****

І було так завжди: береги край води,

зверху хмари й дими, але очі зведи

чи закрий – все одно – дух пропажі й біди

зір заповнить, заб’є альвеоли.

Голоси долинають з долини й гори,

та про що ти і як з ними не говори,

все лишається так, як було до пори,

проступаючи смертним «ніколи».

Я зайшов сюди сам, чи точніш, завели,

поміж мури й вугли і слова із золи,

де була благодать, як піїти рекли,

але потім зарізали брата.

Де великі й малі по одвічній землі

день у день знай ідуть на дніпровому тлі,

а у грудях у них дивні йдуть кораблі

по ріці, чиї струмені – зрада.

Непродихностей плин, де крізь порухи спин

все зрина силует із мордовських глибин,

зазира наперед на десятки колін:

щó там – корчі перейм чи агоній?

Що ж… Хай твердь ця – обман, хай обличчя ці – лож

(буде так, як і є; є отак, як було ж),

все одно – це життя. Жовте жевріння площ.

І на вилицях – злитки червоні.

Це життя. Це надія, щоб двічі воскрес.

Я цілую тебе попід степом небес

і розніжена вічність між наших тілес

затискається в мить безіменну.

Кажуть: дива нема… Посміхнися й мовчи.

Луни гулу підземного чуються чи

крила янгольські, крила-винищувачі

шурхотять об зірки і знамена.