьовувать під молитовні співи
в Будинку культури глухонімих?
гай-гай
здимів час котловий
общаковий простір епохи
ні імперій уже нічого так порожнеча
непродихність начальства така ж сама
а тоска навіть більша
і труби димлять
попри смерті чиїхсь матерів
от і все
тільки тіні тремтять
в золотому поросі пам”яті
рідне тремтить
голубими змахами тіней
на білих блузках на білих комірах
неповторних моїх коханих
у травні
травні
Прогресу згущується відчай,
Та, невід’ємні ні на мить,
Вселенські йдуть за ним узбіччя,
Часів, світів, сердець узбіччя,
Як тінь від потяга, що мчить.
В шорсткі облуплені площини
Жінки навічно і мужчини
Вжились, вплелись. Чомусь... чогось...
Пустивши зморшки, піт і татуї
По долях, кладки кострубатої,
Йдучи життям, що не збулось.
Й не відмінить країну цю –
Задвірки з тайною мінєту,
Де надписи “Прохода нєту”
І тріщина йде по торцю.
Нема проходу ані виходу.
Хіба “приходу” наркокрихтами
Епохи здобрювать безчасся,
Зневір вдихаючи туман
І світу вогке непролаззя,
Й душі людської глухомань...
А розлюбить -- немає способу
Занепад в теплих цятках вересня,
Із будкою “Прийом склопосуду”
Й на пальцях колотими перснями.
Задвірки відають, досвідчені,
Чи в Бозі навчені, чи в Слові –
Допоки тимчасова вічність
Ще є - то й вічна тимчасовість.
Сталеві дні, як оселедці
У безвість мчать собі і мчать.
Та диха Марґінес Вселенський
(І пролетарський, і селянський)
і мої нерви там блищать.
37-річний хлопець
в напівтемній високій кімнаті
вікна якої виходять
у київський дворик
з трьома каштанами і дикою грушею —
Це — я
з кімнати чи кухні дивлюся
на єгипетську амбасаду
на довгі вікна в дореволюційних стінах
що відлунюють тріском наївних набоїв доби УНР
(до всього до будь-чого що тут зросло
пасує префікс «не»)
П-е-е-а-а-а-вел! — кричить хазяйка
Коли дзвонить найкраща жінка у світі
чиї очі
в які падав
не дають мені впасти в пекло
І ніхто мене тут не бачить
крім неї й Бога
книжка Еліота? — ну що там Еліот
так — якийсь
Штонів знайомий...
Часи були невигадливі. Теплі, мов анекдот.
Дзвенів трамвай. За цегляним забором
двигтів завод. Заломлюючись за поворот,
ниті афер тяглися, нерви пригод.
Поряд жовтів головою Єгоров.
Щось завихриться в небі – здавалось – і все!
Барви незнаних щасть рушать по околотку!
Розтуляться чиїсь губи. Відкриється сейф.
І золота “бура” переб”є “молодку”.
Дивні птахи жили у нас під грудьми,
мінились по футболках, сідали нам на спецівки.
І вишіптували розпливчастими крильми
м”ясо Кіншаси і револьверні цівки.
...Сни нові стирчать в новий горизонт,
йдуть за нього, ковзаючись, мов по насту,
до далеких вогнів, до темногорлих змов,
прірву смерті латати промінням братства.
Пада відсвіт сюди, в пістряве безмежжя,
де по закрутах вулиць – ще ті ми, й не ті...
Як раніш, тонко скляться видінь моїх вежі
і кольорами міняться в передчутті...
День стоїть до небес. А канапа пуста.
Ви вдихнулись в раптовості світу.
У тремтіння листа, в білостінні міста,
Що під вечір оранжево світять.
Ще відходить мені від “нема”, як від сну,
І кімната провітриться від тютюну,
Та вже видива вигнули вії:
Десь як закрут ріки, слова м”ята і сіль,
Чомусь дотик щоки, чомусь срібна таріль,
І червоне вино пружношиє...
Ви такий мені є – над плачі і платки –
Фіолетово-флейтова музика.
З позаземних рівнин золоті завитки,
І у хмар ваших губи усміхнені.
От і все. У своє знов мій мріється шлях.
Повз вечірнє розвітрене дерево...
За горби, за міста в золотавих джмелях...
Синьо світиться вами душа по краях
І веде все, й витає попереду...
Так воно в квітні й буває –
тіні від часнику
обіцяють тіні від піній
милий непотріб
вулиць арок і перехресть
делікатес випадковості
а за дошками різнобіжучих заборів
вигріваються дрімотні підпахвини чужого життя
що ще з осені поскидало в рівчак
старі автомобільні покришки
обтрусившись від битого скла
гладкошерстні діброви кудись вирушають
і йдучи посеред Сирця
хтось відчуває як багато ще неходжених світел
і як на прив”язі в пам”яті
плещеться Сараґоса
Пройти
кулемет за плечима
похрустуючи гравієм
перевалити через залізницю
рідкий чагарник
і рідкі постріли
ламкі як галуззя під ногою
дорвався таки до братів допався
а ви говорили...
в червонястих долонях стволи наче ворони
і бороди над кроками
Звідки? Коли?
В жовтій траві червоніє шипшина
швидше... швидше...
І айвове дерево на горі
припнуте за відлітаюче небо
Посеред химерної держави,
Де прибився твій південний схід,
Синіми туманними ножами
Музика тремтить тобі услід.
Кучерями, вітром і залізом
Бурхає, буяє, а тоді –
Навздогін лишається надрізом
Волоцюзі, грішнику, тобі...
Й провіщає те, що світлотінню
Набігає й сліду не лиша.
І – провідником чи провидінням –
Все тремтить попереду душа.
В мерехкому бео беоґраді
Може бути – будуть мені раді.
Адже празька ніч була пахкою
І ракія й подушка в помаді.
Тиховійна вранішня фіранка
Лащилась до липня. Спала Бранка.
І запавшись ув одну з мансард
Я читав що пише Едуард
І жалів когось кому до смерті
В тім европськім гербовім осерді –
Пиво точене коліно вуджене
Із довічним радіо ліберті
Зажовтіло сонце і країни ласі
Десь мені принишкли за тремким горбом
Наче зранку випити раптом грамів скількись –
Лагідна під пахвами течія життя
Легше уявляється хтивою й нагою
Навмання побачена деяка з жінок
Випукле “сьогодні” твердне під ногою
І моє “колишнє” – поряд – у мені
Вижовклий посріблений день лежить хитається
Йти мені так весело десь мене та ждуть
Там Поет вінгранний з Миколаєм в головах
І розмова кольору неба й тютюн
Тільки трішки жаль мені що немає наче б
Поряд тих з ким схожий був з ким недбало йшов
Всіх би їх повизбирать для таємних значень
Хтось же їх вколов мені попід саму кров
Вже трохи є і гіркоти і втоми
Оце б додому – та немає дому
З розвалин днів що стали потойбіччям
Сіріють очі з батьковим обличчям
І сам ти є немов тебе нема
Лиш мріями підсвічена пітьма
Що синьо обіцяє – попри щастя –
Багрову дрож чогось чому початься
І розгортає зкам»янілі хащі
Де жить найкраще – жити напропаще
І, ставши вбік від інших – всяких – других
Вчувати кулі на надбрівних дугах
Нагортається час, заглушаючи серцебиття,
плесо сірого дня розпукає знічев'я німотством,
неможливістю все ж прив'язатись навік до життя
ані пругом дахів, ні вогнями, ні кленом, ні мостом,
що лишаться, як є, коли врешті, промовивши “бля...”,
відійдемо кудись, по-новому стискаючись в атом.
Аскетичність тюрми обрізатиме часу гілля,
галки чорно летітимуть над елеватор.
Ми й були саме для гомінкої міської біди,
тимчасові, прийшли попід брами й проспектівські башти.
відусюди – і звідси – відходити нам назавжди,
і лишатись навік, і тремтіть між горбами – назавжди.
тінь твого дихання лине сюди
тінь твого кроку
в каре візьми залети упади
теж кароока
час що потоншав плече замастив
тиньками відня
та сповиває міста і мости
мрія надсвітня
з”явишся! свінеш!
над тлумом отих
кінних і піших там
на воротах
на золотих
найзолотіших...
Нишкне чорна країна гибельна смертна волость
Тіні свої поклавши з двох берегів Дніпра
Марні вогні і крові і даленіє голос
Тільки б сяйнула тільки тільки б єдиний раз
Голос зника а вітер сріберно-синій вітер
Ще наліта з далеких сріберно-синіх піль
Плине торка знічев”я золотоверхий витвір
Сотень мільйонів марних всіх хутірських зусиль
Збились дахи і хмари всохли птахи й поети
Тоншає м”якоть серця тонша земна кора
Друзки уривки вітер вітер жене пакети
Сонце встає протиночі з того боку Дніпра
Взяло і склалось так: мелодія ламка.
Осіннє сонце. Синь. Розпусними губами
Десь дівчинка про щось шепоче і зника.
Тремтять тонкі дими. І Київ – за горбами.
Вдивляйся вусібіч. І все, як є, прийми,
Протятий пізніх піль сурмою золотою.
Небесний і земний світ став тобі крильми,
І в безмір ти на них злітаєш над собою.
Ну і що, що десь там є Америка,
І в пітьмі вовтузяться народи?..
Дівчинко, за п’ять хвилин — і Жмеринка,
І тобі в тій Жмеринці виходить.
Зійдеш в ніч. І щезнеш за дрезиною.
І станційні попливуть вогні.
Тільки будь комусь, як ніч, красивою,
І моєю будь — на самім дні.
Критий вереснем собор неділі,
Повний хащів галицького тіла.
П’ть хлопи. В них руки почорнілі.
Горілочка ж, як усюди, біла.
Дими звуків базарових, ранніх
І слова, що в небеса не втраплять.
Промінь сонця ламлеться на гранях,
З гранчака повільно пада крапля…
«Поклади мені долярів двіста
Зарплатні — і більше б ніц не хтів...»
(Пильне вухо наці-комуніста,
Анархіста ловить іскри слів.)
І часів гарячих, а не зимних
Хочеться. І купа винуватих.
Хоч немає черг ні магазинних,
Ані — що дивніше — автоматних.
А бруківка цокає так лунко.
Політрук... Станичний... Гауляйтер...
Око жде курвів для поцілунку.
Гей, «бандери», і мені налляйте!..
І ляга на голоси і кроки,
Біля ратуш і костелів біля,
На камінну на луску Європи
Давнє дике східне божевілля..
Сірий дальній погляд батьків
Бруки вулиць дощових.
Сяйва кредитових банків
І компаній страхових...
Всі знаки шляхи прикмети —
Тло новішої з прикмет:
Потихеньку для поета
Затісним стає поет.
І горить йому зеленим
Із тоски та із пітьми
«М» над метрополітеном
В мерехтінні слова «ми».
Та здаля киплять похмурі —
Світе лощений, мовчи! —
Прапори щербатих мурів
В бурих розписах сечі.
Він іде. Ступа примарам
Вслід, від ніг до голови.
Він іде собі бульваром
Щоб не буть таким як ви.
А куди — він ще розкаже...
У мигтінні спин і числ
Раптом вчувши за пасажем
Гул інакових вітчизн.
Вже тіні синьої води
Лягли до стін, ажурно виті.
Вже вересневої різьби
Хрусткі узори на блакиті.
Прощально, марний світ не лаючи,
В передчутті різдвяних звізд
Світла перебирають клавіші
Одного з двох найкращих міст.
Собори тануть в голубе,
А я іду, іду по Києву,
Щоб взять і — вишептать тебе,
У чорнім хаосі покинуту.
Лушпиння звуків… «...как же...» «...што ви…»
Шептання бруків, брови Штоня,
Тепло і таїна панчіх.
Тонких облич тонкі рум’яна
Несуть бульвари і майдани,
Й хоругви довгих теплих ніг.
Та що мені? Дожить до півночі,
Коли слова летять опришками —
Сідай собі на голос півнячий,
Лети над шпилями паризькими,
Над кобеляцькою капустою,
Над розпачем і Римом над...
Ростить за пагорбами глузду
Свій небувалий гетьманат...
Отак — без нагляду, без догляду
Блукаю й жду, що буде далі.
Черкаюсь поглядом об погляди,
Сную між арок і порталів.
І знаю — вересень. Ага...
Та шия юністю обвита.
І степ надій росте й ляга
Під серця під нічні копита.
Знати б мені... І зразу б
Вибігти на наш насип.
І відчитати знак:
Твій – по той бік – барак...
Димом по небу, димом
Я все писав слова.
Поки – несповідимо –
Сонце твого єства!
І, з закамарків долі,
Карим печаллям брів
Д”горі здіймаєш, д”горі –
Так, що Його узрів...
Мегаполіс у дніпрах з летами
В пітьмах тане. А ти слідкуй –
Нині в небі все переплетено:
Невагомість чиясь фіолетова,
Пальці долі, смуги від куль...
Тонкоюних таких, пухнастих,
Що ледь дихають з-поза меж.
Що плече обпечуть, та впасти
Не дозволить тиснява братства,
І таки не впадеш, авжеж.
Ну, а поки – осклілий виквіт
Світел, понад Ріку й масив.
...І вдивляючись в надпис “Вихід”,
Раптом вчуєш, що вже не їхній –
Мерзлих мрій і важких м”ясив.
Меди й джерела разом пролились
У стольний град, в осоння і в “успіння”.
Як стіни, спів зроста, здіймається увись,
Як спів, зроста увись натхненне білостіння.
І – промисел немов, – витає голуб-птах,
Такий тремтливий, як життя поверхня...
Минулі йдуть здаля, йдуть по черствих грунтах,
Іще живі стоять у позолоті серпня...
Всі синяви – мої. Чорноти – теж мої.
Розгінно так по них єство шугає в іншість,
Впираючися світові в краї,
З миттєвостями змішуючи вічність,
Котра буває і не крижана,
Неходжена, але обжита начебто.
Що дихає й лежить, немовби рівнина,
Як Україна – зверху десь побачена…
Знак загублених таємниць, заповітів забутих ключ
Над розгубленістю дзвіниць, над невизначеністю круч.
А мовчанка углиб лягла давнім муром під глей безсиль,
Та ще вабляться мрій світла на дражливі золото й синь,
Що отут з-під ноги зроста (край носка вривається твердь),
І злітає град неспроста, поневаживши страх і смерть.
І летить між століть летить на небес бездонний будяк,
Напинаючи срібну нить над проваллями небуття.